04/23/2004 | Нестор Летов

Читайте про штаби Юща з дослідження Агентства моделювання ситуацій, яке точно зливає інформацію зі штабу
http://agency.org.ua/index.php?mod=demo6

Віктор ЮЩЕНКО
Ресурси В.Ющенка – це переважно ресурси членів його команди. Оскільки ступінь консолідації і блоку, і штабу „НУ” є дуже невеликим, то і використання ресурсів іде відповідно до інтересів кожного окремого політика, а не в інтересах В.Ющенка чи, тим більше, блоку в цілому. Таким чином, аналізуючи залучені на цьому етапі ресурси, зосереджуватись слід саме на можливостях та діяльності окремих „центрів тяжіння” всередині блоку „НУ” та передвиборчого штабу.
Основну увагу при аналізі ми приділяємо інформаційному забезпеченню роботи блоку Віктора Ющенка „Наша Україна” та штабу – оскільки кадрові та організаційні ресурси ми розглядали у попередніх випусках, а до застосування політичних технологій В.Ющенко, судячи з усього, поки не проявляє особливого інтересу.
Отже, інформаційна політика блоку „Наша Україна” як майбутнього політичного та організаційного базису для забезпечення перемоги на виборах Президента України Віктора Ющенка відрізняється тими ж особливостями, що і діяльність блоку в цілому. Це ж стосується і організації діяльності штабу, керівництва якого все ж намагається впорядкувати структуру та упередити дублювання малоефективних схем, використовуваних блоком.
Розподіл функцій у штабі.
Штаб В.Ющенка є взірцем світового порядку, який античні мудреці називали упорядкованим хаосом.
Основна риса такого порядку – різновекторність. Сьогодні досить складно чітко розділити, хто саме визначає інформаційну політику у блоці, хто виробляє та приймає рішення, хто забезпечує креатив, а хто аналітику. Фактично цим займаються всі, але відповідальність несе лише Голова Штабу – Роман Безсмертний. Схоже, роль жертви, яку обрав для себе Р.Безсмертний, його цілком влаштовує: адже саме ця роль дозволяє йому зосередити в своїх руках досить значні важелі впливу – і політичні, і організаційні, і фінансові.
Якщо уявити собі схему взаємовідносин всередині блоку (не штабу) щодо формування інформаційної політики, то вона має виглядати приблизно так:

Юрій Костенко,
друг родини
Віктор Ющенко Петро
Порошенко, кум



Іван Плющ, політичний авторитет Керівник штабу, Роман Безсмертний
Сфера діяльності: аналітика, ідеологія, інформаційне забезпечення, іноземні контакти, зв‘язки з підприємницькими колами, партнерство. Окремі народні
депутати




Заступник Керівника штабу,
Керівник Служби
Олег Рибачук Заступник Керівника штабу
Ігор Гринів

Однак, незважаючи на значну роль суб’єктивної думки окремих політиків, близьких до В.Ющенка у визначенні політики, зокрема інформаційної, і його особисто, і блоку в цілому, виборчий штаб і особисто Р.Безсмертний все ж відіграють у цьому достатньо серйозну роль. Детальніше зупинимось на структурі, складі та функціях виборчого штабу „Нашої України”, на діяльності його керівника та перших заступників (О.Рибачука та І.Гриніва).

Штаб блоку Наша Україна. Роль Керівника штабу Романа Безсмертного.
Штаб, який мав би реалізовувати функції виконкому, на думку багатьох спостерігачів, не має достатньої для цього однорідності. Зокрема, це спричинено наявністю одразу трьох перших заступників керівника (Романа Безсмертного) – Олега Рибачука, Ігора Гриніва та Юрія Єханурова. Окрім трьох перших заступників керівника штабу блоку є ще й звичайні заступники: Іван Васюник, Павло Качур, Олег Чорноусенко, Віталій Бондзик, Микола Катеринчук, Давид Жванія.
Олег Рибачук до того ж очолює й таку структуру як Служба Віктора Ющенка, до повноважень якої входить контактування із іноземними представництвами. Ігор Гринів є заступником керівника штабу зі стратегічних питань та курує (спільно з керівником оперативного управління та керівником прес-служби) інформаційний напрямок, а Юрій Єхануров – контакти із політичними партнерами та законотворчу діяльність.
При детальному аналізі доходимо висновку, що кожна з перерахованих функцій дублюється окремими складовими штабу. Поза межами ж штабу ці функції переймають на себе ще й численні мозкові центри, які існують при різних суб‘єктах блоку та навіть при окремих депутатах.
Зокрема, таким питанням як створення на базі блоку єдиної політичної партії опікувалося одразу декілька структур:
 ідеологічною роботою займалася команда Р.Безсмертного
 інформаційно-аналітичну роботу взяли на себе Інститут Реформ та Агенція соціального проектування (І.Гринів-І.Васюник)
 на організаційне забезпечення претендували ледве не всі партії – суб‘єкти блоку, але найбільше ПРП (В.Пинзеника), УНП (Ю.Костенка) та НРУ (Г.Удовенка-Б.Тарасюка).
Отже, механізм підготовки та вироблення рішень блоку та Фракції „Наша Україна” є доволі заплутаним і вартим детальнішої уваги.
Аналітичні та ідеологічні документи готуються здебільшого у надрах штабу під безпосереднім керівництвом Р.Безсмертного. Згодом мав би бути етап узгодження рішень з В.Ющенком. Проте практика доводить, що цей етап здебільшого опускається, і рішення одразу перед реалізацією або оприлюдненням виноситься на розгляд політичної ради блоку чи фракції (якщо це стосується фракції).
У випадку, якщо рішення підготовлено поза межами штабу, воно все одно потрапляє на експертизу до штабу, до його керівника Р.Безсмертного, а відтак і до членів його команди. Цілком ймовірною є можливість ветування штабом певних рішень. Саме тому сьогодні у команди Р.Безсмертного існує значна кількість внутрішньоблокових опонентів.
