Гальчинський. Конституційна реформа: у пошуку нового консенсусу
04/16/2004 | Максим’як
Словами полковника Полівцева: "Щоб бити ворога треба знати його політику" можна пояснити потребу у детальному вивченні цієї статті.
Гальчинський, так як і Литвин та Марчук мають якісь особливі погляди на майбутню і теперішню Україну (досить нижче прочитати своєрідні трактування історії України), але він є відповідальний, як мало не ключовий радник режиму за той стан в Україні і економічний і політичний. Сильний колись критик Віктора Ющенка і багато у чому прислужився режиму для його відмивання і "наукового" пояснення, що режим на правильному шляху. Результат "наліцо" - Україна стала найбільш бандитською державою із мільярдними тіньовими капіталами, а сам пан Гальчинський став ніким, бо він ні Медведчуку, ні Януковичу. ні Тигипку не потрібен.
Пан Гальчинський у побажливому тоні пише про режим, навіть і словом не заїкаючись про справжню політичну і економічну суть режиму.
Суть статті є досить проста - не з комуністами і соціалістами треба було робити реформу, а з Ющенком, тому і пролетіли. Але летіли вже давно, тобто приречено летіли, бо зразу відмовили Ющенку.
----------------------------
----------------------------
Конституційна реформа: у пошуку нового консенсусу
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую, збудять...
Т.Шевченко
Конче важливою для українського політикума, як і суспільства загалом, є коректність висновків з невдалої спроби голосування щодо внесення змін до Конституції, яке відбулося 8 квітня. Я, як і мої колеги з Національного інституту стратегічних досліджень, був і залишаюся чи не найактивнішим прибічником політичної реформи, яка має стати однією з ключових ланок нового етапу суспільної модернізації, другої хвилі економічних реформ. Протягом попередніх років ми сформували основні підвалини ринкової економіки, однак цей процес залишається незавершеним значною мірою через те, що продовжує діяти в системі координат прорадянської за своєю суттю політичної системи. Це головна суперечність нинішнього етапу. Очевидним є й інше: діючою Конституцією закладено скоріше не баланс, а конфліктність виконавчої та законодавчої влади, що визначає низьку дієздатність Української держави, її неспроможність адекватно реагувати на глибокі внутрішні суперечності та на сучасні надскладні геополітичні виклики. Політична реформа покликана створити об’єктивні передумови, які б дозволили подолати ці невідповідності, розблокувати накопичені проблеми, що фактично унеможливлюють рух вперед на шляху суспільного прогресу, усунення припущених на попередньому етапі деформацій, — зокрема тих, що відносяться до базових завдань перехідної економіки: розмежування влади та власності, забезпечення прискореної соціальної динаміки, надання нових відчутних імпульсів демократизації політичної системи та становленню громадянського суспільства.
У стратегічному вимірі найбільш принциповою позицією запропонованого проекту є ідея переходу України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Те, що таку пропозицію вніс і активно відстоює діючий Президент, гідне уваги. На противагу Росії та більшості інших пострадянських держав, які еволюціонують у бік посилення особистої влади президента і послаблення ролі парламенту, зазначена позиція засвідчує послідовність політики Президента України: ще більшою мірою зорієнтувати стратегічний вектор нашої держави у бік європейського політичного розвитку. Уже сам по собі цей дуже значущий факт засвідчує, що ми поступово відходимо від свого євразійського минулого, де авторитаризм і необмежена влада правителя (монарха) є основою суспільного світогляду.
НЕБЕЗПЕЧНІ КОМПРОМІСИ
Як і раніше, я з великим застереженням ставлюся до механічної консолідації лівоцентристських сил у питаннях політичної реформи. Реформа не може розглядатися лише у контексті виборчих перегонів 2004 та 2006 років. Нині перед суспільством з усією гостротою постала проблема нової, більш поглибленої модернізації, розв’язання завдань, що стосуються остаточного облаштування нашого власного дому. Ця перспектива ніякою мірою не може бути пов’язана з відкатом назад у здійсненні системних реформ, до чого відверто прагнуть ліві сили і насамперед комуністи. Про це чітко і однозначно було заявлено на сесії Верховної Ради під час обговорення питань конституційної реформи. Навряд чи слід кому-небудь пояснювати, що у цьому контексті політична реформа розглядається відповідними силами як інструмент політичного реваншу. Я не вірю в те, що ідеологічно роздроблені, не пов’язані спільними прагненнями центристські сили проурядової більшості зможуть протистояти саме такому перебігу подій.
Насправді логіка нового етапу системних реформ повинна мати діаметрально протилежну спрямованість. Україні потрібна не оновлена комуністична, а логічно завершена, заснована на реальних гарантіях прав людини ліберально-демократична система. Така система найбільшою мірою відповідає ментальності українського народу і завданням соціально-економічного прогресу. Я неодноразово порушував раніше, у т. ч. і на сторінках газети «День», цю проблему. Вище йшлося про нову хвилю системних реформ, зокрема доведення до логічного завершення пенсійної реформи, відміну необгрунтованих пільг та перехід до основних засад адресної соціальної допомоги, запровадження медичного страхування, глибокої трансформації житлово-комунальної сфери, утвердження конкурентних ринків праці, логічне завершення земельної реформи і запровадження ефективних механізмів купівлі та продажу землі, дальшу лібералізацію валютних відносин і багато іншого. Такою ж мірою безкомпромісними є завдання зовнішньої політики. Йдеться про наполегливість та послідовність у реалізації стратегії євроінтеграції, де на сьогодні базовими проблемами є вступ України до СОТ та набуття повноправного членства у НАТО, активна участь нашої держави у протидії міжнародному тероризму — найгострішому виклику сучасному цивілізаційному процесу. Давайте поставимо питання прямо: чи здатна лівоцентристська коаліція у випадку перемоги відповідних партій у виборчому циклі 2004 — 2006 рр. ефективно вирішувати зазначені зовнішньополітичні та економічні проблеми, як і питання загального зміцнення дієздатності держави, про які йшлося вище? Однозначно ні! Більш близьким до цього могло б бути правоцентристське поєднання, що складалося б з окремих партій та блоків діючої парламентської більшості, а також блоку «Наша Україна».
