07/09/2004 | observer

ProUA
Про національну гордість малоросів. Частина перша


Що таке українська історія в її офіційній версії? Насамперед це плач за давньою доблестю, постійні міжусобиці, постійні поразки.

Часто ставлю собі одне і теж запитання: чому українці так не люблять своєї історії? Чому вони так недбало ставляться до свого минулого? Причому це стосується не тільки пересічних громадян, але і самих метрів історичної науки. Підручники української історії здатні викликати відразу до рідної старовини навіть у найбільш стійкого патріота. Українську історію підносять нам, дотримуючись принципу Олександра Духновича: «Люби рід свій не прото, що він славний, а прото, що він твій». Або навіть дотримуючись простого радянського принципу: «Любите Родину – мать вашу!».

Що таке українська історія в її офіційній версії? Найперше це плач за старою доблестю, постійні міжусобиці, постійні поразки, постійне підпорядкування більш активним формам, постійне зрадництво, постійні інтриги і змови еліти. І постійне «бажання незалежності» у середовищі простого народу. Того самого народу, що, відповідно до історичних концепцій радянського часу, також вимагав «соціальної рівності» і «возз’єднання з Росією».

Звідси і перверсивність сприйняття нами нашого минулого. Подивіться на історичні дати, які ми відзначаємо: загибель студентів під Крутами, розстріл повстанців під Базаром, поразку козацьких військ під Берестечком, голодомор 1933 року, Чорнобиль... От ті віхи, на яких базується наша історія. А де ж перемога української зброї під Конотопом? А Грюнвальдська битва, що є частиною й нашої історії? А перша серйозна поразка Тевтонського ордену – під Дорогочином? А битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявою, Охматовом? А Чортківський наступ 1919 року? Невже в нас мало героїчних сторінок, які закінчуються хепі-ендом? Невже в нас мало яскравих, самобутніх особистостей, здатних стати взірцем для наслідування? Невже українська історія – за Володимиром Винниченком – це тільки той продукт, який варто запивати бромом та іншими заспокійливими засобами.

До речі, бром – для необізнаних – геть-чисто вбиває потенцію в чоловіків. Читати українську історію з бромом, як закликав український класик, - це приректи себе не на активне життя, а на існування в амебіозному, безстатевому, позбавленому всілякого змісту і перспектив стані. Те, що пропонується зараз масовому читачеві як «історія України», - це засіб, за допомогою якого ціла нація перетворюється в юрбу духовних імпотентів. Або в юрбу людей другого сорту, здатних до біологічного, але не духовного відтворення. А отже – приречених на деградацію.

Українська історія, яка читається з бромом, геть позбавлена і мужності, і потенції (або потенціалу). Складається враження, що історики пишуть історію, ніби соромлячись. І ніби вибачаючись перед сусідами. Вибачите, мовляв, що наші предки вас перемагали в битвах. Ми виправимо помилки дідів і прадідів...

Ще одним моментом, на який варто звернути увагу: в українській історії геть-чисто відсутній Ерос – життєстверджуюча, весела сила. Прогулянка сторінками підручника української історії – це майже прогулянка цвинтарем. Не історичні персонажі, а суцільні монументи. Років п’ять тому, пригадую, виник скандал: я написав невелике есе про жінку, що дала ляпаса Степану Бандері – ляпаса не з ідейних міркувань, а просто – як порядна дівчина не дуже стриманому хлопцеві. Це викликало таку реакцію!!! Як так? Національного героя??? По фейсу?

Потім один з істориків казав мені: «Ти не правий. Це французи можуть собі дозволити міркувати про любовні пригоди Наполеона. А ми собі цього дозволити не можемо. У нас ще держава не сформувалася. Чого нашу історію в непривабливому вигляді виставляти на загальний огляд». Той самий історик якось сказав: «Ми – історики – подібні до гільдії факірів. Ми знаємо всі таємні сторінки, ми знаємо, як воно було насправді. А суспільству треба давати легкотравний і корисний продукт. Людям варто знати тільки те, що вони знають – і не більше».

Наразі безстатева історія вічно гнаного і вічно мученого народу не може виховати «душі прекрасні пориви» у громадян України. Історичний персонаж має бути в першу чергу живим – із усіма плюсами і мінусами людської натури. Тільки живі персонажі можуть оживити історію. Якщо наш сучасник буде бачити в гетьмані чи князеві живу людину – він по-іншому навчиться розуміти і любити історію. Якщо ж вся історія України для нього зосередиться в прилизано-шаблоних «парсунах» або в образах шалених, обірваних, п’яних і немитих козаках на конях у степу – то і ставлення до історії в пересічного громадянина буде відповідне – або скептичне, або бридливе.

