06/08/2004 | observer

Процес чи результат?

Ірина Погорєлова, "Політичні хроніки", для УП , 8.06.2004, 12:45



Процес чи результат? Це питання з усією відвертістю постало, нарешті, напередодні президентських виборів в Україні.

І хоча поставлено воно було спочатку щодо зовнішніх чинників впливу на президентську кампанію, зокрема Центром Разумкова, - але очевидно, що насправді воно стосується кожного суб'єкта політичної боротьби всередині України.

Стосовно зовнішніх чинників. На проведеному Центром Разумкова круглому столі загальний, хоча, як видається, попередній висновок був зроблений такий.

Західні суб'єкти впливу – США та Європа, з усіма їхніми структурами – декларують намір зосереджуватись виключно на процедурі виборів. Дійсно, якщо послухати офіційні заяви всіх відвідувачів України зі США – то це є просто слоган, який повторювався ними практично без змін. Мовляв, головне – демократична та прозора процедура виборів, і нехай переможе той, кого обере український народ.

Росія ж – і це підтвердив безпосередній учасник дискусії на круглому столі російський політолог Ігрунов – робитиме ставку виключно на результат, себто на конкретного кандидата. Цікавитись же дотриманням процедури Росія наміру не має, і тут не треба лукавити.

Ця блискуча транспарентність установок головних чинників зовнішнього впливу мала б лише потішити українських учасників перегонів саме своєю однозначністю. Якби насправді за нею не ховалася додаткова невизначеність.

З одного боку, та ж Росія досі так і не зробила своєї ставки на конкретну особу, себто результат українських виборів.

Справді, якщо спочатку Путін приймає в себе Януковича, а "джерела" з оточення українського прем'єра навіть повідомляють, що сам Путін представив його радниці Буша з нацбезпеки Кондоліззі Райс як єдиного українського кандидата в президенти, але потім в Україні починається бензинова криза, то кого підтримує Кремль?

Відтак, і методи, які Москва може запропонувати "своєму" кандидату на підтримку, досі не зовсім відомі. Зустрічами та рукостисканнями на найвищому рівні явно не обійдеться.

З іншого боку, ставка західних чинників виключно на прозору та чесну процедуру виборів викликала сумніви навіть у тих самих експертів круглого столу.

Зокрема, дуже актуальну думку, з огляду на візит до України Буша-старшого, висловив голова Комітету виборців України Ігор Попов.

Зазначивши, що, на жаль, президентські вибори виявились надто синхронізовані в Україні та США, він відверто припустив, що через цю обставину суб'єкти влади в цих двох країнах мають всі підстави домовлятися одне з одним щодо того, аби свою владу зберегти – кожен у своїй країні.

Ба більше: пан Попов висловив побажання, аби українцям хоч би стало відомо, про що президенти США та України врешті-решт домовляться.

Ця думка пана Попова насправді важливіша за думку будь-яких політологів та технологів, оскільки безпосередньо його, утримувана, до речі, на західні гранти, наглядова за виборами структура, безпосередньо дбає саме про процедуру, а не результат виборів.

І, мабуть, саме для КВУ буде надто цікаво, коли "раптом" виявиться, що і його грантодавці в особі США, всупереч деклараціям, вже "замовляють" не процедуру, а результат. Так само, як і Росія...

В разі, якщо це станеться, залишиться тільки одне питання: про який саме результат домовились не лише Кучма з Бушами, але й Буши з Путіним. Що ж до процедури...

Легалізація результату

Питання про процедуру виборів, як відомо, є не лише питання технології обрання президента, але й проблема легітимізації цього обрання. Уявний стандарт такий: якщо процедура визнана дотриманою – питань про легітимність не виникає. Якщо процедура не дотримана – влада обраної особи може бути поставлена під сумнів.

