22 травня згадайте жертву тоталітарної системи - В.Івасюка
Вранці 24 квітня він повернувся додому до Львова з м.Хмельницького, де він був членом журі фестивалю молодіжної пісні. Батько композитора Михайло Івасюк розповідає у книзі "Монолог перед обличчям сина" "...Він був у доброму настрої, але нічого не розповідав матері про фестиваль, про зустрічі з людьми. Він чомусь квапився. Помився, поголився, переодягнувся в чисту білизну, взяв свій портфель, з яким майже не розлучався, і біля першої години дня сказав матері: - Я йду, мамо, до консерваторії. Затримаюся там півтори-дві години. - І Володя вийшов. Минуло кілька годин, а він не приходив. Мати чекала його увечері. Була певна, що він з кимось затримався і от-от з'явиться. Та він і увечері не повернувся, наступного дня його також не було. Мати обдзвонила всіх його львівських та Івано-Франківських друзів, але його ніхто з них не бачив. 26 квітня мати повідомила міліцію про загадкове зникнення сина. Там їй сказали, що розпочнуть розшуки." "Байдужість і цілковита пасивність львівського керівництва і слідчих органів нас обурювали. Ми подалися до прокурора Львівської області Б.Антоненка. Секретарка пішла до його кабінету, затрималася там на кілька хвилин, потім вийшла і сказала нам, що прокурор області не мас зараз часу, але в другій половині дня або наступного дня він нас прийме. Ми прийшли в призначений час, але секретарка сказала, що прокурора немає, поїхав кудись залагоджувати справи."
Володю чекали і шукали 24 доби. Після таємничого зникнення композитора розшуку не було оголошено, мотивуючи тим, що буде багато шуму (!?) Сьогодні ж через засоби масової інформації розшукують не лише людей, але й їх чотириногих друзів. Нічого в даній ситуації не міг вдіяти і один з друзів Володі - композитор О.Екімян. Якось ще на початку 70-х років автор пісні "Снегопад" Олексій Екімян через Ю.Рибчинського вирішив познайомитися з В.Івасюком. Батьки Олексія рано загинули і його виховала українська сім'я. Щоб віддячити українському народові, вірменин вирішив написати декілька пісень, а щоб відчути дух і українську мелодику, познайомився з В.Івасюком, який був найпопулярнішим українським композитором того часу. Найцікавіше те, що О.Екімян був: генерал-лейтенантом міліції, начальником Московського карного розшуку. Через якийсь час московський композитор загинув у загадковій автокатастрофі. Які тільки нісенітниці і домисли не ходили того часу, ставлення слідчих органів до рідні - найбрутальніше. Лише 18 травня випадкові люди знайшли вже мертвого Володимира Івасюка у лісовому масиві селища Брюховичі, що біля Львова."Його знайшли чисто випадково якісь сторонні люди. Вранці 18 травня тіло мертвого привезли, в секреті від батьків, до Львова. Того ж дня не викликали матір, навіть не попередили. Було відразу ясно, що Володині "попечителі" повилізали з кущів і гайда розпоряджатися посмертною долею популярного українського композитора. Вони не вважали потрібним викликати батьків на розпізнання. Прокурор Б.Антоненко порушив закон тим, що розпорядився, щоб зробили анатомічний розтин тіла без попереднього розпізнання сина батьками. Аж наступного дня о 15 годині викликали дружину, щоб розпізнала свого сина. Той акт відбувався у темному напівпідвалі. Матері показали тільки обличчя сина, руку зі знаком опіку цигаркою і рубець після операції на апендицит. Все тіло Володі було покрите коцом. Матері сказали, що їй не положено оглядати тіло сина, бо воно ще не зашите після розтину. Виникає питання, чому Б.Антоненко порушив закон? Виявляється, що в прокурора раптом прокинулися жалощі до матері. Цікаво знати, де були його жалощі тоді, коли ми, батьки, ходили до нього просити, аби його підлеглі розшукали зниклого композитора, а він сховався і слухати нас не хотів? Ми були впевнені, що Б.Антоненко чинив свої порушення не без підтримки і згоди обкому КПУ. Адже загальновідомо, що каральні органи не робили ні кроку без згоди і благословення обкому компартії. Секретарі В.Ф.Добрик і Д.А.Яремчук були фактичними вершителями долі української творчої інтелігенції, вони ширили ненависть проти неї. цькували небажаних"
