Конструктив про СНАУ та інші пригноблені режимом вузи
09/13/2004 | Михайло Свистович
В цій гілці будуть подані методи підвищення громадської активності студентів вузів, чиї ректори та викладачі відзначались особливою підтримкою режиму, а також взагалі методи впливу на людей, які дійсно люблять режим або охоче чи неохоче піддаються впливу адмінресурсу, слухняно виконуючи вказівки.
Будуть подані рецепти грузинської та української кухні.
Будуть подані рецепти грузинської та української кухні.
Відповіді
2004.09.14 | KE
"весь мир насилья мы разрушим, до основанья ... " - А зачем? (-)
2004.09.14 | Михайло Свистович
Перший грузинський млинець - грудкою.
Все почалось у Тбіліському державному університеті, який нічим не відрізняється від СНАУ. Переважна більшість студентів вчиться по блату чи за гроші, корупція тотальна, хабарі, всі вважають, що так і потрібно, люблять свого царенка, ректора Роїна Метревелі, друга Шеварднадзе, орденоносця і т.д.В 2001 році, коли кілька студентів прочитали статут вузу і виявили, що там є такі речі, як місцеве самоврядування, права студентів, участь їх у функціонуванні вуза. Почали розповідати це друзям і наївно вирішили втілити це в життя. Їх з посмішкою послали на фіг.
Тоді вони почали вимагати свого, організували кілька невеличків виступів всередині університету, спрямованих не проти ректора, а за свої прописані в статуті права. Їх навіть не стали репресувати - не сприйняли серйозно. Просто порадили дур"ю не маятись. А більшість студентів їх не підтримала. І вони замовкли, але не розбіглися зовсім, а продовжували мж собою спілкуватись (під час виступів перезнайомились з іншими такими самими), почали цікавитись політикою, ходити на опозиційні мітинги.
У березні 2003-го в університеті була друга спроба вимагати своїх прав, розклеїли оголошення, намагалися скликати якісь збори, їх знову послали, не сприймаючи серйозно. Метревелі і в голову не прийшло, що хтось може проти виступати серйозно. Він це сприймав як сон.
2004.09.14 | Михайло Свистович
Вдалий грузинський лобіо
У квітні 2003 року студенти ТДУ та інші молоді люди, які познайомилися на опозиційних мітингах і взагалі (хтось привів друга чи подругу), утворили рух, якому вирішили дати назву "Кмара" ("Досить"). Назва виникла спонтанно. Під час березневих виступів хтось написав червоним фломастером на портреті Метревелі це слово.Проводячи постійні акції, поступово розростаючись, "Кмара" стала одним з чинників грузинської революції, хоч і не таким потужним, як Отпор у Югославії. На листопад 2003 року (вибори до парламенту) їх було 5 тисяч на всю Грузію, причому в Тбілісі з організацією не склалось - там кількість активістів та просто прихильників не перевалювала й за сотню.
"Кмара" не підтримувала жодну політичну силу, не керувалась нею, а з певного моменту взагалі перестала спілкуватися з політиками за власною ініціативою, оскільки ті сприймали їх як хлопчиків та дівчаток на побігеньках. Тому спілкувались лише тоді, коли політики зверталися до них.
Самі грузини називають 3 головних причини перемоги грузинської революції: Міша, "Кмара" і "Руставі-2".
Роль "Кмари" в революції полягала у тому, що вони взяли на себе кілька сегментів, за які несли всю відповідальність, оскільки це був не натовп, а 5 тисяч людей, зв"язаних організаційно, а тому більш дисциплінованих і керованих. Тому, якщо десь треба було швидко перекрити чи то дорогу, чи то вхід до парламенту, щоб уникнути провокацій, чи якийсь фланг, чи то швиденько поширити листівки - кликали "Кмару".
Та головне, що зробила "Кмара", це забезпечила постійне стояння перед грузинським парламентом.
Хто слідкував за подіями у Грузії, той пам"ятає, що спочатку в опозиції нічого не виходило. Після перших мітингів у 5-10 тисяч хвиля протестів пішла на спад. У Тбілісі йшов дощ, тому конче необхідно було забезпечити постійну присутність людей на безперервному мітингу біля парламенту, поки населення розкачається, побачить, що протести не затухають, приєднається. Це і зробила "Кмара". Розбившись на групи по 300 чоловік, вони чергували там по 2 години. Люди бачили, що біля парламенту постійно хтось є, тому самі підходили, і ніколи там не було менше 500. Ну а далі опозиція почала піднімати регіони, почали приєднуватись тбілісці, побачивши, що протест не затихає і кінець кінцем вони перемогли.
