Відповіді

• 2004.08.19 | fat mama

  А ось інтерв'ю з іншоб дійовою особою - Яковиною!

  “Кучма правив, як квазімонарх”
  Розмова з Миколою ЯКОВИНОЮ, директором “Центру Європи”
  
  Микола Яковина – знакова фігура для Івано-Франківщини. Значною мірою саме з ним на Прикарпатті уособлюється період здобуття державної незалежності. У 1989 році молодий івано-франківський художник і архітектор очолив обласну організацію Народного руху України за перебудову, а через рік став головою першої демократично обраної Івано-Франківської облради. 33-річний М. Яковина був наймолодшим головою облради не лише в Україні, а й у Радянському Союзі. Пройшовши низку високих державних і партійних посад (зокрема в. о. міністра культури, керівник секретаріату УРП “Собор”), нині Яковина очолює незалежну аналітичну інституцію “Центр Європи”. Ця структура, засновником і головою наглядової ради якої є Віктор Ющенко, працює над проблемами європейської та євроатлантичної інтеграції.
  
  
  Минулого четверга Микола Яковина на декілька годин завітав до Івано-Франківська для участі в урочистій конференції з нагоди 15-ї річниці створення в області Народного руху України за перебудову та, попри брак часу, погодився дати інтерв’ю для “Газети”.
  
  – Пане Миколо, ви були одним із засновників і першим головою Народного руху за перебудову в області. Які у вас відчуття нині?
  
  – Змішані… Бо радості мало. Не хочеться говорити про розпач, але часом переймає тривога. Чимало речей в українській історії свідчать, що багато енергії та зусиль іде намарне. Грубо кажучи, пара виходить у гудок. Очевидно, те саме сталося й із найбільш чисельною громадсько-політичною організацією нашого краю. Восени 1990 року ми мали в області 12 тисяч рухівців... На жаль, партійне будівництво відтоді так поточилося, що нині національно-демократичні сили розпорошені. Навіть після перереєстрації Мін’юстом у державі залишається майже сотня суб’єктів партійного життя.
  
  Дав би Бог, маючи харизматичного лідера В. Ющенка, перемогти на цих виборах. Але це лише перший етап. Наступний крок – вибори 2006 року до парламенту й органів місцевого самоврядування. Вірю, що вони мали б уже, нарешті, бути демократичними, чесними та прозорими, на основі якісних, технологічно обґрунтованих добрим європейським досвідом процедур і “підперті” нашим оновленим законодавством. Це шлях до того, щоб ми стали динамічніше розвиватися, щоб вийшли з того стану стагнації, в який потрапили. Оскільки так далі жити, очевидно, не можна.
  
  – Які конкретні, на ваш погляд, кроки треба зробити для цього Україні?
  
  – Дуже прості. Насамперед – відмовитися від примату державного – досить це фетишизувати. Українцям і в часи визвольних змагань, і в 90-91 роках минулого століття були притаманні певні ілюзії, породжені священним прагненням здобути українську державу. Але держава – це ще не все. У ній треба захистити і громадянина, і суспільство. І лише через захист кожного окремого громадянина, українця можна говорити про захист і належний розвиток українства загалом. Ми ж бачимо, як корумповані клани дуже легко узурпували вищу владу й, нехтуючи думкою народу, ведуть нас у чергове ярмо.
  
  Я свято вірю в те, що першими кроками нового президента (в разі обрання Ющенка) буде зміна системи державної влади. Бо нині владна піраміда в Україні поставлена догори ногами. Вся зосереджена нагорі, а внизу, на рівні громади її майже немає. Починати треба з належної розбудови місцевого самоврядування, з передачі громадам як ресурсів і повноважень, так і відповідальності, залишаючи за урядом вирішення найважливіших питань державної політики й творення нормативного поля. Потрібно привести систему влади у відповідність до нормальних людських, апробованих у світі стандартів і не треба винаходити велосипеда. У ХХІ столітті мало мати просто незалежну державу, треба мати ефективну країну, яка не по-старому керує чи змагається зі суспільством, а служить йому. Нас до цього спонукає й світ, ми ж (в особі чинної влади) всіляко опираємося.
  
  – Багато політичних сил, прихильників так званої політичної реформи кажуть про необхідність зміни системи влади. Але “Наша Україна” та Віктор Ющенко не беруть участі в цьому процесі, а, навпаки, блокують роботу…
  
  – І правильно блокують. Бо те, що прикривають словами “конституційна реформа”, “політична реформа” – це лише облуда та словоблуддя. Там немає реформи, а є намагання зберегти ще на якийсь час при владі окремих чільних представників корумпованого режиму. Тобто це спроба як працевлаштувати всю перенаселену адміністрацію президента на вулиці Банковій, так і забезпечити гарантіями ситого майбутнього родину чинного гаранта з його сімейством і жменьку скоробагатьків, які жирують на бідах народу.
  
  У рамках чинної Конституції можна вибудувати цілком демократичну систему влади, реально забезпечивши реалізацію відомих ще з часів європейського Просвітництва засад розподілу та збалансування гілок влади, застосувавши прості й, головне, зрозумілі громадянам прийоми противаг і стримувань. Чи зацікавлена в якісно новій архітектурі влади чинна владна верхівка? Зовсім ні – сам президент Кучма шість разів накладав вето на проект закону про Кабінет Міністрів. Чому? Та тому, що за відсутності закону він міг щороку змінювати і прем’єрів, і систему влади, перерозподіляти повноваження між окремими відомствами, одні творити, інші ліквідовувати… Правив, по суті, як квазімонарх.
  
