Гнилий пряник та розплетений батіг
04/13/2004 | Спостерігач
Гнилий пряник та розплетений батіг
“Вони радіють так, ніби вже відмінили „темники”, - оцінила Світлана Рябошапка могутній крик парламентської ложі преси, заповненої переважно камерами та репортерами провладних (у відповідності з розподілом інформпростору) ЗМІ, що пролунав у відповідь на провал проекту конституційної реформи 8 квітня. Несамовито волав, до речі, весь парламентський балкон, за винятком хіба що дипломатичної ложі, теж, втім, не порожньої. Тих, хто міг дозволити собі висловити шалену радість від поразки псевдореформи безпосередньо в депутатському залі, було, за визначенням, кількісна меншість. Але в поєднанні з абсолютно солідарними “спостерігачами” на балконі для публіки, які в даному випадку символізували принаймні частину громадян країни - це була більшість, і переважна.
Ні, „темники” не лише не відмінили, але їхня дія, як можна собі уявити, буде ближчим часом все жорсткіше – аж поки команду Медведчука, яка зорганізувала Кучмі такий провал, не поженуть з Банкової. І аж поки володарі приватних телеканалів, вимушені досі замість того, щоб розвивати інформаційний бізнес, слухатись настанов якогось Васильєва (з Головного інформаційного управління АП – „ТК”) тільки тому, що він є уособленням захопленого Медведчуком президентського адмінресурсу, - не дійдуть слушного висновку, що після Медведчука навіть від адмінресурсу вже майже нічого не залишилось. А й справді: якщо головним бізнесом Медведчука є продаж адмінресурсу, то колись же, нарешті, все розпродається... Власне, голосування від 8 квітня засвідчило саме це: ресурси кризового менеджера Кучми вичерпані, а відтак – сам він вже фактично ніц не вартий.
Але звісно, в цьому випадку важливіше інше: ніц не вартий і сам Кучма, навіть на своєму президентському кріслі. Бо якщо він вже невзмозі примусити голосувати за свій проект власну парламентську більшість - і то за проект, найм’якшої з усіх можливих форм прологації теперішньої конфігурації влади, - то в який спосіб він здатен діяти далі? Ні, теоретично запасних варіантів чимало: “Кучма-3”, провокації силовиків, розпуск парламенту, надзвичайний стан… Мабуть, щось з цього переліку мав на увазі представник президента О.Задорожній, коли після голосування кинув журналістам замість очікуваного коментаря: “буде гірше”. Очевидно, острах цього “гіршого” вже примусив кількох поборників демократії висловити сумнів з приводу того, чи варто вважати провал псевдореформи – перемогою, перемогою опозиції зокрема.
Але подібні сумніви, скоріше за все, видають заручників тієї концептуальної схеми, на якій і було побудовано так звану президентську ініціативу реформи. А саме – концепцію тотального невпинного шантажу, який не дозволяє більш-менш тверезо поглянути на самих шантажистів і оцінити їхню нездарість, та, власне кажучи, й слабкість. Коли, зокрема, учасникам так званої широкої коаліції демократичних сил казали: “домовляйтеся, бо буде гірше”, - потрібен був певний час, аби усвідомити, що насправді “гірше” – це ті псевдодомовленості, які паралізують нормальний рух, виконання інших, вигідних угод, позбавляють імунітету від “зовнішніх”, поза штучною коаліцією, загроз тощо...
Втім, у вислові “буде гірше” є подвійний сенс з точки зору потенційних загроз: мовляв, доведеться обирати тепер між двома найгіршими варіантами – Кучмою-3 (яке б конкретне прізвище не мав при цьому реальний претендент) та Ющенком.