П.С. Я не описую в подробицях і датах. Часу немає.
2004.09.14 | Михайло Свистович
Моє улюблене грузинське блюдо – гакмареба
В українській мові немає аналогу для дослівного перекладу, лише в Галичині є діалектизм “публіка” (з наголом на “і”), який чітко окреслює цей захід.Гакмареба – це тотальне миріння одіозної особи в рамках (або майже в рамках) закону. Допускається порушення хіба що адмінкодексу. Особливо добре діє в невеликих населених пунктах, де багато людей один одного знають, і де важко сховатися від народу.
Про погані справи цієї одіозної людини розповсюджується якомога більше інформації особливо в будинку (на вулиці, в кварталі), де вона проживає, на місці її роботи, щоби всі знайомі (колишні однокласники, однокурсники, сусіди, родичі, колеги по роботі, однокласники, однокурсники, сусіди, колеги по роботі родичів) знали, що це – редиска і тикали пальцями, говорили, дорікали йому і його рідним. Біля місця проживання та місця роботи проводяться мітинги та пікети, роздаються листівки, заходиться до сусідів по будинку (вулиці) й розповідається, що поряд з вами живе нехороша людина (при цьому вручається листівка), листівками засипаються поштові скриньки, вони засовуються в ручки дверей та під двері. Обписується різноманітними написами територія навколо місця проживання чи місця роботи. Взагалі, чим більша територія обписана, чим більше листівок розповсюджено, тим краще. Але головний упор на місце проживання та роботи редиски і його рідних (рідним при нагоді також повідомляється, хто у них в сім’ї урод).
Гакмареба виключає тупі образи, які можуть викликати реакцію жалості в населення. Так само вона виключає бездоказові наїзди. Бездоказовими можуть бути лише написи (трактат на стіні не напишеш), однак під час того (а краще перед тим), як обписувати стіни, поширюються листівки. В написах не можна використовувати матюки та просто тупу лайку. Можна писати “У відставку”, “Геть”, “Сатрап”, “Цербер”, “Рупор брехні”, але при цьому подавати докази в листівочній інформації.
В листівках викладається інформація, що і коли ця людина зробила, побільше фактів, оцінки теж бажані, але, знову таки, з критикою (можна дуже гострою), навіть з образами “холуй”, “прислужник”, але без лайки “бидло”, “покидьок”.
Учасники гакмареби мають ставити за мету не образити опонента, а здобути симпатію його сусідів та ін. до своєї інформації. Якщо при цьому опонент образиться - не страшно
Дуже класно виглядає пікет біля будинку з гаслами, а можна і без гасел, щоб не подавати заявку. Просто група людей гуляє біля під’їзду чи місця роботи і вручає кожному, хто заходить, виходить чи проходить повз по вулиці листівку та ще й розповідає на словах.
Саме завдяки гакмаребі (ми самі до цього дійшли, ще не будучи знайомими з грузинами) нам, неюристам, вдається іноді вигравати в Ірпені такі судові справи, за які не беруться, як за безнадійні, найкращі опозиційні адвокати. Бо судді нас бояться. І їм краще судити по-справедливості якусь суспільно значиму, але не політичну справу, ніж нарватися на гакмаребу.
2004.09.15 | Харків'янин
На Східній Україні (а також в Росії) є таке слово - ПОЗОР!
Хоча його вже давно не чутно...Але в Польщі (і можливо, на Західній Україні) воно має дещо інше значення.
Навмисно не пропоную слово ГАНЬБА - бо воно трохи не так сприймається на Сході.
2004.09.15 | Михайло Свистович
Позор - це оцінка, гакмареба - це дія (-)
2004.09.14 | Михайло Свистович
Грузинська мітла.
Після перемоги революції всі колишні чиновники залишились на своїх місцях, бо, згідно Конституції Грузії, відправити їх у відставку має право лише загальнонароднообраний президент. Або вони можуть піти за власним бажанням. В.о. президента Ніно Бурджанадзе звернулася до багатьох міністрів та чиновників з проханням піти добровільно. Дехто пішов, але багато відмовилось. І тоді за діло взялася “Кмара” зі своєю гакмаребою. Фактично вона допомагала новій владі прибирати мудаків з посад навіть там, де ці мудаки присягнули на вірність, і де сама влада не збиралася їх чіпати (нам цим доведеться займатися після приходу до влади Ющенка, хоче він того, чи не хоче).Найбільш голосною стала відставка міністра внутрішніх справ Коби Нарчемашвілі. Він дуже багато сала за шкіру залив і самим кмарівцям, і іншим опозиціонерам, однак заявив, що у відставку не піде, і що не відчуває себе ні в чому винним. Таким впевненим він залишався аж один день. “Кмара” влаштувала йому гакмаребу, і він написав заяву про відставку, як тільки побачив їх під вікнами свого міністерства. Причому його натурально била істерика.