Банальна істина: історія держави пишеться тоді, коли існує проект держави. Кожна держава бажає продемонструвати – іноді в перебільшеній або міфологізованій формі – глибину свого фундаменту. Звідси й апеляція до історії. Для одних держав (Єгипет, Греція, Італія) глибина фундаменту виміряється роками і насиченістю подіями. Для інших (наприклад, для Сполучених Штатів Америки) – відданістю демократичним ідеалам і безперервністю політичної лінії і політичної традиції. Для третіх (Китай, Японія) головним мірилом міцності фундаменту є відверта міфологія. Українські історики поки намагаються синтезувати всі три способи зміцнення фундаменту державності, використовуючи як реальні історичні факти, так і ідеологічну, і міфічну основи. У підсумку виходить неперетравний коктейль.

Українська історія містить у собі величенну кількість міфів. Іноді ми їх сприймаємо, не задумуючись над їх вірогідністю. Наприклад, ми знаємо зі шкільних підручників, що Реймське Євангеліє привезла до Франції Анна Ярославівна, донька Ярослава Мудрого. І на цьому Євангелії, писаному «руськими письменами», складали клятву всі королі Франції, сідаючи на престол. Невже було важко підняти дослідження французьких істориків, що доводять: Реймське Євангеліє до Києва не мало жодної причетності, воно було створене на Балканах. Невже визнання цього факту применшить роль Анни Ярославівни чи роль Русі в Середньовічній Європі?

А навіщо досі нерозважно повторювати ту саму тезу: мовляв, передмістя Парижа Орлі (де зараз розташований відомий аеропорт) названо на честь Орлика, гетьмана України? Ну, пустив цей міф гуляти у свій час історик Ілько Борщак. Так і завдання істориків – перевірити ще раз кожен міф. Адже насправді село Орлі існувала ще тоді, коли Париж був не Парижем, а Лютецією! Кого ми хочемо переконати в нашій унікальності й у «проникності нашій на планеті»? Самих себе ? Своїх громадян?

Навіщо придумувати історію і навіщо придумувати міфи, якщо в нас є доволі сторінок, мало вивчених і мало висвітлених? Ми відкидаємо справді дорогоцінні камені заради сумнівних стразів. Ми акцентуємо увагу на козаках, відмовляючись від власної, української шляхти або аристократії. Ми намагаємося довести комусь, що Запорізька Січ була «демократичною республікою», одночасно відхрещуючись від Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої – теж УКРАЇНСЬКИХ держав. Адже наші предки формували еліту в цих державах і віддавали своє життя у війнах, захищаючи інтереси цих держав. І вже зовсім нерозумно віддавати Російську Імперію і Радянський Союз, їхню історію – винятково росіянам. Це не тільки їхня історія, це і наша історія. І в ній були не тільки темні плями – і перемоги, і звершення, і досягнення.

Як сьогодні виглядає звичайний курс української історії?

Найдавніші часи обмежуються оглядом археологічних стоянок з особливим акцентом на Трипільську культуру. При цьому більшість істориків просто ігнорують фундаментальну працю професора Ю.Павленка «Передісторія древніх Русів», у якій наша найдавніша історія розглядається у світовому контексті.

Далі плавно переходимо до епохи варварства – кіммерійців, скіфів, сарматів. Їх українська історія згадує мимохіть, акцентуючи увагу не стільки на політичному, військовому і господарському устрої варварських суспільств, скільки на рядках із Геродота і на золотих прикрасах зі скіфських курганів. Створюється враження, що головна цінність скіфів для української історії – це їхнє золото.

Що стосується сарматів, то вони взагалі залишаються практично поза увагою – так, кілька абзаців у підручнику. І якось осторонь опинився той факт, що саме сармати є нашими найближчими предками у варварському світі. І що саме із сарматського потоку відбулася кристалізація частини східнослов’янських племен – серед них уличів і мешканців півночі. І що Антський союз на чолі з Божем (Бусом), такий улюблений деякими міфологізаторами історії, - це теж частина саме піздньосарматської історії...

