Широта коаліції
04/20/2004 | Спостерігач
Широта коаліції
Коли Віктор Янукович із Киргизстану вперше зреагував на своє «висунення» єдиним кандидатом від влади на президентську посаду, він чомусь назвав своїм головним завданням економічне зростання. А зовсім не реанімацію щойно проваленої конституційної реформи, яку нібито й доручили йому здійснити учасники «широкої коаліції демократичних сил». Окрім того, Янукович, чемно подякувавши за честь і відповідальність, запевнив усіх, що фальстарту (себто незаконного початку кампанії) не зробить сам і, очевидно, не дозволить зробити своїм доброзичливцям з коаліції.
Чи то пан «єдиний кандидат» начитався оперативної електронної преси (що малоймовірно), яка встигла познущатися із самої процедури та умов його висунення. Чи то встиг-таки переговорити зі спікером Литвином, який має своє сумне уявлення і про «коаліцію», і про непевні плани Кучми, і про песимістичні перспективи реформи. Чи, можливо, вперше реально продемонстрував свою особисту політичну інтуїцію або ж і «підкованість». Але в будь-якому разі вже на другий день по появі такого явища української політики, як «єдиний кандидат від влади», Янукович постав як... претендент у самостійні політичні гравці. Ще не як гравець, а лише претендент. Але і не як лялька-робот, чиїми механічними руками збираються розчистити завали минулої ганебної політики влади, аби відкрити шлях новим сценаріям. Власне, одному сценарію – «Кучмі-3». Викинувши потому ляльку на звалище.
Власне, «коаліція», від якої мав честь бути висунутий Янукович, належить саме до тієї категорії, про яку кажуть: «Позбав мене, Боже, друзів, а з ворогами я і сам впораюсь». Ця коаліція створена і завжди існувала як конгломерат людей, особисто зобов’язаних одній-єдиній особі – Кучмі, і тому за визначенням нікому іншому належати не може. Окрім того, побудована вона за принципом «балансів і противаг», себто добрих стосунків лише зі своїм «центром»-президентом, тоді як поміж самими суб’єктами «коаліції», знов-таки за визначенням, існують просто-таки обов’язкові ворожі взаємини. Причому ця ворожість не завжди носить природній конкурентний характер за принципом інтересів (які час від часу навіть співпадають), а саме штучно створених психологічно-особистісних «розводок». Бо – для балансу... Така вже система влади.
Сам Янукович із своїм «донецьким кланом» є чи не наймолодшим і, власне, останнім учасником цієї коаліції – хоча в часи свого губернаторства вважався у деяких експертів навіть улюбленцем дружини Кучми. Але цікавіше інше: вже як прем’єр, під якого нібито й була створена остання конфігурація цієї коаліції, він найменше асоціювався із даним політичним середовищем. Справжнім директором-розпорядником коаліції був і залишається Медведчук, а Янукович, так би мовити, лише прикрашає її своєю постаттю. Причому – тільки постаттю, буквально – фігурою. Бо ані якостей публічного політика (за винятком зустрічі «Нашої України» в Донецьку), ані справжніх заслуг урядової діяльності (за винятком паразитування на інерції початкового зростання ВВП після карколомного падіння), ані хоч би якихось особистісних цікавинок (за винятком кримінального минулого) Янукович не має.
До речі, хоча як губернатор Донеччини, себто частина адмінресурсу, Янукович свого часу зробив у своєму регіоні все можливе для перемоги коаліції, що тоді називалася «Єда», – але особисто на вибори з цією компанією він не ходив. І взагалі у виборах він участі ніколи в своєму «дорослому» житті не брав. На відміну від Литвина, що колись очолював «Єду», а потім перетворився мало не на ворога власного виборчого списку. На відміну й від усіх членів того списку, хто нині ніби зрікся участі в президентських перегонах на користь Януковича...
От цьому новачку виборчих змагань і запропоновано зробити першу спробу в найвідповідальніший для коаліції момент. І виграти в найрейтинговішого кандидата. Можливо, за відсутністю інших аргументів, тут треба вбачати ставку за принципом казино: новачкам (або дурням) – таланить...