Але оскільки ці загрози давно не нові, то можна вважати, що в політичному сенсі певна частина парламентської більшості свій вибір вже зробила. Не згуртувавшись потрібною мірою на реалізацію проекту “антиющенко” – дала зрозуміти, що не братиме участі в проекті “Кучма-3”. Бо “Кучма-3” – це перш за все надмірна концентрація ресурсів, яка може підірвати засади наступного розвитку бізнесу навіть в просто кількісних вимірах. Тож дехто з потенційних інвесторів цього коштовного проекту, схоже, вирахував, що загроза “переділу власності”, яким лякають від імені Ющенка його вороги, - все одно менша, ніж “добровільні внески” на “Кучму-3”. А після того, як подібний підрахунок зробили такі знавці олігархічного ринку України, як, зокрема, батько й син Деркачі, екс-директор парламенту Волков і деякі інші колишні легіонери “татового” війська, - на цей “експертний” висновок можуть спертися й більш широкі кола “буржуїнів”, так би мовити – початківці олігархічної еліти України.
З точки зору такого результату “реформи” – Медведчук має право розраховувати на свої “комісійні”, адже потрібен був практичний експеримент, аби отримати емпіричні відповіді. Або автори „темників” можуть заявити, що саме такого результату вони й прагнули, і відтепер в них є “боржник” – Ющенко. Втім, в наших традиціях повідомляти, кому насправді ти “підносив патрони” – лише після того, як переможець визначиться остаточно. А на даному етапі це ще далеко не так. Тому нічого нового в „темніковій” індустрії брехні чекати не доводиться.
Натомість нам вже повідомили, що прибічники реформи збираються ще раз спробувати свої сили: або переголосувати проект конституційних змін №4105, під сумнівним “юридичним” приводом, або активізувати “заморожені” інші проекти реформи, що свого часу пройшли експертизу Конституційного суду.
З цього приводу слід одразу зазначити: в політичному сенсі сама спроба в будь-який спосіб продовжувати реформу саме як проект “антиющенко”, себто з метою скоротити повноваження майбутнього президента ще до його обрання, - на цей раз може відбуватися лише за зміни конфігурації прибічників такої реформи. Зокрема, зовсім не виключено, що раптом з’ясується: це вже не проект “антиющенко”, а проект “антиянукович”. Бо схоже, ставленику “донецьких”, який свого часу починав гру майже без рейтингу, а нині обзавівся другою позицією на відомому щаблі, - це все може стати остаточно непотрібним. Натомість знайдуться бажаючі зупинити саме його поступ до посади президента, тим більше, що нині він позбавлений пут участі в реформі. В той час, як прибічники Ющенка, як відомо, встигли не лише втягнутися в конституційний процес, але й напрацювати певні свої пропозиції, і, можливо, спробують втілити їх в життя. Врешті решт, їх так довго вмовляли очолити конституційний процес і витягти з нього максимум дивідендів, що вони могли й дослухатися до таких порад.
Але треба одразу попередити, що тут є як мінімум процедурні нюанси. Зокрема, проект 4105 слід вважати остаточно похованим, оскільки його переголосування не передбачає Конституція. Що ж до двох інших проектів, то вони можуть втілюватись в життя тільки у випадку, якщо не торкаються тих питань, які були провалені разом із проектом 4105, адже повертатись до цих питань, за Конституцією ж, можна лише через рік. Але якщо два “резервні” проекти відповідають цій вимозі (що маловірогідно, бо всі проекти були розраховані на зміну повноважень президента і уряду та ВР), то все одно вони не можуть бути ухвалені раніше, як у вересні. Бо протягом п”ятої сесії їх можна хіба що схвалити попередньо, так би мовити – в першому читанні...
Це якщо після поразки псевдореформи, а разом із нею – брутальних фальсифікацій голосувань від 24 грудня та 3 лютого - намагатися якнайшвидше відкинути й забути цей бруд і залишатися в правовому полі. А це було б логічно - якщо не для команди Медведчука, то принаймні для інших фінансово-політичних груп, чий діловий імідж (дивись справу про приватизацію Гути Ченстохової) регулярно страждає від участі в домашніх псевдоюридичних авантюрах. Причому в той час, як імідж України кучмістської вже зіпсувати важко, але після звільнення від Кучми він може покращитися, то корпоративні й особисті іміджі, які потребують, навпаки, значного покращення вже негайно – протягом оцих останніх баталій можуть бути поховані остаточно й безповоротно. Втім, хазяїн – барин, їхній імідж – на їхній розсуд...
