05/06/2004 | Максим’як

ЗМОВА ПРЕЗИДЕНТІВ
Максим’як О.

Аналізуючи ретроспективно розвиток політичних подій в Україні після виборів до Верховної Ради 2002 року, можна виявити певну схему президентських виборів 2004 року, яку десь у другій половині 2002 року погодили Леонід Кучма та Володимир Путін. За період два роки, якраз до президентських виборів 2004 року, Леонід Кучма був повинен:
1. заблокувати та ізолювати від інших політичних сил “Нашу Україну” та Віктора Ющенка,
2. отримати контроль над Верховною Радою,
3. підготовити кілька потенційних кандидатів у президенти, які мали б задовільняти їх обох.

Ізоляція “Нашої України” та Віктора Ющенка
Зразу після виборів 2002 режим розпочав дії на розкол опозиції і затягування “Нашої України” у лівий сектор, щоб цим маневром зруйнувати ніби цілком зрозуміле і очікуване злиття у Верховній Раді недавніх виборчих блоків “Наша Україна” та “За єдину Україну”. Досвічено блефуючи, комуністи та соціалісти дали можливість виграти час режиму. Треба сказати, що після виборів була реальна більшість у новій Верховній Раді за партіями, які йшли на вибори із опозиційними гаслами. І коли вже нашоукраїнці згодилися на кандидатуру заступника Верховної Ради комуніста Адама Мартинюка, Петро Симоненко просто відмовився від такого варіанту обрання керівництва Ради, покривши, як завжди, свою позицію словоблуддям і демагогією. Так комуністи і соціалісти “курували” “Нашу Україну” до кінця 2003 року, а потім зробили цілком прогнозований розкол і перейшли на сторну режиму.

Паралельно була режимом започаткована акція на розкол між “Нашою Україною” і БЮТ. Справді, виглядали дуже дивними дії режиму із провокативними листами та плакатами у середині 2002 року, на наш погляд було абсурдно проводити антиющенківську передвиборчу кампанію за два роки до виборів; будувалися різні версії, зокрема зійшлися на висунутій Миколою Томенком, що такими методами політтехнологи режиму заблокували нашоукраїнцям можливість прямого інформаційного забезпечення населення. “Відриті листи” у поштових скриньках із взаємними образами, переслідування сім’ї Юлії Тимошенко та її самої – це були вього-на-всього елементи плану ізоляції Віктора Ющенка від БЮТ.

Але найскладнішу задачу режим вирішував у напрямку організації розколу між представниками донецького регіону та нашоукраїнцями. Для спецслужб це було і залишається дуже нелегким завданням, оскільки ініціативи на зближення із представниками донецького регіону йшли безпосередньо від самого Віктора Ющенка. Була б ця ініціатива втілена у реальне життя – ми б вже забули про режим, диктатора Леоніда Кучму та його Лаврентія Берію – Віктора Медведчука. Зараз ще не пізно проаналізувати і зробити певні корекції діяльності “Нашої України” у цьому напрямку. Для цього потрібно врахувати причини, які привели:

1. до слабких результатів у східних регіонах, зокрема у Донбасі, на виборах до Верховної Ради 2002 року,
2. до завідомо провальних ініціатив блокування із комуністами при обранні нового керівництва Верховної Ради, що дозволило прорежимним силам виграти час для перегрупування та перетягування депутатів від опозиційних сил,
3. до ініціатив проведення з’їзду “Нашої України” у Донецьку, де цілком прогнозовано слід було очікувати провокацій,
4. до організації всеукраїнської акції “Так – добробуту, ні- диктатурі” із конкретним акцентом покладення вини не на режим Кучми, а на уряд Віктора Януковича.

Ланцюжок цих подій свідчить про реалізацію режимом схеми, спрямованої на незворотні процеси ворожнечі та непримеренне протистояння між нашоукраїнцями та представниками донецького регіону. Віктору Ющенку варто посилити працю штабу “Нашої України” і для цього доцільно ввести у його склад зовсім нових із свіжими поглядами осіб, наприклад, Юлію Тимошенко. Саме її схильність до поспішних критичних висновків може допомогти завчасно виявити проблеми у роботі штабів. (Чи досліджується така загроза, що ці штаби у найвідповідальніший момент, перед самими виборами, стануть нефункціональноспроможними?)

Можна говорити, що у реалізації схем ізоляції “Нашої України” та Віктора Ющенка, режим добився значних успіхів, хоч ці успіхи виглядають не дуже тривкими.

