ЄЕП, Мукачево, “конституційна реформа” – важливі деталі політичн
04/30/2004 | Спостерігач
ЄЕП, Мукачево, “конституційна реформа” – важливі деталі політичного конструктора влади
Нині практично ніхто не може точно сказати, що саме має означати для майбутнього України підписана президентами й ратифікована парламентами України та Росії угода про єдиний економічний простір. Не знають про це навіть активні гравці та лобісти з вітчизняного боку з панами Кучмою, Медведчуком, Януковичем та усіма іншими включно.
І справа зовсім не в тому, що вони недалекі та слабкі політики. Просто призначення підписаної угоди зовсім в іншому – вона має відігравати роль деталі в механізмі майбутньої влади, майбутніх політичної та економічної системи, котрі, як з деталей дитячого конструктора “Лего”, влада нинішня неспішно складає для своїх спадкоємців. Складає таким чином, щоб незалежно від кольору пофарбування та назви (прийде на посаду Президента владний висуванець чи представник опозиції) остаточно складений виріб міг функціонувати лише наперед визначеним, контрольованим складальниками та прийнятним для певного кола осіб та суспільних груп чином.
За такого підходу зміна прізвища на дверях кабінету №1 на Ющенко та назви правлячої партії на “Наша Україна” означатиме лише те, що саме цим персонажам політичного дійства випаде роль змиритись із закладеними в конструкцію програмами або потішати товариство затятою боротьбою з вітряками в українському варіанті.
Варіативний ряд можливих моделей остаточного варіанту складеної системи великий, проте так чи інакше вибудовується механізм з наперед визначеними головними якостями. Робиться це за досить високо професійно складеними планами, де практично будь-який наступний результат (навіть тактично програшний) є лише проміжним кроком до остаточного, стратегічно виграшного. Мало того, з цієї точки зору навіть інколи стратегічно вигідно штучно створити локально програшний варіант задля головного виграшу згодом.
Саме з цієї точки зору треба розглядати дещо незрозумілі програші партії влади в питаннях конституційної реформи, агресивної демонстрації владного та креативного безсилля на виборах в Мукачевому. Адже фіаско конституційної реформи – це водночас чудовий хід задля гіпотетичної можливості зміщення нинішніх голови президентської адміністрації та прем’єр-міністра з посад, зменшення впливу кланів “київських” та “донецьких” на політичні процеси напередодні президентських виборів. При цьому цілком ймовірна позірність подібних подій, використання їх для відбілювання образу влади, створення позитивного іміджу новому лідеру боротьби за очищення влади, нову “перебудову” – наприклад, Володимиру Литвину. Водночас, домовившись грати “не по-справжньому”, про людське око, нинішній Президент цілком може все це зробити реально, особливо заручившись підтримкою частини політичних гравців. Адже не може бути місця для усіх в світлому політичному та економічному майбутньому. Визначати міру справжності та позірності покарання та усунення знову буде не хто інший, як Леонід Данилович.
Останні події дають підстави прогнозувати саме такий розвиток ситуації, за якого провладні сили висунуть на передній план політичної гри саме Володимира Литвина. При цьому офіційно його оголосять відступником та розкольником, агентом прозахідного впливу і т.ін. Водночас він має створити та очолити новий політичний блок у ВР, котрий прийме до своїх лав усіх невдоволених зі стану колишньої “більшості” та опозиції. Такий блок матиме “золоту картку” не лише у ВР, а й у всьому політичному житті країни напередодні виборів. Найімовірніше ядром майбутнього блоку стане створений на днях у ВР “Центр”, хоча в подальшому назва має змінитись на більш виразну та патріотичну, наприклад “Нова українська демократія”.