Переконаний у тому, що левова частка вини у тому, що такий компроміс не відбувся, покладається на провладну більшість, яка не виявила у зазначеному колі питань належної гнучкості, схильності до конструктивного діалогу. У цьому контексті позначилося вже сказане вище: відповідне утворення становить скоріше за все системно недієздатне суто механічне угрупування різновекторних за спрямованістю власних інтересів сил. Це стало очевидним, коли було провалено найбільш збалансований за своїм змістом варіант політичної реформи, внесений безпосередньо Президентом України.
«Переманивши» на свій бік лівий блок опозиції, проурядові партії однозначно засвідчили не лише свою політичну інфантильність, а й повну невіру у свої власні реформаторські потенції. Це було видно неозброєним оком. Можна обманути себе (як це у кінцевому підсумку і сталося), але не можна обманути суспільство. Навіть невеличка фракція соціалістів стала важити більше, ніж весь блок відповідної коаліції.
Та справа навіть не в цьому. Мало хто замислюється над тим, чим можна пояснити, що в умовах чи не найвищих в Європі темпів економічного зростання, підвищення лише протягом 4-х років в 1,6 рази реальної заробітної плати, суттєвого розширення робочих місць, абсолютної стабільності національної валюти, провладні політики мають рейтинг, що не перевищує 10 — 12%. Відповідь тут очевидна: у коаліції з комуністами центристська більшість втратила можливість претендувати на силу, яка може наполегливо і послідовно відстоювати найголовніше — принципи конструктивної європейської та євроатлантичної стратегії, основні засади європейської демократії, поглиблення ліберальних основ ринкових перетворень, по сучасному вирішувати накопичену низку соціальних проблем, забезпечити необхідне для суспільства політичне примирення нації, а відтак — остаточно порвати з нашим прорадянським минулим, вивести державу на нові горизонти суспільного прогресу.
ПОЛІТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ ЮЩЕНКА
Конструктивною силою не став і блок «Наша Україна». Збереження його високого рейтингу — це, за моїми глибокими переконаннями, результат не високої оцінки політичного потенціалу та конструктивізму її лідера, а скоріше за все наслідок найгрубіших помилок, яких припускалася урядова більшість протягом останнього часу. Власне загравати з комуністами, підписувати з ними всілякі меморандуми, прилюдно цілуватися з ними та займатися щодо них суспільним доброчинством почали В.Ющенко та його однодумці. Всі знають, що Компартія України, будучи більш консервативнішою, ніж КП РФ, значно поступалася своїм політичним потенціалом російським комуністам. Тож і наших «ретро» чекала та ж сама участь, що й московських сподвижників. Ющенківці першими кинулися спасати компартійців, тих, хто і сьогодні носить депутатські значки з червоно-синім прапором.
Є в цьому альянсі й більш глибокі підвалини. Весь арсенал політичної боротьби ющенківці запозичили у братів-комуністів. Я маю на увазі не лише мітингові пристрасті і заклики «до булижника — основного знаряддя революції знедоленого пролетаріату», а й зміст політичних гасел, беззастережну брехню і повну відсутність аргументованості у відстоюванні власних цілей. Верхом цинізму можна назвати акції щодо повернення громадянам, якщо я не помиляюсь, «10 мільярдів украдених урядом коштів». Навіть не віриться в те, що ідеологами цих суперновацій виступають два колишніх віце-прем’єри з економічної реформи та екс-голова НБУ. Колись я разом з В.Ющенко, В.Пинзеником, Ю.Єхануровим відстоював принцип скорочення надмірності державного споживання, без чого, як ми намагалися разом переконати, неможливе стабільне зростання економіки і створення перспективної бази для вирішення соціальних проблем. Коли лукавили ці політики: тоді чи зараз — тоді Л.Кучма підтримав наші аргументи. Відповідними указами було знижено планку державних надвитрат, а отримані кошти спрямовано на стимулювання реальної економіки. Це робилося ціною власного авторитету Президента. Економіка відреагувала на це своїм зростанням, у тому числі і в пору ющенківського прем’єрства.
У цій ситуації привертає увагу нездатність уряду та його економічного блоку доказово аргументувати некоректність ющенківських фальсифікацій. Достатньо вказати, що у Програмі діяльності уряду В.Ющенка передбачалося зростання ВВП на 1-2 %, а фактично відповідне зростання становило 5,9%. На 2001 р. тією ж Програмою прогнозувалося зростання ВВП на 4%, а фактично ВВП зріс на 9,2%. Ситуація, за якої бюджетом передбачаються мінімально можливі параметри зростання ВВП, повністю відповідає світовій практиці і вимогам МВФ. У Росії державний бюджет з року в рік розраховується на основі штучно заниженої ціни на нафту, що забезпечує необхідну стабільність фінансового стану держави. Йдеться про азбучну істину, яку добре розуміють і лідери «НУ». З якою неповагою потрібно ставитися до своїх співвітчизників, щоб в ім’я своїх політичних амбіцій доводити протилежне? Відверто кажучи, мені не по собі від цього. А що нас чекає далі?..
