перенести розгляд справ журналіста В.Бойка з Донецька до Києва
08/18/2004 | Vadym Gladchuk
ІМІ закликає Верховний Суд України перенести розгляд справ журналіста В.Бойка з Донецька до Києва
Інститут масової інформації звернувся до Голови Верховного Суду України Василя Маляренка з проханням змінити підсудність справ, які розглядаються в місцевих та Апеляційному судах м. Донецька та Донецької області, учасником яких є журналіст Володимир Бойко.
Впродовж двох років у судах Донецька знаходяться справи, порушені за скаргами та позовами журналіста В.Бойка у зв’язку з його незаконним затриманням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та перешкоджанням журналістській діяльності. Кримінальна справа щодо В.Бойка давно закрита за реабілітуючими обставинами через відсутність у діях журналіста складу злочину. Але до цього дня жодного рішення за позовами В.Бойка про відшкодування йому завданої шкоди та повернення вилучених під час обшуків речей не винесено. Донецькими судами ігноруються вимоги процесуального законодавства щодо строків розгляду справ, а позови та скарги журналіста без будь-якої законної мотивації передаються з одного місцевого суду м. Донецька до іншого.
У зв’язку з цим ІМІ звернувся до Голови ВСУ В.Маляренка з проханням з метою забезпечення об’єкривності та розумних строків судових розглядів перенести розгляд всіх справ з участю В.Бойка з судів Донецької області за місцем фактичного проживання В.Бойка до м. Києва.
* * *
Рік тому керівник Головного управління інформаційної політики управління Адміністрації Президента України Сергій Васильєв, коментуючи чергову річну доповідь правозахисної організації Human Rights Watch, присвячену стану свободи слова в Україні, обурився повідомленням міжнародних правозахисників про те, що в нашій державі начебто переслідують журналістів. „Для користі справи, - заявив С.Васильєв, - всі подальші розмови про які-небудь ущемлення прав журналістів пропоную перевести виключно в правову площину. Є факт порушення Закону? Будь ласка, звертайтеся до суду. Це по-європейські...Тоді буде предметна дискусія, а не безвідповідальне базікання купки інвалідів політичної цензури”.
На жаль, пропонуючи журналістам звертатися до суду за захистом своїх прав, С.Васильєв не повідомив громадськості, чи мають бодай якийсь сенс такі звернення й чи був хоча б один випадок захисту в суді прав журналістів. Принаймні, всі спроби журналіста Володимира Бойка в судовому порядку захистити себе від правоохоронного свавілля доки є безрезультатними.
25 червня 2002 року Володимир Бойко, на той момент – оглядач донецької газети „Салон Дона і Баса” (власником газети є належний Рінату Ахметову „Дон міськбанк”) був затриманий на робочому місці працівниками податкової міліції й відправлений на 72 години до Ізолятора тимчасового тримання. Це трапилося після низки гучних публікацій В.Бойка про корупцію в лавах донецької прокуратури та податкової міліції, які незадовго перед тим з’явилися в київських та донецьких виданнях.
Негайно після затримання журналіст подав скаргу до суду з вимогою негайного звільнення з під варти. Суддя Куйбишевського районного суду м. Донецька Олександр Якубенко, розглянувши скаргу журналіста, 27 червня 2002 року постановив: „продовжити затримання Бойка В.М. до 10 діб, протягом яких повніше зібрати дані про його особу та перевірити законність затримання”. Цей унікальний процесуальний документ був оскаржений В.Бойком до Апеляційного суду Донецької області. Апеляція надійшла до канцелярії суду 1 липня 2002 року й повинна була розглянута впродовж трьох днів. Але пройшло ось вже понад два роки, а досі апеляційне слухання навіть не призначено. Кримінальна справа проти В.Бойка давно закрита за відсутністю в його діях складу злочину, але керівництво Донецької області відмовляється ставити крапку в цій історії, яку навіть Президент Кучма у виступі на колегії Генеральної прокуратури публічно назвав „дурною”.