2004.09.14 | Михайло Свистович
Великий облом “Кмари”
В ейфорії від спричинених “Кмарою” відставок чиновників кмарівці кинулися скидати ректора свого ворога №2 (номером першим був міністр внутрішніх справ), ректора Тбіліського державного університету імені Іване Джавахішвілі Роїна Метревелі.Колись він був секретарем ЦК компартії Грузії, а як тільки Шеварднадзе знову прийшов до влади, всі роки був незмінним ректором ТДУ, якого обирали безальтернативно.. Шеварднадзе, ніби бачив наперед, навіть під нього указом президента вніс поправки до статуту ТДУ, дозволивши тому балотуватися на третій термін (ректора там обирають на 6 років).
21 квітня 2003 року відбулися вибори ректора, знову на безальтернативній основі. Студентів та викладачів - противників ректора та журналістів навіть не допустили на засідання Великої Ради та вибори ректора. Їх навіть до університету не допустили. Тоді частина студентів на чолі з однією з найактивніших кмарівок, третьокурсницею юридичного факультету Теєю Тутберідзе подали до суду, оскільки обговорення кандидатур не має проводитися за закритими дверима. Також вони вимагали скасувати указ Шеварднадзе про третій термін, оскільки він суперечив Закону про освіту, де для всіх ректорів є два терміни поспіль. Тея – мотор “Кмари”. Малесенька дівчинка, яка не знає ні російською, ні англійської, постійно кричить (інакше розмовляти просто не вміє), не подала жодної ідеї, принципово не відвідала жодного семінару “Отпора”, але саме вона водила колони, віддавала команди тощо. Нарвана, як у нас кажуть J Покинула роботу в 400 доларів (для Грузії – налені гроші), поселилася в Кето Кобіашвілі (деякі відвідувачі форуму знають і її) і вся віддалася боротьбі. Ах да, суд кмарівці програли.
Після влаштованої ректору гакмареби він навіть написав заяву про відставку, але його поплічники з числа викладачів вирішили стояти до кінця. Наукова рада не прийняла заяви про відставку й вивела на захист Метревелі своїх студентів, які вчилися за хабарі чи по блату. На знак протесту декани всіх 22 факультетів також написали заяви про відставку й звернулися за захистом до уряду. Контрвиступ студентів-метревелівців був значно чисельнішим, була бійка в актовому залі та на вулиці, заняття були зірвані, ректор відкликав свою порвав заяву про відставку. Загалом зібралося біля 3 тисяч студентів з обох сторін. Метревелівці перекрили проспект Чавчавадзе і збиралися йти демонстрацією до парламенту. На місце подій приїхала в.о. президента Ніно Бурджанадзе із запевненнями, що вона не допустить шантажу і помсти. Більше того, вона навіть сказала, що “Кмара” повинна бути розпущена, бо відіграла свою роль. Кмарівці сказали, що не їй це вирішувати. Добре, що приїхав Міша Саакашвілі (тоді він був головою тбіліського Сакребуло – міської ради і ще навіть не президентом) і розрулив ситуацію, пояснивши Ніно, що, якщо вона вже така демократка, то повинна визнати, що такий незалежний від політиків рух потрібен Грузії (про стосунки “Кмари” і опозиції пізніше).
Розчарування кмарівців було дуже сильним. Мені довелося провести у якості психотерапевта з відомою вам по цьому форуму кмарівкою Ксенею Каціашвілі другу безсонну ніч (перша була напередодні падіння Шеварднадзе і не в якості психотерапевта J ). Я пояснював, що кавалерійським наскоком тут справі не зарадиш – потрібна довга системна робота. Для мене ТДУ, його ректор, викладачі і студенти були як відкрита книга, оскільки в нас в Ірпені є Національна академія державної податкової служби, очолювана кумом Піскуна, якого ми двічі завалили на виборах до Верховної Ради. Тут панує така сама система як і в ТДУ, і в СНАУ. Моя дружина викладала там, але вилетіла, не дотягнувши до декретної відпустки 2 місяці, бо не мовчала, не гнулася, не продавалася, не брала хабарів і не ставила блатним дебілам високих оцінок навіть під тиском деканів, завідуючих кафедр та іншої шушери.