Такий хід вигідний для нинішньої влади, котра не лише не користується популярністю всередині країни, а й викликає підозру будь-якою своєю активністю в усьому світі. Відмежувавшись від нового “демократа” Литвина і, навіть, борючись з ним офіційно, влада може тихенько, в повній узгодженості з світовими стандартами, допомагати йому обійняти президентське крісло через комерційні структури. Таким чином, цілковито провладний кандидат Литвин зможе не лише на 100% використати адмінресурс та, хоча й не вельми великий, провладний електорат, а й відірвати від кандидата опозиції Віктора Ющенка значну частину його електорату. Проте найбільша перевага Володимира Литвина може бути в іншому – за представника влади та поборника “влади з людським обличчям” може проголосувати значна частина тих 30-40% виборців, котрі ще не визначились. А це гарантована перемога на виборах, якщо не в першому, то в другому турі напевно.
Якщо розглядати іншу знакову подію – вибори мера в Мукачевому, то треба відзначити, що й вона цілком вписується в концепцію “політичного конструктора” влади. Перш за все ця шокуюча своєю безцеремонністю демонстрація сили та брутальності є не чим іншим, як активною розвідувальною операцією, мало не за підручником спецслужб – “розвідкою боєм”. Подібна до мукачівської спецоперація, лише на міжнародному рівні, відбувалася минулого року навколо українського острова Тузла. Подібно до тузлинської, мукачівська провокація має на меті демонстрацію послання українській та міжнародній громадськості і зондування їхніх реакцій відразу у кількох напрямках і на всі випадки подальшого розвитку подій у виборчо-президентському процесі.
Перше, і очевидне – це залякування опозиції та громадськості в цілому можливими діями в разі програшу на виборах провладного кандидата. Хоча подібне залякування зіграло, скоріше, негативну роль стосовно іміджу влади. Проте, якщо брати до уваги ці події як послання зацікавленим сторонам стосовно вимоги пришвидшення діалогу або (і) пришвидшення пропозиції прийнятніших умов добровільної відмови від влади, то не виключено, що мети було досягнуто.
З іншого боку, якщо розглядати мукачівську провокацію під кутом зору демонстративної дискредитації Медведчука та Януковича, з метою відтінення сліпучої “білизни” новоявленого демократа Володимира Литвина, то хід був також цілком вдалим.
Третє, і найважливіше, послання нинішньої влади в мукачівських подіях – це застереження прибічникам можливого розвитку подій за грузинським сценарієм. Адже, якщо брати грузинські події за основу, для забезпечення демократичної революції необхідно досягти невтручання в події сил МВС, СБУ та МО. Як продемонстрував грузинський досвід, це цілком реально досяжна мета. Проте продемонстрована в Мукачевому наявність численних і добре підготовлених (а, можливо, і озброєних) “лицарів троянди” СДПУ(о) та “гвардійців голови АПУ” перетворюють невтручання силових відомств на далеко не достатню умову успішного здійснення безкровної революції, принаймні за грузинським сценарієм. Побоювання влади стосовно української “каштанової революції” озвучив у своєму інтерв’ю газеті “День” такий непересічний учасник політичних подій в Україні як Олександр Волков. Проте відтепер опозиції, якщо вона й планувала подібний перебіг передачі влади, необхідно готувати якийсь інший сценарій або йти за дозволом на проведення демократичної революції на Банкову...
З огляду на вказану інтерпретацію, усі політичні події в Україні підпорядковані втіленню в життя сконструйованого владою політичного, економічного та соціального укладу майбутнього. При цьому необхідно зазначити, що владним колам вдалося зібрати сильну професійну команду. Команду, котрій під силу втілювати власні концепції і вдається вдало проводити контргру, принаймні стосовно відомих їй стратегій сил демократичної опозиції. Тому головне послання для опозиції, котре міститься у всіх згаданих подіях: треба швидко підвищувати рівень власного креативу, політичного планування та менеджменту. Інакше, навіть отримавши перемогу на виборах і вивісивши на даху влади власні прапори, сьогоднішня опозиція виявиться не господарем, а заручником споруди, котру нині небезуспішно зводить влада нинішня.