Втім, треба, очевидно, врахувати, що перший раз за цим принципом Януковичу вже поталанило. Бо «карта лягла» на його користь саме в питанні висунення «єдиного кандидата» виключно завдяки попередньому програшу коаліції в кампанії з конституційного реформування. Якби не провал реформи 8 квітня й не негайна потреба якось «закрити» цю страшну зяючу діру, – прем’єр із своїм непоганим рейтингом, можливо, так і не став би справжнім «єдиним кандидатом», хоча йому це й обіцяли одразу після втілення реформи. А можливо, «донецькі» й самі дещо «підправили» оберти колеса Фортуни. Адже не всі вони голосували за реформу, а кожен голос був на вагу золота. Відтак – продемонстрували, що провал коаліції для них кращий, ніж перемога. Так воно й вийшло.
Тоді виникає питання: чи не застосує цей же принцип для власної перемоги за рахунок провалу коаліції новітній «єдиний кандидат» уже в самій президентській кампанії? В усякому разі, такий розрахунок був би справедливий, – враховуючи, як зазвичай «коаліція» поглинає своїх «дітей». Згадати хоча б Пустовойтенка, Кінаха, Литвина... І, судячи з ігнорування Януковичем вимоги коаліції, та й особисто Кучми, про завершення реформи – він уже став на цей шлях. У тім числі – і на шлях супротиву «Кучмі-3». Інша річ – як далеко йому дозволить пройти тим шляхом «коаліція однодумців»...
Втім, аби міркувати, що може дозволити або не дозволити коаліція, треба знову повертатися до її конкретних властивостей на даний момент. Бо трансформації цього конгломерату за багато років існування призвели до певного внутрішнього переродження. Від «партії червоних директорів» 1994-го, через «Нову Україну» Кушнарьова та «Злагоду» Пустовойтенка, через «Соціальний захист» Волкова плюс багатопартійний «блок центристів» 1999 року і, нарешті, до «Єди» плюс СДПУ(о) 2002-го склад коаліції демонстрував деградацію партійно-політичного її наповнення на користь виокремлення великих олігархічно-монопольних угруповань. Важливим елементом цього переродження став факт відокремлення право-ліберального і національно-демократичного крила, що нині уособлює В.Ющенко, який колись із своїми партіями входив до прокучмівських сил.
Одночасно виборчі успіхи коаліції поступово скорочувалися. Причому настільки очевидно для самої коаліції, що вона відверто заявила про свій острах перед наступною виборчою кампанією проектом конституційної реформи. Яка, окрім усім відомих цілей, дозволяла б штучно залучити тимчасових союзників у лівому таборі. Неприродність такого альянсу в даному випадку не обговорюється, бо йдеться про угоду потенційних аутсайдерів. Але знання про цю надзвичайну слабкість «коаліції» важливе не лише її офіційному конкурентові Ющенку, але й її ж власному висуванцю, який матиме змогу обмежувати тих, хто побажає обмежити його самого...
Простіше кажучи, якщо висуванням від «коаліції» Януковича вчергове протиставили Ющенкові, то його просто прирекли на пошуки власного шляху до домовленостей з лівими. Але якщо спершу вважалося, ніби головним чинником для такої угоди буде продовження конституційної реформи, то нині схоже, що Янукович принаймні залишить цей реформенний «ресурс» наостанок, а можливо, взагалі уникне його застосування. Згадані ним економічні прожекти – також не тема для взаєморозуміння з лівими: у планах Януковича жодним чином не передбачаються реальні поступки соціального характеру, окрім суто популістських подачок найбіднішому електоратові – що лише псує перспективи комуністів та соціалістів і не наближає їх до угоди з олігархами. Залишається один, але могутній зовнішньополітичний чинник: ЄЕП, дружба з Росією до могили...
На момент, коли готувався цей матеріал, про долю ратифікації угоди про ЄЕП та двох інших російсько-українських принципових (територіальних) договорів ще нічого не було відомо. Окрім того, що перспектива цієї ратифікації виникла абсолютно «раптово» і теж як реакція на провал української конституційної реформи, але реакція з Москви. Бо там провал реформи сприйняли однозначно як перемогу Ющенка, яка викликала хіба що не паніку.
Так от, зараз перспектива ратифікації угоди про ЄЕП означає для української кучмістської коаліції лише одне: спробу розширити свої власні межі за рахунок іноземних «товаришів». Але якби, як за Єльцина, це були хоча б товариші-олігархи – ідею утворення ЄЕПівського олігархічного «інтернаціоналу» для вирішення українських внутрішньополітичних проблем ще можна було б зрозуміти.