А в Грузії Роїн Метревелі і досі ректор. Правда, корупція в ТДУ сильно зменшилась, бо, якщо зловлять на хабарі, посадять. Це фактично єдиний спосіб його зняття з посади, бо ж університет автономний, а вся та зграя викладачів, що там залишилась, свого ректора не здасть, бо в самих рильце в пушку.
2004.09.14 | Mult
Re: Великий облом “Кмари”
Тааак...Дійсно облом. Тому працювати треба. Актив зараз на відпочинку.
Але я думаю, коли приїдуть і вирішемо організаційні проблеми по своїх вузах - продовжимо цю тему. І я ще от що думаю: ті студенти, які йшли з власної волі проти нас, то вони за цей місяць як раз таки не раз і не два стикнуться з бєспрєдєлом і це нам тільки на користь.
Хоча блін після цього дуже важко. Треба якусь блін методичку для студентів СНАУ на тему "Як відмазатись від мітингу".
Я думаю тут ще треба перечитати Шарпа, а особливо той перелік ненасильницьких методів. Може тутт варто підбити їх спочатку на те, щоб вони погано виконували роботу, щось таке.
А от ГЕКАРЕМБА - це дуже цікаво!
Треба її вжити до Жмайлова, принаймні. Можна і до студентських ативістів, тим більше, що більш реально, що вони у звичайних квартирах живуть.
2004.09.14 | Hanna
Re: Великий облом “Кмари”
Навіть не знаючи історії "Кмари" зовсім інтуїтивно я зрозуміла, що дії, описані Свистовичем, можуть бути дуже й дуже ефективними. Вони не тільки впливають на конкретних осіб, а й потроху встановлюють інший стандарт моралі в суспільстві.Жаль, що колись подібні дії в нас не було застосовано до тих суддів Конституційного Суду, які проголосували за "легітимність" третього терміну. Але ось-ось має бути винесене рішення про конституційність законопроекту щодо змін до Конституції. Можливо, це рішення вже ніколи винесене й не буде, оскільки, воно не має сенсу, якщо потрібної кількості голосів Банкова не матиме. Але у разі, коли б таке рішення було проголосоване, варто було б організувани таку обструкцію тим суддям, які за нього проголосують. А вже царенкам і щербаням сам Бог велів.
2004.09.14 | Михайло Свистович
Re: Великий облом “Кмари”
Mult пише:>
>
> А от ГЕКАРЕМБА - це дуже цікаво!
гакмареба
2004.09.15 | Михайло Свистович
Як кмарівці працювали з “бидлом”.
Якщо про внесок “Кмари” у грузинську революцію можна сперечатись (на калькуляторі тут не порахуєш), то Аджарія – це майже виключна заслуга “Кмари”. І на прикладі Аджарії видно її ефективність.Перемога в Аджарії є знаковою не лише для Грузії, але і для всіх інших країн, де відбувається боротьба з тоталітаризмом, оскільки підтверджує тезу ідеолога ненасильницького спротиву Джина Шарпа, що будь-який режим, за будь-яких обставин, при будь-якому народі можна повалити, якщо цього добиватися.
Щоб уявити значущість цієї події і важкість здобуття перемоги, потрібно знати, що собою являла Аджарія.
До недавнього часу – це була тиха провінція Грузії, де ніколи нічого не відбувалось. Аджарський народ ніколи не повставав, ніколи ні за що не боровся, ніколи в своїй історії взагалі не виходив на вулицю. Республіку обійшли стороною всі хвилі боротьби за незалежність Грузії наприкінці 80-х початку 90-х, ніщо не порушувало її спокій всі ці роки, не брала вона й участі у грузинській революції в листопаді 2003 року.
З 17 століття Аджарією безроздільно правив клан Абашидзе, представники якого пристосовувалися до будь-яких обставин. Були князями, потім отримали партквитки і стали секретарями ревкому партії, в 1991-му ті партквитки викинули, але трону не віддали.
До складу Грузії Аджарія увійшла в 1921 році в результаті домовленостей між Росією і Туреччиною та бажанням самих аджарців, які не є якимсь окремим народом. Це – звичайні грузини, які сповідують іслам, на відміну від решти мешканців Сакартвело. Однак релігія ніколи не грала в їхньому житті важливої ролі, і на сьогодні половина з них вже є християнами, а мусульманство поступово здає свої позиції, відступаючи в гірські райони. Особливо швидко цей процес пішов, коли три роки тому охрестився сам аджарський правитель Аслан Абашидзе.