Віктор Каспрук, для „Телекритики”
Нині практично ніхто не може точно сказати, що саме має означати для майбутнього України підписана президентами й ратифікована парламентами України та Росії угода про єдиний економічний простір. Не знають про це навіть активні гравці та лобісти з вітчизняного боку з панами Кучмою, Медведчуком, Януковичем та усіма іншими включно.
І справа зовсім не в тому, що вони недалекі та слабкі політики. Просто призначення підписаної угоди зовсім в іншому – вона має відігравати роль деталі в механізмі майбутньої влади, майбутніх політичної та економічної системи, котрі, як з деталей дитячого конструктора “Лего”, влада нинішня неспішно складає для своїх спадкоємців. Складає таким чином, щоб незалежно від кольору пофарбування та назви (прийде на посаду Президента владний висуванець чи представник опозиції) остаточно складений виріб міг функціонувати лише наперед визначеним, контрольованим складальниками та прийнятним для певного кола осіб та суспільних груп чином.
За такого підходу зміна прізвища на дверях кабінету №1 на Ющенко та назви правлячої партії на “Наша Україна” означатиме лише те, що саме цим персонажам політичного дійства випаде роль змиритись із закладеними в конструкцію програмами або потішати товариство затятою боротьбою з вітряками в українському варіанті.
Варіативний ряд можливих моделей остаточного варіанту складеної системи великий, проте так чи інакше вибудовується механізм з наперед визначеними головними якостями. Робиться це за досить високо професійно складеними планами, де практично будь-який наступний результат (навіть тактично програшний) є лише проміжним кроком до остаточного, стратегічно виграшного. Мало того, з цієї точки зору навіть інколи стратегічно вигідно штучно створити локально програшний варіант задля головного виграшу згодом.
Саме з цієї точки зору треба розглядати дещо незрозумілі програші партії влади в питаннях конституційної реформи, агресивної демонстрації владного та креативного безсилля на виборах в Мукачевому. Адже фіаско конституційної реформи – це водночас чудовий хід задля гіпотетичної можливості зміщення нинішніх голови президентської адміністрації та прем’єр-міністра з посад, зменшення впливу кланів “київських” та “донецьких” на політичні процеси напередодні президентських виборів. При цьому цілком ймовірна позірність подібних подій, використання їх для відбілювання образу влади, створення позитивного іміджу новому лідеру боротьби за очищення влади, нову “перебудову” – наприклад, Володимиру Литвину. Водночас, домовившись грати “не по-справжньому”, про людське око, нинішній Президент цілком може все це зробити реально, особливо заручившись підтримкою частини політичних гравців. Адже не може бути місця для усіх в світлому політичному та економічному майбутньому. Визначати міру справжності та позірності покарання та усунення знову буде не хто інший, як Леонід Данилович.
Останні події дають підстави прогнозувати саме такий розвиток ситуації, за якого провладні сили висунуть на передній план політичної гри саме Володимира Литвина. При цьому офіційно його оголосять відступником та розкольником, агентом прозахідного впливу і т.ін. Водночас він має створити та очолити новий політичний блок у ВР, котрий прийме до своїх лав усіх невдоволених зі стану колишньої “більшості” та опозиції. Такий блок матиме “золоту картку” не лише у ВР, а й у всьому політичному житті країни напередодні виборів. Найімовірніше ядром майбутнього блоку стане створений на днях у ВР “Центр”, хоча в подальшому назва має змінитись на більш виразну та патріотичну, наприклад “Нова українська демократія”.