За будь-яких обставин саме колишній представник Президента України у парламенті Роман Безсмертний зміг закріпити за собою всі етапи розробки, обговорення, прийняття, а подекуди навіть і реалізації рішень.
Якості публічного політика та сірого кардинала, вміння домовлятися, умовляти та переконувати Р.Безсмертний здобував протягом тривалого часу, просуваючись повільно, але послідовно кар‘єрними східцями. Так само трансформувалися і політичні погляди Р.Безсмертного.
Свою кар‘єру політика Р.Безсмертний розпочав у лавах УРП, будучи пересічним викладачем історії у селищі Бородянка Київської області. Тоді ж він почав формувати свою команду. У квітні 1994 року Р.Безсмертний пройшов до ВР України ІІ скликання по Макарівському виборчому округу та увійшов, як і більшість членів УРП, до депутатської групи „Державність”. Досить швидко він своєю діяльністю та вмінням налаштувати роботу заробив авторитет і очолив Комітет ВР України з питань державного будівництва, діяльності Рад та місцевого самоврядування. Існує думка фахівців, що згодом саме Р.Безсмертний був організуючим началом створення депутатської групи „Конституційний центр” (принаймні єдиний примірник однойменної газети був підготовлений саме його командою).
Діяльність Романа Безсмертного як постійного представника Президента у ВР України не може розцінюватися однозначно у силу зрозумілих суб‘єктивних та об‘єктивних причин. Проте, за словами окремих колег Р.Безсмертного по парламенту ХІІ (ІІІ) скликання, за часів його перебування на цій посаді депутати найменше зазнавали силових методів переконання. У той же час, та принциповість, яку демонстрував (чи лише декларував) Безсмертний у своїй діяльності, суттєво заважала повсякденному „представництву” позиції Л.Кучми. З цієї причини апарат Адміністрації Президента чи не постійно ігнорував численні аналітичні матеріали та рекомендації, підготовлювані командою Р.Безсмертного, вчиняючи з точністю до навпаки, через що представник Президента неодноразово потрапляв у незручне становище перед депутатами та фракціями, з котрими мав попередні домовленості, та перед журналістами.
І все ж за роки такого парламентського поневіряння Р.Безсмертний зміг створити досить потужну та однорідну команду.
Таким чином, сьогодні Р.Безсмертний та його команда фактично виконують всі основні функції штабу: інформаційно-аналітичну, ідеологічну, координаційну, технологічну, організаційну.
Також фахівці відзначають таку здібність Р.Безсмертного як вміння знаходити спільну мову із потенційними спонсорами передвиборчої кампанії. Що досить серйозно турбує деяких внутрішньоблокових конкурентів керівника штабу, які були б не проти того, аби самостійно опікуватись фінансовою стороною кампанії.

Олег Рибачук – сьогоднішні повноваження і завтрашні перспективи.
Якщо такі функції штабу як робота з документами, створення аналітичних розробок, прогнозування та політичне моделювання є зрозумілими та знаходяться на поверхні, то інший напрямок роботи команди Р.Безсмертного є не менш значущим, але значно менш помітним.
Зокрема, Р.Безсмертний та його команда замкнули на собі пересічну роботу з іноземними представництвами та окремими дипломатами (незважаючи на те, що куратором міжнародного напрямку у блоці офіційно є О.Рибачук). Для В.Ющенка цей напрямок є важливим передусім з огляду на те, що під час виборів чи не єдиним способом протидії ймовірній масованій фальсифікації є допомога міжнародної громадськості та робота з іноземними спостерігачами. До речі, міжнародні зв’язки було досить ефективно використано під час донецьких подій у 2003 році.
Поле діяльності Олега Рибачука при цьому значно звужується. Судячи з усього, він приєднується до роботи із диппредставництвами лише на завершальному етапі, і то як куратор. А етап підготовки рішень здебільшого відбувається без його участі – на цьому напрямку працюють переважно люди або І.Гриніва, або Р.Безсмертного.
Серед основних напрямків роботи у міжнародній сфері слід відзначити:
 польський напрямок (І.Гринів)
 російський напрямок (І.Гринів, Р.Безсмертний, О.Рибачук)
 німецький напрямок (Р.Безсмертний, О.Рибачук).
Олега Рибачука фахівці називають найбільш ймовірним Головою Адміністрації майбутнього Президента України В.Ющенка. Він завжди був досить близьким до В.Ющенка – ще з часів роботи у банківській сфері (віце-президент Чорноморського банку торгівлі та розвитку, при В.Ющенкові – Голові НБУ О.Рибачук став директором Департаменту міжнародних зв‘язків Нацбанку).
Ігор Гринів – політик, політтехнолог, топ-менеджер
Першим заступником керівника штабу (тобто, заступником Р.Безсмертного), відповідальним за інформаційну політику блоку, є представник Партії „Реформи і порядок” Ігор Гринів. Він, поза сумнівом, є серйозним фахівцем у сфері політичних технологій (чому сприяє і спеціалізована освіта, отримана на Заході) і вільно володіє всім спектром політтехнологічних прийомів та методів. Проте, за переконанням багатьох знайомих з ним фахівців, Ігор Гринів надає перевагу використанню саме сірого піару.
Серед його найбільших досягнень у минулому – створення у 1994 році та супровід діяльності політичного руху „Нова хвиля” на Галичині (разом із В.Пинзеником, Т.Стецьківим та іншими нинішніми членами ПРП), а пізніше й по всій Україні. Гринів був тією людиною, яка організовувала діяльність депутатської групи „Реформи” у ВР України ХІ скликання (до якої сам він не потрапив). До речі, саме ця група відмовила у членстві Юлії Тимошенко, яка пройшла до Верховної Ради у 1996 році (на довиборах у Бобринецькому виборчому окрузі №229 Кіровоградської області вона тоді здобула рекордний результат – 91,3%).