Ми віримо, що західні стандарти демократії означають пріоритет процедури перед результатом. Через півроку ми дізнаємось, чи це насправді так. Не спостерігаючи чужий досвід роздвоєння західних стандартів, а отримавши свій власний.

Звісно, досвід подвійних стандартів заходу щодо української демократії ми вже мали: референдум 2000-го, врешті – обрання Кучми на другий його термін у 1999-му.

Але ті сюжети так і не стали остаточним вироком західним стандартам щодо України, оскільки й Кучма – хоч там як – обирався лише на другий, конституційний термін. Та й результати референдуму врешті не були зреалізовані через парламент.

Нині питання стоїть набагато прозоріше: чи здатна західна демократія поступитися власними принципами заради Кучми-3, і якщо здатна – то яку ціну становить для неї цей Кучма-3? Стабільність, безпека, чи просто тимчасова геополітична, або й просто економічна вигода? Або ще простіше – звичайна політична корупція окремих посадовців західного світу, які, всупереч голосним заявам, не гребують елементарними і не дуже цінними хабарами?

Для українців це питання – не є просто тестуванням західних партнерів за принципом "сам дурень". Українцям важливо, чи не очікує їх "ніж у спину" під час запеклої боротьби за чистоту процедури.

Власне, йдеться про те, чи визнають, і за яких умов, новообраного президента України одночасно Росія та США, і, звісно ж, Європа.

Заздалегідь відомо, що Росія визнає й просто призначеного.

Так само ні в кого не залишається сумніву, що Європа призначеного може й не визнати, але її заяви з цього приводу не матимуть значення через відсутність механізму санкцій. Стосунки з Україною з боку Європи і так скорочено до мінімуму.

А зупинка повноважень парламентської делегації у ПАРЄ – не той реально страшний механізм для сучасної української еліти, який здатен налякати напередодні виборів.

Залишаються США. З їхніми потенційними санкціями за недотримання західних стандартів процедури. А саме ці санкції визнаються експертами як суттєві для українських можновладців у разі застосування.

Але оскільки США нині мають велику слабкість у вигляді не лише Іраку як такого, але й загальносвітового авторитету, - то гра на цих слабинках із боку геополітичних конкурентів Вашингтона додатково знецінює можливість використання санкцій проти тих, хто не дотримується виборчих стандартів.

Власне кажучи, попередній торг між Кучмою, Бушем та Путіним вже відбувся, коли після візиту Буша-старшого НАТО таки запросило Кучму на саміт в Стамбул. А Росія негайно погодилася на "незалежний" геополітичний курс України до НАТО. Кремль вочевидь не побоюється, що на саміті Україна отримає додаткові шанси на вступ до НАТО, але зустріч Кучми з Бушем Путін санкціонує...

Не випадково саме після цього рішення, яке певний час відкладалося, сам "найтихіший" Ющенко вперше за всі часи назвав для Бі-Бі-Сі поведінку західних партнерів - "амністією".

Від нього це звучить гірше, за слово "зрада", "хабар", "індульгенція" чи просто брутальна лайка.

Але справа не в емоціях.

Справа в тім, наскільки далеко зайшла "амністія", чи стосується вона вже результатів виборів в Україні, чи лише попередньої можливості під час зустрічі Буша та Кучми в Стамбулі обговорити методи, зовнішні ефекти та власне практичні умови збереження чинного владного режиму в Україні.

Це, вочевидь, стане відомо лише після самої зустрічі наприкінці червня, коли за її наслідками Кучма або висуне свою кандидатуру на вибори (звісно ж, не для того, аби програти), або ні.

Саме тоді як усі решта кандидатів, так і суспільство в Україні зрозуміє, чи варто ще боротися, і скільки коштуватиме боротьба проти "змови президентів".

Тоді ж матимемо потребу або її відсутність – у процедурах дотримання чесного й прозорого виборчого процесу чи його імітації.