Але за умов наявності в Росії лише однієї путінської партії – не тільки українська права опозиція мала всі підстави вважати подібний «альянс» справжньою капітуляцією. На чолі якої з українського боку стояв не хто інший, як «єдиний кандидат» Янукович, що автоматично втрачав всі вигоди свого щойно отриманого статусу, аж до повернення в статус кандидата в ...губернатори, хоча й дещо більшої за Донецьку губернії... У порівнянні із втратами, які несе йому як потенційному президенту ЄЕП, втрата президентських повноважень через конституційну реформу видається просто дитячою.
Натомість «широка коаліція демократичних сил» після вступу до ЕЄП взагалі просто зникає. Розчиняється в безмежній широті братських обіймів. Бо зникає сам сенс її існування. Не маючи змоги ухвалювати самостійні економічні рішення, коаліція тим більше не має права на самостійні політичні проекти. У неї не може бути ані «єдиного», ані кількох кандидатів на посаду Президента. Кількість, себто «широта» коаліції, переходить в «якість»...
Цікаво, до речі, що таким згубним чином ЄЕП може вплинути виключно на провладну коаліцію, бо стосується саме її інтересів, які досі втілювалися в життя експлуатацією українського державного суверенітету.
Натомість для опозиції, навіть лівої, не кажучи вже про правий блок, – загроза ратифікації ЄЕП не є аж такою трагічною. Якщо, звісно, наступним кроком не стане окупація України та громадянська війна. Але, в усякому разі, свою суб’єктність опозиційні сили збережуть, і навіть отримають додаткові аргументи для наступальної виборчої кампанії. Ба більше – саме з цього моменту може початися зростання їхньої власної «широкої демократичної коаліції», із поверненням вкраденої назви включно. З метою, властивою саме для правих національно-демократичних сил – відновлення суверенітету країни, гальмування або й денонсації угоди про ЄЕП...
Втім, хоч як нецікаво про це згадувати, але тут і треба чекати стандартного сценарію «Тузли-Кучми-3»: коли країну вже майже віддано в руки ЕЄПу, «батько нації» з’являється й зупиняє процес, який так далеко і неправильно завів Янукович. Або робить якусь важливу заяву про пріоритетність зони вільної торгівлі й недоцільність наддержавних органів... Усі ці слова примовляють нині всі учасники «коаліції», окремо – Литвин, окремо – Янукович. Але...
Але «Кучма-3» і в цьому випадку призводить до завершення історії «коаліції», яка не зуміла ані через реформу відтворити в конституційних нормах систему «балансів і противаг», що досі уособлювалась у самому Президентові, ані висунути з-поміж себе подібного до Кучми «балансировщика». Взагалі, будь-які коаліції бувають потрібні одноосібним правителям лише для приходу у владу. А для утримання її потрібні зовсім інші механізми.
Не треба забувати, що пролонгація повноважень Кучми можлива і навіть більш ймовірна не тоді, коли він сам висувається й перемагає у виборах, а коли зриває вибори чи їхній результат і залишається правити, аж поки колись обрання нового Президента таки не станеться. На сьогодні підрахунки політологів та соціологів щодо рівних шансів Ющенка і Януковича (якщо на бік останнього стануть ліві та Росія) – це і є зрив фіналу виборів та «Кучма-3» без балотування гаранта...
Що за всіх цих обставин мав би зробити справді сильний кандидат від коаліції, не обтяжений надмірними моральними якостями та політичними зобов’язаннями, але свідомий того, що або він їх, або вони його? Особливо коли коаліція вже зробила головне, що від неї вимагалося: висунула його в кандидати, хоч і неформально? Він, за всіма правилами макіавеллізму, мав би зруйнувати цю більш не потрібну і чужу йому коаліцію й рухатись далі самостійно, шукаючи нових союзників. А хоч би й через самовисування, якщо власної партії не вистачить...
Що зробить Янукович? Залежить від того, який він кандидат.
Що зробить коаліція? Ну, якщо ви ще дивитесь телебачення, то там все сказано. Коли коаліція ще існує. Або промовчано. Про те, що все скінчено... Або там знову розповідають про помилки Ющенка. Чи про міжнародну політику. Чи про зустрічі Кучми з чиновниками, про листи до нього Буша, про що завгодно...
А це все і є про нього, про фінал коаліції.
