05/14/2004 | Стопудів

Цікавий матеріал. До речі, і столиця України свого часу була не тільки в Харкові/Рівному/КПД, а й в Уфі.

http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/15/1920042640.html

Заводи-біженці
Дмитро КРАПИВЕНКО

Не всі евакуйовані під час війни українські підприємства «повернулися» додому. Деякі з них, укорінившись на Уралі та в Сибіру, тепер конкурують зі своїми «батьками».

Евакуювати або знищити

Тотальна війна — тотальні цифри: тільки з Дніпропетровщини у глиб країни рушає 99 тис. вагонів з промисловим устаткуванням. Скільки було тих заводів, що влітку 1941 року евакуювалися на Урал, у Сибір, Середню Азію? Одні історики називають цифру в 1500 підприємств, інші — 1300. Припускають, що близько половини з них було вивезено з України. То була наймасштабніша в історії індустріальна міграція. Усе, чим пишалися в роки перших радянських п’ятирічок, усіх цих дітей індустріалізації треба було рятувати: без металургійних, машинобудівних, хімічних заводів, якими ряснів схід України в 30-х роках, війни не виграти. В ешелони намагалися завантажити все, що могло допомогти «оборонці». Устаткування відвантажували днями й ночами. Нерідко під авіаційним та артилерійським обстрілом. Проте завжди під невсипним контролем НКВС — досвід «органів» з переселення «ворогів народу» до Сибіру прислужився гуманним цілям. Разом з вантажними ешелонами рушали на схід й інженери, щоб там, нерідко просто посеред голого поля, звести наново заводи-велетні. Тільки з Донбасу лише з підприємств Наркомчормету було евакуйовано 13 тисяч кваліфікованих працівників.

Що не можна було транспортувати залізницею — підривали на місці. Так у повітря злетіли всі 54 українські домни, значну частину шахт було затоплено водою. Існує чи то бувальщина, чи то легенда, що для своїх паровозів в окупованому Донбасі гітлерівці завозили вугілля із Сілезії — годі було розраховувати на видобуток палива на Донеччині без необхідного устаткування...

Багатство Сибіру приростало Україною

...Тотальна війна — тотальні темпи: у промислове будівництво в запіллі протягом 1941-1945 років вклали 140 млрд руб. Норма того часу — коли евакуйоване влітку 1941 року підприємство вже 42-го дало першу продукцію. З українських індустріальних велетнів у Росії народжувалися нові підприємства. Новокраматорський завод важкого машинобудування імені Сталіна (евакуйований з Краматорська), наприклад, «прописався» відразу за трьома адресами: у підмосковній Електросталі, південноуральському Орську та сибірській Югрі. З Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча до Магнітогорська встигли евакуювати найпотужніший у СРСР товстопрокатний стан, який уже в жовтні 1941 року почав давати перші листи броні для танків Т-34. За тисячі кілометрів від фронту виростали цілі міста, а в них з’являлися вулиці з вельми промовистими назвами — Краматорська, Маріупольська, Харківська...

Повоєнна співпраця українських підприємств із евакуйованими заводами складалася по-різному. Чимало підприємств після війни перепрофілювалися, й учорашнім «родичам» вже не судилося зустрітися на господарській ниві. Хтось залишився у довоєнній індустріальній добі, на когось чекала науково-технічна революція. А більшості випало на долю мирне співіснування та галузева й міжгалузева кооперація в межах радянської економіки, нерідко під дахом одного всесоюзного міністерства.

Події сьогодення дивним чином відновлюють економічні зв’язки споріднених підприємств. Варто пригадати історію комбайна «Енисей»: 1941 року до Красноярська було евакуйовано запорізький завод «Комунар», який так і залишився у тім краю під новою назвою «Красноярський завод комбайнів», хоча близько половини комплектуючих до своїх машин продовжував отримувати з України. Історичний чинник став одним з вирішальних у створенні взимку 2004 року спільного російсько-українського підприємства зі складання комбайнів «Енисей» на Харківщині (див. «Контракти», № 6).

До російського райцентру Похвистнєво (Самарська обл.) 1941 року було вивезено Дніпропетровський обозний завод: на той час не вельми механізованій Червоній армії його продукція ставала у пригоді. Через роки на місці обозного заводу було створено оборонне підприємство, що за нової доби перетворилося на ЗАТ «Волжский трактор», якому 2001 року теж таки довелося згадати про своє дніпропетровське коріння — керівництво «Волжского трактора» підписало досить вигідний контракт з Південмашем на складання на своєму заводі дніпропетровських тракторів ЮМЗ-8071.

Утім, у деяких галузях кооперація «батьків» і «дітей» змінилася гострою конкуренцією. Приміром, одним з ініціаторів квотування українського трубного імпорту й можливого антидемпінгового розслідування з боку Росії є Челябинський трубопрокатний завод (ЧТПЗ). Той самий, що 1942 року «вийшов з тіла» Маріупольського трубного заводу (варто лише згадати прізвища інженерів, що запускали завод у Челябинську: Антоненко, Карпенко, Гончарук...). Подібна доля і в нинішнього ВАТ «Алтайвагон»: підприємство постало 1941 року з потужностей евакуйованого Дніпродзержинського вагонобудівного заводу імені газети «Правда» (нині ВАТ «Дніпровагонмаш», м. Дніпродзержинськ). Нині ці підприємства доволі динамічно розвиваються і мають чималі контракти на постачання вагонів для російської залізниці.


----------------------------------------------------------------------

Збитки української економіки під час Другої світової війни
Загальні матеріальні збитки 1 трлн
Знищено промислових об’єктів 16 тис.
Знищено міст 714
Знищено сіл 28 тис.


* За даними UNRRA (Агенція допомоги та відновлення при ООН)

До речі
Економічні показники Казахстану нині є одними з найвищих у СНД (приріст ВВП 2003 року становив 9,2%, 2002-го країна перегнала всі колишні радянські республіки за темпами промислового зростання). Левова частка нинішньої казахської промисловості має «евакуаційне» походження. Під час війни до республіки було вивезено 142 підприємства. За перші півтора року війни в Казахстані введено в експлуатацію 25 шахт та копалень, 11 збагачувальних фабрик для чорної та кольорової металургії, чотири нафтових родовища та один нафтопереробний завод.