Ініціатором об’єднання Аджарії з Грузії був Мемед Абашидзе, дід Аслана, який добився для своїх володінь особливого автономного статусу, закріпленого у російсько-турецькій Карській угоді 1921 року. Аслан Абашидзе очолив республіку в 1991 році, як представник династії. Призначив його на посаду Голови Верховної Ради Аджарії без будь-яких виборів тодішній президент Звіад Гамсахурдіа.
До 1992 року Аджарія нічим особливо не відрізнялася, поки в Грузії не спалахнула громадянська війна. Тоді, з метою не допустити бої на територію Аджарії, Абашидзе сформував власну армію, яка не допустила до республіки жодну з ворогуючих сторін. Цей був тимчасовий і вимушений, однак, коли у Грузії настав мир, Абашидзе вирішив не позбуватися особливого статусу Аджарії, який склався сам собою, без будь-яких закріплень на папері і узгоджень з Тбілісі, а вирішив використати його на свою користь.
Залишаючись у складі Грузії, Аджарія ставилася до грузинського законодавство так, як їй було вигідно. Депутати від республіки засідали у грузинському парламенті, економіка Аджарії була складовою частиною грузинської економіки, аджарці отримували з грузинського бюджету пенсії, зарплати та інші соціальні виплати, однак сама Аджарія перерахувала кошти до державного бюджету як хотіла (хотіла – перераховувала, хотіла – ні).
Жоден грузинський ревізор не міг навіть зазирнути у те, що робиться у Аджарії, а всім аджарським господарством порядкувала формально місцева Верховна Рада, а фактично – сам Аслан Абашидзе. Ніхто не знав, скільки точно населення проживає в республіці, тому і гроші для пенсіонерів, бюджетників та інших соціальних груп, і бюлетені для виборів без будь-якої перевірки надсилалися до Аджарії згідно тих цифр, які подавав до Тбілісі сам Абашидзе. “Аджарський лев”, як його називали, створив не лише незалежну від Грузії поліцію, але й низку незаконних збройних формувань з числа членів свого клану. Також у 1993 році Абашидзе домовився з Росією про розташування у Батумі її військової бази, яку він підгодовував з аджарського бюджету. З часом аджарці-контрактники, які отримали зі згоди Абашидзе російське громадянство, стали складати до 70% персоналу бази кількістю у 1500 осіб.
Така ситуація відкривала необмежені можливості для збагачення як самого “князя”, так і його підручних. Цьому сприяла також низка чинників. По-перше, в столиці Аджарії Батумі знаходиться єдиний у Грузії порт, який може приймати великі вантажні судна та має нафтотермінал. І через нього здійснювався транзит більшості грузинських вантажів. По-друге, в містечку Сарпі знаходиться єдина митниця, через яку відбуваються економічні зв’язки з Туреччиною, по-третє, після від’єднання Абхазії, Аджарія стала основним грузинським курортом, і там влітку на морі відпочивала вся Грузія, залишаючи в бюджеті республіки чималу частку своїх грошей.
Грузинський уряд не мав можливості контролювати ні порт, ні митницю, і всі доходи від їх діяльності йшли до кишені клану Абашидзе. Лише від Батумського порту цей клан, як виявилось, мав 200 мільйонів доларів щорічного доходу. Скільки давала йому митниця – достеменно ще невідомо. Окрім того, через порт і митницю йшли величезні, контрольовані цим кланом потоки контрабанди, наркотиків та зброї.
Ця ситуація не влаштовувала центральний уряд, однак він мирився з таким статусом Аджарії, побоюючись, щоб вона взагалі не вийшла зі складу Грузії та не бажаючи доводити справу до війни. Тим більше, що без Батумського порту та митниці економіка Грузії, яка не має корисних копалин й існує за рахунок транзиту, наказала б довго жити. Президент Грузії Едуард Шеварднадзе був спроможний лише обурюватися, Аслан Абашидзе, знаючи, що буде негайно заарештований, жодного разу на території Грузії за ці 12 років не був, проте вільно їздив по закордонах, скуповуючи будинки (має 10 віл у різних країнах), яхти та інше нерухоме майно, самостійно встановлював стосунки з іншими державами та правив Аджарією на свій розсуд, готуючи в наступники свого сина, якого у 23 роки поставив мером Батумі.
