Совок і вибори: апелювання до “основного інстинкту радянськості”
07/22/2004 | observer
Совок і вибори: апелювання до “основного інстинкту радянськості”
Стаття Сергія Грабовського “Совок” як об‘єкт пропаганди на виборах-2004” ставить ряд фундаментальних питань тяглості пострадянського простору на теренах України, а найголовніше – наближає нас до розуміння природи податливості наших співгромадян на чергові пропагандистські “дурки”, завдяки яким політтехнологам з табору влади досі успішно вдавалося реанімувати серед значної частини українських виборців „радянську людину”.
Реанімація совка надзвичайно вигідна режиму влади, і саме апелювання до “основного інстинкту радянськості” дало змогу Леонідові Кучмі набрати достатню кількість голосів на президентських виборах 1994 та 1999 років. Тепер, через багато часу після зникнення з політичної мапи світу Радянського Союзу, можна з гіркотою визнати, що зусилля тоталітарної пропагандистської агітаційної машини все ж не зовсім були марними. Бо хоча комуністичні ідеї та їх нав’язлива пропаганда через пресу, телебачення, радіо, мільйонні загони штатних пропагандистів і відторгалася інстинктивно основною масою населення країни, проте “25 кадр комуністичного зомбування” міцно вживив у підсвідомість громадян стереотипи “совковості”, витравити які повністю не змогли і більше 10 років перебування України у статусі незалежної держави.
Відсутність в Україні хоча б початків “національної ідеї” та масова присутність у її найвищому керівництві людей, котрі не тільки не приховують, що сповідують ідеологію радянськості, а навпаки, намагаються цю гіпертрофовану радянськість перетворити на еталон поведінки політичного і економічного істеблішменту, штучно створює ситуацію, за якої частина суспільства намагається інстинктивно наслідувати і копіювати поведінку та вподобання своїх зверхників. Зусиллями телебачення і радіо створюється така штучна ситуація, за якої український громадянин так і не здатен вирватись із пострадянського інформаційного простору, а вживлення у підсвідомість населення ностальгування за недавнім “славним” минулим робиться чи не основною парадигмою агітаційних потуг пропагандистської владної машини.
Схема дуже проста та дієва – років із 20 тому ви були молодими і здоровим, вам надавалися певні соціальні гарантії (чого і близько зараз немає), і ми, тільки ми (сучасна вам “рідна” влада), здатні повернути вам ті чудові роки і колишню ілюзорну економічну стабільність. Найцікавіше те, що ця нехитра і відверто неправдива пропагандистська ідеологічна модель знову і знову знаходить критичну масу своїх прихильників, котрі ведуться на примітивні трюки владного режиму. Отже, можемо зробити припущення – це не зовсім вірно, що в Україні часів “епохи Леоніда Кучми” повністю відсутня національна ідея. Вона, безперечно, є у сурогатному і завуальованому вигляді, і називається вона не інакше як “основний інстинкт радянськості”.
Цей “вдовблений” на генетичному рівні колишньою радянською репресивною системою у підсвідомість громадян інстинкт має здатність не завжди і не в усьому проявлятися відразу. Людина може навіть артикулювати, що поважає і цінує демократичні цінності західного світу, чи відверто захоплюватись перевагами економічних можливостей західних капіталістичних відносин (прохання не плутати з карикатурою на капіталізм в Україні). Але, водночас, коли мова вкотре заходить про історичний вибір долі своєї держави, як це періодично час від часу відбувається під час президентських виборів, то відразу ж починає все зводити до того, що все одно від неї нічого особисто не залежить і що для неї набагато краща “погана стабільність”, аніж „непрогнозована невідомість”.
Ознаками “основного інстинкту совковості” є, звичайно, і відверте небажання брати на себе відповідальність за свою долю та бажання ностальгувати за тим, чого давно вже немає, і, що найцікавіше, – ніколи і не було. Соціалістичний реалізм, як “творчий метод у радянського мистецтва та літератури” ніби автоматично переноситься на світосприймання частини українського населення, витискаючи із пам’яті видимі негативи і успішно замінюючи їх картинками незначних позитивів, котрі в уяві, за бажання, роздуваються до відтворення “суцільного райського життя” за часів “розвиненого брежнєвського соціалізму”.
