Відповіді

• 2004.07.27 | Максим

  Ви задали дуже неполіткоректне запитання

  Не можна так
  ... у пристойному товаристві такі питання не задають
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2004.07.27 | Petro

    Дуже перепрошую!.. Чи можу я потурбувати шановне товариство

    питанням: чи хтось чув про реакцію опозиції на "викреслення" Кучмою
    натівської мети України?
    Наперед вдячний за час, який Ви приділили на прочитання мого прохання та на можливу выдповідь.

• 2004.07.27 | СЕМЕН

  В україні нема опозиції є дії п'ятої колони.

  Тому і немає коментаря.

• 2004.07.27 | СЕМЕН

  Так, чув.

  Юрій Павленко: «Хочу жити у Європі, а не в «Південно-Західному федеральному окрузі» Росії!»
  - 27/07/04
  
  
  Текст, який надіслав до редакції «Главреда» народний депутат, голова Молодіжної партії України Юрій Павленко, є, безумовно, дискусійним.
  
  
  Особливо зважаючи на те, що пан Павленко представляє політичну силу, яка підтримує Віктора Ющенка. Ми вирішили надрукувати цей текст з єдиною метою – надати право охочим вступити в так звані «передвиборчі дебати». Готові?
  
  Отже:
  
  “З моменту офіційного початку передвиборчої кампанії інформаційний простір України буквально “захлинається” від різного роду рейтингів, соціологічних опитувань, біографічних нарисів, присвячених ключовим фігурам президентської гонки.
  
  Безперечно, кожен політик усвідомлює те, що він є публічною персоною, і від того, наскільки він є відкритим для суспільства, залежатиме його сприйняття в громадській думці. Тут діє проста логіка: що б не казав той чи інший кандидат, але якщо він має, як кажуть англійці, “скелет у шафі”, годі сподіватися на те, що на посаді Президента він буде проводити відкриту та відповідальну політику.
  
  І хоча різноманітні політтехнологи на власний розсуд редагують біографії кандидатів і “змішують праведне з грішним”, з легкістю представляють чорне як біле, і навпаки, критерій відкритості залишається незмінним: плутанина у біографії і “гра в мовчанку” – це точна ознака того, що у минулому кандидата не все так чисто, і той “негатив”, який не можна приховати, є тільки верхівкою айсбергу. Що робив, за що сидів, коли розкаявся, кому “висповідувався”, хто “відпустив гріхи”? Всі ці питання офіційні біографії залишають без відповідей, так як не дають їх “творіння” професійних “копроматчиків”, як зазвичай лише обсмоктують відомі факти, і подають їх під тим чи іншим соусом, залежно від бажання замовника.
  
  Так склалося, що президентська кампанія в Україні майже збіглася в часі з виборчими перегонами у США. Відомо, що саме США з часів Кеннеді і Ніксона стали батьківщиною “чорного” та “білого” PR. І сьогодні різних спецефектів у виборчий кампанії кандидатів у президенти США не бракує, і грошенят місцеві політтехнологи отримують, якщо не більше, то й не менше, ніж російські гастролери в Україні. Проте між цими кампаніями існують дуже значні відмінності, головна з яких та, що кандидати на посаду президента США є абсолютно публічними особами, максимально відкритими для виборців. Згадаймо останній випадок із документами про проходження Джорджем Бушем-молодшим військової служби під час в’єтнамської кампанії. Безперечно, резервіст Буш програє в очах суспільства герою-орденоносцю Керрі, проте у штабах президента і претендента ніхто не вдавався до спроб знищити відповідні документи, вчинити підлог, або хоча б представити той факт, що Буш-молодший “відсиджувався” на тиловій базі під час бойових дій, як “ратний подвиг” у тилу, який є важливішим за сидіння в окопах на передовій.
  
  Американцям є чого навчитися від наших фахівців, які навіть більш проблематичну в очах суспільства “відсидку” єдиного кандидата від влади можуть представити важливим аргументом на його користь.
  
  Проте, не хотілося б “зациклюватися” на персоналіях, а відтак пропоную подивитися на проблему вибору майбутнього Президента у ширшій перспективі, а саме у контексті політичних процесів, що відбуваються сьогодні у країнах колишнього соціалістичного табору. Мені вже доводилося говорити і писати про те, що одним із найсуттєвіших факторів, які посприяли інтеграції колишніх соціалістичних республік у Європейське співтовариство, була зміна політичних еліт, яка в різні часи відбувалася у цих країнах.
  
  З-поміж країн соцтабору, безперечно найбільш поталанило Польщі та Чехії, де найвищі посади від самого початку обійняли представники демократичних сил. І хоча влада після цього не затримувалася надовго в одних руках (що є ознакою демократичності політичної системи), це дало міцний поштовх ліберальним реформам у цих країнах та сприяло становленню структурованих демократичних політичних еліт, зокрема, трансформації посткомуністичної номенклатури у соціал-демократію європейського зразка.
  
  Водночас “удача” на хвильку відвернулася від Словаччини, де після розпаду Чехословаччини до влади прийшов одіозний номенклатурний політик Володимир Мечіар, котрий скомпрометував себе низкою корупційних скандалів. І тільки після того, як у 1998 році його партія “Рух за демократичну Словаччину” програла вибори, а сам Мечіар перестав бути прем’єром, у Словаччини з’явився реальний шанс стати частиною “європейського дому”. Як зазначають експерти, одним із ключових факторів, що призвели до поразки харизматичного політика, була його антиєвропейська та антинатовська позиція. Але вже сьогодні Словаччина є членом НАТО і ЄС, і ці питання для словаків вже не на часі.
  