Створення прорежимної більшості
Процес створення прорежимної більшості виглядає, як надбудова до основи, якою став план ізоляції “Нашої України”. Без успішної реалізації режимом плану ізоляції “Нашої України”, не існувало б ніколи такої прорежимної більшості у Верховній Раді. Саме “Наша Україна” “делегувала” до неї більше десятка депутатів, які власне на виборах пішли за Віктором Ющенком, щоб стати з’єднувальною ланкою між регіональними політичними силами та ним. Втрата цих депутатів посилила розбіжності між поміркованими суспільними колами і нашоукраїнцями. Теоретично, цим втратам можна було б запобігти, якщо заразу після виборів “Наша Україна” відмовилася б від будь-яких спільних планів на поділ влади із комуністами. Але практично, режим мав достатньо часу, щоб застосувати силові методи на відторгнення необхідної йому кількості депутатів для формування більшості. Треба віддати належне організаційним талантам Віктора Ющенка, бо “Нашу Україну” піддали неймовірному тиску на знищення і розвал, але вона вистояла, зберігши і розширивши свій потенціал напередодні виборів 2004 року.

Кандидати у президенти від режиму
У 2002 році обидва президенти у першу чергу розглядали майбутнього президента України, як особу, яка повинна відстоювати їх інтереси: для Володимира Путіна – це інтереси своєї держави, а для Леоніда Кучми, так виглядає – це інтереси його фінансової сім’ї Кучма-Пінчук. Без рекомендацій Володимира Путіна не обійшлося у виборі кандидатів і, як наслідок, у 2002 році з’явилося чотири особи із прицілом на президентську посаду: голова Уряду Віктор Янукович, голова НБУ Сергій Тигипко, голова Верховної Ради Володимир Литвин і голова адміністрації Президента Віктор Медведчук. Скандальний процес примусового протягування на посади Литвина, Януковича і Тигипка говорить сам за себе. Це була конкретна директива чи конкретний стартовий етап у схемі обох президентів і потрібно було цей етап пройти за будь-яку ціну. Найбільше проблем у Леоніда Кучми було із Сергій Тигипком, якого таки посадовили у крісло голови НБУ, але без демократичної процедури у Верховній Раді і він працює до сьогоднішнього дня на цій посаді незаконно, тобто, як призначений, а не обраний на законних підставах.

Хоч ніхто нічого прямо не говорив, але кожен з тих чотирьох, після відвідин Володимира Путіна, міг зрозуміти, що тим везунчиком може бути він особисто, якщо доведе свою відданість спільним інтересам двох президентів. Тільки один Володимир Литвин зразу сказав відверто, що чотирьохрічна посада голови Верховної Ради його повністю задовільняє – інші ж почали перегони “претендентів на папаху”.

На сьогоднішній день питання кандидата у президенти від режиму залишається відкритим і ці чотири кандидатури Володимир Литвин, Віктор Янукович, Віктор Медведчук, Сергій Тигипко мають шанс стати єдиним спадкоємцем режиму, якщо буде застосований один із заготовлених варіантів прямої довиборної передачі влади. Володимир Литвин справді не хоче бути президентом, оскільки має надійну посаду у Верховній Раді і розуміє, що якісні характеристики новообраного президента будуть формуватися не ним самостійно, а творитимуться зовнішніми і внутрішніми силами на їх потребу.

Провал схеми президентів і нова ініціатива
З одного боку режим добився значних успіхів у реалізації схем підготовки до президентських виборів 2004 року, а з іншого, вони виявилися зовсім недостатніми для гарантованої перемоги. Віктор Ющенко незмінно залишається найпопулярнішим політиком у суспільстві і щоб перешкодити його перемозі на виборах режим немає жодних цивілізованих технологій. Відчуваючи загрозу перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, режим запускає нову технологію – політична реформа, яка повинна була б знівелювати повноваження президента до рівня британської королеви, але і ця акція режиму зазнала провалу. Провали режиму є цілком зрозумілі – він є непопулярним серед народу та еліти, яка стоїть на державотворчих позиціях. Взагалі, просування ідеї політичної реформи Леоніду Кучмі давалася важко. Він сам сильно вагався і часто змінював свою позицію – він розумів міру ризику для свого майбутнього, який виникає від перенесення у стіни Верховної Ради головного керування державою. Там ситуація досить динамічна і важко прогнозувати розстановки сил на тривалий час - коли вчорашній вірний прихильник, може стати основним обвинувачувачем його десятилітнього бездарного керування державою. Тут прихована дуже висока степінь ризику для незовсім чисто нагромаджених мільярдів його сім’єю. Зрештою, Леонід Кучма наважився на реформу, очевидно, що аргументи його сім’ї та Володимира Путіна переважили у тому плані, що важливо не дати повноцінних повноважень будь-якій особі у президентському кріслі, ніж конкретно Віктору Ющенку.