Але в тому ж 1996 році І.Гринів був основним суб‘єктом переговорного процесу з командою Ю.Тимошенко щодо створення виборчого блоку під назвою „Вперед, Україно!”. За планами І.Гриніва, в Україні цілком ймовірно міг би бути реалізований такий собі „італійсько-угорський” сценарій (блоком було запозичено у партії Берлусконі назву/слоган „Forza Italia!” – „Вперед, Італія!” – та ставку на нові для України ліберально-орієнтовані верстви населення – так званий середній клас).
Слід згадати, що на той час більшість нинішніх та колишніх попутників ПРП та Ігоря Гриніва входили до провладної НДП (Тарас Стецьків, Олександр Ємець, Ігор Коліушко та інші). Тож новий блок мав дещо опозиційне спрямування. Ініціативу створення блоку „Вперед, Україно!” підтримали: Фонд підтримки реформ (І.Гринів-В.Пинзеник), депутатська група „Реформи” (С.Соболєв-С.Терьохін), Всеукраїнське об‘єднання „Громада” (статус партії) на чолі з О.Турчиновим, Українська християнсько-демократична партія (Олесь Сергієнко), Спілка християнсько-демократичної молоді (Олександр Ярема), Об‘єднання „Молода Україна” (Олесь Доній). Однак створення блоку у такому форматі не відбулося: спочатку до ВО „Громада” прийшла Юлія Тимошенко, що мала певні претензії до групи „Реформи” після невдалої спроби увійти до її складу; згодом не змогли знайти спільну мову інші члени ймовірного блоку.
Відтак, команда, основним ідеологом і технологом якої став Ігор Гринів та його Фонд підтримки реформ, вирішила створювати натомість власну партію – „Реформи і порядок”, секретаріат якої І.Гринів і очолив. Також саме він був ініціатором бджолярської символіки партії.
Основними складниками партії, за задумом її засновників, мали стати два елементи: ліберальна складова та її уособлення Віктор Пинзеник, і складова „дисциплінарна” (наведення порядку у країні, боротьба із корупцією тощо), яку уособлювали народний депутат, лідер об‘єднання „Антимафія” Григорій Омельченко разом із Анатолієм Єрмаком та, пізніше, Олександром Жиром.
Тоді, на етапі формування ПРП власного ідеологічного підґрунтя, до партії прийшов один з її нинішніх лідерів, майстер аналітики, прогнозування та політологічної еквілібристики – Микола Томенко. Коли ініціативна група зі створення ПРП вирішила остаточно відійти від ідей створення блоку „Вперед, Україно!”, Микола Томенко (який тоді представляв Фонд „Українська перспектива”) переконував І.Гриніва, В.Пинзеника, С.Соболєва, С.Терьохіна та О.Донія у тому, що створення окремої партії не принесе бажаних результатів. Позиціонування ПРП як партії Віктора Пинзеника (на той момент відбулося послаблення напрямку Григорія Омельченка), на думку М.Томенка, могло швидше відвернути виборців від ліберальної ідеї, аніж залучити до неї.
Ця позиція не завадила М.Томенку через деякий час очолити інформаційно-аналітичне та ідеологічне забезпечення партії, яка на виборах 1998 року, відповідно до його прогнозів, не добрала незначної кількості голосів для проходження в парламент (фактичним керівником виборчої кампанії був тоді саме Ігор Гринів, який контролював майже всі напрямки: інформаційно-аналітичний, організаційний, фінансовий, кадровий, політичний тощо). Та партія змогла не зникнути з великої політики, і згодом вже мала певну кількість мажоритарників та тих, хто відколовся від НДП у ВР України ХІІ скликання.
У цьому контексті слід відзначити ще два моменти. По-перше, Ігор Гринів, не будучи депутатом ХІІ скликання, зміг у черговий раз акумулювати значні організаційні та фінансові ресурси, що дозволило йому забезпечити контроль над партією. Зокрема, І.Гриніву та його колезі Сергію Соболєву приписують досить активну участь в організаційній складовій приватизації АвтоЗАЗу та у лобіюванні інтересів корейської корпорації ДЕУ. Через свої тісні контакти із бізнес-елітою партії він також контролював і регіони.
По-друге, дехто із спостерігачів називає саме І.Гриніва автором ідеї висунення ПРП кандидатури Голови Нацбанку Віктора Ющенка на виборах Президента 1999 року. На той час ця ідея виглядала не такою перспективною, як вже за 2 роки. Тоді взагалі багато говорили про особисті контакти Віктора Пинзеника з Вадимом Гетьманом та Віктором Ющенком.
Також слід відзначити, що ПРП була однією з перших партій, що відчули на собі потужність нової донецької команди. Йдеться про те, що форпостом ПРП на сході були контакти Михайла Поживанова – який змушений був залишити боротьбу за посаду міського Голови Маріуполя через тиск нових „донецьких”, а отже, партія зазнала значних втрат в регіоні.
До основних напрямків, що курує І.Гринів у блоці В.Ющенка „Наша Україна”, відносять такі:
 загальна координація інформаційного напрямку (як заступник Р.Безсмертного, він курує роботу прес-служби блоку (Тетяна Мокріта), газету „Без цензури” (Діана Дуцик), прес-секретаря Ющенко (Ірина Геращенко), групу спічрайтерів);
 зовнішня реклама (біл-борди);
 відео-ролики блоку (слогани та меседж такий же, що й на виборах 1998 і 2002 років);
 польський напрямок зовнішніх стосунків блоку (інформаційне забезпечення: співпраця з польськими політиками, публікації В.Ющенка у польських ЗМІ, проведення конференцій, семінарів тощо);
 російський напрямок зовнішніх стосунків блоку (автор Меморандуму про співпрацю ПРП з СПС).
Донедавна Ігор Гринів, за неперевіреною інформацією, також мав деякий вплив на формування інформаційної політики „5 каналу” – опосередковано через П.Порошенка (особливо на початковому етапі створення каналу). Проте зараз цей вплив нівельований.