Для того, щоби була дійсно „предметна дискусія, а не базікання купки інвалідів”, було б непогано, щоби С.Васильєв все ж таки пояснив громадськості, як могло таке трапитися, що впродовж двох років у суді не розглядається апеляція громадянина, яку він подав з камери ІТТ. А також розтлумачив, чого варті його поради журналістам звертатися до суду за захистом порушених прав. Якщо ж С.Васильєв згоден з тезою про те, що дворічна судова тяганина з розглядом апеляції є беззаконням, то було б цікаво довідатися, чому в такому випадку керівник Адміністрації Президента Віктор Медведчук, який є членом Вищої ради юстиції, досі не вніс у цей орган подання про звільнення з посади судді голови Апеляційного суду Донецької області Олександра Кондтратьєва.
Але донецькі суди не тільки відмовляються розглядати апеляцію В.Бойка на рішення про його тримання в ІТТ. Досі журналістові з речей та документів, вилучених під час обшуків, повернуто тільки комп’ютер. Документи й навіть меблі, які невідомо для чого забрали податкові міліціонери, В.Бойкові досі не повернуто, а всі його позови в судах просто не розглядаються.
Ще в березні минулого року В.Бойко звернувся до Ворошиловського районного суду з позовом до держави про відшкодування йому шкоди, завданої незаконним триманням Ізоляторі тимчасового тримання та катуванням. Суддя Станіслав Куття не наважувався винести рішення впродовж 1,5 роки, при цьому журналіст, який переїхав жити до Києва, був змушений їздити в Донецьк на кожне засідання. Коли всі способи затягувати далі судовий процес було вичерпано, Куття в липні 2004 р. виніс ухвалу про те, що розглядати позов не буде, оскільки вважає, що справу краще розглянути в іншому районному суді Донецька. На жаль, цей вчинок судді Кутті залишився без коментарю з боку Сергія Васильєва. Як вчинок і іншого носія судової влади – голови Верховного Суду України Василя Маляренка, до якого В.Бойко письмово звернувся з проханням перенести розгляд позову до Києва, оскільки Куття явно не хоче розглядати справу. В.Маляренко не став В.Бойкові навіть відповідати – можливо, Василь Тимофійович не читав інтерв’ю Сергія Васильєва й не знає, що журналісти живуть в правовій державі, де на захисті їхніх прав стоять суди, міліція та прокуратура.
Можна припустити, що суддя Київського районного суду м. Донецька Інна Масло також не читала оптимістичних інтерв’ю С.Васильєва й також не знає, що Україна оголошена правовою державою. Принаймні, позов В.Бойка про відшкодування йому шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, який знаходиться в цієї судді, також не розглядається з квітня минулого року. При цьому треба зазначити, що подібні позови взагалі не повинні подаватися в правовій державі, оскільки, відповідно до статті 53-1 Кримінально-процесуального кодексу України, у випадку закриття кримінальної справи за реабілітуючими обставинами, громадянинові, незаконно обвинуваченому у вчинення злочину, орган слідства мав своєю постановою відшкодувати всі завдані збитки. Але податківці, які незаконно затримали журналіста, письмово його повідомили, що виконувати цю вимогу закону не будуть.
С.Васильєву буде нескладно переконатися в тому, що в Донецьких судах перебуває ще добрий десяток скарг і позовів В.Бойка і жодна зі справ також не розглядається. Зокрема, у травні минулого року на журналіста був здійснений напад працівниками податкової міліції Ворошиловського району м. Донецька у той час, як той на завдання газети „Грані-плюс” збирав матеріал про перебіг податкових перевірок у донецьких кафе. У порушенні кримінальної справи за ознаками статті 171 КК України (перешкоджання законній журналістській діяльності) прокуратурою було відмовлено й В.Бойко подав скаргу до Ворошиловського райсуду Донецька. Суд скаргу відхилив і журналіст подав апеляцію. Це трапилося ще в грудні минулого року, а апеляційне слухання досі не призначено, а всі намагання В.Бойка встановити долю його скарги ні до чого не призвели – кажуть, що в суді її просто викинули.
Для того, щоби уникнути обвинувачень у „безвідповідальному базіканні” та перевести розмову дійсно в правову площину, Сергій Васильєв міг би прокоментувати й іншу донецьку історію – про те, як 9 червня 2004 року все того ж В.Бойка було побито прямо в залі судового засідання, куди його відрядила газета „Свобода” для висвітлення судового процесу над власним кореспондентом цього видання Михайлом Халаджі. Суддя Олена Карпушова, обурена присутністю в залі засідань журналіста, викликала міліцію та наказала викинути В.Бойка геть, при цьому журналістові було завдано тілесних ушкоджень, підтверджених висновком судово-медичного експерта. І хоча на вимогу голови Ради суддів України Віктора Кривенка проти О.Карпушової було порушено дисциплінарне провадження, донецька прокуратура знову відмовилася порушити кримінальну справу за статтею 171 КК України, Ворошиловський райсуд цю постанову скасувати відмовився, а апеляцію журналіста, здається, знову викинули.