Людська пам’ять дійсно має чудову властивість відсікати чи заблоковувати на догоду комфортності споглядання минулого те, що стосується його негативів. Кому ж захочеться чесно зізнатися, навіть якщо це тільки собі, що життя прожито даремно і керував його плином зовсім не ти, а “мудрі” дяді в Москві з ЦК КПРС, котрі взяли на себе добровільно цю місію, навіть не завдавши собі труду вас при цьому запитати – чи хочете ви цього. Усе це відбувається на рівні підсвідомості, і ось до цих підсвідомих акцій пам’яті і намагаються “достукатись” ті, хто на повному серйозі хочуть переконати наших співвітчизників, що зернова і бензинова криза, повсякчасне зростання цін, затикання рота усім тим, хто насмілиться говорити правду, дискредитація і фізичне знищення незручних для режиму людей – то все є чинники зростання популярності нинішнього кандидата у президенти від влади. Хоча так само важко повірити у те, що чим гіршою стає повсякчас економічна ситуація в державі – тим більш стрімко зростає рейтинг провладного кандидата.
На апелюванні до “основного інстинкту радянськості”, по суті, побудована програма і вся передвиборча діяльність офіційного кандидата від влади Віктора Януковича. Якого іміджмейкери влади з усіх сил намагаються зобразити як вдалого прем’єр-міністра і захисника інтересів народу. Теле- і радіопрограми немовби повертають нас у ті далекі застійні часи, коли на імідж лідера країни працювала вся пропагандистська рать. Янукович буквально скрізь. Він допомагає і радить, контролює і застерігає, обіцяє і, що найголовніше, – виконує свої обіцянки. Йому шлють листи подяки колгоспники з Івано-Франківщини, його підтримують на масових мітингах у Харкові, за його дорученням віце-прем’єр Дмитро Табачник передає 44 листи Михайла Грушевського історичному музею в Києві, він розробляє нову стратегію для вітчизняних металургів... Янукович скрізь і повсюди: він сильний і мудрий, справедливий і безкомпромісний, добрий і мужній. І це все, зазначте, ще задовго до того, як він стане офіційно правонаступником Кучми і Президентом усієї України. А яке ж райське життя настане для всіх українців, коли Віктор Федорович нарешті опиниться у керівному президентському кріслі? Сама така думка має зародитися у голові кожного небайдужого нашого співгромадянина, коли він мужнього прийме на себе весь цей “дев’ятий вал” радян..., пробачте, української “незаангажованої” пропаганди. Стоп. Але ж ми це все років з 20-30 тому вже проходили. Невже знову повертаємось до роздування культу особистості, навіть поки що у досить урізаному вигляді, на відміну від вікопомних попередніх часів?
Проте, якщо трішки спробувати напружити свою уяву, то зовсім не виключено, що у недалекому майбутньому у кожному шкільному і вузівському кабінеті висітиме портрет Януковича. Ну, навіть не портрет, а скромний такий собі портретик, не набагато більший від тих портретів Володимира Ілліча, якими були обвішані всі школи у часи шкільного навчання самого кандидата від сучасної влади.
Якщо подивитись, що робить В.В.Путін у сусідній Росії, то ця нова формація постдемократичних керівників, народжена у 50-ті роки минулого століття, починає апелювати вже не до пам’яті “дорогого” Леоніда Ілліча, а прямо до першоджерел – Йосипа Віссаріоновича. Можливо, у цьому б нічого не було поганого, якби своє захоплення спадщиною Сталіна Путін не вводив у ранг державної політики і не намагався нав’язати цю свою гіпертрофовану любов усьому російському суспільству. Може, я і неправий, однак якщо у Донбасі за часів прем’єрства Віктора Януковича не залишилося вже жодної української школи, то хто мене переконає у тому, що з його остаточним приходом до Києва, років так через п’ять, подібна ситуація не повториться у самій столиці?