…У цьому зв’язку цікаво простежити деякі особливості українських топонімів. Один знайомий філолог звернув мою увагу на наступний факт: «ант» у північноіранських (зокрема, в осетинській) мовах означає «житель околиці - окраїни, окраїнних земель). А тепер спробуйте простежити зв’язок між «Анти» і «Українці». Точно так само в північноіранських мовах слово «Сівер» означає «Чорний». Сівери – це плем’я в складі сарматського союзу, пізніше входило до гунського союзу. Ареал розселення сіверів – Чернігівщина. Чи немає паралелей між іранським «Сівер» і нашим, українським Черніговом? Чи не є частина нинішніх топонімів лише простим перекладом іранських слів на слов’янську канву?..

Знову ж: практично невідомою є історія Великого переселення народів. Історикам відомі десятки епосів і рукописів, що проливають світло на загадки цього багатовікового процесу. Є також солідне дослідження Омеляна Пріцака. Але це – для професіоналів. Для «загального вжитку» використовують давно застарілі схеми і моделі, а також сотні разів розкритиковані фахівцями тези (наприклад, версія про зародження гунів у монгольських степах і про споріднення гунів і хунну).

Київська Русь у нас описується повно і всебічно. Далебі існують літописи й інші письмові джерела. Тільки ось чомусь не береться до уваги один простий факт: не тільки слов’яни закладали основу майбутньої української народності. І не тільки слов’янами була заселена древня територія України. Тому буде більш коректно, якщо поряд з історією Русі в школах і вузах вивчатиметься й історія печенігів і половців. Чому ми повинні захоплюватися славою Ярослава Мудрого і цілком ігнорувати каганів Шарукана або Кобяка? Адже половці в Середні віки розглядалися як досить«просувний» народ. За деякими відомостями, Петрарка цікавився кіпчацькою (половецькою) мовою, а Марко Поло користувався послугами перекладача-половця. Половецькі хани (як і руські князі) вступали в родинні і династичні шлюби з європейськими монархами. В українській мові – за даними М.Грушевського – понад тисячу слів, що перекочували до нас з половецької мови, з-поміж них такі «споконвічні українські», як козак, хата, кохання, кіш, глечик...

Відмовляючись від близького споріднення з половцями, ми перебираємо для себе історичну традицію у Росії, яка цурається свого етнічного й історичного споріднення із Золотою Ордою – хоча саме Орда, а не розрізнені північно-східні російські князівства, стали цементуючим початком для створення нового етносу і нової держави – майбутньої Росії.

Знову ж – ми соромимося вживати поряд із самоназвою «Україна» інші історичні самоназви – «Малоросія». Чому? Невже ця назва є для нас принизливою? Навпаки – у середньовічній традиції префікс «малий» позначав серцевину, осердя - те місце, звідки пішла держава. «Малопольска» - це Гнєзно і Краків, а «Велькопольска» - це більш пізні завоювання і землі, придбані в процесі колонізації. «Мала Русь» - це Київ, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, місця, де формувалася Русь. «Великоросія» - це землі, придбані Малоросією у процесі колонізації північного і північно-східного простору.

Чи варто в таких випадках встидатися свого малороства? І чи варто нашим сусідам так гордитися своїм великороством?

Але повернемося до Середніх віків.

Ми добре знаємо історію Русі. Але не Руссю єдиною жила наша територія. Чому жоден підручник української історії не згадує про князівство Феодоро, що існувало на території України – а точніше в Криму? Але ж феодорити мали славу кращих торговців у Європі. Вони успішно конкурували з генуезцями, а феодоритські правителі віддавали своїх дочок заміж за французьких монархів. Що, ця сторінка історії не підходить під загальну концепцію? Що, її можна так запросто викинути?

Або історія Кримського Ханства. Чому досі історія Криму вивчається винятково як історія ворожої до України держави? Я взагалі не уявляю, як діти кримських татарів вивчають у школах обов’язковий предмет – «Історію України». Почитавши наші підручники, можна одержати моральну травму і комплекс провини на все життя. Чому не написати правду: не було в українців антагонізму з татарами. Була боротьба за життєвий простір, але коли треба – вміли добре ладнати. І спільно вирішувати важливі геополітичні завдання. І якщо татари брали ясир в Україні – то треба чесно зізнатися: деякі гетьмани (і Богдан Хмельницький теж) розплачувалися цим самим ясиром (живими людьми, дівчатами і хлопчиками для гаремів) зі своїми татарськими союзниками.

Українські патріоти, що бажають знати історію України, мають знати її в комплексі. А це значить, що хани з династії Гіреїв мають стати такими ж «нашими» національними героями, як і козацькі гетьмани. Бо створюємо не український народ, а українську націю – націю політичну, об’єднуючу, а не роз’єднуючу окремі етноси і народності України.

