"Вашінгтон Пост": "Він помер за гроші", -плаче удова солдата
06/08/2004 | Vadym Gladchuk
"Вашінгтон Пост": "Він помер за гроші", -плаче удова солдата
“Вашингтон Пост” надрукував репортаж з маленького села Березівка на Західній Україні, рідних міст Ярослава Злочевського, українського солдата, який загинув у Іраку 28 квітня цього року. У той же день загинув ще один український солдат - Костянтин Міхалев. Про нього також йтиметься. Пропонуємо переклад статті.
"Ірині Злочевській 19 років, вона удова. Тіло її чоловіка привезли до дому в день Перемоги. Разом з тілом у виданій американцями камуфльованій формі, був новий програвач DVD, який він щойно купив, котушка з фотоплівкою – не проявленою – та свідоцтво про смерть зі штампом міністерства оборони України.
Рядок, де мала бути вказана причина смерті, залишений не заповненим.
Але його молода дружина думає, що знає, чому Ярослав Злочевський помер на іракській війні, яку розпочала далека наддержава Америка. Офіційно їй сказали, що він загинув в засідці неподалік іракського міста Кут, йому відірвало ноги та одну руку. В новинах вона чула, яка посадовець, представник компартії, сказав, що Злочевський загинув “в інтересах чужої імперії”.
В дійсності, на її думку, чоловік “загинув через гроші”.
В дитинстві батьки-алкоголіки кинули Ярослава, він зростав у дитячому будинку, Злочевський намагався та не зміг продовжити навчання після школи. Він намагався та не зміг знайти роботу в великому місті, втекти від бідності злиденного села в Західній Україні, від тісної квартири де весь час стоїть кислий запах, де туляться шість членів родини.
У 23 роки він врешті решт знайшов роботу.
За 670 доларів на місяць, він записався на службу в Ірак, ставши одним з 1 650 військових контингенту, військового внеску українців до американської окупації. Він прибув до Іраку наприкінці лютого, сказавши своїй родині, що буде миротворцем, буде передавати гуманітарну допомогу. “Він не мав уяви про те, що таке дійсна війна”, сказала його дружина. “Жодної уяви”.
Злочевський загинув 28 квітня 2004 року. Костянтин Міхалев, інший західняк, загинув разом з ним. Міхалев також намагався отримати освіту та роботу, але не знайшов іншої можливості, окрім тієї де можна показати майстерність володіння зброєю. Вони стали п’ятим та шостим українцями, які загинули на військовій службі в Іраку, поповнивши перелік 109 неамериканських солдатів, що загинули в Іраку.
Звістка про загибель двох молодих людей стала шоком для країни, яка вже геть забула про війну в Іраку. Але подія нагадала, що набат війни було чути не тільки у Сполучених Штатах, але й у Польщі, Болгарії, Італії та Естонії. Україна має один з найбільших контингентів в Іраку після США та Британських ВС, але її солдати бідніші, оснащені не так, як того потребує час, та мають менше впевненості щодо їхньої цілі перебування в Іраку.
Останнього разу Україна посилала своїх хлопців на війну в Афганістан у 1980-ті, але Україна була частиною наддержави Радянського союзу, який вів цю кампанію. Цього разу, після того як президент Леонід Кучма вписав свою незалежну, але з економічного боку слабку країну, в “добровільну коаліцію” заради Іраку, солдати України від’їжджають добровольцями.
Українській громадськості, яка у переважній більшості не хоче війни, Кучма пояснив, що це миротворча місія, тоді як критики звинувачують його в тому, що він підписався під угодою для того, щоб реабілітувати репутацію, заплямовану через звинувачення в нелегальному продажу зброї президенту Саддаму Хусейну. Але в районі південного Іраку, де розташовані українські сили, цієї весни спалахнули повстання, нова реальність перетворила мирну роботу на війну.
В березні українці мали відступити з Куту після того, як шіїтські ополченці, лояльні клерикальному бунтівнику Моктада Садру, взяли місто під свій контроль. Одного солдата було вбито. Наприкінці квітня засідка, в якій загинули Злочевський та Міхалев, спричинила нову хвилю дебатів щодо доцільності військової присутності в Іраку, після того, як українці побачили обвуглені рештки одного з членів екіпажу бронетранспортера, та почули думку військових експертів, які заявляли, що український конвой не мав відповідного захисту.
Кучма відхилив вимоги комуністів про негайний вивід військ, як нахабний цинізм, але пропрезидентська більшість в парламенті блокувала усі зусилля проголосувати.