Ну, а його ідея єдиної православної церкви в Україні? Невже не зрозуміло, що після такого “об’єднання” в Українській державі залишиться лише одна церква – підпорядкована Московському патріархату. Що робота у цьому плані активно ведеться, наочно доводить малопоширена інформація про те, що нещодавно у Києві відбулося спільне засідання представників Константинопольського патріархату (Вселенського) і Російської православної церкви, покликане владнати ряд конфліктних релігійних проблем в Україні. Ця інформація чомусь приховується від широкого загалу, відомо єдине – що “спільна робота проходила в дусі взаєморозуміння і братерської любові”. До чого ця “братерська любов” має призвести, думаю, очевидно, всім.
Зрозуміло, що на підході в Україні нове покоління політиків, котрі мають замінити Леоніда Даниловича, що відходить від влади, і його соратників. Вони вже дихають у спину старіючому “папіку”. Більш напористі і не менш цинічні, без зайвих сентиментів і національних зобов’язань. Із прагненням влади і всіх її похідних дивідендів. Вони йдуть, вони вже близько...
Втім, невдалий експеримент із захопленням “дніпропетровськими” стольного Києва наочно свідчить – кооптація регіональних еліт до столиці і витіснення столичних еліт, котрі формувалися тут десятиліттями, ні до чого хорошого не приводить. “Дніпропетровським” знадобилося майже 10 років, аби нарешті відчути себе хоча б частиною столичного істеблішменту, але підсвідомо – багато хто відверто не ідентифікує себе з Києвом, і в душі більшість із них після “трудів праведних” на високих державних посадах воліли б повернутися додому – у Дніпропетровськ.
Із “донецькими” питання взагалі складніше. Вони до недавнього часу відверто ототожнювали себе з провінцією Москви і на Київ дивилися як на тимчасову зміну у територіальному статусі колишньої московської колонії. Можна досить довго дискутувати щодо територіальних особливостей і менталітету “донецьких”, проте, на мій погляд, найкраще їхній менталітет відбиває одна з найтиражніших донецьких газет, котра має промовисту назву – “Салон Дона і Баса”. Коли це видання із суперпретензійною назвою мені вперше потрапило до рук, здавалося, що це якийсь веселий розіграш. Ну не може серйозне видання так себе обізвати і ще відверто вихвалятися цим. Важко, звичайно, тепер розібратися, у яких салонах і з ким засідали донецькі “дони”, проте стане дуже прикро, якщо після захоплення “донецькими” всієї повноти влади над Києвом і Україною, цей “Салон Дона і Баса” переміститься до столиці і газета стане всеукраїнською газетою або відверто продублює свого двійника і у новій якості, наприклад, “Салона Дона і Віка”.
Можна не сумніватися, що вся подальша пропагандистська кампанія на підтримку Віктора Януковича базуватиметься на відвертому апелюванні до “основного інстинкту радянськості”. Наливатимуть по 100 фронтових грамів ветеранам минулої війни, співатимуть разом з Кобзоном колись популярні радянські пісні, на всіх перехрестях декларуватимуть, що “Донбасс порожняк не гонит!”, масово підключать до виступів на підтримку “єдиного кандидата від влади” провладно і прогрошово орієнтованих народних і заслужених артистів України, а також і Героїв Радянського Союзу і Соціалістичної праці. Вони дружніми шеренгами і в єдиному емоційному пориві, як один, масово виступлять на підтримку Віктора Януковича.
Взагалі, можна багато чого говорити з приводу шансів того чи іншого кандидата. Цей режим перебував при владі цілих довгих 10 років, і результати його діяльності відчув на собі кожен громадянин нашої країни. Здавалося, ну не вийшло у вас – відійдіть, дайте можливість реалізувати свою програму іншим політичним силам. Але ж ні, режим прагне продовжити в часі перманентну стагнацію у державі. І що б там не говорив, коли, раптом, ми з телевізорів дізнаємось, що на президентських виборах 2004 року вчергове переміг кандидат від влади, мене це особисто аж ніяк не переконає. Ну не можуть “кролики” вибирати собі весь час у зверхники “удавів”, наперед знаючи, що з ними буде після такого “добровільного” вибору. Та й загалом, якщо чинна влада назагал має підтримку у населення України не більше 10%, то яким же це дивним чином ця цифра може корелюватися з можливою перемогою кандидата від влади, котру так нав’язливо нам передрікають штатні пропагандисти діючого режиму?