Словом, насправді сподівання на енергійне продовження конституційного процесу можуть залишатися тільки в лівих та Медведчука, хоча навряд в цій конфігурації вони зможуть зупинити потяг активної президентської виборчої кампанії. Тому наймовірніше, що навіть спроб реанімувати реформу робити вони не будуть, бо не побажають залишитись осторонь виборчого процесу. Принаймні, це стосується обох лідерів лівих партій Симоненка й Мороза, кожен з яких фактично вже зв’язаний зобов’язанням іти в президенти: перший – через особливості свого електорату, другий – дякуючи власними зусиллями вигаданій тезі про те, що коли конституційна реформа не відбудеться, то він буде вимушений іти в президенти. Реформа провалена – тож Мороз вимушений. Хоча, насправді, якщо ця погроза була розрахована на стимулювання Ющенка брати участь в реформі, то коли вона саме як загроза не спрацювала – намагання зреалізувати її як політичний проект завдасть удару радше по самому Морозові, ніж по інших учасниках. Але – змушений, то змушений.
Щоправда, кандидатські перспективи Симоненка й Мороза також дещо змінилися. Нині, якщо вони продовжуватмуть лінію на боротьбу проти Ющенка, їм може знадобитися вимушена консолідація, і справжня, якою вона не була під час протистояння Кучмі 1999 року. Тим більше, що якщо за концепцією лівого кандидата стоятиме все той же Медведчук, - то навряд йому буде до снаги розпилятися на два штаби. Відтак, стає більш вірогідною, ніж колись, модель здачі соціалістичного електорату під Симоненка на останньому етапі кампанії, що навряд принесе виграш лідеру коміністів, але завершить один з найважливіших проектів Медведчука – зліквідувати СПУ як самостійну політичну силу з потужним лідером. Після цієї подвійної поразки (бо поразка Мороза в реформі є персональною і більш значною, ніж навіть поразка Медведчука), - шлях до приватизації СПУ тими ж есдеками для участі у наступних парламентських виборах відкриється якнайширше.
Стосовно ж нелівого спектру президентська кампанія більш багатоваріантна. Протистояння Ющенко – Янукович лише нині ввижається очевидним. Кучмі ще слід вирішити, чи ставити все ж таки на найрейтинговішого лідера нещодавньої більшості (а для цього треба принаймні нейтралізувати Медведчука з його дедалі більш деструктивним як для більшості “потенціалом”), чи таки ризикнути й піти в президенти самому. Вибір не такий простий, як здається на перший погляд. В разі балотування Януковича проти Ющенка – вони можуть домовитись про розподіл посад президента й прем’єра, й відсутність конституційних змін, як можна зрозуміти, їм в цьому не лише не завадить, а й допоможе. В другому випадку, якщо Кучма захоче зробити останню ставку на свій особистий ресурс - може статися взагалі нині ніби непередбачуване: Янукович просто сам перейде на позиції Ющенка. З тих же міркувань подальшого розподілу влади, але ще й для концентрації зусиль з метою забезпечення собі гарантій від “Кучми-3”.