Якщо ми «йдемо в Європу», то повинні відповісти собі на питання: на чому важливіше акцентувати увагу – на повстанні Тараса Трясила – невідомо чим це завершились і із сумнівним успіхом – чи на Грюнвальдській битві, у якій героїчно боролися і не менш героїчно вмирали наші предки? На руйнуванні фортеці Кодак чи на битві під Оршею? Чому Павлюк і Остряниця повинні для нас бути більшими героями, ніж Самійло Кішка, що водив українські полки на північ Балтії – воювати зі шведами? Чому ми не пишаємося тим фактом, що Генріх III, король Франції, якийсь час був і нашим монархом? І чому ми сором’язливо замовчуємо той факт, що саме українці – Сангушки, Вишневецькі, Калиновські, Потоцькі – верховодили в Речі Посполитій, а сама Річ Посполита була досить демократичною державою (і тому – дуже слабкою)? А про те, що етнічні українці щонайменше двічі побували на польському престолі – взагалі мовчимо...

Говорячи про недосконалість нашої історії, я мовчу про недосконалість історичної термінології. У нас із книги в книгу кочує визначення: возз’єднання України з Росією. Яка Україна в 1654 році? І яка Росія в середині ХVІІ століття? Та й про яке возз’єднання може йти мова? Україна в той час самоназивалася Руссю чи Малою Руссю, Росія іменувалася Московською державою. Вживати такі терміни – це однаково, що назвати Пунічні війни в античні часи Італо-Туніськими, а напад галлів на Рим назвати французьким вторгненням в Італію.

Не зрозуміло мені також, чому одні герої – іноді з досить сумнівними даними для зведення в ранг героя – залишаються на сторінках нашої історії, а інші викидаються за борт? Чому Роксолана, головною заслугою якої було лише перебування в султанському гаремі на правах коханої дружини, стала символом України, а Михайло Чайковський, що вершив політику Османської Імперії в середині ХІХ століття, проводив революції і перевороти, командував військами в перебігу Кримської кампанії 1854 – 1856 років і особисто дружив з Наполеоном III, сліду в українській історії не залишив? Але ж Чайковський одним з перших висловив ідею незалежності України, а перебуваючи у Туреччині намагався відродити козацькі загони.

Чому Україна XIX століття в нашій свідомості – це Україна Шевченка, Старицького, Саксаганського і Тобілевича? Тобто – Україна на рівні культурно-літературного чи театрального відродження, а не Україна політична? Чому на сторінках наших підручників немає романтично-героїчної особистості Вацлава Ржевусського – ополяченого українця, дослідника Близькоого Сходу, людини, відзначеного за особисті заслуги титулом еміра? У 20-х роках позаминулого століття він намагався створити українське козацтво і загинув, борючись з російськими військами в 1830-ім...

Чому не згадується про плани Наполеона щодо України – він же мислив Україну як ще одну державу-наполеоніду! І в Україні в нього знайшлося чимало прихильників.

Чому ми соромливо опускаємо очі при слові «масони» - начебто це не шляхетне товариство лицарів без страху і докору, а зібрання збоченців-зоофілів? Але ж саме масони заклали основу сучасної світової політичної й економічної системи, і роль українських масонів – як у світових процесах, так і в процесах внутріукраїнських – просто неоціненна.

Чому ми не згадуємо про те, що в 20-х роках ХХ століття в планах Радянської влади було створення на півдні України Єврейської автономії. Чи українські євреї – це не частина нашої політичної нації? Чи єврейська історія не переплетена тісно з української? Бел Шал-Тоф і Цадик Нахман – явища для української історії настільки ж органічні, як і Сковорода, як і Котляревский, як і Шевченко... І навіть як Леонард Ейлер – адже відомий німецький математик 1772 року разом із Григорієм Потьомкіним був прийнятий у Запорізьке козацтво! Але не про Ейлера і не про козаків мова. Мова – про євреїв, історія перебування яких в Україні має бути не просто вивчена – вона повинна бути вплетена в загальну канву Історії України – поряд з історією кримських татарів, росіян, караїмів, циганів...

Пора вже зрозуміти: ми повинні писати ІСТОРІЮ НАЦІЇ, а не ІСТОРІЮ ЕТНОСУ. А це вже – зовсім інше завдання, набагато важче і об’ємніше..

(далі буде)

Кость Бондаренко