Родини загиблих солдат мають отримати по 105 тисяч доларів компенсації, безпрецедентна сума для української армії, яка повинна була скоротитися після розвалу СРСР, але нараховує зараз близько 310 тисяч осіб . Багатьом з цих призовників платять копійки, погано годують. Солдати живуть вони в поганих умовах, мають застарілу зброю.
Злочевський та Міхалев народилися у потонулому у зелені селі на західній Україні. Рішення двох хлопців податися до Іраку – це просто ще один випадок економічного відчаю. “Нікому тут не потрібна війна. Наші діти просто хотіли жити, мати майбутнє”, - каже Галіна Корженевська, бухгалтер у Березівці, рідному місті Міхалева на березі Дністра. “Держава розвалюється, село вмирає. Тут ніхто не бачив зарплати вже 10 років”.
Сьогодні Березівка відчуває себе як привид села. Десять років тому тут проживало понад 1000 людей. Більшість з них працювало у колгоспі, який залишився з радянських часів. Мати Міхалева годувала телят, його вітчим водив віз, розвозячи по фермі збіжжя.
Сьогодні більшість старих цегляних будинків - покинуті. За офіційними даними, населення Березівки 750 людей, але за неофіційними, - ще менше, Посадові особи в районі кажуть, що все через те, що усі, хто тримаються на ногах - від’їжджають як нелегальні емігранти до Західної Європи. Коні тут звичайний вид транспорту. Коли Міхалев закінчив школу в 1998 році, в їх класі було 13 випускників. Цього року лише троє дітей почали навчання в єдиноій в містечку школі.
Любитель спорту, футболу та волейболу, Міхалев поїхав до районного центру в Кам’янець-Подільский навчатися на викладача фізвиховання. Його найкращий друг дитинства, Роман Чорний, поїхав з ним вивчати сільське господарство. Обидва не пройшли конкурс та були відправлені на військову службу.
Зараз батьки не працюють, молодший брат хворіє на епілепсію, і потребує медичного догляду, який родина не може собі дозволити. Міхалев поїхав до Києва шукати роботи. Він влаштувався охороннцем, але йому так і жодного разу не заплатили, як обіцяли, каже його мати Людмила Міхалевская. Через пів року він повернувся до дому.
“Костя був єдиною надією родини”, - каже Анатолій Шевельов, директор школи.
Минулої осені Чорний пропонував план для обох – записатися до 6-ї бригади в Іраку. Обидва парубка мусили переконати скептичних батьків, які незважаючи на спокусу неймовірних за місцевими стандартами заробітків, від початку відмовилися давати дозвіл. Обидва погрожували влаштувати фіктивне одруження та отримати від своїх молодих дружин необхідні папери. “Він казав. Це коштуватиме всього 60 доларів”, - каже батько Чорного - Віктор.
Вербувальники показували їм відео, де українські солдати розважалися, спокійно стояли на варті на контрольно-пропускних пунктах, кажуть рідні. “Усе було представлено таким чином, ніби вони їхали на курорт”, - каже мати Міхалева, - Звичайно, це було шахрайство, усі ці хлопчики були обдурені. Їх взяли та відправили на війну, знаючи, щовідбувається”.
“Їм набрехали”, - каже мати Чорного, Галина, вчителька математики із зарплатою у 50 доларів. “Їм не сказали правди”.
В Іраку їх місія стала більш зрозумілою. В одній з телефонних розмов, Міха лев, якій пройшов навчання на снайпера, сказав матері, що “в Іраку вони так багато стріляли”, стільки, скільки ніколи не стріляли за два роки військової служби”.
Тепер у Березівці чекають, чи дозволять Чорному повернутися додому раніше строку. Його батьки не розмовляли з ним з того часу, як трапилася ця сама засідка. Обидва кажуть, що не звинувачують Сполучені Штати в смерті Міхалева, скоріше – свою країну. “Я ніколи не бачив Америки, та ніколи не побачу”, - каже батько Чорного.
Удова Злочевського, Ірина не може знайти відповіді на ті самі питання, її дворічний син Діма вовтузиться на дивані. Її чоловіка переконав податися до Іраку її брат Альоша. Він і досі там.
“Я нічого маю проти Америки. Але влада мала б казати правду людям”, - каже вона, - “Нехай кажуть відверто, що готують людей для війни. Якщо хочуть - можуть їхати на війну”.
Вона проявила плівку, яка надійшла разом з тілом Злочевського, та вклала фотографії до сімейного альбому. На одній фотографії він по-молодецькому тримає кулемет на даху бронетранспортера. На іншій – сидить у білизні за столом з приятелями, вони п’ють. В кінці альбому інші знімки, вона на похованні, уся у чорному вбранні, тримає фотографію Ярослава”.