Треба зазначити, що конфkікт Ющенка з Януковичем ввижається нині надто резонансним, а відтак – реальним, щоб могло йтися про подальші альянси. Але схоже, це тільки так ввижається, або й просто вважається, бо це було однією з розробок команди Медведчука. Насправді ж одна лише співпраця під час роботи над пропорційним виборчим законом з приводу регіональних списків значною мірою спростовує міф про непримиренність “НУ” та “Регіонів”. Та й взагалі, не буває вічних друзів і ворогів. Для прикладу, якщо згадати період виборчої кампанії 1999 року, то стосунки Марчука з Кучмою ніби-то також не обіцяли, що вони знайдуть в майбутньому спільну мову, та ще й на такий тривалий час... А щодо Ющенка та Януковича, то за рік прем’єрства останнього навіть перемир’я з Медведчуком не принесло “донецьким” аж таких відчутних дивідендів. Все, що вони отримали – виривалося зубами і особисто у Кучми. Натомість більш сучасного капіталу, ніж заводи, шахти й навіть ЗМІ, а саме – досконалого менеджменту для свого крупного бізнесу – Янукович, або Ахметов, або хто там у них старший, так собі й не забезпечили, а Ющенко це якраз і вміє... Тож об’єктивні підстави поєднання ресурсів наймогутнішого індустріального регіону з ресурсами сучасного менеджменту та, зокрема, певних іміджевих наробок і світових зв’язків – залишаються актуальними.
Втім, подробиці подібної перспективи – справа штабів та стратегів, а для широкого загалу цікаво лише одне: чи цей потенційно можливий альянс вкладається в формулу “буде гірше”? Найкраще на це дадуть відповідь, як завжди, медведчукові «темники». Але заздалегідь слід зазначити, що в цьому випадку “гірше” – це коли могутній й нерозбірливий в методах Янукович опиниться “на голові” у м’якого й безвольного Ющенка. Наразі історія з реформою, як не дивно, продемонструвала зовсім зворотнє: “безвольний” Ющенко витримав спокуси й провокації, залякування й брехню, а “могутній” Янукович, як дитя, слухався навіть не самого “тата”, а його канцелярського “шнурка”...
Говорити про так звану “третю силу”, яка з’явилася у ВР напередодні голосування з реформи, - очевидно, не так із сміливості голосного протесту проти проекту Медведчука, як заради того, аби потім не втратити відповідні дивіденди від його поразки – в перспективі президентських перегонів наразі не цікаво. Ну, зіпреться на неї Литвин, але реальним кандидатом від влади або від “фронди” до влади йому навряд поталанить стати. Принаймні в сенсі реальної участі в перегонах і з метою перехопити перемогу в разі знесилення головних бійців.
Якщо ж ця третя сила зовсім не для Литвина, а для якогось невідомого “принца”, то, по-перше, за правилами романтичних казок, цей “принц” має бути іноземцем (в наших умовах просто представляти інтереси іноземної країни, і ми не можемо не знати, якої саме). А, по-друге, навіть відтермінування початку виборчої кампанії не додає часу на його розкрутку, бо якщо ще й квітень піде на ритуальні танці навколо реформи, - то потім, аби засвітитися по-крупному, “містеру Х” доведеться одразу виконати всі гераклові подвиги. А, судячи із темпів теперішньої появи на світ, - на Геракла він явно не тягне...
Й, нарешті, залишається одне з ключових питань, на які досі немає переконливої відповіді: стосунки Ющенка з Кучмою та їхні наслідки для виборів. Як сказав сам Ющенко з приводу відповідних підозр – ці чутки розповсюджуються, аби скомпрометувати його політичну силу. Отже, якщо самі лише чутки про переговори з Кучмою компрометують Ющенка, то що зробив би з його іміджем опозиційного лідера якийсь доконаний факт? Втім, не треба дослухатися до чуток або шукати свідків переговорів Кучми й Ющенка. Треба лише прослідкувати за долею закону про президента, ухвалення якого парламентом та введення в дію Кучмою і стане справжнім “політичним договором” на ближче майбутнє та, власне, й предтечею тих конституційних змін, які можуть з”явитися потому.
Справжність цього документу, втім, залежатиме від того, чи укладатиметься він, як і нещодавній сурогат, з допомогою гнилого пряника та розпатланого батога, чи на засадах взаємних інтересів, що включають і інтереси країни, якій, як кажуть, потрібна і зміна системи влади, і зміна самої влади, і стабільність, і справедливість, і відповідальність за минуле одночасно.
Це – не такі вже суперечливі речі, якщо займатися їхнім пошуком, а не підміною.