Знаючи системний підхід І.Гриніва до управління політичними процесами, можна не сумніватися, що регулярність нарад, які він проводить у штабі, конкурує із періодичністю виходу газети „Без цензури”.
Посівши місце керівника інформаційного напрямку діяльності блоку та його головного політтехнолога, І.Гринів посунув Миколу Томенка, який виконував ці функції до кінця 2003 року.
Знаючи ситуацію у блоці, можна не сумніватися, що І.Гринів здійснює поточне керівництво інформаційною компанією значно меншою мірою, ніж виконує роль кріейтора. Тим більше, що за інформаційну політику окрім нього відповідають ще керівник оперативного управління та керівник прес-служби. Крім того, як свідчить практика, вирішення питань інформаційної політики без залучення І.Гриніва цілком ймовірне і шляхом звернення окремих депутатів безпосередньо до керівника штабу – Романа Безсмертного.
Що стосується креативу, то у цьому питанні Ігор Гринів здебільшого опікується проблемою протидії ймовірним проявам чорного піару. Саме це відзначають не лише політологи, але й журналісти: „Численні PR-умільці Віктора Андрійовича заклопотані переважно тим, що намагаються перевершити у майстерності інтриги команду Медведчука. Сутичка настільки захопила, що іноді у запалі боротьби забувають про істинну мету бою. Хлопці з „НУ” стараються, але раз за разом програють” („Зеркало недели”, № 5 (480), 7-13 лютого 2004 року).
Одним зі свідчень цього стало висловлювання І.Гриніва у квітні 2003 року на адресу Юлії Тимошенко щодо її ймовірної співпраці з В.Януковичем. Результатом цього не досить виваженого піар-кроку стала погроза Ю.Тимошенко подати позов на І.Гриніва. Цей випадок провладними українськими та низкою російських ЗМІ був розцінений як передвісник неминучого розколу опозиції. Проте існує інша думка – цілеспрямована кампанія з дискредитації Ю.Тимошенко була задумана політтехнологами для того, щоб змінити вектор співпраці іноземних партнерів української опозиції. Йдеться про зміну суб‘єктів домовленостей – Юлію Тимошенко мав замінити Віктор Ющенко.
Що стосується роботи з візуальною рекламою, то тут чітко простежується співпраця І.Гриніва із досить відомим фахівцем Ярославом Лесюком (який віднедавна також очолює одне з управлінь у штабі блоку), автором рухівських слоганів 1998 року „Бандитам – тюрми”. Цей зв‘язок, до речі, є досить помітним і на поточному етапі роботи із зовнішньою рекламою блоку (схожа риторика, логіка подачі інформації, навіть кольорові рішення).
Саме І.Гринів є тим технологом, який курує польський напрямок зовнішніх стосунків блоку. Це важливий елемент здійснення політики блоку – з огляду на ментальну, політичну, економічну та, врешті-решт, географічну близькість Польщі. Зокрема, зусилля команди І.Гриніва спрямовані на те, аби показати на прикладі польських колег, що втрачає Україна за наявного перебігу політичних та економічних реформ. Також досить важливим напрямком зовнішньої політики „НУ” (виходячи з особливостей роботи Ігоря Гриніва) є абсурдизація „дружніх відносин” двох Президентів – Л.Кучми та О.Кваснєвського. Слід відзначити, що польський напрямок Гринівим опрацьовано досить результативно та ефективно (чого вартує вихід критичної статті В.Ющенка у польській пресі напередодні візиту Л.Кучми до Варшави). Успіх зрозумілий, адже питання зв’язків із Польщею курує колишній депутат Польського Сейму Мирослав Чех, який фактично є радником І.Гриніва.
Однак, оцінюючи успіхи блоку у стосунках з Польщею, не слід применшувати і значення зв‘язків із польськими колегами, що їх має Р.Безсмертний ще з часів роботи у АП. Зокрема, говорять, що він досить активно брав участь у політичному супроводі проекту Одеса-Броди (спільно з апаратом В.Горбуліна).
І.Гринів відповідає і за роботу блоку із російськими колегами (що є продовженням традиційних двосторонніх контактів А.Чубайса-В.Пинзеника, СПС-ПРП). Саме І.Гринів під час парламентських виборів відповідав за співпрацю з російськими політтехнологами (водночас критикуючи той креатив, що його пропонували блоку російські колеги).
Однак провадженню виваженого піару блоку, заздалегідь узгодженого та розпланованого, часто заважають інформаційні та технологічні експромти окремих депутатів „НУ”. Одним із найбільш активних та популярних коментаторів та тлумачів альтернативної версії „лінії партії” є Микола Томенко.
Микола Томенко – політик чи політолог?
Микола Томенко являє собою феномен політолога, що намагається зберегти за собою авторитет компетентного науковця при тому, що вже виконує роль політика. Проте це не перша реінкарнація кар’єрних пріоритетів Миколи Томенка.
Зокрема, тривалий час один із головних нинішніх ідеологів блоку „Наша Україна” освоював професію управлінця – у 2000 році М.Томенко очолював інформаційне управління Київської міської державної адміністрації. До речі, здобуття ним цієї посади, на думку багатьох спостерігачів, було наслідком лобістських зусиль ПРП. Також значна кількість столичних журналістів говорить, що як управлінець М.Томенко, незважаючи на те, що він привніс нові технології маніпуляції інформацією, був одним із найбільш жорстких керівників. Саме за М.Томенка, інформаційний простір столиці та області зазнав найбільших змін: з’явилися нові проекти („Газета по-киевски”), двічі змінився формат „Вечірнього Києва”, суттєво було змінено концепцію „Хрещатика”, активізувався на київському інформаційному просторі А.Засуха (голова Київської обласної державної адміністрації), який реорганізував видавничий дім/газету „Киевский регион”.
