Відповіді

• 2004.08.04 | Микола

  Політична двоєдушність чи доконане рабство?

  Політична двоєдушність чи доконане рабство?
  22 липня 2004 року Виключення народного депутата України О. Тягнибока з фракції „Наша Україна” через начебто його ксенофобські погляди – це чи не найрезонансніша і найменш утішна подія у кадрових ротаціях блоку, із яким більшість українців пов’язує майбутні кардинальні і рішучі зміни у розвиткові української держави не так за формою, як за суттю.
  
  Таке рішення координаційної ради „Сила народу”, на жаль, є проявом залежності від тих, кого слушно означив п. Тягнибок як „москальсько-жидівська мафія”. Адже жодна освічена людина не сумнівається, у чиїх руках зосереджена влада хто є першопричиною державної руїни. Видається, що блок „НУ” покликаний повернути цю владу корінним господарям української землі. Тому вкрай парадоксальним є звинувачення п. Тягнибока у ксенофобії, антисемітизмі та ще й в провокаціях на тлі правдивого тлумачення нардепом нашої не реабілітованої досі історії і інформаційно-бізнесового окупування країни відверто й оголено названими силами. Жодна держава як самодостатня, а не постколоніальна інституція не допускає подібних речей, а керується інтересами автохтонної титульної нації.
  
  Саме ця проста істина прозвучала у такій гострій словесній формі, негативно конотацію якої зумисне і лукаво використовують власне ті сили, про яких народ казав: „На злодієві шапка горить”.
  
  До слова, етноніми жид і москаль були звичними нейтральними історичними назвами цих етносів до утворення СРСР і є такими дотепер за авторитетними академічними лексикографічними джерелами. Зокрема, Словник української мови (СУМ) в одинадцятьох томах подає таке тлумачення етноніма москаль: 1) заст. вояк, солдат; 2) росіянин (Т. IV, стор. 808); жид – 1) заст. єврей; 2) образлива назва. Натомість у нещодавно перевиданій багатющій історичній пам’ятці української мови Словнику Бориса Грінченка маємо: москаль - 1) великорос; 2) солдат (том ІІ, стор. 447); жид – рос. єврей (том І, стор. 483).
  
  Не складно здогадатися, чому тлумачення цих назв помінялися місцями у СУМі із Словником Б. Грінченка… Це майже, як тепер змінилися пріоритети у відстоюванні інтересів титульної нації і нацменшин. Очевидно, що саме етноніми жид і москаль використовували наші класики, зокрема Т. Шевченко, І. Франко та інші, а поет Абрам Кацнельсон пояснював для тих, хто здатен і хоче розуміти, що „в українській мові, як і в польській, іншого слова як „жид” для означення єврея не існувало”. Привнесено воно, зрозуміло, що з російської мови в часи СРСР. Отож, використання цих етнонімів аж ніяк не мало б стати (зрозуміло, що за цивілізованого розкладу політичних сил у країни) підставою для збіднення блоку „НУ” на таку визначальну націонал-патріотичну силу, яку представляє п. Тягнибок. Чи не задорога плата за нашу псевдотолерантність, гнилу поблажливість та угодовську позицію перед меншинами, які намагаються олігархічно узурпувати владу в країні, поступово перетворюючи корінний етнос на гостя „на нашій не своїй землі”.
  
  Чи не позбудеться у такий спосіб „НУ” цього націонал-патріотичного ядра, навколо якого у найприродніший спосіб мали б обертатися всі держані структури? Адже націоналізм – це ідеологія любови, а те, що демонструє нам „москальсько-жидівська мафія” називається шовінізмом і з винятковим правом всюдисущого панування.
  
  Без сумніву, що напередодні виборів очевидна контроверсійність посталого конфлікту. Але позатим цей надуманий конфлікт знаковий в іншому: титульна нація, що не становить собою абсолютної самодостатньої політичної сили, позаяк засадничий націонал-демократичний блок обм’якло піддається не інакше як істерії означених національних меншин, які готові використати будь-який привід, аби оживити привид своєї пригаслої влади на колись окупованих теренах.
  
  Є, мабуть, сенс подякувати нардепові – нелінгвістові за зривання словесних масок і мовної брехні. Це як раптовий гострий озон, від якого враз заболить голова в адаптованих до отруєного повітря. Але ж сила озону від цього не меншає, як і сила правди у тенденційно сприйнятій лексиці, що має абсолютне право на реалізацію в емоційній, мітинговій промові.
  
  Сподіваюся, що в „Силі народу” досить високоінтелектуальних гуманістів і людей належного духовного вишколу, які усвідомлюють, що поступ – це гострий зудар антагонізмів, а не мляве позадництво й угодовство, це відстоювання своєї правди у межово-критичній ситуації усіма прийнятними способами, що є, зрештою, банальним інстинктом націо - і самозахисту. Отож позаяк цей конфлікт вже вкотре засвідчив бутафорну незалежність українців в Україні, то власне тепер ми мусимо зробити вибір на реальну незалежність, яку за теперішніх політичних обставин значною мірою можливо зреалізувати усім суспільством, зрозуміло, що за президентства Ющенка.
  
  Власне, на його долю випало поєднати часом не поєднане, а на долю більшости з нас не втратити ідеологічне вістря націоналізму із безумовним наступальним характером.
  
  Кандидат філологічних наук
  Доцент кафедри української мови
  Національного університету „Львівська політехніка”
  Ірина Фаріон