Віктор Каспрук, для „Телекритики”
Стаття Сергія Грабовського “Совок” як об‘єкт пропаганди на виборах-2004” ставить ряд фундаментальних питань тяглості пострадянського простору на теренах України, а найголовніше – наближає нас до розуміння природи податливості наших співгромадян на чергові пропагандистські “дурки”, завдяки яким політтехнологам з табору влади досі успішно вдавалося реанімувати серед значної частини українських виборців „радянську людину”.
Реанімація совка надзвичайно вигідна режиму влади, і саме апелювання до “основного інстинкту радянськості” дало змогу Леонідові Кучмі набрати достатню кількість голосів на президентських виборах 1994 та 1999 років. Тепер, через багато часу після зникнення з політичної мапи світу Радянського Союзу, можна з гіркотою визнати, що зусилля тоталітарної пропагандистської агітаційної машини все ж не зовсім були марними. Бо хоча комуністичні ідеї та їх нав’язлива пропаганда через пресу, телебачення, радіо, мільйонні загони штатних пропагандистів і відторгалася інстинктивно основною масою населення країни, проте “25 кадр комуністичного зомбування” міцно вживив у підсвідомість громадян стереотипи “совковості”, витравити які повністю не змогли і більше 10 років перебування України у статусі незалежної держави.
Відсутність в Україні хоча б початків “національної ідеї” та масова присутність у її найвищому керівництві людей, котрі не тільки не приховують, що сповідують ідеологію радянськості, а навпаки, намагаються цю гіпертрофовану радянськість перетворити на еталон поведінки політичного і економічного істеблішменту, штучно створює ситуацію, за якої частина суспільства намагається інстинктивно наслідувати і копіювати поведінку та вподобання своїх зверхників. Зусиллями телебачення і радіо створюється така штучна ситуація, за якої український громадянин так і не здатен вирватись із пострадянського інформаційного простору, а вживлення у підсвідомість населення ностальгування за недавнім “славним” минулим робиться чи не основною парадигмою агітаційних потуг пропагандистської владної машини.
Схема дуже проста та дієва – років із 20 тому ви були молодими і здоровим, вам надавалися певні соціальні гарантії (чого і близько зараз немає), і ми, тільки ми (сучасна вам “рідна” влада), здатні повернути вам ті чудові роки і колишню ілюзорну економічну стабільність. Найцікавіше те, що ця нехитра і відверто неправдива пропагандистська ідеологічна модель знову і знову знаходить критичну масу своїх прихильників, котрі ведуться на примітивні трюки владного режиму. Отже, можемо зробити припущення – це не зовсім вірно, що в Україні часів “епохи Леоніда Кучми” повністю відсутня національна ідея. Вона, безперечно, є у сурогатному і завуальованому вигляді, і називається вона не інакше як “основний інстинкт радянськості”.
Цей “вдовблений” на генетичному рівні колишньою радянською репресивною системою у підсвідомість громадян інстинкт має здатність не завжди і не в усьому проявлятися відразу. Людина може навіть артикулювати, що поважає і цінує демократичні цінності західного світу, чи відверто захоплюватись перевагами економічних можливостей західних капіталістичних відносин (прохання не плутати з карикатурою на капіталізм в Україні). Але, водночас, коли мова вкотре заходить про історичний вибір долі своєї держави, як це періодично час від часу відбувається під час президентських виборів, то відразу ж починає все зводити до того, що все одно від неї нічого особисто не залежить і що для неї набагато краща “погана стабільність”, аніж „непрогнозована невідомість”.
Ознаками “основного інстинкту совковості” є, звичайно, і відверте небажання брати на себе відповідальність за свою долю та бажання ностальгувати за тим, чого давно вже немає, і, що найцікавіше, – ніколи і не було. Соціалістичний реалізм, як “творчий метод у радянського мистецтва та літератури” ніби автоматично переноситься на світосприймання частини українського населення, витискаючи із пам’яті видимі негативи і успішно замінюючи їх картинками незначних позитивів, котрі в уяві, за бажання, роздуваються до відтворення “суцільного райського життя” за часів “розвиненого брежнєвського соціалізму”.