Ірина Погорєлова, “Політичні хроніки”, спеціально для “Телекритики”
“Вони радіють так, ніби вже відмінили „темники”, - оцінила Світлана Рябошапка могутній крик парламентської ложі преси, заповненої переважно камерами та репортерами провладних (у відповідності з розподілом інформпростору) ЗМІ, що пролунав у відповідь на провал проекту конституційної реформи 8 квітня. Несамовито волав, до речі, весь парламентський балкон, за винятком хіба що дипломатичної ложі, теж, втім, не порожньої. Тих, хто міг дозволити собі висловити шалену радість від поразки псевдореформи безпосередньо в депутатському залі, було, за визначенням, кількісна меншість. Але в поєднанні з абсолютно солідарними “спостерігачами” на балконі для публіки, які в даному випадку символізували принаймні частину громадян країни - це була більшість, і переважна.
Ні, „темники” не лише не відмінили, але їхня дія, як можна собі уявити, буде ближчим часом все жорсткіше – аж поки команду Медведчука, яка зорганізувала Кучмі такий провал, не поженуть з Банкової. І аж поки володарі приватних телеканалів, вимушені досі замість того, щоб розвивати інформаційний бізнес, слухатись настанов якогось Васильєва (з Головного інформаційного управління АП – „ТК”) тільки тому, що він є уособленням захопленого Медведчуком президентського адмінресурсу, - не дійдуть слушного висновку, що після Медведчука навіть від адмінресурсу вже майже нічого не залишилось. А й справді: якщо головним бізнесом Медведчука є продаж адмінресурсу, то колись же, нарешті, все розпродається... Власне, голосування від 8 квітня засвідчило саме це: ресурси кризового менеджера Кучми вичерпані, а відтак – сам він вже фактично ніц не вартий.
Але звісно, в цьому випадку важливіше інше: ніц не вартий і сам Кучма, навіть на своєму президентському кріслі. Бо якщо він вже невзмозі примусити голосувати за свій проект власну парламентську більшість - і то за проект, найм’якшої з усіх можливих форм прологації теперішньої конфігурації влади, - то в який спосіб він здатен діяти далі? Ні, теоретично запасних варіантів чимало: “Кучма-3”, провокації силовиків, розпуск парламенту, надзвичайний стан… Мабуть, щось з цього переліку мав на увазі представник президента О.Задорожній, коли після голосування кинув журналістам замість очікуваного коментаря: “буде гірше”. Очевидно, острах цього “гіршого” вже примусив кількох поборників демократії висловити сумнів з приводу того, чи варто вважати провал псевдореформи – перемогою, перемогою опозиції зокрема.
Але подібні сумніви, скоріше за все, видають заручників тієї концептуальної схеми, на якій і було побудовано так звану президентську ініціативу реформи. А саме – концепцію тотального невпинного шантажу, який не дозволяє більш-менш тверезо поглянути на самих шантажистів і оцінити їхню нездарість, та, власне кажучи, й слабкість. Коли, зокрема, учасникам так званої широкої коаліції демократичних сил казали: “домовляйтеся, бо буде гірше”, - потрібен був певний час, аби усвідомити, що насправді “гірше” – це ті псевдодомовленості, які паралізують нормальний рух, виконання інших, вигідних угод, позбавляють імунітету від “зовнішніх”, поза штучною коаліцією, загроз тощо...
Втім, у вислові “буде гірше” є подвійний сенс з точки зору потенційних загроз: мовляв, доведеться обирати тепер між двома найгіршими варіантами – Кучмою-3 (яке б конкретне прізвище не мав при цьому реальний претендент) та Ющенком.