  – Але ж якщо нічого не міняти, така ситуація може повторитися й надалі.
  
  – На противагу так званій конституційній реформі можна й треба вносити зміни в законодавство, модернізувати нашу правову систему. Але не косметичними заходами. Можна й треба негайно, не змінюючи Конституції, зміцнити керівний статус Кабінету Міністрів як вищого (і єдиного, без вулиці Банкової!) органу в системі виконавчої влади. Можна й треба, нарешті, впорядкувати порядок формування обласних і районних держадміністрацій і вмонтувати їх у струнку вертикаль виконавчої влади.
  
  У президента України, за чинною Конституцією, безумовно, великі кадрові, установчі, компетенційні повноваження щодо уряду та виконавчої влади. Але їх треба детально, процедура за процедурою, впорядкувати законом, а не, впадаючи в крайнощі, забрати від президента й дати парламентові. В певні історичні моменти президент має бути й арбітром для парламенту, й інструментом соборності, й, якщо хочете, батьком нації, але не в розумінні кланового “пахана”, а радше символу єдності нації, такої ще несформованої та несконсолідованої. Оскільки розбурхане політичне життя не обіцяє нам спокою та стабільного затишку лише в рамках парламентської системи. Певно, ми з вами ще нескоро навчимося обирати такий парламент, де відразу й безболісно кристалізується політично відповідальна більшість. Тому не треба експериментів над народом, над суспільством. Варто впорядковувати те, що склалося еволюційно.
  
  Треба встановити баланс влад, дати урядові змогу формуватися під патронатом парламенту та під його відповідальність. Нарешті, перетворити Кабінет Міністрів на політично відповідальну силу, а не відповідальну лише перед президентом, який підписує укази про призначення членів уряду.
  
  – І все це можна зробити, не змінюючи Конституції?
  
  Чинна Конституція, очевидно, потребує вдосконалення. Насамперед треба внести зміни до ст. 119 Основного закону, де йдеться про функції місцевих державних адміністрацій, і в положення розділу ХІ про місцеве самоврядування. Потрібно надати можливість органам територіального самоврядування, обласним і районним радам самостійно виконувати бюджет і мати для цього виконавчі структури, як це й передбачено Європейською хартією місцевого самоврядування, що її Україна ратифікувала, але не бажає виконувати з 1996 року. Треба з рівня верхніх ешелонів влади забрати невластиві повноваження, функції та ресурси й зосередити їх якомога ближче до кінцевого споживача, тобто на рівні регіонального та місцевого самоврядування. Маємо здійснити те, що ми на Івано-Франківщині намагалися реалізувати ще п’ятнадцять років тому – децентралізувати та деконцентрувати владні повноваження від центрального рівня на регіональний і місцевий.
  
  – Так чи інакше, межовим пунктом до будь-яких політичних змін і перетворень будуть президентські вибори. На ваш погляд, чи можуть вони відбутися чесно та прозоро?
  
  – Це залежить від нас. Ми всі маємо забезпечити те, щоб вибори були чесними й прозорими. Це залежить від кожного свідомого громадянина. Я знаю, що є жахливі технології щодо того, як маніпулювати голосами. Але, якщо кожен із нас не проґавить можливості перевірити заздалегідь, чи він і його рідні є в списках виборців, а потім прийде та відповідально проголосує, то це буде запорукою того, що вибори відбудуться правильно. Усе визначатиме масова явка й забезпечення таємності вибору та свободи воєвиявлення, які нам гарантує закон. Ніхто не має зважати на будь-які пропозиції підкупу чи шантаж. Ми маємо змогу голосувати, зберігаючи в таємниці своє волевиявлення. А яким буде волевиявлення народу?.. Вже нині бачимо настрій, просто ще подекуди панує страх.
  
  – Ви були першим демократично обраним головою облради. Що було основним у роботі на той час і що, на вашу думку, є нині?
  
  – Я прийшов, не будучи переобтяженим адміністративним досвідом, але вже з досвідом політичним. І ставив перед собою одне завдання, яке виголосив у коротенькому спічі, коли мене обрали головою обласної ради. Основною проблемою було відчуження громади, відчуження народу від влади. Бо не треба бути премудрим, аби зрозуміти, що без громади, лише адміністративними методами, нічого не вдієш. А розковуючи громадську ініціативу, можна зробити дуже багато.
  
  Здається, що ми це втратили. Знову є відчуження людей від влади. І його треба вкотре долати. Тоді саме був початок, ми розбудовували самоврядування, дали право народові говорити та впливати на рішення влади й органів місцевого самоврядування. Я ж, без перебільшення, не керував на засадах так званої одноначальності. Основні питання вирішували колегіально, а отже, й прозоро. Це зменшувало рівень корупції, яку в Україні ще, дасть Бог, викоренимо, та давало змогу й силу виконувати наші рішення. Нині все повернулося до телефонного права, до келійних закулісних маніпуляцій. А народ мовчить…
  
  – Тобто, якби ви знову прийшли на посаду голови облради, то знову мусили б говорити у своїй промові про “Замок” Кафки?
  
  – Не думаю тепер про посади. На мій вік вистачить і того адміністративного досвіду, який мав. Але, на жаль, замок (хай навіть декорований уже нашим національним стягом і державним гербом) не змінився за своєю суттю. Я впізнаю початок 90-го року…
  
  Розмовляв Тарас Ткачук, Івано-Франківськ
  
  http://www.gazeta.lviv.ua/2004/08/19/NewspaperArticle.2004-08-18.4053
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2004.08.19 | Чучхе

    Виявляється, не того ми підтримували, не того скидали...(-)