Мені доводилося не раз зазначати, що найбільш слабким місцем українського політикуму є відсутність впливових політичних сил праволіберального спрямування, що фактично унеможливлювало доведення розпочатих на попередньому етапі економічних реформ до свого логічного завершення. Нинішні політичні гасла та парламентські дії блоку В.Ющенка доводять, що на таку силу ніякою мірою не може претендувати «Наша Україна». Ющенківці не можуть претендувати й на виразника інтересів середнього класу, який в роки економічного зростання почав зміцнювати свої позиції. Як і комуністів, їх опора — маргінальні верстви населення. За десятигривневу купюру представники середнього класу відстоювати біля будинку Уряду чи парламенту не будуть. Вони здатні заробити платню своєю працею і більш за все жадають соціальної та політичної стабільності в суспільстві.
Переконаний у відсутності необхідності доводити й неспроможність ющенківців претендувати на силу, яка здатна у випадку приходу до влади розв’язати існуючий клубок проблем розмежування влади і власності, перед чим зупинилися українські реформи. У дійсності очікується протилежне — новий цикл відповідного зрощування, який відбуватиметься через більш витончені тіньові механізми нового перерозподілу влади та власності.
Останнім часом я починаю сумніватися й у притаманності ющенківцям рис національно- патріотичної сили. Після смерті В.Чорновола партії відповідного спрямування опинилися без визнаного суспільством політичного лідерства. Йдеться про найбільш тривожну ситуацію, про політичні ігри, що торкаються найсвятішого — проблеми консолідації суспільства, соборності нашої держави, а відтак й її дієздатності.
УРОКИ НЕДЕРЖАВНОСТІ
Мене турбує те, що у відчайдушних політичних баталіях, які з наближенням президентських виборів з кожним днем загострюються, наші політики як провладної орієнтації, так і опозиціонери, починають втрачати найголовніше — почуття святості Вітчизни, вдаються до кроків, що переступають межу дозволеного, межу, яка визначає границі безпеки держави.
Я дозволю собі нагадати ситуацію, за якої в другій половині століття, що минуло, в світі виникло десятки країн, значна частина яких фактично і тепер залишається недієздатними — тобто такими, що неспроможні відповідати на сучасні цивілізаційні виклики. Відомий російський політолог С.Караганов відзначав загрозу утвердження специфічного типу «недієздатної держави» на теренах СНД («День», 6 вересня 2003 р.). Це застереження аж ніяк не стосується сучасної України. За 12 років системних реформ ми зробили чи не найбільше на теренах СНД у становленні та розвитку власного суверенітету. Але нікому з політиків це не дає права нехтувати уроками нашої вікової недержавності у минулому, не враховувати особливу вразливість генетичної спадщини українського народу, структурну незавершеність процесу утвердження української політичної нації, її духовного відродження. Ми ще не подолали жахливих наслідків політики денаціоналізації, яка протягом багатьох століть насаджувалася українському народові, ще не пройшли весь тернистий шлях утвердження власної ідентичності. Хіба можна на ці явища закривати очі?
Один з видатних вітчизняних вчених першої половини ХХ ст. В’ячеслав Липинський (1882- 1931 рр.) писав: «Хвороба нашої недержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх: вона не травматичного походження, як хвороба поневоленості, — а викликана вона причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільш сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не можуть».
Чи не вдаються і нині взнаки симптоми цієї «внутрішньої» хвороби? Чому нехтують цим національно-патріотичні сили? Чому недостатньою мірою враховується найвразливіша сторона нашого народу — цивілізаційний розкол нації? «Духовна межовість», за висловом В.Липинського, відноситься до одного з найвиразніших недержавотворчих чинників. Відомою є й позиція авторитетного сучасного американського вченого С.Хантингтона, який відносить держави, що знаходяться в зоні цивілізаційного зламу, до найменшою мірою дієздатних. Чому нечисті на руку політики, намагаються штучно загострювати у власних інтересах і цю найскладнішу для українського суспільства проблему?
Інша складова послаблення дієздатності держави, на якій також акцентував увагу В.Липинський, — неповага до авторитетів. Це має своє пояснення. Багато років поневолення призвели до стереотипів, за якими влада стала синонімом чужої влади. Звідси акцентований індивідуалізм, в якому переважає емоційна складова. Це повністю суперечить російським стереотипам. Москва завжди хотіла мати свого самодержця, царя чи диктатора типу Сталіна. Йдеться про родову ознаку російської ментальності, яка повною мірою виявляється і в наші дні. На противагу цього, як підкреслював В.Липинський, «всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державотворчі люди опоганювалися в оцінці українського громадянства». Знову ж таки ми бачимо спробу в сучасному політичному процесі експлуатації і цієї етнопсихологічної риси української ментальності.
ВРАЗЛИВІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ
У цьому контексті принагідно вести мову про ще одну вразливу сторону української держави — незавершеність процесу формування національної політичної еліти — основного носія системних модифікацій суспільства та авангардизму. У дійсності нинішній політичний клас, до якого органічно включається і політична опозиція, представляє народжену в роки реформ нову політичну номенклатуру, яка паразитує, з одного боку, на цивілізаційній розмежованості українського народу, і з іншого, — на його природному нігілізмові у відношенні до влади.
Особливо небезпечною для українського суспільства є штучне протиставлення політичною елітою геополітичних інтересів нашої держави. Йдеться про політичну орієнтацію окремих груп українських політиків, яка за визначенням В.Липинського «прагне знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб ласкаву допомогу, захопити з цією допомогою владу над своїми земляками. Але ж ці земляки теж мають свої орієнтири». Помітимо, що ці слова іменитого вченого датуються 1926 роком. «Одсепаруватися від Польщі, але так, щоб не утопитися в руському морі — ось проблема, — пише В.Липинський, — остаточне розв’язання якої не знайшло українство в протязі тисячі літ». У нас є всі підстави стверджувати, що нашої пори ця проблема набула ще більшої гостроти.
У цьому контексті до дійсної політичної еліти я відношу той дуже вузький, ще остаточно не сформований прошарок політиків — інтелектуалів, які бачать проблеми консолідації українського суспільства як основу його реального прогресу, які прагнуть ціною згуртування нації забезпечити політичний конструктивізм та державотворчу єдність верхів. З цього списку я без застережень викреслюю лідерів блоку «Наша Україна», які за державницькою риторикою ховають власні політичні амбіції. Коли основні політичні акценти розставляються на тому, що волю і державу нам подарують ззовні, то, на моє переконання, це не державницька ідеологія, це ідеологія посередництва між Заходом і «своїм» народом. Для того, щоб у надзвичайно складній як внутрішній, так і геополітичній ситуації реалізувати нові завдання суспільної модернізації, до якої ми прагнемо, потрібно мати, крім Бога в серці, ще й елементарні здібності та уміння щодня вирішувати найскладніші і часто ніким не передбачувані питання державотворчого процесу. Колись, пише про це В.Липинський, наші політичні проповідники більше співали і поетизували, ніж займалися тяжкою працею. І ця риса наших кумирів відтворюється у нинішній дійсності.
Не так давно один із найавторитетніших політиків блоку «Наша Україна» (не буду називати його прізвище) у приватній бесіді зі мною зазначив: пройде небагато часу — і люди будуть говорити про Президента Л.Кучму як про одного з найбільших патріотів та державників незалежної України. Я з цим повністю згоден. Свого часу Хмельницький, Мазепа, Скоропадський йшли на компроміс з Москвою, щоб урятувати українську козацьку державу. Мазепа навіть приятелював з Петром, щоб, як пише В.Липницький, «під прикриттям цієї приязні Гетьманську Владу і старшинську верству, а з ними і державність українську укріпити». Наші теперішні самолюбці ніяк не можуть зрозуміти політики Л.Кучми, спрямованої на досягнення тієї ж цілі — «забезпечити Україну союзом з Москвою від московського втручання у внутрішні українські справи».
Якісні відмінності нашої політичної еліти від Заходу полягають насамперед у тому, що там статус елітних верств суспільства визначається не стільки їх ієрархічними повноваженнями та накопиченим капіталом, а накопиченими знаннями та компетенцією. Українська політична еліта має іншу генетику. Вона уособлює в собі, з одного боку, партійно-комсомольську та господарську номенклатуру минулого, яка зберігає «родові плями» комуністичної ментальності, з іншого, — нову господарську еліту, що утвердила себе на основі суперечливих механізмів первісного нагромадження капіталу, його тінізації, зрощування з державною бюрократією. І та, й інша частини політичної еліти відірвані від інтелектуальних основ розвитку суспільства, і та і інша — не можуть бути щирими перед суспільством та послідовними у своїх діях. Це наша спільна трагедія. З цим не можна не рахуватися.
Який же вихід? Для мене він очевидний. Потрібно продовжити пошук механізмів утвердження конституційної реформи, яка є об’єктивною і водночас — невідкладною необхідністю. Нова хвиля системних реформ, що має забезпечити наступну модернізацію суспільства, потребує відповідного інституційного забезпечення, а це в свою чергу є можливим лише на основі глибокої політичної реформи. Реформа може стимулювати й оновлення політичної еліти. Це також очевидно. Вірю в те, що український парламент, який у вирішенні найскладніших питань суспільного життя завжди відзначався здатністю до принципових компромісів, може знайти відповідне рішення. Це рішення має бути конституційним. Неточності у дотриманні 8 квітня регламентних норм залишає шанс для розв’язання вказаної проблеми саме на зазначеній основі. Погоджуюся повністю з О.Морозом, що за конституційну реформу мають проголосувати і представники блоку «Наша Україна». Для цього потрібний новий цикл конструктивного політичного діалогу за участю всіх сил, представлених в парламенті. В цьому не можна припускати поспішності. Час у нас ще є. Немає потреби доводити й те, що у випадку, коли реформу буде заблоковано, програють всі, у т.ч. й ющенківці. У цій ситуації перед суспільством у весь зріст постане проблема нової — третьої політичної сили. Я ніколи не віддам свій голос на виборах за політиків, які у найскладнішій ситуації нашого державотворення виявляються нездатними до злагоди та компромісів. Знаю, що таким же чином діятимуть і мої студенти, тисячі представників наукової та творчої інтелігенції, всі ті, для кого доля Вітчизни вище амбіцій окремих, навіть й високорейтингових політиків.
