05/11/2004 | Й.ПАЦУЛА

ТРАВЕНЬ 1945 РОКУ УВІЙШОВ В ІСТОРІЮ ПЛАНЕТИ НЕ ТІЛЬКИ ЯК ЗАВЕРШАЛЬНИЙ МІСЯЦЬ НАЙЖАХЛИВІШОЇ ВІЙНИ В ЄВРОПІ, АЛЕ ВОДНОЧАС І ЯК ПЕРЕДДЕНЬ НОВОЇ ВІЛЬНОЇ, ДЕМОКРАТИЧНОЇ ЄВРОПИ.

Як стверджували радянські історики, 9 травня є Днем Перемоги над знавіснілим нацистським режимом, який насправді розв’язав Другу світову війну спільно із сатанинською Москвою. Те, що вчорашні «брати по крові» у червні сорок першого стали смертельними ворогами, тільки підтверджує злочинну природу таких режимів, як нацизм, фашизм, більшовизм.

А те, що капітуляція гітлерівської Німеччини була офіційно підписана 8 травня і більша частина планети відзначає саме цей день, як легітимний крах Третього Райху, ми довгий час пояснювали собі, як небажання західних союзників визнати вирішальну роль СРСР у перемозі над Гітлером. Радянський генерал, що спільно з трьома колегами-союзниками прийняв офіційну капітуляцію нацистів у Реймсі 8 травня 1945 р., поніс за це адміністративне стягнення, хоч виконував наказ маршала Жукова.

На вимогу Сталіна акт капітуляції було повторено в ніч на 9 травня в Берліні. Головнокомандуючий альянтами генерал Д.Айзенгауер, як відомо, вважав негідним для себе навіть сідати за один стіл з нацистськими заправилами, щоб прийняти капітуляцію. Зате маршал Г.Жуков навпаки, як подобало дисциплінованому воєначальнику Червоної армії, виконав вказівку генералісимуса добросовісно і, треба думати, з приємністю. Цей епізод його біографії надав йому додаткової популярності в радянській історії Великої Вітчизняної війни.

А як Захід поставився до дати 9 травня?

Чимало людей навіть поза Залізною завісою (був такий термін у світовій історіографії до 1989 року) не знають, що 9 травня 1950 р. причетне до утворення міжнародного об’єднання, що сьогодні відоме як Європейський Союз.

Саме того пам’ятного дня в Парижі, який не менше, ніж інші столиці Європи, потерпав від реальної загрози третьої світової війни, французький міністр закордонних справ Роберт Шуман оприлюднив заяву такого змісту «Мир на нашій планеті не може бути збереженим без творчих зусиль, хоча б рівнозначних тим, які становлять йому загрозу сьогодні. Об’єднуючи в єдине ціле основні виробничі процеси і встановлюючи нову верховну владу, чиї рішення змогли б об’єднати Францію, Німеччину та інші країни, що захочуть приєднатися, ця пропозиція може стати першим конкретним кроком на шляху до європейського єднання, яке нам конче потрібне в інтересах збереження миру».

Шуман запропонував утворити наднаціональну європейську інституцію, яка змогла б корегувати діяльність вугільної та сталеплавильної промисловості країн-учасниць можливого об’єднання. Саме цим галузям індустрії, що зіграли вельми вагому роль у ході війни і нещадно руйнували одна одну, тепер пропонувалося об’єднатися в першу чергу.

Ідею Шумана підтримали ряд політиків як у Франції, так і в сусідніх західноєвропейських державах. Перший реальний крок на шляху до її реалізації було зроблено вже в 1952 році. Ним стало Європейське Об’єднання Вугілля і Сталі (ЄОВС). Крім Франції та ФРН, до нього увійшли також Бельгія, Люксембург, Нідерланди та Італія, які поряд із промисловим об’єднанням створили також і єдиний ринок праці. Ми згадуємо про нього тому, що невдовзі, коли в Бельгії настало перевиробництво вугілля, ЄОВС продемонструвало свою життєздатність, скоротивши на третину видобуток чорного золота в цій країні. А натомість бельгійцям було виділено адекватне фінансування для розвитку нових галузей та перекваліфікації шахтарів.