У це не хотілося вірити. Опізнання сина батькам було дозволено аж наступного дня (!?), хоч від квартири, де жив Володя, до моргу - 5 хвилин ходу, і відбувалося з грубими порушеннями судового законодавства. Так батько був допущений до опізнання тільки після того, як він повторно подзвонив обласному прокурору, сказавши, що пошле телеграму Генеральному прокурору Союзу. Батькам роздратовано відповіли: "Заберіть сина додому і дивіться на нього хоч сто років!" "У понеділок, 21 травня, я потелефонував прокурору Львівської області і сказав йому, що акт розпізнання було проведено в темному напівпідвальному приміщенні. Я, батько композитора, протестую проти тієї негідної процедури і не визнаю її. Тому прошу сьогодні допустити мене до розпізнання: хочу сам подивитися. Від моєї вимоги Б.Антоненко впав в істерику і кричить лютою скоромовкою в телефонну трубку: - Что, не прізнайотє? Заберіте єго к чьорту і смотрітє на нєго сто лет. - Ні, я його не заберу. Ви порушуєте елементарне батьківське право ви обдурили матір композитора, якщо не допустите мене до мого сина, то про це знатимуть керівники України і навіть Москва. Пошлю телеграми Л.І.Брежнєву і В.В.Щербицькому. Прокурор поклав трубку. У мені щось кричало. Хто ти такий, Б.Антоненку, що дозволяєш собі розмовляти зі мною хамським тоном? Звідки ти приповз сюди, що стаєш у позу вершителя посмертної долі мого сина? Яке твоє справжнє прізвище? Що спільного маєш з моїм народом і його культурою?" Я почав складати довгу-предовгу телеграму на ім'я В.В.Щербицького. Я бачив, що Б.Антоненко гороїжиться, бо його напевно підтримує начальство. У телеграмі я просив, щоб нас захистили від зухвалого соціального психопата, який користується службовим становищем і ображає родину трагічно загиблого композитора. Л.І.Брежнєву я не встиг послати, бо задеренчав телефон. Нас повідомили з прокуратури, що нам дозволено (!) прийти в морг о шістнадцятій годині і розпізнати нашої о сина. Тепер почалося те, що ми вважали тоді і вважаємо донині грубим, відвертим садизмом підлеглих прокурора Б.Антоненка. Вони, безперечно, пройшли інструктаж свого шефа. Ми з дружиною з'явилися вчасно в трупарні, де нас чекав Я.І.Гнатів, слідчий, що вестиме справу Володі, поруч з ним стояв якийсь дебелий чолов'яга років під сорок, що назвав себе радником юстиції. Його прізвище залишилося в моєму записникові, якого я, на жаль, не розшукав. Вони тримали нас біля моргу дві години. Від душевного болю і розпачу, втоми ми ледве трималися на ногах. То було безглузде і важке чекання. Хвилинами я відчував, ніби от-от упаду від страхітливої думки про те, що зараз піду на останню зустріч з сином, світ ішов обертом. Ці страшні відвідини нас знесилили до краю. Дві години чекання... Чого ж ми чекали? Нарешті, напарник слідчого сказав, що ми можемо зайти до сина. Ми довго оглядали мертвого Володю. Впадав у очі його деформований ніс, що був приплюснути, як інколи буває у боксерів. Шия була чиста, на ній не було странгулаційної борозни. Я звернув увагу на те матері. Після тих моторошних оглядин ми подалися до виходу. Дружина вийшла з Я.І.Гнатівим, а мене затримав його партнер, який сказав, щоб я розписався в якомусь великому зошиті. Не прочитавши написаного, я написав своє прізвище чисто механічно. Тепер ніщо вже не мало значення для мене. Після того радник юстиції проказав злобливим тоном: - Тєперь ти мнє смотрі .. Чтоби не било разговоров, понял? А то будешь імєть дєло с намі... Так, той негідник з сірим одутлуватим лицем зухвало тикав мені, погрожував, залякував якоюсь розправою. Це було якраз те. чого навчив його Б.Антоненко під час свого інструктажу. Інакше звідки у нього така хамська розперезаність?" У свідоцтві про смерть було сказано, що Володя помер 24-27 квітня 1979 року у віці 30 років. Причина смерті: механічна асфікція. Повішання в петлі (самогубство). Свідоцтво видане. 21 травня 1979 року і вже тоді наперед, без жодних доказів і слідства було записано чорним по білому причину - самогубство. Виникає одразу ж питання, якщо композитор дійсно повісився 24-27 квітня, а знайшли його аж 18 травня, хіба він міг висіти на дереві 21-24 дні. Володя важив 80 кг, петля врізалася б в шию до глибини кісток. Та й на протязі травня на дворі була тепла суха погода. Організм людини розклався б за цей час, від нього йшов би нестерпний запах. Все це було відсутнім, так само, як і фотографії судомедекспертизи. 22 травня кожного року згадайте невинну жертву тоталітарної системи, якою став В.Івасюк. Його хоронили у Львові, на Личаківському кладовищі в той день, коли прах Великого Тараса перевезли в Україну. Дехто з "друзів" зрадив Володю вже під час похорону. Ті, хто любив щиро і по-справжньому, не побоялися провести його в останню дорогу. Похорон перетворився, по суті, в багатотисячну акцію протесту. Вороги ненавиділи його за те, що його так сильно любив народ. Того дня, можна сказати, народився Народний Рух пробудження нескореності. "Буває мовчання голосніше від грому", написав один із шестидесятників."22 травня 1979 ховали Володю - Львів був зворохоблений. Хоч партійний ідеолог Д.