№67 15.04.2004 «День»
Гальчинський, так як і Литвин та Марчук мають якісь особливі погляди на майбутню і теперішню Україну (досить нижче прочитати своєрідні трактування історії України), але він є відповідальний, як мало не ключовий радник режиму за той стан в Україні і економічний і політичний. Сильний колись критик Віктора Ющенка і багато у чому прислужився режиму для його відмивання і "наукового" пояснення, що режим на правильному шляху. Результат "наліцо" - Україна стала найбільш бандитською державою із мільярдними тіньовими капіталами, а сам пан Гальчинський став ніким, бо він ні Медведчуку, ні Януковичу. ні Тигипку не потрібен.
Пан Гальчинський у побажливому тоні пише про режим, навіть і словом не заїкаючись про справжню політичну і економічну суть режиму.
Суть статті є досить проста - не з комуністами і соціалістами треба було робити реформу, а з Ющенком, тому і пролетіли. Але летіли вже давно, тобто приречено летіли, бо зразу відмовили Ющенку.
----------------------------
----------------------------
Конституційна реформа: у пошуку нового консенсусу
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую, збудять...
Т.Шевченко
Конче важливою для українського політикума, як і суспільства загалом, є коректність висновків з невдалої спроби голосування щодо внесення змін до Конституції, яке відбулося 8 квітня. Я, як і мої колеги з Національного інституту стратегічних досліджень, був і залишаюся чи не найактивнішим прибічником політичної реформи, яка має стати однією з ключових ланок нового етапу суспільної модернізації, другої хвилі економічних реформ. Протягом попередніх років ми сформували основні підвалини ринкової економіки, однак цей процес залишається незавершеним значною мірою через те, що продовжує діяти в системі координат прорадянської за своєю суттю політичної системи. Це головна суперечність нинішнього етапу. Очевидним є й інше: діючою Конституцією закладено скоріше не баланс, а конфліктність виконавчої та законодавчої влади, що визначає низьку дієздатність Української держави, її неспроможність адекватно реагувати на глибокі внутрішні суперечності та на сучасні надскладні геополітичні виклики. Політична реформа покликана створити об’єктивні передумови, які б дозволили подолати ці невідповідності, розблокувати накопичені проблеми, що фактично унеможливлюють рух вперед на шляху суспільного прогресу, усунення припущених на попередньому етапі деформацій, — зокрема тих, що відносяться до базових завдань перехідної економіки: розмежування влади та власності, забезпечення прискореної соціальної динаміки, надання нових відчутних імпульсів демократизації політичної системи та становленню громадянського суспільства.
У стратегічному вимірі найбільш принциповою позицією запропонованого проекту є ідея переходу України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Те, що таку пропозицію вніс і активно відстоює діючий Президент, гідне уваги. На противагу Росії та більшості інших пострадянських держав, які еволюціонують у бік посилення особистої влади президента і послаблення ролі парламенту, зазначена позиція засвідчує послідовність політики Президента України: ще більшою мірою зорієнтувати стратегічний вектор нашої держави у бік європейського політичного розвитку. Уже сам по собі цей дуже значущий факт засвідчує, що ми поступово відходимо від свого євразійського минулого, де авторитаризм і необмежена влада правителя (монарха) є основою суспільного світогляду.
НЕБЕЗПЕЧНІ КОМПРОМІСИ
Як і раніше, я з великим застереженням ставлюся до механічної консолідації лівоцентристських сил у питаннях політичної реформи. Реформа не може розглядатися лише у контексті виборчих перегонів 2004 та 2006 років. Нині перед суспільством з усією гостротою постала проблема нової, більш поглибленої модернізації, розв’язання завдань, що стосуються остаточного облаштування нашого власного дому. Ця перспектива ніякою мірою не може бути пов’язана з відкатом назад у здійсненні системних реформ, до чого відверто прагнуть ліві сили і насамперед комуністи. Про це чітко і однозначно було заявлено на сесії Верховної Ради під час обговорення питань конституційної реформи. Навряд чи слід кому-небудь пояснювати, що у цьому контексті політична реформа розглядається відповідними силами як інструмент політичного реваншу. Я не вірю в те, що ідеологічно роздроблені, не пов’язані спільними прагненнями центристські сили проурядової більшості зможуть протистояти саме такому перебігу подій.
Насправді логіка нового етапу системних реформ повинна мати діаметрально протилежну спрямованість. Україні потрібна не оновлена комуністична, а логічно завершена, заснована на реальних гарантіях прав людини ліберально-демократична система. Така система найбільшою мірою відповідає ментальності українського народу і завданням соціально-економічного прогресу. Я неодноразово порушував раніше, у т. ч. і на сторінках газети «День», цю проблему. Вище йшлося про нову хвилю системних реформ, зокрема доведення до логічного завершення пенсійної реформи, відміну необгрунтованих пільг та перехід до основних засад адресної соціальної допомоги, запровадження медичного страхування, глибокої трансформації житлово-комунальної сфери, утвердження конкурентних ринків праці, логічне завершення земельної реформи і запровадження ефективних механізмів купівлі та продажу землі, дальшу лібералізацію валютних відносин і багато іншого. Такою ж мірою безкомпромісними є завдання зовнішньої політики. Йдеться про наполегливість та послідовність у реалізації стратегії євроінтеграції, де на сьогодні базовими проблемами є вступ України до СОТ та набуття повноправного членства у НАТО, активна участь нашої держави у протидії міжнародному тероризму — найгострішому виклику сучасному цивілізаційному процесу. Давайте поставимо питання прямо: чи здатна лівоцентристська коаліція у випадку перемоги відповідних партій у виборчому циклі 2004 — 2006 рр. ефективно вирішувати зазначені зовнішньополітичні та економічні проблеми, як і питання загального зміцнення дієздатності держави, про які йшлося вище? Однозначно ні! Більш близьким до цього могло б бути правоцентристське поєднання, що складалося б з окремих партій та блоків діючої парламентської більшості, а також блоку «Наша Україна».