Тому, для користі справи, було б непогано, щоби Адміністрація Президента доклала бодай найменших зусиль для того, щоби перевести розмови про утиски журналістів у дійсно правову площину замість того, щоби розповідати щось там про „безвідповідальне базікання купки інвалідів політичної цензури”.
Володимир Бойко прокоментував для ІМІ свої судові справи в Донецьку:
„В історії з моїм безглуздим затриманням у червні 2002 року давно треба було б поставити крапку, а саму цю історію забути. Але все те, що робиться в донецьких судах, наочно демонструє, що за часи губернаторства Віктора Януковича Донецька область була перетворена на кримінальну клоаку, а правосуддя на Донеччині ліквідовано взагалі.
Між іншим, свого часу покійний Зиновій Кулик, що був радником прем’єр-міністра, кілька разів збирався йти до Януковича з проханням припинити беззаконня щодо мене. Це було потрібно навіть не стільки мені, скільки самому Януковичу, чий імідж рецидивіста ніяк не покращувала історія з кримінальним переслідуванням донецького журналіста. Але згодом Зиновій Володимирович махнув на цю затію рукою, бо пояснювати „пацанам”, що було б бажано хоча б на період президентських виборів створювати враження, що в Донецьку панує бодай видимість законності – то є марна праця. Ці люди – Янукович та його оточення – правовими категоріями мислити просто не здатні й ніяких аргументів щодо необхідності поважати закони просто не сприймають.
На всі мої скарги до голови Апеляційного суду Донецької області Олександра Кондратьєва на порушення законності в місцевих судах надходять лише відписки типу: „підстав для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності не вбачається”. Тому я вже звертався до Голови ВСУ В.Маляренка перенести до іншої області справи за моїми позовами. Але Василь Тимофійович не вважає за потрібне навіть надсилати відписки.
ІМІ
http://imi.org.ua/?read=212:2
Інститут масової інформації звернувся до Голови Верховного Суду України Василя Маляренка з проханням змінити підсудність справ, які розглядаються в місцевих та Апеляційному судах м. Донецька та Донецької області, учасником яких є журналіст Володимир Бойко.
Впродовж двох років у судах Донецька знаходяться справи, порушені за скаргами та позовами журналіста В.Бойка у зв’язку з його незаконним затриманням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та перешкоджанням журналістській діяльності. Кримінальна справа щодо В.Бойка давно закрита за реабілітуючими обставинами через відсутність у діях журналіста складу злочину. Але до цього дня жодного рішення за позовами В.Бойка про відшкодування йому завданої шкоди та повернення вилучених під час обшуків речей не винесено. Донецькими судами ігноруються вимоги процесуального законодавства щодо строків розгляду справ, а позови та скарги журналіста без будь-якої законної мотивації передаються з одного місцевого суду м. Донецька до іншого.
У зв’язку з цим ІМІ звернувся до Голови ВСУ В.Маляренка з проханням з метою забезпечення об’єкривності та розумних строків судових розглядів перенести розгляд всіх справ з участю В.Бойка з судів Донецької області за місцем фактичного проживання В.Бойка до м. Києва.
* * *
Рік тому керівник Головного управління інформаційної політики управління Адміністрації Президента України Сергій Васильєв, коментуючи чергову річну доповідь правозахисної організації Human Rights Watch, присвячену стану свободи слова в Україні, обурився повідомленням міжнародних правозахисників про те, що в нашій державі начебто переслідують журналістів. „Для користі справи, - заявив С.Васильєв, - всі подальші розмови про які-небудь ущемлення прав журналістів пропоную перевести виключно в правову площину. Є факт порушення Закону? Будь ласка, звертайтеся до суду. Це по-європейські...Тоді буде предметна дискусія, а не безвідповідальне базікання купки інвалідів політичної цензури”.