Проте схильність М.Томенка до риторики, віддаленість його від столичної бюрократії, а також особливе бачення ролі інформації у житті столиці та своя, нова для схем О.Омельченка, технологія управління інформаційними процесами, призвела до полишення М.Томенком посади голови столичного управління інформації. (До речі, багатьма скептиками відзначаються дві особливості М.Томенка і як управлінця, і як політолога: по-перше, прогнози М.Томенка ніколи не збуваються; по-друге, якби поміняти місцями М.Томенка та С.Васильєва, то темники від М.Томенка були б значно вишуканішими...).
Ще перед своїм приходом до столичної адміністрації М.Томенко здобув авторитет не стільки визначного політолога, скільки великого інформаційного маніпулятора. Цей авторитет М.Томенко почав здобувати ще на студентській лаві, коли, будучи комсоргом факультету, став одним з ініціаторів ліквідації комсомольської організації – з усіма наслідками. Це був той час, коли одні комсомольці, як Матвієнко, ставали регіональними лідерами; інші, як Зінченко, очолювали телеканали; треті, як Є.Плужніков та Ф.Шпіг, створювали банки. М.Томенко ж досить активно зайнявся творчою політологічною роботою, одночасно працюючи у практичній (реалізовуючи виборчі проекти) та теоретичній (науковій) площині, а також налагоджував контакти з іноземними партнерами.
М.Томенко разом із Сергієм Одаричем, Сергієм Кудряшовим та Юрієм Шкарлатом був ініціатором створення Фонду „Українська перспектива”, який спеціалізувався на інформаційно-аналітичному супроводі виборчих кампаній, окремих політичних проектів, активно працював з донорськими організаціями (NDI, Freedom House, Євразія). До речі, ледве чи не ексклюзивні зв’язки М.Томенка одночасно з двома опонуючими міжнародними „партійними” фондами канцлерів Німеччини (Фрідріха Еберта – члена СДПГ, та Конрада Аденауера – члена ХДС) були налагоджені саме у той час, коли М.Томенко був віце-президентом Фонду „Українська перспектива”.
Очоливши інформаційно-аналітичний напрямок роботи у ПРП, М.Томенко створив Інститут посткомуністичного суспільства, який згодом трансформувався в Інститут політики. Окрім поточної роботи у партії, команда М.Томенка регулярно виконувала політологічні та соціологічні дослідження. У рамках своєї роботи М.Томенко завжди знаходив досить професійну команду, яка реалізовувала проект за проектом. Ця команда не була сталою, але такий принцип субпідрядності завжди давав непогані результати. Згодом принцип розподілу функцій досяг свого апогею – соціологічні дослідження замовлялися здебільшого у „Соціс-Геллап” (пізніше ексклюзивним виконавцем соцдосліджень М.Томенка стала компанія GFK-USM), окрема співпраця була налагоджена із політологічними центрами С.Макеєва та В.Полохала, а також із соціологічною командою центру „Соціальний моніторинг” Ірини Бекешкіної.
Згодом окремі члени команди, які співпрацювали із М.Томенком, створили свої структури. Один з прикладів – створення Лабораторії законодавчих ініціатив (www.parliament.org.ua), творчий колектив якої очолив Ігор Когут. Лабораторія здобула свою нішу у сфері політичного аналізу – аналіз законодавчих ініціатив, узагальнення іноземного законотворчого досвіду, вироблення рекомендацій для України. Також досить показовою є діяльність такої організації як Фундація „Відкрите суспільство”. Цю організацію очолює також один із колишніх працівників секретаріату ПРП Оксана Грязнова. Досить активно працюють мозкові центри, близькі до окремих депутатів – членів ПРП. Зокрема це Інститут реформ (очолюваний депутатом І.Васюником) та Агенція соціального проектування (Назар Магера).
Діяльність цих організацій є типовим прикладом ефективної роботи із донорськими структурами. Напевне, саме приклад роботи цих та подібних організацій дав підставу стверджувати, що донорські ресурси сьогодні працюють здебільшого на опозицію, причому зосереджені переважно у структурах, близьких до „Нашої України”. Але про це вже йшлося.
Роль М.Томенка у блоці „НУ” довгий час була чи не провідною. На першому етапі парламентської боротьби саме він майже повністю формував інформаційну політику блоку, створював та реалізовував інформаційні приводи.
Окремо слід згадати діяльність Ради громадських організацій з питань інформаційної політики при профільному парламентському Комітеті, який очолює Микола Томенко (створеної за ініціативи М.Томенка та за підтримки низки громадських та донорських організацій). Серед іншого, певний час ця організація намагалася працевлаштовувати кількох незалежних журналістів, які через свою громадську позицію змушені були залишити посади у низці українських ЗМІ. До речі, діяльність цієї Ради досить активно підтримується Міжнародним Фондом „Відродження”.
Питання, що їх розглядає Рада, мають стратегічно важливе значення для реформування інформаційного простору України – Закон „Про рекламу”, нормативні питання функціонування національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Інформаційний кодекс, питання моніторингу інтернету тощо. Слід зауважити, що рішення, які виробляла Рада, здебільшого збігалися із офіційною позицією Комітету, очолюваного М.Томенком (значна частина якого сформована із депутатів – „нашоукраїнців”). Таким чином, Рада стала суттєвим громадським додатком до Комітету, забезпечуючи громадську підтримку та піар діяльності Комітету та М.Томенка особисто.
Проте активність М.Томенка у протиборстві з темниками (з групою С.Васильєва зокрема та з командою В.Медведчука у цілому), формування власної стратегії спілкування з потужними медіа-холдингами та їх власниками або топ-менеджерами, участь у розподілі інформаційного простору – все це призвело до того, що діяльність М.Томенка було оцінено деякими соратниками по блоку (та, зрештою, як показала ситуація, й по партії) як переважно політичну, а не політтехнологічну. Тому у блоці та штабі дійшли висновку, що М.Томенкові варто остаточно зосередитись на політичній діяльності та роботі у Комітеті. Натомість інформаційний напрямок роботи у блоці взяв на себе колишній партнер М.Томенка по партії Ігор Гринів.