Головна ідея політичної реформи – це президент без повноважень. У цій політреформі, для лівих, особливо це стосується соціалістів, які мають обмежений електоральний потенціал, головним питанням було не так міра повноважень новообраного президента у кількісному вираженні, а можливість використати ситуацію для отримання важливого для них закону про пропорційні вибори, який гарантуватиме їм місце у Верховній Раді після виборів 2006 року.

Чому обом президентам було так важливо, і це залишається ще сьогодні їх актуальною проблемою, обмежити повноваження президента? (Тобто, буде спроба політреформу знову ставити на порядок денний роботи Верховної Ради). Новообраний президент із тими повноваженнями, якими наділений тепер Леонід Кучма, має дуже багато степенів свободи для власного розвитку. Виникає загроза європезації України, її входження у військові та економічні союзи, які суперечитимуть закладеним зараз принципам інтеграції у межах республік колишньої радянської тоталітарної системи та загроза внутрідержавного поборення зовнішніх впливів чи впливу окремих регіональних чи мафієзованих кланів, діючих зараз під опікою Леоніда Кучми, на політику чи економіку держави. Головним економічним питанням Володимира Путіна залишається збереження України, як надійного і стабільного елемента у системі російських поставок нафтопродуктів у Західну Європу. Для Росії руйнування цієї системи рівноцінно національній катастрофі. Тому, вона прагнула і буде прагнути мати над Україною такий рівень контролю, щоб жодних самостійних ініціатив у неї з цього приводу не виникало ніколи. Голосування уряду Януковича за прямий розвиток нафтопроводу Одеса-Броди, повинен був доказати обом президентам, що іншого виходу у цій ситуації, як політреформа на нівелювання ролі президента, не існує. Виглядає, що Януковича, як потенційного кандидата у президенти від режиму, просто підставили перед Володимиром Путіним конкуренти, а точніше сім’я Кучма-Пінчук та невід’ємний зараз від неї Віктор Медведчук. Володимир Путін змушений наполягати на проведенні політреформи, або, у випадку її остаточного зриву, негайно штовхати Леоніда Кучму на російський варіант передачі влади якомусь іншому більш надійнішому кандидатові (а ми розуміємо, що надійність є дуже відносна справа), або він буде змушений провокувати в Україні такі дії і надзвичайні ситуації, які би стали причиною відміни президентських виборів в Україні.

Грузинський і мукачівський уроки
Виглядає, що Росія не має такого сильного впливу на українське суспільство, щоб зупинити обрання Віктора Ющенка президентом, як і не змогла перешкодити обранню Саакашвілі у Грузії, тому варто більше уваги приділяти ситуації, коли вибори можуть бути відмінені взагалі. Це випливає із свіжих подій у Аджарії. Грузинський урок для Росії полягає у тому, що вона могла б відвернути вибори у Грузії, якщо там б до виборів мала місце подібна акціїя із підривом мостів. Можна заперечувати причетність Росії до подій у Аджарії і зводити все до місцевого феодала Абашидзе, але не можна заперечувати того, що ці дії є спрямовані на користь Росії, згадаймо, що Тузлинський конфлікт теж раніше видавався, як ініціатива винятково молодого губернатора Ткачова, а завершилося міждержавною угодою про спільне використання частин акваторій Чорного та Азовського морів. Зрештою, російська політика ставки на диктаторів програла у Грузії і Абхазії остаточно і безповоротно.

Головна якісна характеристика майбутнього президента України, якого би бажали бачити Володимир Путін та сім’я Леоніда Кучми є – дискредитована у очах міжнародної політики особа, отже така, з якою буде соромно і принизливо зустрітися політичним лідерам провідних європейських держав. Цього буде достатньо, щоб ситуацію в Україні можна було б тримати під контролем, як і з боку Кремля, так і з боку українських мафієзованих кланів. Є два способи зведення новообраного президента до такого рівня: перший – це недемократичні вибори, другий – компроментуюча інформація міжнародного рівня.

Суть першого способу “недемократичні” вибори, ми вже побачили з мукачівського сценарію. Перший спосіб легко застосовується під кожного кандидата у президенти від режиму, різниця тільки у тому, що Володимир Литвин не хоче таким шляхом бути обраним (хоч можуть примусити), Віктор Янукович сильно вагається і більше схиляється до “ні” (хоч його питати ніхто не хоче і не буде), Сергію Тигипку і Віктору Медведчуку все одно і вони згодяться і на будь-яку схему, лише б стати президентом. Який президент потрібен Росії? Відповідь зрозуміла: такий, як Кучма – скопроментований, невиїздний, неврівноважений, егоїстичний і самолюбивий.