Переконаний у тому, що левова частка вини у тому, що такий компроміс не відбувся, покладається на провладну більшість, яка не виявила у зазначеному колі питань належної гнучкості, схильності до конструктивного діалогу. У цьому контексті позначилося вже сказане вище: відповідне утворення становить скоріше за все системно недієздатне суто механічне угрупування різновекторних за спрямованістю власних інтересів сил. Це стало очевидним, коли було провалено найбільш збалансований за своїм змістом варіант політичної реформи, внесений безпосередньо Президентом України.
«Переманивши» на свій бік лівий блок опозиції, проурядові партії однозначно засвідчили не лише свою політичну інфантильність, а й повну невіру у свої власні реформаторські потенції. Це було видно неозброєним оком. Можна обманути себе (як це у кінцевому підсумку і сталося), але не можна обманути суспільство. Навіть невеличка фракція соціалістів стала важити більше, ніж весь блок відповідної коаліції.
Та справа навіть не в цьому. Мало хто замислюється над тим, чим можна пояснити, що в умовах чи не найвищих в Європі темпів економічного зростання, підвищення лише протягом 4-х років в 1,6 рази реальної заробітної плати, суттєвого розширення робочих місць, абсолютної стабільності національної валюти, провладні політики мають рейтинг, що не перевищує 10 — 12%. Відповідь тут очевидна: у коаліції з комуністами центристська більшість втратила можливість претендувати на силу, яка може наполегливо і послідовно відстоювати найголовніше — принципи конструктивної європейської та євроатлантичної стратегії, основні засади європейської демократії, поглиблення ліберальних основ ринкових перетворень, по сучасному вирішувати накопичену низку соціальних проблем, забезпечити необхідне для суспільства політичне примирення нації, а відтак — остаточно порвати з нашим прорадянським минулим, вивести державу на нові горизонти суспільного прогресу.
ПОЛІТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ ЮЩЕНКА
Конструктивною силою не став і блок «Наша Україна». Збереження його високого рейтингу — це, за моїми глибокими переконаннями, результат не високої оцінки політичного потенціалу та конструктивізму її лідера, а скоріше за все наслідок найгрубіших помилок, яких припускалася урядова більшість протягом останнього часу. Власне загравати з комуністами, підписувати з ними всілякі меморандуми, прилюдно цілуватися з ними та займатися щодо них суспільним доброчинством почали В.Ющенко та його однодумці. Всі знають, що Компартія України, будучи більш консервативнішою, ніж КП РФ, значно поступалася своїм політичним потенціалом російським комуністам. Тож і наших «ретро» чекала та ж сама участь, що й московських сподвижників. Ющенківці першими кинулися спасати компартійців, тих, хто і сьогодні носить депутатські значки з червоно-синім прапором.
Є в цьому альянсі й більш глибокі підвалини. Весь арсенал політичної боротьби ющенківці запозичили у братів-комуністів. Я маю на увазі не лише мітингові пристрасті і заклики «до булижника — основного знаряддя революції знедоленого пролетаріату», а й зміст політичних гасел, беззастережну брехню і повну відсутність аргументованості у відстоюванні власних цілей. Верхом цинізму можна назвати акції щодо повернення громадянам, якщо я не помиляюсь, «10 мільярдів украдених урядом коштів». Навіть не віриться в те, що ідеологами цих суперновацій виступають два колишніх віце-прем’єри з економічної реформи та екс-голова НБУ. Колись я разом з В.Ющенко, В.Пинзеником, Ю.Єхануровим відстоював принцип скорочення надмірності державного споживання, без чого, як ми намагалися разом переконати, неможливе стабільне зростання економіки і створення перспективної бази для вирішення соціальних проблем. Коли лукавили ці політики: тоді чи зараз — тоді Л.Кучма підтримав наші аргументи. Відповідними указами було знижено планку державних надвитрат, а отримані кошти спрямовано на стимулювання реальної економіки. Це робилося ціною власного авторитету Президента. Економіка відреагувала на це своїм зростанням, у тому числі і в пору ющенківського прем’єрства.
У цій ситуації привертає увагу нездатність уряду та його економічного блоку доказово аргументувати некоректність ющенківських фальсифікацій. Достатньо вказати, що у Програмі діяльності уряду В.Ющенка передбачалося зростання ВВП на 1-2 %, а фактично відповідне зростання становило 5,9%. На 2001 р. тією ж Програмою прогнозувалося зростання ВВП на 4%, а фактично ВВП зріс на 9,2%. Ситуація, за якої бюджетом передбачаються мінімально можливі параметри зростання ВВП, повністю відповідає світовій практиці і вимогам МВФ. У Росії державний бюджет з року в рік розраховується на основі штучно заниженої ціни на нафту, що забезпечує необхідну стабільність фінансового стану держави. Йдеться про азбучну істину, яку добре розуміють і лідери «НУ». З якою неповагою потрібно ставитися до своїх співвітчизників, щоб в ім’я своїх політичних амбіцій доводити протилежне? Відверто кажучи, мені не по собі від цього. А що нас чекає далі?..
