06/02/2004 | otar

Під час президентських виборів 1999-го, якраз після оприлюднення результатів першого туру, до нас, другокурсників Дніпропетровського державного університету, замість лекції привели невідомого літнього чоловіка. Він дуже нітився, жмакав у пальцях папірець, а наші викладачі, також чимось збентежені, поквапились вийти за аудиторії й залишити гостя з нами самого. Цей пан, як виявилось, прийшов розповісти нам про людину, “яку ми самі чудово знаємо, якою пишається наш університет”. У його виступі не було навіть натяку на агітацію, лише спогади про студентське минуле. Льоша, - саме так, а не “Льоня”, - Кучма, студент фізико-технічного інституту, був його однокурсником і сусідом по гуртожитку.

Цей інтелігентний чоловік запевнив нас, що робить це не за гроші, а лише з бажання допомогти старому знайомому. А ми, майбутні журналісти, всіх розуміли: і факультетську адміністрацію, якій прийшло розпорядження “згори”, і цього пенсіонера, якому випав шанс заробити на пару років спокійної старості. Зрештою, нас не треба було переконувати, адже альтернативою Кучмі тоді був Симоненко.

У Дніпропетровську, незважаючи на майже півторамільйонне населення, більшість корінних мешканців старшого й середнього віку могли б заробити на спогадах про видатних людей. Розповідями про сусідство з Тигипком або Пустовойтенком, дружбу з сім’ями Тимошенко або Пінчука, роботу під партійним началом того ж Кучми тут нікого не здивуєш. Моя бабця, зокрема, у повоєнні роки була сусідкою Брежнєва. Своїми неформальними спостереженнями за життям можновладців і їхніх сімей готовий (не без певної гордості) поділитися майже кожен дніпропетровець.

Я, наприклад, учився в одній школі з дітьми Павла Лазаренка.

Не згадаю вже марку великого авта, що приїжджало щодня по дітей тогочасного голови облради. Про них самих також нічого не скажу, бо спілкуватись особисто не доводилось. Пригадую лишень випадково почуту розмову між учителькою математики й заступником директора. “Десятий клас, - жалілась вона, - контрольні поздавав. Лазаренкові поставила п’ять, але там таке в нього...” Заступник красномовно приклав палець до вуст: “Нехай стоїть, чуєте! Вам-то що? Нехай собі стоїть!”
Їхній страх не так легко зрозуміти. Як і ту шанобливу ізоляцію, в якій перебували молодші діти Павла Івановича, симпатичні близнючки. Лазаренка боялись усі, від чиновників найвищого рангу до учнів молодших класів. Поза тим, я ніколи не чув, щоб постраждав хоч хтось, хто необережно став на його дорозі. Або такі випадки старанно замовчувались, або, що ймовірніше, просто не було бажаючих випробовувати долю. Вони всі називали його “Пал Іванич” – навіть у приватних розмовах. Здається, їх усіх змушувала схилятись перед ним та темна сила, що не потребувала виявлення, за яку його звали одним словом, що ним він сам себе визначив: “Хазяїн”.

“Хазяїн” – це не те саме, що господар. У звучанні слів “господарювати – хазяйнувати” явно чути якусь діалектику. Це тип особистості, що чарує всіх апологетів сильного кулака влади. Коли не словом і не ділом, а одним помахом руки було газифіковано його рідний район, ніхто не насмілився поцікавитись: звідки такі гроші? За чий рахунок? Пліткувати про грандіозні фінансові махінації, які зараз адвокати Лазаренка називають “легальними в умовах беззаконня”, почали лише після його втечі. Тепер народ готовий простити йому ці сотні мільйонів. Бо якщо всі політики крадуть (бо, згідно зі стереотипними народними уявленнями, не можуть не красти), то Пал Іванич по-хазяйськи – брав.

Здавалося, процесу над Лазаренком у Каліфорнії не буде кінця-краю. Спершу йшлося про кілька гарантованих довічних термінів. Незчулись, як ситуація стрімко змінилась: тепер екс-прем’єр обіцяє повернутись у наступному році, а захисники з іміджмейкерами (найвищого, можна не сумніватись, ґатунку) зробили зі вчорашнього фінансового злочинця мало не Че Ґевару, всі зусилля якого були, є й будуть спрямовані на боротьбу з режимом. І ось уже прихильники опозиції вітають каліфорнійського в’язня, як у дошку свого. В Інтернеті можна побачити заклик: “Лазаренко, прилітай на бомбардувальнику!”
Загроза повернення Лазаренка, без сумніву, всього лише фантом. Хоч якою буде влада після 31 жовтня, вона матиме що пригадати колишньому хазяїнові країни, що по-своєму й без зайвих слів розпоряджався її бюджетом. Вражає, що пропаганді, яка працює навіть не на політичну силу, а на окрему людину, вдалось протиставити колишньому парторгові Південного Машинобудівного заводу колишнього голову сільськогосподарського відділу обкому КПРС і змусити людей у це повірити. Аби країна, змучена владою покоління парторгів, щиро вболівала за долю несправедливо (sic!) затриманого Хазяїна.
І невже конче бути родом з Дніпропетровська, щоб усвідомлювати, що може принести Україні перспектива реабілітації старого знайомого?

Отар Довженко

P.S. Від цього матеріалу без жодної аргументації відмовилось одне досить-таки поважне видання з претензією на незалежність. Сподіваюсь, тут він комусь придасться.