Сьогодні ж самостійність М.Томенка у створенні інформаційних приводів інколи є такою ж недоречною для усього блоку, як і позиція низки „несвідомих” членів фракції, що не дотримуються „генеральної лінії” блоку. Зокрема, найбільш показовим прикладом є ситуація довкола виголошення М.Томенком від імені усієї фракції „Наша Україна” намірів проголосувати за відкликання українського контингенту з Іраку. Також ним було заявлено, що відповідне рішення було прийнято на засіданні Фракції. Цей факт дав підстави для звинувачення М.Томенка В’ячеславом Піховшеком у програмі „Епіцентр” на „1+1” (котрий є давнім, ще з УССівських років, опонентом М.Томенка) у дискредитації діяльності блоку.
Знаючи потенціал та енергійність М.Томенка та його команди, можна не сумніватися у тому, що він і надалі відіграватиме помітну роль у формуванні та реалізації інформаційної політики блоку.
Якщо позиція М.Томенка впливає на зовнішні стосунки блоку „НУ” (з іншими фракціями, партіями, зі ЗМІ, громадськістю та представниками влади), то позиція Юрія Костенка (і як лідера УНП, і як друга В.Ющенка) є суттєвим чинником, що визначає внутрішньоблокові стосунки та розстановку сил – на відміну від П.Порошенка, котрий сьогодні переважно лобіює власні бізнесові інтереси, і мало впливає на взаємини окремих складових блоку та їх лідерів.

Фактор Юрія Костенка.
Позиція та можливі важелі впливу на лідера блоку та на блок в цілому, що ними володіє Ю.Костенко, добре відображені в його інтерв‘ю 6 лютого 2004 року, у якому він відповідає на низку питань щодо неузгодженостей у блоці „Наша Україна”: „Это также надуманная информация [щодо міжособистісних конфліктів всередині блоку, учасником котрих є Ю.Костенко – АМС]. У меня прекрасные отношения и с Мартыненко, нынешним лидером «Разом», и с Пинзеником, и с Безсмертным. Личные отношения. Я довольно коммуникабельный человек, но есть партийная позиция, от которой я не могу отступиться как председатель партии. И если, например, мы практически не представлены ни в штабе «Нашей Украины», ни в руководстве так называемых областных представительств, это вызывает много вопросов. У членов партии, даже не у меня. Потому что я за свою жизнь – а мне уже 54 года будет – имел должностей достаточно: и в правительстве, и в политике, я уже 13-й год в Верховной Раде. Поэтому вопрос не в Костенко, вопрос о политической силе, которая больше всех прилагает усилий к победе нашего лидера, вопрос о нашем месте в том, что называется «кадровой политикой «Нашей Украины»” (http://www.glavred.info/index.php?art=99527888).
Взагалі Юрій Костенко виступає (або принаймні сприймається зовнішніми спостерігачами) як таке собі „яблуко розбрату” всередині блоку. З одного боку, Ю.Костенко у досить близьких стосунках особисто із Віктором Ющенком – вони товаришують з 1993 року. З іншого, Юрій Костенко також у досить „конструктивних” стосунках із нинішнім Головою Адміністрації Віктором Медведчуком, який є одним із найсерйозніших опонентів В.Ющенка.
Показово, що саме Ю.Костенко є тим одним із небагатьох представників блоку В.Ющенка, хто досить регулярно з‘являється на телеканалах, які особливо не зосереджують увагу на діяльності В.Ющенка та його колег по блоку (хоча нещодавно „інформаційну блокаду” у темниках пробив також і Юрій Павленко). Причому спостерігачі вже не один раз відзначали, що коментарі Юрія Костенка, які він давав „Інтеру” та „1+1” інколи йдуть урозріз із „генеральною лінією” блоку.
У цьому контексті цікавим був би аналіз джерел діяльності та фінансування об‘єднання „За Ющенка”, яке, за деякою інформацією, контролюється саме Юрієм Костенком. Судячи з усього, об‘єднання може стати тією силою, що зможе створити у потрібний час низку паралельних регіональних виборчих штабів, які працюватимуть паралельно з офіційними структурами „НУ” – але підконтрольні будуть лише певному суб‘єкту блоку.
Повертаючись до питань забезпечення піару блоку „НУ” в цілому, детальніше зупинимось на крупних інформаційних ресурсах, котрі визначатимуть рівень реалізації інформаційної політики „НУ”. Найширше до процесу інформаційного забезпечення передвиборчої кампанії на всеукраїнському рівні залучатимуться можливості двох видань: „Без цензури” та „Україна молода”.

Газета „Без цензури” – громадсько-політичний тижневик (КВ №6925, 03.02.2003 р.)
Наклад – 200 000 (120 тис. – укр., 80 тис. – рос.).
Періодичність – тижневик.
Обсяг – 16 стор.
Дата виходу – п’ятниця.
Мова – українська/російська.
Засновники – ГО „Інститут PR та PA”, „Центр соціально-політичного проектування”, ГО „Пропаганда”.
Головний редактор – Діана Дуцик.
Веб-сторінка у мережі Інтернет – http://gazeta.razom.org.ua
З січня 2004 року здійснює передплату.
Тижневик, який 7 лютого відзначив свою першу річницю, є одним із найбільш вдалих інформаційних проектів блоку. За рік свого існування газета домоглася одного з найбільших накладів в Україні (після ймовірного закриття газети „Сільські вісті” це буде найбільший реальний наклад громадсько-політичного видання в Україні).
Сьогодні, незважаючи на всі складності формування інформаційної політики, газета є досить серйозним чинником політичної боротьби в Україні (і внутрішньоблокової боротьби також).
Газета, зрозуміло, створювалася як типове партійне видання. Водночас серед засновників видання не значиться офіційно жодна з політичних партій – суб’єктів блоку. Можливо, саме це і стало передумовою успіху проекту.