Але оскільки ці загрози давно не нові, то можна вважати, що в політичному сенсі певна частина парламентської більшості свій вибір вже зробила. Не згуртувавшись потрібною мірою на реалізацію проекту “антиющенко” – дала зрозуміти, що не братиме участі в проекті “Кучма-3”. Бо “Кучма-3” – це перш за все надмірна концентрація ресурсів, яка може підірвати засади наступного розвитку бізнесу навіть в просто кількісних вимірах. Тож дехто з потенційних інвесторів цього коштовного проекту, схоже, вирахував, що загроза “переділу власності”, яким лякають від імені Ющенка його вороги, - все одно менша, ніж “добровільні внески” на “Кучму-3”. А після того, як подібний підрахунок зробили такі знавці олігархічного ринку України, як, зокрема, батько й син Деркачі, екс-директор парламенту Волков і деякі інші колишні легіонери “татового” війська, - на цей “експертний” висновок можуть спертися й більш широкі кола “буржуїнів”, так би мовити – початківці олігархічної еліти України.
З точки зору такого результату “реформи” – Медведчук має право розраховувати на свої “комісійні”, адже потрібен був практичний експеримент, аби отримати емпіричні відповіді. Або автори „темників” можуть заявити, що саме такого результату вони й прагнули, і відтепер в них є “боржник” – Ющенко. Втім, в наших традиціях повідомляти, кому насправді ти “підносив патрони” – лише після того, як переможець визначиться остаточно. А на даному етапі це ще далеко не так. Тому нічого нового в „темніковій” індустрії брехні чекати не доводиться.
Натомість нам вже повідомили, що прибічники реформи збираються ще раз спробувати свої сили: або переголосувати проект конституційних змін №4105, під сумнівним “юридичним” приводом, або активізувати “заморожені” інші проекти реформи, що свого часу пройшли експертизу Конституційного суду.
З цього приводу слід одразу зазначити: в політичному сенсі сама спроба в будь-який спосіб продовжувати реформу саме як проект “антиющенко”, себто з метою скоротити повноваження майбутнього президента ще до його обрання, - на цей раз може відбуватися лише за зміни конфігурації прибічників такої реформи. Зокрема, зовсім не виключено, що раптом з’ясується: це вже не проект “антиющенко”, а проект “антиянукович”. Бо схоже, ставленику “донецьких”, який свого часу починав гру майже без рейтингу, а нині обзавівся другою позицією на відомому щаблі, - це все може стати остаточно непотрібним. Натомість знайдуться бажаючі зупинити саме його поступ до посади президента, тим більше, що нині він позбавлений пут участі в реформі. В той час, як прибічники Ющенка, як відомо, встигли не лише втягнутися в конституційний процес, але й напрацювати певні свої пропозиції, і, можливо, спробують втілити їх в життя. Врешті решт, їх так довго вмовляли очолити конституційний процес і витягти з нього максимум дивідендів, що вони могли й дослухатися до таких порад.
Але треба одразу попередити, що тут є як мінімум процедурні нюанси. Зокрема, проект 4105 слід вважати остаточно похованим, оскільки його переголосування не передбачає Конституція. Що ж до двох інших проектів, то вони можуть втілюватись в життя тільки у випадку, якщо не торкаються тих питань, які були провалені разом із проектом 4105, адже повертатись до цих питань, за Конституцією ж, можна лише через рік. Але якщо два “резервні” проекти відповідають цій вимозі (що маловірогідно, бо всі проекти були розраховані на зміну повноважень президента і уряду та ВР), то все одно вони не можуть бути ухвалені раніше, як у вересні. Бо протягом п”ятої сесії їх можна хіба що схвалити попередньо, так би мовити – в першому читанні...
Це якщо після поразки псевдореформи, а разом із нею – брутальних фальсифікацій голосувань від 24 грудня та 3 лютого - намагатися якнайшвидше відкинути й забути цей бруд і залишатися в правовому полі. А це було б логічно - якщо не для команди Медведчука, то принаймні для інших фінансово-політичних груп, чий діловий імідж (дивись справу про приватизацію Гути Ченстохової) регулярно страждає від участі в домашніх псевдоюридичних авантюрах. Причому в той час, як імідж України кучмістської вже зіпсувати важко, але після звільнення від Кучми він може покращитися, то корпоративні й особисті іміджі, які потребують, навпаки, значного покращення вже негайно – протягом оцих останніх баталій можуть бути поховані остаточно й безповоротно. Втім, хазяїн – барин, їхній імідж – на їхній розсуд...