  Подібна ситуація склалася в Румунії і Болгарії, які нещодавно набули статусу країн-кандидатів. Політична ситуація в Румунії середини 90-х характеризувалася гострою політичною боротьбою, яка зі змінним успіхом точилася між націоналістами і пост-комуністами. Перші розмови про європейські перспективи Румунії почалися у 1996 році, коли перемогу на виборах одержали демократичні сили на чолі з Емілем Константинеску.
  
  Приблизно у той же час, а саме на навесні 1997 року, відбулася зміна політичного курсу і в Болгарії. Рішучі кроки нового уряду дозволили зупинити гіперінфляцію і добитися макроекономічної стабілізації. Вірність демократичному вибору болгари підтвердили на парламентських виборах 2001року, коли з абсолютною більшістю перемогла коаліція, очолювана колишнім болгарським монархом Симеоном ІІ Саксен-Кобург-Готським. Національний рух під проводом Симеона ІІ випередив своїх конкурентів з відривом у майже 30 відсотків і таким чином здобув більшість місць у парламенті. Сьогодні маємо: Румунія і Болгарія є членами НАТО і кандидатами на вступ до ЄС.
  
  У свою чергу Хорватія, як і інші республіки колишньої Югославії, довший час перебувала осторонь процесів демократизації у Європі. Це насамперед пояснюється важкими наслідками балканської війни, яка не тільки підірвала економіку Хорватії, але й сприяла встановленню в цій країні авторитарного режиму. Воюючій державі був потрібний вождь. Таким вождем став генерал Франко Туджман, якому Захід дорікав недотриманням демократичних норм, порушенням прав етнічних меншин, прихильністю до військових злочинців з-поміж хорватських військових. І лише після того, як після смерті Туджмана у 1999 році на виборах 2000 року його партія ХДС зазнала поразки, перед Хорватією замаячила перспектива стати членом ЄС, яка цього року втілилася в офіційний статус країни-кандидата.
  
  Україні, як це випливає з останніх офіційних заяв найвищого керівництва нашої держави, наразі годі й мріяти про таку перспективу. Після паперової “інтеграції” до Європи влада демонстративно повертається до неї спиною і відкриває обійми Москві. Мовляв, не люблять нас у Брюсселі, то й не треба. Із офіційних документів викидають навіть згадки про наміри вступити до НАТО і ЄС. Зайве питати, чи пасує така позиція солідним і відповідальним політикам. І не про це сьогодні йдеться.
  
  "Але ж Європа не поспішає нам назустріч", - скаже чиновник-євроскептик. А ви спробуйте провести чесні та прозорі вибори, дайте народові України зробити свій вибір, і тоді, я в цьому твердо переконаний, ставлення до нас зміниться, і протягом найближчих років ми зможемо наблизитися до критеріїв членства у ЄС.
  
  Я - політик, але насамперед - громадянин і виборець. І на питання, чому я не голосуватиму за представника влади, я відповім - “тому, що мені набридла олігархічно-кланова влада, тому що я врешті-решт - європеєць і хочу жити у Європі, а не в “Південно-Західному федеральному окрузі” Росії!”
  
  Юрій Павленко, народний депутат, голова Молодіжної партії України
  
  
  http://www.glavred.info/ukr/?art=114381970

• 2004.07.28 | Горицвіт

  осьо аж дві:

  http://maidan.org.ua/static/news/1090935741.html
  http://maidan.org.ua/static/news/1090954221.html

• 2004.07.28 | СЕМЕН

  Ще щось...

  Юрій Павленко: Політичний віраж на користь РФ – це зрада інтересів українського народу
  
  28-07-04 13:33
  
  
  Молодіжна партія України обурена фактичною відмовою чинного Президента України Леоніда Кучми від стратегічного наміру вступу України в Європейський Союз.
  
  
  
  “Завершення президентської каденції Леоніда Кучми ознаменувалося вилученням із тексту Військової доктрини України відповідно до указу глави держави самої навіть згадки про підготовку країни до повноправного членства в Європейському Союзі”, — відзначає голова Молодіжної партії України народний депутат Юрій Павленко, додавши, що вважає це небезпечною ознакою здійснення остаточного політичного вибору на користь Росії”.
  
  “Сьогодні українська влада і великий бізнес, сформований на доступі до торгівлі російськими нафтою і газом, відкрито визнали, що не хочуть, аби України стала членом ЄС. Тому що членство в ЄС — це дотримання всіх правил, що сформувалися упродовж багатьох років набуття демократичної традиції у відносинах держави і суспільства. Членство України в ЄС — це втрата надприбутків, які сьогодні мають політично-бізнесові корпорації в Україні. Членство України в ЄС — це небезпека для них зіштовхнутися з сильними незалежними профспілками, які можуть не на папері відстояти права працівників. Членство України в ЄС — це право голосу у вирішенні питань європейської політики, а не суто рівень життя, як вводить в оману про те кандидат на найвищу посаду в державі”, - наголосив народний депутат. На його думку, саме українські політично-бізнесові кола, “серед яких колопрем’єрські особи, спонукають главу держави до небезпечного політичного віражу на користь РФ”. “Тим паче це в інтересах прем’єр-міністра, котрий прагне підтримки Москви у виборчій кампанії”, — стверджує Юрій Павленко.
  
  Прес-служба МПУ