На жаль, пропонуючи журналістам звертатися до суду за захистом своїх прав, С.Васильєв не повідомив громадськості, чи мають бодай якийсь сенс такі звернення й чи був хоча б один випадок захисту в суді прав журналістів. Принаймні, всі спроби журналіста Володимира Бойка в судовому порядку захистити себе від правоохоронного свавілля доки є безрезультатними.
25 червня 2002 року Володимир Бойко, на той момент – оглядач донецької газети „Салон Дона і Баса” (власником газети є належний Рінату Ахметову „Дон міськбанк”) був затриманий на робочому місці працівниками податкової міліції й відправлений на 72 години до Ізолятора тимчасового тримання. Це трапилося після низки гучних публікацій В.Бойка про корупцію в лавах донецької прокуратури та податкової міліції, які незадовго перед тим з’явилися в київських та донецьких виданнях.
Негайно після затримання журналіст подав скаргу до суду з вимогою негайного звільнення з під варти. Суддя Куйбишевського районного суду м. Донецька Олександр Якубенко, розглянувши скаргу журналіста, 27 червня 2002 року постановив: „продовжити затримання Бойка В.М. до 10 діб, протягом яких повніше зібрати дані про його особу та перевірити законність затримання”. Цей унікальний процесуальний документ був оскаржений В.Бойком до Апеляційного суду Донецької області. Апеляція надійшла до канцелярії суду 1 липня 2002 року й повинна була розглянута впродовж трьох днів. Але пройшло ось вже понад два роки, а досі апеляційне слухання навіть не призначено. Кримінальна справа проти В.Бойка давно закрита за відсутністю в його діях складу злочину, але керівництво Донецької області відмовляється ставити крапку в цій історії, яку навіть Президент Кучма у виступі на колегії Генеральної прокуратури публічно назвав „дурною”.
Для того, щоби була дійсно „предметна дискусія, а не базікання купки інвалідів”, було б непогано, щоби С.Васильєв все ж таки пояснив громадськості, як могло таке трапитися, що впродовж двох років у суді не розглядається апеляція громадянина, яку він подав з камери ІТТ. А також розтлумачив, чого варті його поради журналістам звертатися до суду за захистом порушених прав. Якщо ж С.Васильєв згоден з тезою про те, що дворічна судова тяганина з розглядом апеляції є беззаконням, то було б цікаво довідатися, чому в такому випадку керівник Адміністрації Президента Віктор Медведчук, який є членом Вищої ради юстиції, досі не вніс у цей орган подання про звільнення з посади судді голови Апеляційного суду Донецької області Олександра Кондтратьєва.
Але донецькі суди не тільки відмовляються розглядати апеляцію В.Бойка на рішення про його тримання в ІТТ. Досі журналістові з речей та документів, вилучених під час обшуків, повернуто тільки комп’ютер. Документи й навіть меблі, які невідомо для чого забрали податкові міліціонери, В.Бойкові досі не повернуто, а всі його позови в судах просто не розглядаються.
Ще в березні минулого року В.Бойко звернувся до Ворошиловського районного суду з позовом до держави про відшкодування йому шкоди, завданої незаконним триманням Ізоляторі тимчасового тримання та катуванням. Суддя Станіслав Куття не наважувався винести рішення впродовж 1,5 роки, при цьому журналіст, який переїхав жити до Києва, був змушений їздити в Донецьк на кожне засідання. Коли всі способи затягувати далі судовий процес було вичерпано, Куття в липні 2004 р. виніс ухвалу про те, що розглядати позов не буде, оскільки вважає, що справу краще розглянути в іншому районному суді Донецька. На жаль, цей вчинок судді Кутті залишився без коментарю з боку Сергія Васильєва. Як вчинок і іншого носія судової влади – голови Верховного Суду України Василя Маляренка, до якого В.Бойко письмово звернувся з проханням перенести розгляд позову до Києва, оскільки Куття явно не хоче розглядати справу. В.Маляренко не став В.Бойкові навіть відповідати – можливо, Василь Тимофійович не читав інтерв’ю Сергія Васильєва й не знає, що журналісти живуть в правовій державі, де на захисті їхніх прав стоять суди, міліція та прокуратура.