Детальніше розглянемо засновників видання. Зокрема, ГО „Інститут PR та PA” можна сміливо називати таким собі вітчизняним інформаційним холдингом. Адже саме ця структура є ще й засновником мережевого агентства „Главред”. Здебільшого у якості засновників обирають структури, яким довіряють без застережень – це пов’язано і з фінансовими, і з політичними процедурами. Так, у нашому архіві візиток знайшлося три картки із написом „Інститут PR та PA” – на цих картках були прізвища або колишніх, або нинішніх членів команди Романа Безсмертного. Тож можна не сумніватися, що керівник виборчого штабу блоку „Наша Україна” має певний контроль за інформаційною політикою видання (хоча інформаційну політику іншого проекту „Інституту” – агентства „Главред” – не можна назвати орієнтованою на блок В.Ющенка).
Найзагальніший аналіз діяльності колективу видання дозволяє стверджувати, що проект „Без цензури” реалізовано успішно:
 газета є найбільш вдалою реалізацією інформаційної політики у ЗМІ блоку;
 найбільш вдало та професійно підібрана команда видання;
 проект не вимагав надмірних інвестицій (найбільший КПД серед усіх проектів блоку);
 вдале поєднання „генеральної лінії” та власного бачення ситуації;
 склад засновників створює певні передумови для самостійності у прийнятті рішень.
Проте проект „Без цензури” все ж далеко не бездоганний:
 видання переобтяжене великою кількістю різних за змістом позицій окремих депутатів – представників блоку;
 авторський колектив та засновники, здається, не усвідомлюють, а отже – не використовують всіх важелів впливу, які сьогодні зосереджені у газеті;
 не досить ефективно налагоджена система поширення (ідеться про контроль над поширенням);
 вимушена пасивна конкуренція та інформаційна неузгодженість із партнерськими ЗМІ блоку „НУ”.
Однак виправлення цих недоліків найменше залежить від редакції – журналістський колектив „Без цензури” підібраний дуже вдало. За попередньою оцінкою, загальна кількість журналістів газети не перевищує 20 осіб. Більшість з кореспондентів – або студенти, або випускники журфаку, професійний рівень яких вдосконалюється вже у процесі роботи. Для газети, наклад якої сягає 200 тисяч, 20 осіб – досить скромна цифра. До того ж періодичність видання (тижневик) інколи ущільнюється через спецвипуски, присвячені важливим подіям. Так було під час донецьких подій та під час голосування за Конституційну реформу.
Головний редактор видання Діана Дуцик як фахівець нинішнього рівня постала у газеті „Україна молода”, у якій тривалий час була провідним політичним оглядачем. З початку 2002 року Д.Дуцик паралельно із виконанням своїх прямих обов‘язків курує в „Україні молодій” подання інформації про роботу блоку „НУ”. Згодом, під час парламентських виборів, довгий час поєднує роботу у виборчому штабі блоку та у газеті. Восени 2002 року остаточно переходить до роботи у штабі, і вже у лютому 2003 року випускає перший примірник газети „Без цензури”.
На окрему увагу заслуговує спосіб поширення „Без цензури”. Редакція 200-тисячної газети не знає, що таке повернення накладу. Певною мірою популярність видання, звісно, обумовлює його безоплатне поширення регіональними штабами блоку. Також у деяких регіонах трапляються курйозні випадки, пов‘язані із популярністю видання, коли поширення „Без цензури” здійснюється лише з обов‘язковим прикріпленням до неї інших, менш популярних серед читачів видань. Зокрема, подібні випадки неодноразово траплялися на Рівненщині. Депутат із цього регіону Василь Червоній, котрий курує газету „Волинь”, створює такий собі інформаційний споживчий пакет із „Волині” та „Без цензури”, популяризуючи себе паралельно із блоком.
„Україна молода”
Наклад – до 110 тисяч.
Обсяг – 16 стор.
Періодичність – 5 разів на тиждень.
Мова – українська.
Головний редактор – Михайло Дорошенко
Передплата – до 80%
Незважаючи на те, що газета ще з часів прем‘єрства В.Ющенка демонструвала явну прихильність до цього політика, ані В.Ющенко, ані політичні суб‘єкти блоку „Наша Україна” не поспішали підтримувати газету матеріальними вливаннями. Але намагання головного редактора „України молодої” Михайла Дорошенка монополізувати інформаційну роботу з блоком було очевидним (тож безпосередня співпраця одного з його оглядачів зі штабом блоку розцінювалася ним не завжди позитивно). Цілком ймовірно, що М.Дорошенко розраховував сам зайняти ту нішу, яку сьогодні змогла вибороти редакція „Без цензури”.
Сьогодні газета є одним із незаперечних інформаційних стовпів блоку, але без статусу партійного видання. Однак аналіз матеріалів говорить про те, що інколи формування змісту „УМ” відбувається за залишковим принципом. Неодноразово відбувалося дублювання матеріалів (у тому ж числі між „УМ” та „Без цензури”), що свідчить про неефективну роботу координаторів інформаційної політики блоку.

Інформаційне забезпечення на місцях
Депутатом Володимиром Яворівським, Головою Спілки письменників України, з січня 2003 року випускається газета „Наша Україна”, яка має представництво на Галичині („Наша Україна – Захід”). Конкурентом „НУ-Захід” у регіоні є газета „За нашу Україну”, що випускається народним депутатом Євгеном Жовтяком.
В областях виходить ціла низка партійних та громадсько-політичних газет, які є інформаційними партнерами блоку. Деякі з них зазнають серйозних утисків з боку влади, як наприклад миколаївська газета „Український південь”, що декілька разів припиняла свій вихід (існує з 1993 року, наклад 5 тисяч, газета обласної організації НРУ), „Думка” (Кіровоград), „Карпатський голос” (Закарпаття), „Нова Волинь” (Рівне), „Сіверщина” (Чернігів) тощо. До речі на Дніпропетровщині до опозиційних видань було віднесено „Популярну газету”, що входить до складу холдингу „Интересная газета”.