Зараз режим зупинився вимушено на кандидатурі Віктора Януковича. Чому вимушено, бо не реалізований план на зменшення повноважень президента – реформа провалися і тому залишається висока міра непрогнозованості дій президента у п’ятирічний термін. Не важко припустити, що Віктора Януковича шантажують його кримінальним минулим вже, як це колись розповідав Віктор Ющенко про спроби його шантажувати. Його біографія має слабке місце – дві судимості і у випадку створення президента в Україні за мукачівським сценарієм “Нусер 2”, він стане повністю заблокованим від західного світу. Якийсь невдаха по зоні вже ділиться спогадами, мовляв Янукович у зоні норму виконував і анашу не курив. Навіть Леонід Кучма включився у акцію “нагадування” Віктору Януковичу про судимості. А як виглядатиме ситуація навколо Віктора Януковича, якщо, нехай теоретично, припустити, що він став президентом? Для ЗМІ, підконтрольних Вікторі Медведчукові і Вікторові Пінчуку, це буде улюблена тема “спогади очевидців” і так буде вона розкручуватися, щоб дійшо до вух кожного західного президента, хто такий Янукович.

Недемократичні вибори – це м’ягко сказано, оскільки планується цинічна, неприховувана і зумисна фальсифікація виборів, яка має шокувати світ. Якщо європейські інституції і уряди держав не визнають виборів в Україні, то "Нусер 2", стає ізольованим від світу і разом з ним встає ізольованою вся Україна. Для України - це загроза втрати незалежності. Але режим змушений буде йти на такі крайні кроки, оскільки іншого виходу у нього немає: все, або нічого. Така “перемога”, може дорого коштувати не тільки самому Вікторові Януковичу, а всьому донецькому регіону. Крім того, що не має зовсім гарантій, що цю “перемогу” вдасться якось утримати, а не втікати з держави від народного гніву.

Загадка і розгадка
Все ще може змінитися, але принаймі така схема із кандидатом у президенти Віктором Януковичем вже проголошена режимом. Сам Янукович досить обережно відреагував на своє висунення режимом у президенти. Він проводить агітаційну роботу на свою користь досить в’яло, якщо не сказати зовсім не проводить, але впевнено заявив, що хотів би залишитися головою уряду до 2006 року.

Є ще один важливий момент, який змушує ставитися з недовірою до проголошеного режимом курсу “Янукович – єдиний кандидат” – це відсутність реформи, яка би обмежувала його президентські повноваження. Якщо питання міжнародної ізоляції майбутнього президента Януковича, а отже і України у схемі обох президентів вже фактично вирішено, то питання “ручного” управління ним є дуже проблематичне. Отримавши владу, Віктор Янукович може жорстоко розправитися із кривдниками, у першу чергу із Леонідом Кучмою і Віктором Медведчуком. Як він недавно сказав: “Дуже мені боляче коли б’ють свої”.

У чому ж суть поспішного проголошення Віктора Януковича єдиним кандидатом у президенти від режиму, якщо воно стало нелогічним після провалу політреформи? Якщо режим приховав іншого претендента на роль “Нусер 2”, то час би вже його показати народу. Виходячи із схеми обох президентів, можна переконливо стверджувати, що цей режимний трюк є не що інше, як продовження реалізації плану на ізоляцію Віктора Ющенка від донецьких, який вміло здійснюється режимом вже протягом двох років. Цю версію підтвердив недавно сам Леонід Кучма - не витримав своєї радості і похвалив акцію “Нашої України” під стінами Кабінету Міністрів проти уряду Януковича. Радість Леоніда Кучми зрозуміла: доки ви ганяєтеся за Януковичем, загроза спільних домовленостей між донецькими та нашоукраїнцями відпадає. Оскільки Віктор Янукович названий офіційним кандидатом, то він автоматично стає конкурентом і противником Віктора Ющенка. Для режиму це був єдиний правильний крок, бо відставка уряду Януковича чи проголошення іншого “єдиного” кандидата від режиму, зразу розв’язує донецьким руки і дозволяє самостійно визначатися із підтримкою кандидата у президенти. Залучення донецького регіону до виборчої кампанії Віктора Ющенка означає політичну смерть для сім’ї Леоніда Кучми та того кримінально-мафіозного угрупування, яке керується сьогодні адміністрацією президента. Віктору Ющенку, як президенту, для збереження стабільності у державі, у будь-якому випадку прийдеться налагоджувати надійні контакти із донецькми, оскільки вони сьогодні володіють великим економічним і фінансовим потенціалами у державі. А налагодження таких контактів у довиборний період, дозволить без проблем зберегти донецьким сильний вплив в уряді після виборів 2004 року.

Найпростіше рішення, яке знімає майже всі проблеми – це збереження за Віктором Януковичем поста голови уряду в обмін на підтримку Віктора Ющенка донецьким регіоном на виборах.