Словом, насправді сподівання на енергійне продовження конституційного процесу можуть залишатися тільки в лівих та Медведчука, хоча навряд в цій конфігурації вони зможуть зупинити потяг активної президентської виборчої кампанії. Тому наймовірніше, що навіть спроб реанімувати реформу робити вони не будуть, бо не побажають залишитись осторонь виборчого процесу. Принаймні, це стосується обох лідерів лівих партій Симоненка й Мороза, кожен з яких фактично вже зв’язаний зобов’язанням іти в президенти: перший – через особливості свого електорату, другий – дякуючи власними зусиллями вигаданій тезі про те, що коли конституційна реформа не відбудеться, то він буде вимушений іти в президенти. Реформа провалена – тож Мороз вимушений. Хоча, насправді, якщо ця погроза була розрахована на стимулювання Ющенка брати участь в реформі, то коли вона саме як загроза не спрацювала – намагання зреалізувати її як політичний проект завдасть удару радше по самому Морозові, ніж по інших учасниках. Але – змушений, то змушений.
Щоправда, кандидатські перспективи Симоненка й Мороза також дещо змінилися. Нині, якщо вони продовжуватмуть лінію на боротьбу проти Ющенка, їм може знадобитися вимушена консолідація, і справжня, якою вона не була під час протистояння Кучмі 1999 року. Тим більше, що якщо за концепцією лівого кандидата стоятиме все той же Медведчук, - то навряд йому буде до снаги розпилятися на два штаби. Відтак, стає більш вірогідною, ніж колись, модель здачі соціалістичного електорату під Симоненка на останньому етапі кампанії, що навряд принесе виграш лідеру коміністів, але завершить один з найважливіших проектів Медведчука – зліквідувати СПУ як самостійну політичну силу з потужним лідером. Після цієї подвійної поразки (бо поразка Мороза в реформі є персональною і більш значною, ніж навіть поразка Медведчука), - шлях до приватизації СПУ тими ж есдеками для участі у наступних парламентських виборах відкриється якнайширше.
Стосовно ж нелівого спектру президентська кампанія більш багатоваріантна. Протистояння Ющенко – Янукович лише нині ввижається очевидним. Кучмі ще слід вирішити, чи ставити все ж таки на найрейтинговішого лідера нещодавньої більшості (а для цього треба принаймні нейтралізувати Медведчука з його дедалі більш деструктивним як для більшості “потенціалом”), чи таки ризикнути й піти в президенти самому. Вибір не такий простий, як здається на перший погляд. В разі балотування Януковича проти Ющенка – вони можуть домовитись про розподіл посад президента й прем’єра, й відсутність конституційних змін, як можна зрозуміти, їм в цьому не лише не завадить, а й допоможе. В другому випадку, якщо Кучма захоче зробити останню ставку на свій особистий ресурс - може статися взагалі нині ніби непередбачуване: Янукович просто сам перейде на позиції Ющенка. З тих же міркувань подальшого розподілу влади, але ще й для концентрації зусиль з метою забезпечення собі гарантій від “Кучми-3”.
Треба зазначити, що конфkікт Ющенка з Януковичем ввижається нині надто резонансним, а відтак – реальним, щоб могло йтися про подальші альянси. Але схоже, це тільки так ввижається, або й просто вважається, бо це було однією з розробок команди Медведчука. Насправді ж одна лише співпраця під час роботи над пропорційним виборчим законом з приводу регіональних списків значною мірою спростовує міф про непримиренність “НУ” та “Регіонів”. Та й взагалі, не буває вічних друзів і ворогів. Для прикладу, якщо згадати період виборчої кампанії 1999 року, то стосунки Марчука з Кучмою ніби-то також не обіцяли, що вони знайдуть в майбутньому спільну мову, та ще й на такий тривалий час... А щодо Ющенка та Януковича, то за рік прем’єрства останнього навіть перемир’я з Медведчуком не принесло “донецьким” аж таких відчутних дивідендів. Все, що вони отримали – виривалося зубами і особисто у Кучми. Натомість більш сучасного капіталу, ніж заводи, шахти й навіть ЗМІ, а саме – досконалого менеджменту для свого крупного бізнесу – Янукович, або Ахметов, або хто там у них старший, так собі й не забезпечили, а Ющенко це якраз і вміє... Тож об’єктивні підстави поєднання ресурсів наймогутнішого індустріального регіону з ресурсами сучасного менеджменту та, зокрема, певних іміджевих наробок і світових зв’язків – залишаються актуальними.