Такий хід вигідний для нинішньої влади, котра не лише не користується популярністю всередині країни, а й викликає підозру будь-якою своєю активністю в усьому світі. Відмежувавшись від нового “демократа” Литвина і, навіть, борючись з ним офіційно, влада може тихенько, в повній узгодженості з світовими стандартами, допомагати йому обійняти президентське крісло через комерційні структури. Таким чином, цілковито провладний кандидат Литвин зможе не лише на 100% використати адмінресурс та, хоча й не вельми великий, провладний електорат, а й відірвати від кандидата опозиції Віктора Ющенка значну частину його електорату. Проте найбільша перевага Володимира Литвина може бути в іншому – за представника влади та поборника “влади з людським обличчям” може проголосувати значна частина тих 30-40% виборців, котрі ще не визначились. А це гарантована перемога на виборах, якщо не в першому, то в другому турі напевно.
Якщо розглядати іншу знакову подію – вибори мера в Мукачевому, то треба відзначити, що й вона цілком вписується в концепцію “політичного конструктора” влади. Перш за все ця шокуюча своєю безцеремонністю демонстрація сили та брутальності є не чим іншим, як активною розвідувальною операцією, мало не за підручником спецслужб – “розвідкою боєм”. Подібна до мукачівської спецоперація, лише на міжнародному рівні, відбувалася минулого року навколо українського острова Тузла. Подібно до тузлинської, мукачівська провокація має на меті демонстрацію послання українській та міжнародній громадськості і зондування їхніх реакцій відразу у кількох напрямках і на всі випадки подальшого розвитку подій у виборчо-президентському процесі.
Перше, і очевидне – це залякування опозиції та громадськості в цілому можливими діями в разі програшу на виборах провладного кандидата. Хоча подібне залякування зіграло, скоріше, негативну роль стосовно іміджу влади. Проте, якщо брати до уваги ці події як послання зацікавленим сторонам стосовно вимоги пришвидшення діалогу або (і) пришвидшення пропозиції прийнятніших умов добровільної відмови від влади, то не виключено, що мети було досягнуто.
З іншого боку, якщо розглядати мукачівську провокацію під кутом зору демонстративної дискредитації Медведчука та Януковича, з метою відтінення сліпучої “білизни” новоявленого демократа Володимира Литвина, то хід був також цілком вдалим.
Третє, і найважливіше, послання нинішньої влади в мукачівських подіях – це застереження прибічникам можливого розвитку подій за грузинським сценарієм. Адже, якщо брати грузинські події за основу, для забезпечення демократичної революції необхідно досягти невтручання в події сил МВС, СБУ та МО. Як продемонстрував грузинський досвід, це цілком реально досяжна мета. Проте продемонстрована в Мукачевому наявність численних і добре підготовлених (а, можливо, і озброєних) “лицарів троянди” СДПУ(о) та “гвардійців голови АПУ” перетворюють невтручання силових відомств на далеко не достатню умову успішного здійснення безкровної революції, принаймні за грузинським сценарієм. Побоювання влади стосовно української “каштанової революції” озвучив у своєму інтерв’ю газеті “День” такий непересічний учасник політичних подій в Україні як Олександр Волков. Проте відтепер опозиції, якщо вона й планувала подібний перебіг передачі влади, необхідно готувати якийсь інший сценарій або йти за дозволом на проведення демократичної революції на Банкову...
З огляду на вказану інтерпретацію, усі політичні події в Україні підпорядковані втіленню в життя сконструйованого владою політичного, економічного та соціального укладу майбутнього. При цьому необхідно зазначити, що владним колам вдалося зібрати сильну професійну команду. Команду, котрій під силу втілювати власні концепції і вдається вдало проводити контргру, принаймні стосовно відомих їй стратегій сил демократичної опозиції. Тому головне послання для опозиції, котре міститься у всіх згаданих подіях: треба швидко підвищувати рівень власного креативу, політичного планування та менеджменту. Інакше, навіть отримавши перемогу на виборах і вивісивши на даху влади власні прапори, сьогоднішня опозиція виявиться не господарем, а заручником споруди, котру нині небезуспішно зводить влада нинішня.
Віктор Каспрук, для „Телекритики”