“Вашингтон Пост” надрукував репортаж з маленького села Березівка на Західній Україні, рідних міст Ярослава Злочевського, українського солдата, який загинув у Іраку 28 квітня цього року. У той же день загинув ще один український солдат - Костянтин Міхалев. Про нього також йтиметься. Пропонуємо переклад статті.
"Ірині Злочевській 19 років, вона удова. Тіло її чоловіка привезли до дому в день Перемоги. Разом з тілом у виданій американцями камуфльованій формі, був новий програвач DVD, який він щойно купив, котушка з фотоплівкою – не проявленою – та свідоцтво про смерть зі штампом міністерства оборони України.
Рядок, де мала бути вказана причина смерті, залишений не заповненим.
Але його молода дружина думає, що знає, чому Ярослав Злочевський помер на іракській війні, яку розпочала далека наддержава Америка. Офіційно їй сказали, що він загинув в засідці неподалік іракського міста Кут, йому відірвало ноги та одну руку. В новинах вона чула, яка посадовець, представник компартії, сказав, що Злочевський загинув “в інтересах чужої імперії”.
В дійсності, на її думку, чоловік “загинув через гроші”.
В дитинстві батьки-алкоголіки кинули Ярослава, він зростав у дитячому будинку, Злочевський намагався та не зміг продовжити навчання після школи. Він намагався та не зміг знайти роботу в великому місті, втекти від бідності злиденного села в Західній Україні, від тісної квартири де весь час стоїть кислий запах, де туляться шість членів родини.
У 23 роки він врешті решт знайшов роботу.
За 670 доларів на місяць, він записався на службу в Ірак, ставши одним з 1 650 військових контингенту, військового внеску українців до американської окупації. Він прибув до Іраку наприкінці лютого, сказавши своїй родині, що буде миротворцем, буде передавати гуманітарну допомогу. “Він не мав уяви про те, що таке дійсна війна”, сказала його дружина. “Жодної уяви”.
Злочевський загинув 28 квітня 2004 року. Костянтин Міхалев, інший західняк, загинув разом з ним. Міхалев також намагався отримати освіту та роботу, але не знайшов іншої можливості, окрім тієї де можна показати майстерність володіння зброєю. Вони стали п’ятим та шостим українцями, які загинули на військовій службі в Іраку, поповнивши перелік 109 неамериканських солдатів, що загинули в Іраку.
Звістка про загибель двох молодих людей стала шоком для країни, яка вже геть забула про війну в Іраку. Але подія нагадала, що набат війни було чути не тільки у Сполучених Штатах, але й у Польщі, Болгарії, Італії та Естонії. Україна має один з найбільших контингентів в Іраку після США та Британських ВС, але її солдати бідніші, оснащені не так, як того потребує час, та мають менше впевненості щодо їхньої цілі перебування в Іраку.
Останнього разу Україна посилала своїх хлопців на війну в Афганістан у 1980-ті, але Україна була частиною наддержави Радянського союзу, який вів цю кампанію. Цього разу, після того як президент Леонід Кучма вписав свою незалежну, але з економічного боку слабку країну, в “добровільну коаліцію” заради Іраку, солдати України від’їжджають добровольцями.
Українській громадськості, яка у переважній більшості не хоче війни, Кучма пояснив, що це миротворча місія, тоді як критики звинувачують його в тому, що він підписався під угодою для того, щоб реабілітувати репутацію, заплямовану через звинувачення в нелегальному продажу зброї президенту Саддаму Хусейну. Але в районі південного Іраку, де розташовані українські сили, цієї весни спалахнули повстання, нова реальність перетворила мирну роботу на війну.
В березні українці мали відступити з Куту після того, як шіїтські ополченці, лояльні клерикальному бунтівнику Моктада Садру, взяли місто під свій контроль. Одного солдата було вбито. Наприкінці квітня засідка, в якій загинули Злочевський та Міхалев, спричинила нову хвилю дебатів щодо доцільності військової присутності в Іраку, після того, як українці побачили обвуглені рештки одного з членів екіпажу бронетранспортера, та почули думку військових експертів, які заявляли, що український конвой не мав відповідного захисту.
Кучма відхилив вимоги комуністів про негайний вивід військ, як нахабний цинізм, але пропрезидентська більшість в парламенті блокувала усі зусилля проголосувати.