Ірина Погорєлова, «Політичні хроніки», спеціально для «Телекритики»
Коли Віктор Янукович із Киргизстану вперше зреагував на своє «висунення» єдиним кандидатом від влади на президентську посаду, він чомусь назвав своїм головним завданням економічне зростання. А зовсім не реанімацію щойно проваленої конституційної реформи, яку нібито й доручили йому здійснити учасники «широкої коаліції демократичних сил». Окрім того, Янукович, чемно подякувавши за честь і відповідальність, запевнив усіх, що фальстарту (себто незаконного початку кампанії) не зробить сам і, очевидно, не дозволить зробити своїм доброзичливцям з коаліції.
Чи то пан «єдиний кандидат» начитався оперативної електронної преси (що малоймовірно), яка встигла познущатися із самої процедури та умов його висунення. Чи то встиг-таки переговорити зі спікером Литвином, який має своє сумне уявлення і про «коаліцію», і про непевні плани Кучми, і про песимістичні перспективи реформи. Чи, можливо, вперше реально продемонстрував свою особисту політичну інтуїцію або ж і «підкованість». Але в будь-якому разі вже на другий день по появі такого явища української політики, як «єдиний кандидат від влади», Янукович постав як... претендент у самостійні політичні гравці. Ще не як гравець, а лише претендент. Але і не як лялька-робот, чиїми механічними руками збираються розчистити завали минулої ганебної політики влади, аби відкрити шлях новим сценаріям. Власне, одному сценарію – «Кучмі-3». Викинувши потому ляльку на звалище.
Власне, «коаліція», від якої мав честь бути висунутий Янукович, належить саме до тієї категорії, про яку кажуть: «Позбав мене, Боже, друзів, а з ворогами я і сам впораюсь». Ця коаліція створена і завжди існувала як конгломерат людей, особисто зобов’язаних одній-єдиній особі – Кучмі, і тому за визначенням нікому іншому належати не може. Окрім того, побудована вона за принципом «балансів і противаг», себто добрих стосунків лише зі своїм «центром»-президентом, тоді як поміж самими суб’єктами «коаліції», знов-таки за визначенням, існують просто-таки обов’язкові ворожі взаємини. Причому ця ворожість не завжди носить природній конкурентний характер за принципом інтересів (які час від часу навіть співпадають), а саме штучно створених психологічно-особистісних «розводок». Бо – для балансу... Така вже система влади.
Сам Янукович із своїм «донецьким кланом» є чи не наймолодшим і, власне, останнім учасником цієї коаліції – хоча в часи свого губернаторства вважався у деяких експертів навіть улюбленцем дружини Кучми. Але цікавіше інше: вже як прем’єр, під якого нібито й була створена остання конфігурація цієї коаліції, він найменше асоціювався із даним політичним середовищем. Справжнім директором-розпорядником коаліції був і залишається Медведчук, а Янукович, так би мовити, лише прикрашає її своєю постаттю. Причому – тільки постаттю, буквально – фігурою. Бо ані якостей публічного політика (за винятком зустрічі «Нашої України» в Донецьку), ані справжніх заслуг урядової діяльності (за винятком паразитування на інерції початкового зростання ВВП після карколомного падіння), ані хоч би якихось особистісних цікавинок (за винятком кримінального минулого) Янукович не має.
До речі, хоча як губернатор Донеччини, себто частина адмінресурсу, Янукович свого часу зробив у своєму регіоні все можливе для перемоги коаліції, що тоді називалася «Єда», – але особисто на вибори з цією компанією він не ходив. І взагалі у виборах він участі ніколи в своєму «дорослому» житті не брав. На відміну від Литвина, що колись очолював «Єду», а потім перетворився мало не на ворога власного виборчого списку. На відміну й від усіх членів того списку, хто нині ніби зрікся участі в президентських перегонах на користь Януковича...
От цьому новачку виборчих змагань і запропоновано зробити першу спробу в найвідповідальніший для коаліції момент. І виграти в найрейтинговішого кандидата. Можливо, за відсутністю інших аргументів, тут треба вбачати ставку за принципом казино: новачкам (або дурням) – таланить...