Народ, на відміну від клану Абашидзе, жив у жахливій бідності, однак сильно не ремствував, бо, задурений пропагандою (на території Аджарії відключалися грузинські телеканали, як тільки вони починали критикувати Абашидзе), не вірив, що можна жити краще. Вибори відбувалися як в радянські часи: до Тбілісі надходили протоколи, що з 285 тисяч виборців проголосували 90%, і з них 94% за абашидзевську партію “Агордзінеба” (“Відродження”), тоді як в цілому про Грузії явка ледь перевищувала 50%. Будь-які протести жорстоко каралися, але люди й самі, обурюючись на кухнях якимись негараздами, не прагнули щось змінити чи шукати допомоги у Тбілісі. Адже у бідності жила вся Грузія, і Абашидзе, виділяючи частку доходів від свого нелегального бізнесу, уважно слідкував за тим, щоб аджарці жили зовсім трохи, але все ж таки краще, ніж решта грузинів. Нехтуючи будь-якими законами, “бабуїни”, (так називають прихильників Абашидзе, бо вони називають свого патрона “Бабу”, що в перекладі означає “Дідусь”) не дозволяли цього робити іншим. Тому і вулична злочинність була меншою, ніж у Грузії, адже в “бабуїнів” не було потреби займатись дрібним грабунком. Вони отримували своє від контрабанди, зброї та наркотиків. Якщо ж “бабуїни” напившись чи обкурившись, “бешкетували”, всі знали, що так треба, нічого з цим не зробиш, тому, якщо не потрапляти під гарячу руку, то жити якось можна, особливо в селах і маленьких містечках, де “бабуїнам” просто не було, як розгорнутися – ні ресторанів, ні інших “веселих” закладів.
В розмовах на кухнях люди казали, що “в Аджарії добре живеться лише трьом прізвищам: Абашидзе, Гогітідзе і Бакурідзе”. Гогітідзе – це дівоче прізвище покійної дружини Абашидзе, а Бакурідзе – діти колишнього, в радянські часи, прокурора республіки, друга Бабу. І, якщо уважно прочитати список аджарских чиновників, то більшість із них або носять ці прізвища, або “ходять в зятях”.
Це була своєрідна зона, зі своїми паханами, шістками та іншою ієрархією, однак зона не по-бєзпрєдєлу, а по поняттях, до яких можна було якось пристосуватись. На тлі іншої Грузії, в якій панувала ще більша бідність, ще більша і неконтрольована злочинність, а в деяких регіонах – напіванархія, така зона здавалося не найгіршим варіантом. І ця викривлена стабільність та відсутність війни, яку аджарці, що були за межами республіки у 1991-93-х роках, бачили на власні очі, і якою постійно лякало аджарців місцеве телебачення, показуючи кадри кінохроніки, були головними козирями Абашидзе. І він дійсно мав у народі доволі широку підтримку, бо всі боялися, що буде ще гірше.
Ситуація трохи спробував похитнути Давид Бедзенішвілі, депутат грузинського парламенту, мажоритарник від Аджарії, голова Республіканської партії і тоді права рука нинішнього президента Грузії Михайла Саакашвілі. Був час, коли він, за його ж словами, мав в Аджарії приблизно 20% підтримки. Однак під час виборчів-2003 опозиція була розгромлена, її не допустили до агітації на території республіки, сам Бердзенішвілі та його соратники були не раз і не два жорстоко побиті поліцією та “бабуїнами”, і врешті решт більшість активістів під загрозою репресій і навіть фізичного знищення були змушені покинути Аджарію.
Все змінилося завдяки оксамитовій революції. Розуміючи, що вона може стати початком його кінця, Абашидзе підтримав ненависного йому Шеварднадзе, пославши у Тбілісі на його підтримку 10 тисяч людей. Це нагадувало форум “Нашої України” в Донецьку, коли за допомогою грошей та страху перед репресіями були зібрані в один натовп працівники бюджетних установ, школярі старших класів, переодягнуті поліцаї та кримінальники, які всім цим заправляли. Багато людей їхали охоче, бо абашидзевська пропаганда намалювала їм образ “тваринного націоналіста й бандита” Саакашвілі, як це намагається зараз зробити із Ющенком пропаганда кучмівська.