Хоча вже сьогодні можна передбачити: США та Європа погодились би, щоб процедури, про людське око, існували. Це – не для того, аби наприкінці раптом виявився заздалегідь недомовлений результат. А просто щоб зберегти гарну міну тих же США та Європи, й не примушувати їхні власні суспільства поставити питання про переоцінку славетних демократичних цінностей уже на теренах самої Європи.

До речі, тут згадується пан Проді, відмий ще своїми повчаннями Кучмі щодо "гри за принципами" та "гри принципами".

То коли він так послідовно наполягав, що Україна ніколи не ввійде до ЄС, - хіба він не цей сюжет мав на увазі?

Можливо, він хотів, аби те, що має статися в Україні в жовтні-листопаді, - просто якнайменше зачіпало саме слово "Європа"?

Процедура як легалізація
Втім, процедури - це не лише легітимізація результатів процесу, це й сам процес. І величезні ресурси, задіяні в ньому.

З цієї точки зору заздалегідь відомий результат, через який можна не перейматися процесом - надто не вигідний тим, хто використовує ресурси. Інвесторам - також.

Причому це стосується не лише пострадянських політичних інвесторів, які залюбки відмивають у виборчому процесі шалені гроші.

Ось цитата з американського джерела, яку чомусь не помітив пан Мішура, готуючи свій попередньо-"розгромний" звіт щодо іноземних агентів впливу, знаних в Україні "грантоїдами".

Насправді ця цитата, розміщена, до речі, в "грантоїдському" ж збірнику матеріалів Центру Разумкова до згаданого круглого столу щодо зовнішніх впливів на українські вибори, - набагато більш вбивча для західних "агентів", ніж вся доповідь Мішури. Хоча і з іншої, ніж потрібна комуністам, точки зору.

Отже. Дж.Конлан, колишній член Конгресу США, нині професор політології, практикуючий технолог 25 виборчих кампаній:

"Усі ці гранти не настільки великі, щоб кардинально змінити ситуацію, і призначені, здається, для поступової трансформації українського суспільства, що, очевидно, забезпечить працівників цих організацій роботою до самої пенсії....Якщо демократичне суспільство не буде успішним, вони зможуть пояснити, що винні в цьому не бюрократи, а "нездатні українці", або скажуть "така вже доля України"....Ці люди отримують зарплату і зорієнтовані на процес, а не на досягнення цілей чи результатів....В реальному політичному житті Європи чи Америки ви або виграєте, або програєте, третього не дано...Розум же держслужбовців, зайнятих в сфері надання допомоги іноземним державам, зосереджується на процесі укладання контрактів на виконання робіт неурядовими організаціями, що не мають достатнього досвіду...."

Дарма хвилюються комуністи. Дарма плутаються в остаточному своєму вердикті, чого саме, на їхню думку, прагнуть західні "агенти". Чи вони вже тримають всю українську владу у своїх руках, чи ще тільки збираються зорганізувати "каштанову революцію". А якщо те й інше – то навіщо дають Кучмі остаточно лягати під Росію...

Наведена цитата дозволяє уявити собі механізм імітації, завдяки якому той же Буш вже після зустрічі з Кучмою та навіть у разі висунення останнього на третій термін, матиме змогу продовжувати примовляти пусті слова про необхідність чесних та прозорих виборів в Україні.

А коли Кучма "виграє" своїми методами, просто оголосивши заздалегідь домовлений результат, - то наявність у цей час в Україні фінансованих США та Європою "агентів" стане лише додатковим аргументом на користь "легітимності" процедури. Просто агентів не почують, як не почули США перестороги ПАРЄ щодо Мукачевого, і таки запросили Кучму на саміт.

Так буде "відмито" всіх учасників домовленостей там, далеко нагорі...

До речі, про Мукачеве. Дуже дивною видається радість "нашоукраїнців" із приводу нібито "капітуляції" Кучми перед західними вимогами процедури - через відставку пана Нусера.