Людська пам’ять дійсно має чудову властивість відсікати чи заблоковувати на догоду комфортності споглядання минулого те, що стосується його негативів. Кому ж захочеться чесно зізнатися, навіть якщо це тільки собі, що життя прожито даремно і керував його плином зовсім не ти, а “мудрі” дяді в Москві з ЦК КПРС, котрі взяли на себе добровільно цю місію, навіть не завдавши собі труду вас при цьому запитати – чи хочете ви цього. Усе це відбувається на рівні підсвідомості, і ось до цих підсвідомих акцій пам’яті і намагаються “достукатись” ті, хто на повному серйозі хочуть переконати наших співвітчизників, що зернова і бензинова криза, повсякчасне зростання цін, затикання рота усім тим, хто насмілиться говорити правду, дискредитація і фізичне знищення незручних для режиму людей – то все є чинники зростання популярності нинішнього кандидата у президенти від влади. Хоча так само важко повірити у те, що чим гіршою стає повсякчас економічна ситуація в державі – тим більш стрімко зростає рейтинг провладного кандидата.
На апелюванні до “основного інстинкту радянськості”, по суті, побудована програма і вся передвиборча діяльність офіційного кандидата від влади Віктора Януковича. Якого іміджмейкери влади з усіх сил намагаються зобразити як вдалого прем’єр-міністра і захисника інтересів народу. Теле- і радіопрограми немовби повертають нас у ті далекі застійні часи, коли на імідж лідера країни працювала вся пропагандистська рать. Янукович буквально скрізь. Він допомагає і радить, контролює і застерігає, обіцяє і, що найголовніше, – виконує свої обіцянки. Йому шлють листи подяки колгоспники з Івано-Франківщини, його підтримують на масових мітингах у Харкові, за його дорученням віце-прем’єр Дмитро Табачник передає 44 листи Михайла Грушевського історичному музею в Києві, він розробляє нову стратегію для вітчизняних металургів... Янукович скрізь і повсюди: він сильний і мудрий, справедливий і безкомпромісний, добрий і мужній. І це все, зазначте, ще задовго до того, як він стане офіційно правонаступником Кучми і Президентом усієї України. А яке ж райське життя настане для всіх українців, коли Віктор Федорович нарешті опиниться у керівному президентському кріслі? Сама така думка має зародитися у голові кожного небайдужого нашого співгромадянина, коли він мужнього прийме на себе весь цей “дев’ятий вал” радян..., пробачте, української “незаангажованої” пропаганди. Стоп. Але ж ми це все років з 20-30 тому вже проходили. Невже знову повертаємось до роздування культу особистості, навіть поки що у досить урізаному вигляді, на відміну від вікопомних попередніх часів?
Проте, якщо трішки спробувати напружити свою уяву, то зовсім не виключено, що у недалекому майбутньому у кожному шкільному і вузівському кабінеті висітиме портрет Януковича. Ну, навіть не портрет, а скромний такий собі портретик, не набагато більший від тих портретів Володимира Ілліча, якими були обвішані всі школи у часи шкільного навчання самого кандидата від сучасної влади.
Якщо подивитись, що робить В.В.Путін у сусідній Росії, то ця нова формація постдемократичних керівників, народжена у 50-ті роки минулого століття, починає апелювати вже не до пам’яті “дорогого” Леоніда Ілліча, а прямо до першоджерел – Йосипа Віссаріоновича. Можливо, у цьому б нічого не було поганого, якби своє захоплення спадщиною Сталіна Путін не вводив у ранг державної політики і не намагався нав’язати цю свою гіпертрофовану любов усьому російському суспільству. Може, я і неправий, однак якщо у Донбасі за часів прем’єрства Віктора Януковича не залишилося вже жодної української школи, то хто мене переконає у тому, що з його остаточним приходом до Києва, років так через п’ять, подібна ситуація не повториться у самій столиці?