Після перемоги революції Абашидзе, залякуючи людей “жахливим образом” Саакашвілі, оголосив на території Аджарії надзвичайний стан, посилив власну пропаганду та посилив контроль на кордоні, щоб не допустити проникнення з Грузії правдивої інформації. Тим часом ситуація в Грузії почала кардинально мінятися. Саакашвілі виявився зовсім не страшним, а, навпаки, чесним, демократичним і толерантним до національних меншостей політиком. Водночас його приязне ставлення до звичайних людей поєднувалося з жорсткою ненавистю до криміналу та корупції. За короткий період у Грузії були розгромлені головні кримінальні угрупування, заарештовані найбільші корупціонери, їх будинки, машини та інше майно було передано школам, дитячим садочкам та іншим соціальним закладам, рахунки були заарештовані, а кошти спрямовані на соціальні виплати та ремонт доріг. Відразу решта бізнесменів почала платити податки, і економіка Грузії, яка до цього котилася в прірву, почала потихеньку виздоровлювати, вийшовши за темпами зростання на друге місце в СНД. Помалу почали зростати зарплати і пенсії.
Абашидзе довелося пожертвувати часткою своїх доходів, щоб забезпечити відповідне зростання життя і в Аджарії, однак аджарці, що бували в Тбілісі та інших містах, поступово починали розуміти, що і до чого. Однак більшість аджарців над цим не задумувались, і Саакашвілі, який поставив собі за мету повернути Аджарію до правового поля Грузії, розумів, що режим Абашидзе впаде лише тоді, коли народ дізнається правду.
Грузинські революціонери відразу відмовилися від військового шляху, хоча з часів абхазької війни Грузія значно зміцнила свою армію, довівши її до 18 тисяч солдат, 10 бойових літаків, 8 гвинтокрилів, 7 сторожових катерів, 120 танків і бронетранспортерів, 100 гармат. До них можна додати 30 тисяч поліцейських. Військовий потенціал Аджарії налічував 1500 солдат на російській військовій базі, такий самий за чисельністю загін спеціального призначення, який підкорявся лише Абашидзе, 500 військовослужбовців батумської армійської бригади, 2 тисячі поліцейських та 8 тисяч ополченців, організованих бандами “бабуїнів”. Тому будь-яке збройне втручання, по-перше, призвело б до великої кількості жертв, а, по-друге, в такому випадку обдурені брехливою пропагандою аджарці сприйняли б грузинів як загарбників.
Тому Михайло Саакашвілі обрав інший шлях – Абашидзе має скинути сам аджарський народ, а для цього йому потрібно донести правду, що відбувається в Грузії, хто такий Абашидзе, звідки він бере кошти для виплат зарплат і пенсій, і наскільки ці виплати можуть збільшитися, якщо спрямувати всі гроші до бюджету. А не до кишень кланів.
Однак зробити це було неймовірно важко, оскільки, як я вже писав, серйозних структур опозиційних партій в Аджарії не існувало. Більше того, пішовши на утворення широкого громадського об’єднання в грудні 2003 року, аджарська опозиція відразу встигла розколотися на “Нашу Аджарію” та “Демократичну Аджарію”, які хоч і діяли разом, однак і конкурували один з одним. І тоді за справу взявся рух “Кмара!”
Починали в Аджарії фактично з нуля. В грудні місяці до тбіліського офісу “Кмари” завітало незалежно одна від одної дві групи молодих людей з Аджарії, яким не подобався Абашидзе, але вони не знали, як з ним боротися. Загалом таких набралося 7 чоловік (перша група – 3, друга – 4), і 10 грудня група студентів Батумського університету зустріла Абашидзе гаслом “Кмара!” та обклеїли Батумі листівками, які привезли з Тбілісі. Бабу відреагував жорстко: закрив університет на канікули та заарештував кількох активістів. Це посіяло страх, але в декого і ненависть до Абашидзе. До “Кмари” приєдналися кілька батьки та друзів.
З Тбілісі до Аджарії почали переправляти агітаційну літературу, провозячи її через митницю на власних тілах, надсилаючи у різдвяних посилках з написами “Улюбленій бабусі”, пробираючись лісовими та гірськими стежками. В січні 2004-го вони розпочали систематичну діяльність, розмальовуючи антиабашидзевськими написами стіни будинків й дороги, обклеюючи їх вночі листівками та роздаючи літературу через друзів та знайомих.
Невдовзі розпочалися арешти, і тоді кмарівці поїхали до Аджарії самі. Влада розправлялася з ними дуже жорстоко. Їх не лише нещадно били, але й просто калічили, кидали за грати, не пропускали на кордоні. Однак з часом до них приєднувалося все більше і більше людей. І, коли їх стало близько сотні, вони розпочали в Аджарії маленькі вуличні мітинги, які також розганялися з особливою жорстокістю. Та через три місяці вони вже мали в Аджарії 500 активістів у всіх районах республіки, і ці люди були готові іти до кінця. Почали виходити на мітинги також “Наша Аджарія” й “Демократична Аджарія”, і до них також почали приєднуватись люди. І поступово значна частина народу почала, хоч і пасивно, таємно, глибоко в душі, їх підтримувати. Бо їм просто розкрили очі, вони побачили, хто такі кмарівці і зрозуміли, що ні за які гроші людина не ризикуватиме життям чи здоров’ям, якщо в неї немає ідеї.