Втім, треба, очевидно, врахувати, що перший раз за цим принципом Януковичу вже поталанило. Бо «карта лягла» на його користь саме в питанні висунення «єдиного кандидата» виключно завдяки попередньому програшу коаліції в кампанії з конституційного реформування. Якби не провал реформи 8 квітня й не негайна потреба якось «закрити» цю страшну зяючу діру, – прем’єр із своїм непоганим рейтингом, можливо, так і не став би справжнім «єдиним кандидатом», хоча йому це й обіцяли одразу після втілення реформи. А можливо, «донецькі» й самі дещо «підправили» оберти колеса Фортуни. Адже не всі вони голосували за реформу, а кожен голос був на вагу золота. Відтак – продемонстрували, що провал коаліції для них кращий, ніж перемога. Так воно й вийшло.
Тоді виникає питання: чи не застосує цей же принцип для власної перемоги за рахунок провалу коаліції новітній «єдиний кандидат» уже в самій президентській кампанії? В усякому разі, такий розрахунок був би справедливий, – враховуючи, як зазвичай «коаліція» поглинає своїх «дітей». Згадати хоча б Пустовойтенка, Кінаха, Литвина... І, судячи з ігнорування Януковичем вимоги коаліції, та й особисто Кучми, про завершення реформи – він уже став на цей шлях. У тім числі – і на шлях супротиву «Кучмі-3». Інша річ – як далеко йому дозволить пройти тим шляхом «коаліція однодумців»...
Втім, аби міркувати, що може дозволити або не дозволити коаліція, треба знову повертатися до її конкретних властивостей на даний момент. Бо трансформації цього конгломерату за багато років існування призвели до певного внутрішнього переродження. Від «партії червоних директорів» 1994-го, через «Нову Україну» Кушнарьова та «Злагоду» Пустовойтенка, через «Соціальний захист» Волкова плюс багатопартійний «блок центристів» 1999 року і, нарешті, до «Єди» плюс СДПУ(о) 2002-го склад коаліції демонстрував деградацію партійно-політичного її наповнення на користь виокремлення великих олігархічно-монопольних угруповань. Важливим елементом цього переродження став факт відокремлення право-ліберального і національно-демократичного крила, що нині уособлює В.Ющенко, який колись із своїми партіями входив до прокучмівських сил.
Одночасно виборчі успіхи коаліції поступово скорочувалися. Причому настільки очевидно для самої коаліції, що вона відверто заявила про свій острах перед наступною виборчою кампанією проектом конституційної реформи. Яка, окрім усім відомих цілей, дозволяла б штучно залучити тимчасових союзників у лівому таборі. Неприродність такого альянсу в даному випадку не обговорюється, бо йдеться про угоду потенційних аутсайдерів. Але знання про цю надзвичайну слабкість «коаліції» важливе не лише її офіційному конкурентові Ющенку, але й її ж власному висуванцю, який матиме змогу обмежувати тих, хто побажає обмежити його самого...
Простіше кажучи, якщо висуванням від «коаліції» Януковича вчергове протиставили Ющенкові, то його просто прирекли на пошуки власного шляху до домовленостей з лівими. Але якщо спершу вважалося, ніби головним чинником для такої угоди буде продовження конституційної реформи, то нині схоже, що Янукович принаймні залишить цей реформенний «ресурс» наостанок, а можливо, взагалі уникне його застосування. Згадані ним економічні прожекти – також не тема для взаєморозуміння з лівими: у планах Януковича жодним чином не передбачаються реальні поступки соціального характеру, окрім суто популістських подачок найбіднішому електоратові – що лише псує перспективи комуністів та соціалістів і не наближає їх до угоди з олігархами. Залишається один, але могутній зовнішньополітичний чинник: ЄЕП, дружба з Росією до могили...
На момент, коли готувався цей матеріал, про долю ратифікації угоди про ЄЕП та двох інших російсько-українських принципових (територіальних) договорів ще нічого не було відомо. Окрім того, що перспектива цієї ратифікації виникла абсолютно «раптово» і теж як реакція на провал української конституційної реформи, але реакція з Москви. Бо там провал реформи сприйняли однозначно як перемогу Ющенка, яка викликала хіба що не паніку.
Так от, зараз перспектива ратифікації угоди про ЄЕП означає для української кучмістської коаліції лише одне: спробу розширити свої власні межі за рахунок іноземних «товаришів». Але якби, як за Єльцина, це були хоча б товариші-олігархи – ідею утворення ЄЕПівського олігархічного «інтернаціоналу» для вирішення українських внутрішньополітичних проблем ще можна було б зрозуміти.