А.Яремчук розпорядився, щоб працівники службових установ не покидали роботи, а студентам погрозив виключенням з вузів чи позбавленням стипендії за участь у похороні крамольного композитора. Нам з дружиною розповідали жінки, які працювали в прокуратурі, що їм теж було заборонено покидати робочі місця в другій половині дня. коли відбувався похорон Володі. Вони не покинули місце служби, але й не працювали в той час, а сиділи за столами і оплакували сумну долю улюбленого композитора. До будинку, в якому проживав Володя, прийшло добрих п'ятдесят тисяч людей. І це була відповідь народу на реакційну політику керівників області. Вельми цікавий і інший факт. На похорон Володі приїжджали поїздами люди із сіл Львівщини та інших областей. Якщо люди були з вінками в руках, водії таксі запитували, для кого призначені Їхні вінки, коли прибульці називали ім'я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали з них грошей"
Дубову труну, прибрану гілками калини та вишитим рушником, несли на раменах. Спереду процесії йшла в національному строї дочка відомого львівського художника Патика - Оксана, несучи в руках портрет Володі в миртовім вінку. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з'явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом - у "Львівському залізничнику". У більшості вузів призначили саме цього дня комсомольські збори з обов'язковою явкою. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там - для Володі, останні живі квіти його останньої весни. Є у цьому щось містичне, адже вперше і востаннє він побачив білий світ весною. Не соромилися сліз Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк, і Микола Кондратюк, тріо Маренич і Левко Дутківський, Ігор Білозір і Остап Стахів, Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн. На вінку від тріо Маренич було написано: "Спасибі, друже, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, повік твою "Червону руту" співати будуть солов'ї". На похорон відверто рекомендувалося "не йти". Коли біля ями поставили труну, відбувся своєрідний екзамен совісті. Хто ж виступить, хто скаже щирі слова правди. Вперед ступив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. Через два місяці Ростислав Андрійович - безробітний. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув'язненням. Коли студенти консерваторії заспівали "Чуєш, брате мій", було чути не плач, а справжнє ридання. Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. "Секретарі обкому В.Ф.Добрик і Д.А.Яремчук вилили свою лють і на великої о друга Володі - поета Р.Братуня. Вони організували в Спілці письменників ганебне аутодафе для поета, звільнили його з посади відповідального секретаря письменницької організації і розпочали примітивну акцію його цькування, грубого і недотепного. Аморального ж і малограмотного Б.Антоненка послали в студентські і робітничі аудиторії читати лекції про життя і творчість покійного композитора. Й молодь слухала його лекції, тупаючи ногами об підлогу доти, поки він не покидав аудиторію. " І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Мати Володі, Софія Іванівна, пішла одного разу на прийом до першого секретаря львівського обкому компартії В.Добрика просити дозволу встановити пам'ятник на могилі сина. "Війна забрала в мене батька і трьох братів, не вернувся з фронту чоловік моєї сестри, - плакала жінка,- а тепер ось сина не стало. Невже я не маю права вшанувати його пам'ять?" У відповідь Добрик (яка іронія зла, бездушна людина мала таке прізвище) натиснув потаємний дзвінок і сказав лакеєві, що зайшов: "Выведите эту женщину". Після цього візиту Софія Іванівна отримала "інсульт імені Добрика". "А пам'ятник львів'яни все-таки збудували такий, як нам, батькам і сестрам Володі, хотілося. Володя прожив лише тридцять років. Але ті роки були напрочуд змістовні, осяяні мрією про добро і красу на землі. У житті він мав щастя від творчості, від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і свого українського народу, що дав йому сили бути виразником почуттів і дум свого покоління." За матеріалами сайту "Сторінки пам’яті Володимира Івасюка" http://ivasyuk.domivka.net До днів пам’яті Володимира Івасюка на сайті розміщені нові матеріали: збірка поезій Михайла Івасюка "Елегії для сина" http://ivasyuk.domivka.net/pages.php?l=uk&s=books&p=elegiyi_dlya_syna" , а також книга Івана Лепші «Життя і смерть Володимира Івасюка» http://ivasyuk.domivka.net/pages.php?l=uk&s=books&p=zhyttya_i_smert_volodymyra_ivasyuka