Втім, подробиці подібної перспективи – справа штабів та стратегів, а для широкого загалу цікаво лише одне: чи цей потенційно можливий альянс вкладається в формулу “буде гірше”? Найкраще на це дадуть відповідь, як завжди, медведчукові «темники». Але заздалегідь слід зазначити, що в цьому випадку “гірше” – це коли могутній й нерозбірливий в методах Янукович опиниться “на голові” у м’якого й безвольного Ющенка. Наразі історія з реформою, як не дивно, продемонструвала зовсім зворотнє: “безвольний” Ющенко витримав спокуси й провокації, залякування й брехню, а “могутній” Янукович, як дитя, слухався навіть не самого “тата”, а його канцелярського “шнурка”...
Говорити про так звану “третю силу”, яка з’явилася у ВР напередодні голосування з реформи, - очевидно, не так із сміливості голосного протесту проти проекту Медведчука, як заради того, аби потім не втратити відповідні дивіденди від його поразки – в перспективі президентських перегонів наразі не цікаво. Ну, зіпреться на неї Литвин, але реальним кандидатом від влади або від “фронди” до влади йому навряд поталанить стати. Принаймні в сенсі реальної участі в перегонах і з метою перехопити перемогу в разі знесилення головних бійців.
Якщо ж ця третя сила зовсім не для Литвина, а для якогось невідомого “принца”, то, по-перше, за правилами романтичних казок, цей “принц” має бути іноземцем (в наших умовах просто представляти інтереси іноземної країни, і ми не можемо не знати, якої саме). А, по-друге, навіть відтермінування початку виборчої кампанії не додає часу на його розкрутку, бо якщо ще й квітень піде на ритуальні танці навколо реформи, - то потім, аби засвітитися по-крупному, “містеру Х” доведеться одразу виконати всі гераклові подвиги. А, судячи із темпів теперішньої появи на світ, - на Геракла він явно не тягне...
Й, нарешті, залишається одне з ключових питань, на які досі немає переконливої відповіді: стосунки Ющенка з Кучмою та їхні наслідки для виборів. Як сказав сам Ющенко з приводу відповідних підозр – ці чутки розповсюджуються, аби скомпрометувати його політичну силу. Отже, якщо самі лише чутки про переговори з Кучмою компрометують Ющенка, то що зробив би з його іміджем опозиційного лідера якийсь доконаний факт? Втім, не треба дослухатися до чуток або шукати свідків переговорів Кучми й Ющенка. Треба лише прослідкувати за долею закону про президента, ухвалення якого парламентом та введення в дію Кучмою і стане справжнім “політичним договором” на ближче майбутнє та, власне, й предтечею тих конституційних змін, які можуть з”явитися потому.
Справжність цього документу, втім, залежатиме від того, чи укладатиметься він, як і нещодавній сурогат, з допомогою гнилого пряника та розпатланого батога, чи на засадах взаємних інтересів, що включають і інтереси країни, якій, як кажуть, потрібна і зміна системи влади, і зміна самої влади, і стабільність, і справедливість, і відповідальність за минуле одночасно.
Це – не такі вже суперечливі речі, якщо займатися їхнім пошуком, а не підміною.
Ірина Погорєлова, “Політичні хроніки”, спеціально для “Телекритики”