Подібних прикладів життєдайної допомоги одна одній за останні півстоліття можна навести чимало, що створило ЄОВС авторитет і притягальну силу по всій Європі. Бути її членом стало не тільки престижно, але й життєво необхідно для багатьох далеко небагатих країн.

Із 6 країн, що стали фундаторами ЄОВС, цей праобраз нинішнього Європейського Союзу став зростати за рахунок інших європейських країн. У 1973 р. до нього увійшли Данія, Ірландія та Велика Британія, у 1981 р. - Греція, а згодом - Іспанія і Португалія. В 1990 р. його ряди поповнили землі НДР, що з’єдналася із ФРН.

Враховуючи, що з 9 травня 1945 р. війна між європейськими державами стала примарою огидного минулого, на Міланському самміті ЄОВС, що відбувся в 1985 році, його учасники вирішили зробити день 9 травня загальноєвропейським святом, назвавши його «Днем Європи» . А в 1992 році цю міжнародну організацію було перейменовано у Європейський Союз (ЄС), який через три роки зріс кількісно за рахунок Австрії, Фінляндії та Швеції.

Поступово ЄС став все більше набувати ознак європейської наддержавної структури. Сьогодні він має свій парламент у кількості 626 депутатів, що репрезентують 9 найвагоміших політичних партій країн-учасниць, свій бюджет, валюту євро, свою символіку (гімн, прапор, герб), законодавство, традиції та цілу низку політичних, правових, економічних, культурологічних та громадських інституцій.

У квітні 2004 р., тобто напередодні вступу до ЄС нових членів, ця організація обіймала площу 3191 тис.кв.км. з населенням 375,3 млн. чол. Сьогодні, після 1 травня 2004 р. його площа зросла до 4,3 млн. кв. км., що становить майже половину території Європи, а населення сягнуло понад 480 млн. і становить 70% загальноєвропейського. Логічно запитати, що штовхає європейські країни прагнути до членства в ЄС? Причин декілька, та головними можна вважати хоча б такі:

Нинішні нові євросоюзники це переважно вчорашні підвладні Радянському Союзові держави, а три прибалтійські країни протягом півстоліття були навіть його союзними республіками. Хоч СРСР як держава перестав існувати 13 років тому, розпавшись під тягарем ним же скоєних злочинів, але його пряма спадкоємниця Російська Федерація залишилась, успадкувавши ряд його найбільш небезпечних ознак і серед них багатовікову імперіалістичну зажерливість. Сьогодні Москва, не соромлячись, називає себе імперією. Здавалося б, це не кримінал, адже імперією була і Британія - одна з найдемократичніших держав Європи. Але більшовицьку імперію можна би порівняти хіба що з Третім Райхом та деякими йому подібними афро-азійськими режимами. Тому вчорашні вимушені васали Кремля природно не хочуть минулого.

І, по-друге, як ми вже вище зазначали, економічний, а отже і життєвий рівень населення у країнах ЄС істотно вищий, ніж у постсоціалістичному світі. Існують ще й інші, не менш вагомі причини, що зваблюють східні та південно-східні країни апелювати до членства в ЄС.

Україна не виняток у середовищі кандидатів до ЄС. Європейський вибір нашої держави проголошувався неодноразово на різних урядових, міждержавних та регіональних рівнях нинішнім керівництвом України, але цей вибір, як відомо, завжди пов’язується з урахуванням т.зв. східного вектора, тобто «дружніх» інтересів та дій Москви. Шлях до Брюсселя через Москву став провідною зіркою для нашого Президента та його промосковського оточення. І допоки ми не матимемо справді українського державного керівництва, наші маршрути до Європи пролягатимуть не лише через Москву, а, можливо, й через Сибір, Кингир та Воркуту.

Географічно Україна європейська держава. Центр Європи засвідчено біля м. Рахів, що на Закарпатті. Та, виявляється, що цього занадто мало, щоб бути справжніми європейцями. І треба бути сліпим не лише політично, щоб цього не бачити. В такій же мірі, як і дати Дня Перемоги над фашизмом у 1945 році та Дня Перемоги над большевизмом у 1991 році. Віриться, що прийде час, і ці дві знаменні в нашій історії дати ми об’єднаємо, щоб були в нас справжній День національної Перемоги і солідарний з вільними націями День Європи .

Й.ПАЦУЛА,

доцент Рівненського державного гуманітарного університету.