Починаємо ставити намети (/)
06/08/2004 | Shooter
Починаємо ставити намети
Сергій Лавренюк, газета "Голос України" для "Живої Газети"
Сьогоднішня ситуація зі свободою слова нагадує непрацюючий піщаний годинник – коли верхній пісок не завантажений, що завтра він опиниться знизу. Власне, це не проблема свободи слова – це проблема агресивного владного середовища.
Ці слова я вимовляю під наметом "Львівської газети", котра, зовсім не бажаючи того, змушена знову сідати на асфальт. Кажу "знову" тому, що пам'ятаю, як у 1990 році Маркіян Іващишин, на колишній площаді Октябрськой революції сказав: "Ну, що, починаємо ставити намети, а там – як Бог дасть!"
Бог дав. Але у нас знову відбирають свободу. Відбирають тому, що багато із тих, хто в 90-х сідав на асфальт зайнялися іншими справами, дехто виїхав закордон, дехто просто відійшов від "революційних справ".
Але їх можна зрозуміти – уже 13 рік Незалежності – то скільки може тривати революція? Саме тому сьогодні ті, кого не до кінця винесли із їх затишних компартійно-кегебістських кабінетів, намагаються взяти реванш.
Реваншу не буде! Але на відміну від нас, вони намагатимуться пити нашу кров. Власне, це вже традиційна риса українських революцій. Згадаймо Київ 1917 року – Грушевський & Co проголосили, що від нині і довіку у Києві та Україні усі житимуть добре і демократично.
Результат відомий: назавтра місцеві чорносотенці вкупі з муравйовцями та п'ятаковцями змели з політичної мапи країну, яка добровільно відмовилась від мільйонної армії.
Те саме мали у Львові у 1918 році, у Західно-українській народній республіці, – там так само пообіцяли добре і демократичне життя усім. Результат також відомий. Останній в часі подібний приклад – 1991 рік. З того часу лише триває відступ. Повільнішій, ніж у 20-ті роки, але відступ.
Хто міг подумати у 1988 році, коли Маркіян Іващишин власним коштом із великим ризиком створював українські самвидавні мас-медіа, що у 2004 році податкова адміністрація незалежної України виставить йому за ту "незаконну" діяльність рахунок? Інакше оцінювати претензії цієї структури немислимо і неможливо. Але ми продовжуватимемо ставити намети! Українська революція врешті-решт має перемогти.
Щойно в Україні побувала Ханне Северінсен – від імені ПАРЄ вона висловила сподівання і майже впевненість, що податкова, пожежна і решта адміністрацій не перевірятимуть ЗМІ під час нашого вибору президента.
Проте, як зауважує моя колега, оглядач газети "Голос України" Людмила Коханець, може статися, що не буде кого перевіряти: усіх, хто здатен сказати живе слово, "зачистять" за допомогою судової системи. Останні позови проти "Української правди", "Львівської газети", "України молодої" свідчать про це. Впевнений, що цього разу не вдасться ліквідувати черговий "український континент".
Сергій Лавренюк, газета "Голос України" для "Живої Газети"
Сьогоднішня ситуація зі свободою слова нагадує непрацюючий піщаний годинник – коли верхній пісок не завантажений, що завтра він опиниться знизу. Власне, це не проблема свободи слова – це проблема агресивного владного середовища.
Ці слова я вимовляю під наметом "Львівської газети", котра, зовсім не бажаючи того, змушена знову сідати на асфальт. Кажу "знову" тому, що пам'ятаю, як у 1990 році Маркіян Іващишин, на колишній площаді Октябрськой революції сказав: "Ну, що, починаємо ставити намети, а там – як Бог дасть!"
Бог дав. Але у нас знову відбирають свободу. Відбирають тому, що багато із тих, хто в 90-х сідав на асфальт зайнялися іншими справами, дехто виїхав закордон, дехто просто відійшов від "революційних справ".
Але їх можна зрозуміти – уже 13 рік Незалежності – то скільки може тривати революція? Саме тому сьогодні ті, кого не до кінця винесли із їх затишних компартійно-кегебістських кабінетів, намагаються взяти реванш.
Реваншу не буде! Але на відміну від нас, вони намагатимуться пити нашу кров. Власне, це вже традиційна риса українських революцій. Згадаймо Київ 1917 року – Грушевський & Co проголосили, що від нині і довіку у Києві та Україні усі житимуть добре і демократично.
Результат відомий: назавтра місцеві чорносотенці вкупі з муравйовцями та п'ятаковцями змели з політичної мапи країну, яка добровільно відмовилась від мільйонної армії.
Те саме мали у Львові у 1918 році, у Західно-українській народній республіці, – там так само пообіцяли добре і демократичне життя усім. Результат також відомий. Останній в часі подібний приклад – 1991 рік. З того часу лише триває відступ. Повільнішій, ніж у 20-ті роки, але відступ.
Хто міг подумати у 1988 році, коли Маркіян Іващишин власним коштом із великим ризиком створював українські самвидавні мас-медіа, що у 2004 році податкова адміністрація незалежної України виставить йому за ту "незаконну" діяльність рахунок? Інакше оцінювати претензії цієї структури немислимо і неможливо. Але ми продовжуватимемо ставити намети! Українська революція врешті-решт має перемогти.
Щойно в Україні побувала Ханне Северінсен – від імені ПАРЄ вона висловила сподівання і майже впевненість, що податкова, пожежна і решта адміністрацій не перевірятимуть ЗМІ під час нашого вибору президента.
Проте, як зауважує моя колега, оглядач газети "Голос України" Людмила Коханець, може статися, що не буде кого перевіряти: усіх, хто здатен сказати живе слово, "зачистять" за допомогою судової системи. Останні позови проти "Української правди", "Львівської газети", "України молодої" свідчать про це. Впевнений, що цього разу не вдасться ліквідувати черговий "український континент".