Також не варто забувати про такі видання як „Час” (засноване ще В‘ячеславом Чорноволом), „Народна газета” (партійне видання УНП Ю.Костенка).
Інформаційну політику газети „Правда України”, яка, за деякою інформацією, є новим придбанням П.Порошенка, сьогодні виборчий штаб блоку не контролює.
У цілому, блок „Наша Україна” не може скаржитися на інформаційну блокаду у регіонах – рівень друкованого слова блоку на місцях досить високий. Найбільшу інформаційну підтримку блок має, звісно, у західних регіонах України. Фахівці „НУ” дійшли висновку щодо необхідності консолідації регіонів за принципом Схід-Захід. Зокрема, за ініціативою брата Віктора Ющенка – Петра Андрійовича у Донбасі створюється російськомовна газета „Восток-Запад”, з досить великим накладом та географією поширення (Донецьк, Луганськ, Суми).

„5 канал”
„5 канал” є спільним проектом ТРК „Експрес-інформ” та ТРК „НБМ”.
Керівництво каналом здійснюють Владислав Лясовський, голова правління каналу (директор ТРК „Експрес – інформ”), Іван Адамчук (директор ТРК „НБМ”), Юрій Стець (генеральний продюсер каналу), Андрій Шевченко (шеф-редактор інформаційних програм каналу), Роман Скрипін (голова громадської організації „Фонд медіа ініціатив”). Голова Громадської ради каналу Петро Порошенко (народний депутат, Голова бюджетного комітету, почесний Президент концерну „Укрпромінвест”).
Передумовою створення каналу було запровадження активної громадської дискусії щодо сутності поняття „свобода слова в Україні”, проведення у Верховній Раді громадських слухань з цієї проблематики. Цьому передувало масове полишення незалежними журналістами через „особливості редакційної політики” репортерських посад: Андрія Шевченка („Новий канал”), Романа Скрипіна (СТБ), Віктора Шлінчака („Сегодня”) та іншими.
„Угода про взаєморозуміння” власників каналу, топ-менеджерів та журналістів була публічно підписана у червні 2003 року у приміщенні Будинку вчителя за присутності представників дипмісій, Нацради з питань телебачення та радіомовлення, депутатів, журналістів. Основний меседж угоди – „власники „Експрес-інформу” довіряють журналістам у їхніх професійних якостях і гарантують невтручання у виробництво інформаційних програм. Зі свого боку, журналісти зобов’язуються інформувати власників про події, теми, які безпосередньо стосуються їхніх бізнес-інтересів. У висвітленні цих тем журналісти гарантують можливість оприлюднити свою позицію власниками нарівні з усіма зацікавленими сторонами”.
Використовуючи ресурси концерну „Укрпромінвест” молода, але амбіційна команда „5 каналу” розпочала свою роботу.
Особливістю каналу є те, що, за задумом, журналістський колектив докладав максимум зусиль для забезпечення свободи слова – тобто, оприлюднював думки всіх зацікавлених сторін з порушуваної проблематики. Саме тому був обраний такий формат інформаційних програм.
Ще за часів авторських програм Андрія Шевченка на Новому каналі та Романа Скрипіна на СТБ вони намагалися абстрагуватися від суб‘єктивного інформаційного масиву, запрошуючи до студії окремих визначних особистостей. Цей же принцип був запроваджений і на „5 каналі”. У подальшому, з тим, аби уникнути звинувачення в однобічності висвітлення подій, журналісти для розкриття теми почали запрошувати одразу двох опонентів. У такому двобої особливо великого значення набувають функції та здатність ведучого скеровувати дискусію у потрібному напрямку.
В силу певних, насамперед, суб‘єктивних обставин канал майже з самого початку змушений був спростовувати твердження про підконтрольність, але вже опозиції, а не владі. Феномен „темників”, запущений Сергієм Васильєвим та Миколою Томенком, вдарив бумерангом по каналу. Молода журналістська команда, якій, власне, не потрібно було нічого доводити, все ж таки підсвідомо намагалася довести свою принциповість та незалежність у відносинах із власниками. Особливо цей комплекс посилився після оприлюднення „Темником” (http://www.temnik.com.ua/criticism/porosh-5kanal) нібито телефонних переговорів П.Порошенка з В.Лясовським. Йшлося про хибні пріоритети каналу при висвітленні донецьких подій.
Разом з тим, варто відзначити брак належного фінансування для успішної розкрутки каналу, серед іншого і комерційної (дизайн студії, відсутність власних професійних капіталомістких програм, характер демонстрованих художніх та документальних фільмів тощо). Окремо слід говорити про аналіз рекламної політики каналу. У цьому найкраще розкривається вдача П.Порошенка, який іноді зловживає своїм авторитетом у питаннях заповнення рекламного ефіру каналу. Зокрема, значну частину рекламних матеріалів каналу становить реклама близьких до нього та його партнерів підприємств. Слід згадати і низку документальних програм викривального характеру, присвячених загрозі функціонування підприємств П.Порошенка та його партнерів з боку податкової, пожежників, місцевої влади тощо, запущених на „5 каналі”.
І все ж канал досить динамічно розвивається, збільшуючи свою аудиторію та завойовуючи авторитет.
Про серйозність впливу „5 каналу” в інформаційному просторі держави свідчить той факт, що вже сьогодні влада реально оцінює небезпеку його діяльності. Ще з кінця минулого року Києвом пішли чутки про ймовірний продаж каналу структурам, близьким до Рината Ахметова. А з початку 2004 року загострилася ситуація довкола позовної заяви Студії ТВ „Табачук” до Нацради з питань телебачення і радіомовлення щодо претензій на ліцензію мовлення на частоті, видану ТРК „Експрес-інформ”. Небезпека ліквідації каналу може виходити як ззовні (провладні сили – ліквідація, купівля тощо), так і з боку власників. Йдеться про бажання П.Порошенка позбавитися „зайвого головного болю” в особі надто незалежного колективу.