Насправді в суто юридичному сенсі ця відставка – привід для припинення розслідування зникнення бюлетенів, а відтак – усунення формальних претензій до винуватців тієї "процедури".

А от якщо з подачі "НУ" в таке "самовідмивання" Кучми повірить захід (і повірить із радістю) – то не треба потім дивуватись, що на президентських виборах Мукачеве повториться, за участю тих самих виконавців в небаченому масштабі...

Звідки береться Кучма-3?

Але попри все, звісно, - не "змова президентів" прирікає Україну на Кучму-3. Це роблять борці з кучмізмом, які лякають оточуючий світ своїм розбратом, а відтак – загрозою нестабільності, а відтак – потребою "сильної руки".

Хоча зі свого боку, не виключено, опозиційні лідери дійшли такого життя ще й тому, що надто покладалися саме на зовнішні чинники.

Тож має бути користь від розвіювання на власному досвіді міфу про те, що США не можуть зрадити демократії задля інших цілей. Доведеться покладатися виключно на власні сили, і час ще є.

Скажімо, Ющенко свою порцію протверезіння (стосовно стандартів США) вже отримав. Тепер черга лівих.

Зокрема, СПУ вже також мала пережити "подарунок" від американського суду, що відкинув із процесу Лазаренка плівки Мельниченка як докази. Цього, мабуть, достатньо, аби припинити сподіватися на свій спеціальний шлях до порозуміння з АП – не важливо, в питанні реформи чи виборів.

У комуністів своя біда: їм час припинити сподіватися, ніби Путін в якусь мить зробить ставку на когось із лівих в Україні, в тім числі – на лівого кандидата, за яким мала би стати інфраструктура СДПУ(о).

Між Кучмою або Симоненком, чи Кучмою або Морозом Путін однозначно обере Кучму. Той, хто продовжуватиме робити вигляд, ніби це не так – дуритиме вже не самого себе, а виборців.

Та залишаються ж і внутрішньополітичні імітації процесу. Й імітації, на даному етапі вже просто зайві.

Так, час визнати, що конституційна реформа не є засобом послабити Кучму-3. Навіть якби зміни до Конституції мали хоч би мінімальний шанс бути проведені до 31 жовтня, - все одно жодного рішення щодо зміни персоналій при владі, зокрема – силовій – провести ніхто не зуміє.

Бо якщо більшість не проголосувала за відставку найвищих силовиків без реформи – то і після неї ця парламентська тусовка за нових генералів не проголосує. Бо це і її, більшості, силовики також. До речі, питання Іраку та вибухів поблизу Мелітополя, здається, не мають жодного стосунку до реформи. А які результати голосування?

Повний нонсенс - твердження, що в разі проведення реформи не було б Мукачева.

Реформа на користь кучмістів у будь-якій конфігурації жодним чином не змінила би ставлення силовиків до опозиції та демократії. А хто, як не ті самі силовики, були знаряддям "переконання" депутатів у необхідності реформи?

Ще цинічніше звучить згадування реформи як передумови для участі чи неучасті певного кандидата у виборах.

Не може бути кандидатом в президенти політик, якого "змушує" брати участь у виборах будь-що, окрім його впевненості у своїй здатності виграти їх, а вигравши – принести користь державі.

Правий Юрій Луценко: самої ненависті до Кучми не досить, аби об'єднуватись із Ющенком.

А ненависті до Ющенка досить, аби об"єднатись навіть із Кучмою?

Чи ненависті до Ющенка досить українським лівим, аби об'єднатися вже не лише з Кучмою, а одразу з Бушем та Путіним? Ірак та нафтова криза в цих розкладах не діють, чи не так?

Отже, якщо зовнішні партнери України вже майже визначились, що саме їм важливіше – процес чи результат, то визначитись час і українським політикам.

Коли виборці в Україні знатимуть достеменно, який конкретно результат поставили собі за мету ті чи інші політики – і процес піде краще, прозоріше та чесніше.