Ну, а його ідея єдиної православної церкви в Україні? Невже не зрозуміло, що після такого “об’єднання” в Українській державі залишиться лише одна церква – підпорядкована Московському патріархату. Що робота у цьому плані активно ведеться, наочно доводить малопоширена інформація про те, що нещодавно у Києві відбулося спільне засідання представників Константинопольського патріархату (Вселенського) і Російської православної церкви, покликане владнати ряд конфліктних релігійних проблем в Україні. Ця інформація чомусь приховується від широкого загалу, відомо єдине – що “спільна робота проходила в дусі взаєморозуміння і братерської любові”. До чого ця “братерська любов” має призвести, думаю, очевидно, всім.
Зрозуміло, що на підході в Україні нове покоління політиків, котрі мають замінити Леоніда Даниловича, що відходить від влади, і його соратників. Вони вже дихають у спину старіючому “папіку”. Більш напористі і не менш цинічні, без зайвих сентиментів і національних зобов’язань. Із прагненням влади і всіх її похідних дивідендів. Вони йдуть, вони вже близько...
Втім, невдалий експеримент із захопленням “дніпропетровськими” стольного Києва наочно свідчить – кооптація регіональних еліт до столиці і витіснення столичних еліт, котрі формувалися тут десятиліттями, ні до чого хорошого не приводить. “Дніпропетровським” знадобилося майже 10 років, аби нарешті відчути себе хоча б частиною столичного істеблішменту, але підсвідомо – багато хто відверто не ідентифікує себе з Києвом, і в душі більшість із них після “трудів праведних” на високих державних посадах воліли б повернутися додому – у Дніпропетровськ.
Із “донецькими” питання взагалі складніше. Вони до недавнього часу відверто ототожнювали себе з провінцією Москви і на Київ дивилися як на тимчасову зміну у територіальному статусі колишньої московської колонії. Можна досить довго дискутувати щодо територіальних особливостей і менталітету “донецьких”, проте, на мій погляд, найкраще їхній менталітет відбиває одна з найтиражніших донецьких газет, котра має промовисту назву – “Салон Дона і Баса”. Коли це видання із суперпретензійною назвою мені вперше потрапило до рук, здавалося, що це якийсь веселий розіграш. Ну не може серйозне видання так себе обізвати і ще відверто вихвалятися цим. Важко, звичайно, тепер розібратися, у яких салонах і з ким засідали донецькі “дони”, проте стане дуже прикро, якщо після захоплення “донецькими” всієї повноти влади над Києвом і Україною, цей “Салон Дона і Баса” переміститься до столиці і газета стане всеукраїнською газетою або відверто продублює свого двійника і у новій якості, наприклад, “Салона Дона і Віка”.
Можна не сумніватися, що вся подальша пропагандистська кампанія на підтримку Віктора Януковича базуватиметься на відвертому апелюванні до “основного інстинкту радянськості”. Наливатимуть по 100 фронтових грамів ветеранам минулої війни, співатимуть разом з Кобзоном колись популярні радянські пісні, на всіх перехрестях декларуватимуть, що “Донбасс порожняк не гонит!”, масово підключать до виступів на підтримку “єдиного кандидата від влади” провладно і прогрошово орієнтованих народних і заслужених артистів України, а також і Героїв Радянського Союзу і Соціалістичної праці. Вони дружніми шеренгами і в єдиному емоційному пориві, як один, масово виступлять на підтримку Віктора Януковича.
Взагалі, можна багато чого говорити з приводу шансів того чи іншого кандидата. Цей режим перебував при владі цілих довгих 10 років, і результати його діяльності відчув на собі кожен громадянин нашої країни. Здавалося, ну не вийшло у вас – відійдіть, дайте можливість реалізувати свою програму іншим політичним силам. Але ж ні, режим прагне продовжити в часі перманентну стагнацію у державі. І що б там не говорив, коли, раптом, ми з телевізорів дізнаємось, що на президентських виборах 2004 року вчергове переміг кандидат від влади, мене це особисто аж ніяк не переконає. Ну не можуть “кролики” вибирати собі весь час у зверхники “удавів”, наперед знаючи, що з ними буде після такого “добровільного” вибору. Та й загалом, якщо чинна влада назагал має підтримку у населення України не більше 10%, то яким же це дивним чином ця цифра може корелюватися з можливою перемогою кандидата від влади, котру так нав’язливо нам передрікають штатні пропагандисти діючого режиму?
Віктор Каспрук, для „Телекритики”