Але за умов наявності в Росії лише однієї путінської партії – не тільки українська права опозиція мала всі підстави вважати подібний «альянс» справжньою капітуляцією. На чолі якої з українського боку стояв не хто інший, як «єдиний кандидат» Янукович, що автоматично втрачав всі вигоди свого щойно отриманого статусу, аж до повернення в статус кандидата в ...губернатори, хоча й дещо більшої за Донецьку губернії... У порівнянні із втратами, які несе йому як потенційному президенту ЄЕП, втрата президентських повноважень через конституційну реформу видається просто дитячою.
Натомість «широка коаліція демократичних сил» після вступу до ЕЄП взагалі просто зникає. Розчиняється в безмежній широті братських обіймів. Бо зникає сам сенс її існування. Не маючи змоги ухвалювати самостійні економічні рішення, коаліція тим більше не має права на самостійні політичні проекти. У неї не може бути ані «єдиного», ані кількох кандидатів на посаду Президента. Кількість, себто «широта» коаліції, переходить в «якість»...
Цікаво, до речі, що таким згубним чином ЄЕП може вплинути виключно на провладну коаліцію, бо стосується саме її інтересів, які досі втілювалися в життя експлуатацією українського державного суверенітету.
Натомість для опозиції, навіть лівої, не кажучи вже про правий блок, – загроза ратифікації ЄЕП не є аж такою трагічною. Якщо, звісно, наступним кроком не стане окупація України та громадянська війна. Але, в усякому разі, свою суб’єктність опозиційні сили збережуть, і навіть отримають додаткові аргументи для наступальної виборчої кампанії. Ба більше – саме з цього моменту може початися зростання їхньої власної «широкої демократичної коаліції», із поверненням вкраденої назви включно. З метою, властивою саме для правих національно-демократичних сил – відновлення суверенітету країни, гальмування або й денонсації угоди про ЄЕП...
Втім, хоч як нецікаво про це згадувати, але тут і треба чекати стандартного сценарію «Тузли-Кучми-3»: коли країну вже майже віддано в руки ЕЄПу, «батько нації» з’являється й зупиняє процес, який так далеко і неправильно завів Янукович. Або робить якусь важливу заяву про пріоритетність зони вільної торгівлі й недоцільність наддержавних органів... Усі ці слова примовляють нині всі учасники «коаліції», окремо – Литвин, окремо – Янукович. Але...
Але «Кучма-3» і в цьому випадку призводить до завершення історії «коаліції», яка не зуміла ані через реформу відтворити в конституційних нормах систему «балансів і противаг», що досі уособлювалась у самому Президентові, ані висунути з-поміж себе подібного до Кучми «балансировщика». Взагалі, будь-які коаліції бувають потрібні одноосібним правителям лише для приходу у владу. А для утримання її потрібні зовсім інші механізми.
Не треба забувати, що пролонгація повноважень Кучми можлива і навіть більш ймовірна не тоді, коли він сам висувається й перемагає у виборах, а коли зриває вибори чи їхній результат і залишається правити, аж поки колись обрання нового Президента таки не станеться. На сьогодні підрахунки політологів та соціологів щодо рівних шансів Ющенка і Януковича (якщо на бік останнього стануть ліві та Росія) – це і є зрив фіналу виборів та «Кучма-3» без балотування гаранта...
Що за всіх цих обставин мав би зробити справді сильний кандидат від коаліції, не обтяжений надмірними моральними якостями та політичними зобов’язаннями, але свідомий того, що або він їх, або вони його? Особливо коли коаліція вже зробила головне, що від неї вимагалося: висунула його в кандидати, хоч і неформально? Він, за всіма правилами макіавеллізму, мав би зруйнувати цю більш не потрібну і чужу йому коаліцію й рухатись далі самостійно, шукаючи нових союзників. А хоч би й через самовисування, якщо власної партії не вистачить...
Що зробить Янукович? Залежить від того, який він кандидат.
Що зробить коаліція? Ну, якщо ви ще дивитесь телебачення, то там все сказано. Коли коаліція ще існує. Або промовчано. Про те, що все скінчено... Або там знову розповідають про помилки Ющенка. Чи про міжнародну політику. Чи про зустрічі Кучми з чиновниками, про листи до нього Буша, про що завгодно...
А це все і є про нього, про фінал коаліції.
Ірина Погорєлова, «Політичні хроніки», спеціально для «Телекритики»