Мені доводилося не раз зазначати, що найбільш слабким місцем українського політикуму є відсутність впливових політичних сил праволіберального спрямування, що фактично унеможливлювало доведення розпочатих на попередньому етапі економічних реформ до свого логічного завершення. Нинішні політичні гасла та парламентські дії блоку В.Ющенка доводять, що на таку силу ніякою мірою не може претендувати «Наша Україна». Ющенківці не можуть претендувати й на виразника інтересів середнього класу, який в роки економічного зростання почав зміцнювати свої позиції. Як і комуністів, їх опора — маргінальні верстви населення. За десятигривневу купюру представники середнього класу відстоювати біля будинку Уряду чи парламенту не будуть. Вони здатні заробити платню своєю працею і більш за все жадають соціальної та політичної стабільності в суспільстві.
Переконаний у відсутності необхідності доводити й неспроможність ющенківців претендувати на силу, яка здатна у випадку приходу до влади розв’язати існуючий клубок проблем розмежування влади і власності, перед чим зупинилися українські реформи. У дійсності очікується протилежне — новий цикл відповідного зрощування, який відбуватиметься через більш витончені тіньові механізми нового перерозподілу влади та власності.
Останнім часом я починаю сумніватися й у притаманності ющенківцям рис національно- патріотичної сили. Після смерті В.Чорновола партії відповідного спрямування опинилися без визнаного суспільством політичного лідерства. Йдеться про найбільш тривожну ситуацію, про політичні ігри, що торкаються найсвятішого — проблеми консолідації суспільства, соборності нашої держави, а відтак й її дієздатності.
УРОКИ НЕДЕРЖАВНОСТІ
Мене турбує те, що у відчайдушних політичних баталіях, які з наближенням президентських виборів з кожним днем загострюються, наші політики як провладної орієнтації, так і опозиціонери, починають втрачати найголовніше — почуття святості Вітчизни, вдаються до кроків, що переступають межу дозволеного, межу, яка визначає границі безпеки держави.
Я дозволю собі нагадати ситуацію, за якої в другій половині століття, що минуло, в світі виникло десятки країн, значна частина яких фактично і тепер залишається недієздатними — тобто такими, що неспроможні відповідати на сучасні цивілізаційні виклики. Відомий російський політолог С.Караганов відзначав загрозу утвердження специфічного типу «недієздатної держави» на теренах СНД («День», 6 вересня 2003 р.). Це застереження аж ніяк не стосується сучасної України. За 12 років системних реформ ми зробили чи не найбільше на теренах СНД у становленні та розвитку власного суверенітету. Але нікому з політиків це не дає права нехтувати уроками нашої вікової недержавності у минулому, не враховувати особливу вразливість генетичної спадщини українського народу, структурну незавершеність процесу утвердження української політичної нації, її духовного відродження. Ми ще не подолали жахливих наслідків політики денаціоналізації, яка протягом багатьох століть насаджувалася українському народові, ще не пройшли весь тернистий шлях утвердження власної ідентичності. Хіба можна на ці явища закривати очі?
Один з видатних вітчизняних вчених першої половини ХХ ст. В’ячеслав Липинський (1882- 1931 рр.) писав: «Хвороба нашої недержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх: вона не травматичного походження, як хвороба поневоленості, — а викликана вона причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільш сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не можуть».
Чи не вдаються і нині взнаки симптоми цієї «внутрішньої» хвороби? Чому нехтують цим національно-патріотичні сили? Чому недостатньою мірою враховується найвразливіша сторона нашого народу — цивілізаційний розкол нації? «Духовна межовість», за висловом В.Липинського, відноситься до одного з найвиразніших недержавотворчих чинників. Відомою є й позиція авторитетного сучасного американського вченого С.Хантингтона, який відносить держави, що знаходяться в зоні цивілізаційного зламу, до найменшою мірою дієздатних. Чому нечисті на руку політики, намагаються штучно загострювати у власних інтересах і цю найскладнішу для українського суспільства проблему?
Інша складова послаблення дієздатності держави, на якій також акцентував увагу В.Липинський, — неповага до авторитетів. Це має своє пояснення. Багато років поневолення призвели до стереотипів, за якими влада стала синонімом чужої влади. Звідси акцентований індивідуалізм, в якому переважає емоційна складова. Це повністю суперечить російським стереотипам. Москва завжди хотіла мати свого самодержця, царя чи диктатора типу Сталіна. Йдеться про родову ознаку російської ментальності, яка повною мірою виявляється і в наші дні. На противагу цього, як підкреслював В.Липинський, «всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державотворчі люди опоганювалися в оцінці українського громадянства». Знову ж таки ми бачимо спробу в сучасному політичному процесі експлуатації і цієї етнопсихологічної риси української ментальності.
ВРАЗЛИВІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ
У цьому контексті принагідно вести мову про ще одну вразливу сторону української держави — незавершеність процесу формування національної політичної еліти — основного носія системних модифікацій суспільства та авангардизму. У дійсності нинішній політичний клас, до якого органічно включається і політична опозиція, представляє народжену в роки реформ нову політичну номенклатуру, яка паразитує, з одного боку, на цивілізаційній розмежованості українського народу, і з іншого, — на його природному нігілізмові у відношенні до влади.