Родини загиблих солдат мають отримати по 105 тисяч доларів компенсації, безпрецедентна сума для української армії, яка повинна була скоротитися після розвалу СРСР, але нараховує зараз близько 310 тисяч осіб . Багатьом з цих призовників платять копійки, погано годують. Солдати живуть вони в поганих умовах, мають застарілу зброю.
Злочевський та Міхалев народилися у потонулому у зелені селі на західній Україні. Рішення двох хлопців податися до Іраку – це просто ще один випадок економічного відчаю. “Нікому тут не потрібна війна. Наші діти просто хотіли жити, мати майбутнє”, - каже Галіна Корженевська, бухгалтер у Березівці, рідному місті Міхалева на березі Дністра. “Держава розвалюється, село вмирає. Тут ніхто не бачив зарплати вже 10 років”.
Сьогодні Березівка відчуває себе як привид села. Десять років тому тут проживало понад 1000 людей. Більшість з них працювало у колгоспі, який залишився з радянських часів. Мати Міхалева годувала телят, його вітчим водив віз, розвозячи по фермі збіжжя.
Сьогодні більшість старих цегляних будинків - покинуті. За офіційними даними, населення Березівки 750 людей, але за неофіційними, - ще менше, Посадові особи в районі кажуть, що все через те, що усі, хто тримаються на ногах - від’їжджають як нелегальні емігранти до Західної Європи. Коні тут звичайний вид транспорту. Коли Міхалев закінчив школу в 1998 році, в їх класі було 13 випускників. Цього року лише троє дітей почали навчання в єдиноій в містечку школі.
Любитель спорту, футболу та волейболу, Міхалев поїхав до районного центру в Кам’янець-Подільский навчатися на викладача фізвиховання. Його найкращий друг дитинства, Роман Чорний, поїхав з ним вивчати сільське господарство. Обидва не пройшли конкурс та були відправлені на військову службу.
Зараз батьки не працюють, молодший брат хворіє на епілепсію, і потребує медичного догляду, який родина не може собі дозволити. Міхалев поїхав до Києва шукати роботи. Він влаштувався охороннцем, але йому так і жодного разу не заплатили, як обіцяли, каже його мати Людмила Міхалевская. Через пів року він повернувся до дому.
“Костя був єдиною надією родини”, - каже Анатолій Шевельов, директор школи.
Минулої осені Чорний пропонував план для обох – записатися до 6-ї бригади в Іраку. Обидва парубка мусили переконати скептичних батьків, які незважаючи на спокусу неймовірних за місцевими стандартами заробітків, від початку відмовилися давати дозвіл. Обидва погрожували влаштувати фіктивне одруження та отримати від своїх молодих дружин необхідні папери. “Він казав. Це коштуватиме всього 60 доларів”, - каже батько Чорного - Віктор.
Вербувальники показували їм відео, де українські солдати розважалися, спокійно стояли на варті на контрольно-пропускних пунктах, кажуть рідні. “Усе було представлено таким чином, ніби вони їхали на курорт”, - каже мати Міхалева, - Звичайно, це було шахрайство, усі ці хлопчики були обдурені. Їх взяли та відправили на війну, знаючи, щовідбувається”.
“Їм набрехали”, - каже мати Чорного, Галина, вчителька математики із зарплатою у 50 доларів. “Їм не сказали правди”.
В Іраку їх місія стала більш зрозумілою. В одній з телефонних розмов, Міха лев, якій пройшов навчання на снайпера, сказав матері, що “в Іраку вони так багато стріляли”, стільки, скільки ніколи не стріляли за два роки військової служби”.
Тепер у Березівці чекають, чи дозволять Чорному повернутися додому раніше строку. Його батьки не розмовляли з ним з того часу, як трапилася ця сама засідка. Обидва кажуть, що не звинувачують Сполучені Штати в смерті Міхалева, скоріше – свою країну. “Я ніколи не бачив Америки, та ніколи не побачу”, - каже батько Чорного.
Удова Злочевського, Ірина не може знайти відповіді на ті самі питання, її дворічний син Діма вовтузиться на дивані. Її чоловіка переконав податися до Іраку її брат Альоша. Він і досі там.
“Я нічого маю проти Америки. Але влада мала б казати правду людям”, - каже вона, - “Нехай кажуть відверто, що готують людей для війни. Якщо хочуть - можуть їхати на війну”.
Вона проявила плівку, яка надійшла разом з тілом Злочевського, та вклала фотографії до сімейного альбому. На одній фотографії він по-молодецькому тримає кулемет на даху бронетранспортера. На іншій – сидить у білизні за столом з приятелями, вони п’ють. В кінці альбому інші знімки, вона на похованні, уся у чорному вбранні, тримає фотографію Ярослава”.