Можна припустити, що суддя Київського районного суду м. Донецька Інна Масло також не читала оптимістичних інтерв’ю С.Васильєва й також не знає, що Україна оголошена правовою державою. Принаймні, позов В.Бойка про відшкодування йому шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, який знаходиться в цієї судді, також не розглядається з квітня минулого року. При цьому треба зазначити, що подібні позови взагалі не повинні подаватися в правовій державі, оскільки, відповідно до статті 53-1 Кримінально-процесуального кодексу України, у випадку закриття кримінальної справи за реабілітуючими обставинами, громадянинові, незаконно обвинуваченому у вчинення злочину, орган слідства мав своєю постановою відшкодувати всі завдані збитки. Але податківці, які незаконно затримали журналіста, письмово його повідомили, що виконувати цю вимогу закону не будуть.
С.Васильєву буде нескладно переконатися в тому, що в Донецьких судах перебуває ще добрий десяток скарг і позовів В.Бойка і жодна зі справ також не розглядається. Зокрема, у травні минулого року на журналіста був здійснений напад працівниками податкової міліції Ворошиловського району м. Донецька у той час, як той на завдання газети „Грані-плюс” збирав матеріал про перебіг податкових перевірок у донецьких кафе. У порушенні кримінальної справи за ознаками статті 171 КК України (перешкоджання законній журналістській діяльності) прокуратурою було відмовлено й В.Бойко подав скаргу до Ворошиловського райсуду Донецька. Суд скаргу відхилив і журналіст подав апеляцію. Це трапилося ще в грудні минулого року, а апеляційне слухання досі не призначено, а всі намагання В.Бойка встановити долю його скарги ні до чого не призвели – кажуть, що в суді її просто викинули.
Для того, щоби уникнути обвинувачень у „безвідповідальному базіканні” та перевести розмову дійсно в правову площину, Сергій Васильєв міг би прокоментувати й іншу донецьку історію – про те, як 9 червня 2004 року все того ж В.Бойка було побито прямо в залі судового засідання, куди його відрядила газета „Свобода” для висвітлення судового процесу над власним кореспондентом цього видання Михайлом Халаджі. Суддя Олена Карпушова, обурена присутністю в залі засідань журналіста, викликала міліцію та наказала викинути В.Бойка геть, при цьому журналістові було завдано тілесних ушкоджень, підтверджених висновком судово-медичного експерта. І хоча на вимогу голови Ради суддів України Віктора Кривенка проти О.Карпушової було порушено дисциплінарне провадження, донецька прокуратура знову відмовилася порушити кримінальну справу за статтею 171 КК України, Ворошиловський райсуд цю постанову скасувати відмовився, а апеляцію журналіста, здається, знову викинули.
Тому, для користі справи, було б непогано, щоби Адміністрація Президента доклала бодай найменших зусиль для того, щоби перевести розмови про утиски журналістів у дійсно правову площину замість того, щоби розповідати щось там про „безвідповідальне базікання купки інвалідів політичної цензури”.
Володимир Бойко прокоментував для ІМІ свої судові справи в Донецьку:
„В історії з моїм безглуздим затриманням у червні 2002 року давно треба було б поставити крапку, а саму цю історію забути. Але все те, що робиться в донецьких судах, наочно демонструє, що за часи губернаторства Віктора Януковича Донецька область була перетворена на кримінальну клоаку, а правосуддя на Донеччині ліквідовано взагалі.
Між іншим, свого часу покійний Зиновій Кулик, що був радником прем’єр-міністра, кілька разів збирався йти до Януковича з проханням припинити беззаконня щодо мене. Це було потрібно навіть не стільки мені, скільки самому Януковичу, чий імідж рецидивіста ніяк не покращувала історія з кримінальним переслідуванням донецького журналіста. Але згодом Зиновій Володимирович махнув на цю затію рукою, бо пояснювати „пацанам”, що було б бажано хоча б на період президентських виборів створювати враження, що в Донецьку панує бодай видимість законності – то є марна праця. Ці люди – Янукович та його оточення – правовими категоріями мислити просто не здатні й ніяких аргументів щодо необхідності поважати закони просто не сприймають.
На всі мої скарги до голови Апеляційного суду Донецької області Олександра Кондратьєва на порушення законності в місцевих судах надходять лише відписки типу: „підстав для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності не вбачається”. Тому я вже звертався до Голови ВСУ В.Маляренка перенести до іншої області справи за моїми позовами. Але Василь Тимофійович не вважає за потрібне навіть надсилати відписки.
ІМІ
http://imi.org.ua/?read=212:2