Особливо небезпечною для українського суспільства є штучне протиставлення політичною елітою геополітичних інтересів нашої держави. Йдеться про політичну орієнтацію окремих груп українських політиків, яка за визначенням В.Липинського «прагне знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб ласкаву допомогу, захопити з цією допомогою владу над своїми земляками. Але ж ці земляки теж мають свої орієнтири». Помітимо, що ці слова іменитого вченого датуються 1926 роком. «Одсепаруватися від Польщі, але так, щоб не утопитися в руському морі — ось проблема, — пише В.Липинський, — остаточне розв’язання якої не знайшло українство в протязі тисячі літ». У нас є всі підстави стверджувати, що нашої пори ця проблема набула ще більшої гостроти.
У цьому контексті до дійсної політичної еліти я відношу той дуже вузький, ще остаточно не сформований прошарок політиків — інтелектуалів, які бачать проблеми консолідації українського суспільства як основу його реального прогресу, які прагнуть ціною згуртування нації забезпечити політичний конструктивізм та державотворчу єдність верхів. З цього списку я без застережень викреслюю лідерів блоку «Наша Україна», які за державницькою риторикою ховають власні політичні амбіції. Коли основні політичні акценти розставляються на тому, що волю і державу нам подарують ззовні, то, на моє переконання, це не державницька ідеологія, це ідеологія посередництва між Заходом і «своїм» народом. Для того, щоб у надзвичайно складній як внутрішній, так і геополітичній ситуації реалізувати нові завдання суспільної модернізації, до якої ми прагнемо, потрібно мати, крім Бога в серці, ще й елементарні здібності та уміння щодня вирішувати найскладніші і часто ніким не передбачувані питання державотворчого процесу. Колись, пише про це В.Липинський, наші політичні проповідники більше співали і поетизували, ніж займалися тяжкою працею. І ця риса наших кумирів відтворюється у нинішній дійсності.
Не так давно один із найавторитетніших політиків блоку «Наша Україна» (не буду називати його прізвище) у приватній бесіді зі мною зазначив: пройде небагато часу — і люди будуть говорити про Президента Л.Кучму як про одного з найбільших патріотів та державників незалежної України. Я з цим повністю згоден. Свого часу Хмельницький, Мазепа, Скоропадський йшли на компроміс з Москвою, щоб урятувати українську козацьку державу. Мазепа навіть приятелював з Петром, щоб, як пише В.Липницький, «під прикриттям цієї приязні Гетьманську Владу і старшинську верству, а з ними і державність українську укріпити». Наші теперішні самолюбці ніяк не можуть зрозуміти політики Л.Кучми, спрямованої на досягнення тієї ж цілі — «забезпечити Україну союзом з Москвою від московського втручання у внутрішні українські справи».
Якісні відмінності нашої політичної еліти від Заходу полягають насамперед у тому, що там статус елітних верств суспільства визначається не стільки їх ієрархічними повноваженнями та накопиченим капіталом, а накопиченими знаннями та компетенцією. Українська політична еліта має іншу генетику. Вона уособлює в собі, з одного боку, партійно-комсомольську та господарську номенклатуру минулого, яка зберігає «родові плями» комуністичної ментальності, з іншого, — нову господарську еліту, що утвердила себе на основі суперечливих механізмів первісного нагромадження капіталу, його тінізації, зрощування з державною бюрократією. І та, й інша частини політичної еліти відірвані від інтелектуальних основ розвитку суспільства, і та і інша — не можуть бути щирими перед суспільством та послідовними у своїх діях. Це наша спільна трагедія. З цим не можна не рахуватися.
Який же вихід? Для мене він очевидний. Потрібно продовжити пошук механізмів утвердження конституційної реформи, яка є об’єктивною і водночас — невідкладною необхідністю. Нова хвиля системних реформ, що має забезпечити наступну модернізацію суспільства, потребує відповідного інституційного забезпечення, а це в свою чергу є можливим лише на основі глибокої політичної реформи. Реформа може стимулювати й оновлення політичної еліти. Це також очевидно. Вірю в те, що український парламент, який у вирішенні найскладніших питань суспільного життя завжди відзначався здатністю до принципових компромісів, може знайти відповідне рішення. Це рішення має бути конституційним. Неточності у дотриманні 8 квітня регламентних норм залишає шанс для розв’язання вказаної проблеми саме на зазначеній основі. Погоджуюся повністю з О.Морозом, що за конституційну реформу мають проголосувати і представники блоку «Наша Україна». Для цього потрібний новий цикл конструктивного політичного діалогу за участю всіх сил, представлених в парламенті. В цьому не можна припускати поспішності. Час у нас ще є. Немає потреби доводити й те, що у випадку, коли реформу буде заблоковано, програють всі, у т.ч. й ющенківці. У цій ситуації перед суспільством у весь зріст постане проблема нової — третьої політичної сили. Я ніколи не віддам свій голос на виборах за політиків, які у найскладнішій ситуації нашого державотворення виявляються нездатними до злагоди та компромісів. Знаю, що таким же чином діятимуть і мої студенти, тисячі представників наукової та творчої інтелігенції, всі ті, для кого доля Вітчизни вище амбіцій окремих, навіть й високорейтингових політиків.
№67 15.04.2004 «День»