Про жизнь за Києвом
05/18/2004 | Стопудів
Враження товариша від поїздки в Брусилів:
Їздило я оце вчора “у лєс” і назбирало там вопросів, на які в мене нема отвєта. Так я розкажу.
По роботі ми мали з’їздить на одне паркетне збіговисько в Брусилові, що на Житомирщині – пожать, так сказать, плоди праці і вкусіть ето самоє значить... Нам треба було витерпіти три години протоколу, а потім здєлать разніцу... Ну, про разніцу я розказувать не буду, зауважу тільки, що до хати ввечері я зайшов на своїх двох, але цілком випадково, бо ми забули в іншій машині ящик з грибними пундиками і Житомирською на бруньках
Коротше, якщо вирулить на Брест-Литовське шосе і нікуди не звертати півгодини, на 75-му кілометрі буде хитрий з’їзд з траси і ще кілометрів 15 полями-болотами _ Сучасний Брусиловський район був створений у 1990 році (тупо в сусідів по шматку землі одрізали) для локального поселення переселенців із зони радіаційного зараження (за 4 роки якраз роздуплились). І була там у них по жизні жопа, але зараз, здається, вони збираються вставити всю область на соцсорєвнованії – хоча це вони самі хвалились, може, все й не так. Коротше, це півтисячі кв. кілометрів лісостепу, маленьких річечок і вся ця невиразна фігня, що має буть на Правобережжі.
Сам Брусилів – це таке конкретне смт з обов’язковою “ул. 1-го Мая” й характерною архітектурою: ґанки всіх громадських будівель (розміщених у шаховому порядку вздовж головної вулиці з інтервалом 50-100м) прикрашені портиком (псевдокласичним “дашком” або пласким совковим “трампліном”) з чотирма тупими колонами (іноді позад них у стіну запресовані їхні псевдоблизнюки). Оці колони – єдина прикраса Брусилова, окрім каштанів і пустирів. На відміну від подільських містечок з їхніми слідами билого вєлічія Брусилів, здається, таким убитим і обтріпаним планували ще при першозабудові. Тут немає часу і таким усе й пребуде. А піпл там цілком пристойний і добродушний. І дуже багато лісапєтів. Місцева номенклатура підкреслено національно свідома й мовчки опозиційна до вищої влади, папи, прем’єра, доброго царя, багатовекторності і комуністіческому прошлого. Всі поголовно слухають Ротару (ну, ця пісня про стежину) і Руслану, ніякого руского радіо й Сердючки (хоча, може, це вони нас соромилися.
Ще мене вперла така тема – мобільний зв’язок там за розкладом, по годинах, як вода у Львові: з другої до третьої зв’язку не було ваще, з третьої до четвертої прийом Київстар, з четвертої до п’ятої – UMC. З п’ятої мережа знову впала, думаю – пішла квота Велкома чи Гобліна Взагалі, це можна, напевно, пояснити, якщо ув’язати це з фактом, що всі голови місцевих сільрад мають прізвища типу Вареник, Борщ і так далі. І всі оці Борщі й Вареники свято чтуть звичаєве право, зокрема положення про т.зв. фуршет-кордон, тобто коли ти все-таки вирвався з балю і втиснувся в машину, тебе ще чекає блок-пост на кордоні земель місцевої ради (району, області) і традиційна посадка (ну, куди Семен з кульочком в паходи йде). Коротше, “Україна це велика ріка, перетнути яку обламуються навіть птахи, долітаючи лише до середини”...
Їздило я оце вчора “у лєс” і назбирало там вопросів, на які в мене нема отвєта. Так я розкажу.
По роботі ми мали з’їздить на одне паркетне збіговисько в Брусилові, що на Житомирщині – пожать, так сказать, плоди праці і вкусіть ето самоє значить... Нам треба було витерпіти три години протоколу, а потім здєлать разніцу... Ну, про разніцу я розказувать не буду, зауважу тільки, що до хати ввечері я зайшов на своїх двох, але цілком випадково, бо ми забули в іншій машині ящик з грибними пундиками і Житомирською на бруньках
Коротше, якщо вирулить на Брест-Литовське шосе і нікуди не звертати півгодини, на 75-му кілометрі буде хитрий з’їзд з траси і ще кілометрів 15 полями-болотами _ Сучасний Брусиловський район був створений у 1990 році (тупо в сусідів по шматку землі одрізали) для локального поселення переселенців із зони радіаційного зараження (за 4 роки якраз роздуплились). І була там у них по жизні жопа, але зараз, здається, вони збираються вставити всю область на соцсорєвнованії – хоча це вони самі хвалились, може, все й не так. Коротше, це півтисячі кв. кілометрів лісостепу, маленьких річечок і вся ця невиразна фігня, що має буть на Правобережжі.
Сам Брусилів – це таке конкретне смт з обов’язковою “ул. 1-го Мая” й характерною архітектурою: ґанки всіх громадських будівель (розміщених у шаховому порядку вздовж головної вулиці з інтервалом 50-100м) прикрашені портиком (псевдокласичним “дашком” або пласким совковим “трампліном”) з чотирма тупими колонами (іноді позад них у стіну запресовані їхні псевдоблизнюки). Оці колони – єдина прикраса Брусилова, окрім каштанів і пустирів. На відміну від подільських містечок з їхніми слідами билого вєлічія Брусилів, здається, таким убитим і обтріпаним планували ще при першозабудові. Тут немає часу і таким усе й пребуде. А піпл там цілком пристойний і добродушний. І дуже багато лісапєтів. Місцева номенклатура підкреслено національно свідома й мовчки опозиційна до вищої влади, папи, прем’єра, доброго царя, багатовекторності і комуністіческому прошлого. Всі поголовно слухають Ротару (ну, ця пісня про стежину) і Руслану, ніякого руского радіо й Сердючки (хоча, може, це вони нас соромилися
. Ще мене вперла така тема – мобільний зв’язок там за розкладом, по годинах, як вода у Львові: з другої до третьої зв’язку не було ваще, з третьої до четвертої прийом Київстар, з четвертої до п’ятої – UMC. З п’ятої мережа знову впала, думаю – пішла квота Велкома чи Гобліна
Взагалі, це можна, напевно, пояснити, якщо ув’язати це з фактом, що всі голови місцевих сільрад мають прізвища типу Вареник, Борщ і так далі. І всі оці Борщі й Вареники свято чтуть звичаєве право, зокрема положення про т.зв. фуршет-кордон, тобто коли ти все-таки вирвався з балю і втиснувся в машину, тебе ще чекає блок-пост на кордоні земель місцевої ради (району, області) і традиційна посадка (ну, куди Семен з кульочком в паходи йде). Коротше, “Україна це велика ріка, перетнути яку обламуються навіть птахи, долітаючи лише до середини”...