Деякі українські аналітики порівнюють Аджарію з Донецьком, однак насправді це – неспівмірні категорії. Навіть Мукачеве є просто зразком демократії у порівнянні з тим, що творилося в Аджарії. Мітинги аджарських опозиціонерів розганяли негайно і з особливою жорстокістю, їх переслідували на вулицях, обстрілювали, підривали їхні будинки, калічили аж до інвалідності. Навіть отримати медичну допомогу в Аджарії вони не могли, і їхали лікуватися у Грузію, повертаючись назад з новими партіями агітації. Та ці люди знов і знов виходили на акції протесту, не дивлячись на те, що їх було мало, і рідко коли який мітинг збирав понад 500 осіб, і що навіть участь у мітингу в умовах надзвичайного стану каралася ув’язненням або штрафом. З часом для участі в протестних акціях стали прибувати аджарці, які вчились чи працювали за межами республіки.
В середині березня у стосунках між Тбілісі та Батумі розпочалася криза, коли грузинський президент призначив своїх представників у батумському порту та на митниці Сарпі, а також зажадав допущення спостерігачів до контролю над парламентськими виборами. Тоді кортеж Михайла Саакашвілі був зупинений на кордоні Аджарії озброєними “бабуїнами”, а сам Абашидзе вивів на вулицю війська, почав залякувати народ нападом грузинської армії та масову роздачу людям зброї. Грузія розпочала економічну блокаду Аджарії, хоча визнавала, що більше двох тижнів так тривати не може, адже від цієї блокади потерпає не лише Аджарія, але й сама Грузія.
Абашидзе сподівався на консолідацію людей перед “зовнішньою загрозою”, однак розхитаний “Кмарою!” народ вже був не тим, що кілька місяців тому. Прості аджарці без ентузіазму поставилися до війни з грузинами і почали масово скуповувати продукти або покидати Аджарію. В цей час “Кмара!” та партійна опозиція продовжували інформувати народ про ситуацію та проводити вуличні акції, які жорстоко розганялися.
В підсумку багато аджарців покладали відповідальність за блокаду саме на дії Абашидзе, і йому довелося піти на поступки. Він не дотримав своєї обіцянки допустити до контролю над портом і митницею представників грузинського уряду, однак спостерігачів, в тому числі й міжнародних, на вибори допустив. Вибори на території Аджарії пройшли неоднозначно, оскільки контроль вдалося забезпечити лише частково. Місцями, особливо в сільських районах спостерігалися грубі порушення: погроми дільниць, фальсифікація протоколів, голосування без паспортів, масове вкидання бюлетенів, підміна виборчих скриньок. Однак навіть за цих умов партія Саакашвілі “Національний рух – Демократи” набрала в Аджарії 40% голосів. Абашидзівська “Агордзінеба” (“Відродження”) набрала 50% та у порівнянні з тим, що чотири місяці тому вона мала 94%, це була поразка. До того ж виявилось, що виборців у Аджарії насправді не 280 тисяч, а на 100 тисяч менше, і що активність їх на рівні 70%, а не 90%, як це було тоді, коли жоден контроль за виборами в Аджарії не проводився. І саме головне, що в Батумі Михайло Саакашвілі за популярністю вдвічі випередив Аслана Абашидзе.
Після таких підсумків виборів зупинити падіння Абашидзе вже нічого не могло. Побачивши, що антиабашидзевськи настроєних людей є досить багато, народ все більше почав підтримувати акції протесту. Намагання придушити їх не давали наслідків, поступово опозиційні настрої почали охоплювати поліцію та військових, громадяни почали позбуватися страху, і тоді Абашидзе взяв курс на військовий конфлікт. Він сподівався, що численні жертви змусять втрутитись у конфлікт міжнародну громадськість та, особливо Росію, що будуть введені миротворчі війська, і йому вдасться зберегти владу. На вулиці вийшла бронетехника, були спочатку перекриті, а потім заміновані дороги і нафтотермінал, телебачення кричало про невідворотне вторгнення грузинських військ. На кордон Грузії висунулися танки та тисячі озброєних ополченців.
В цій ситуації Михайло Саакашвілі однозначно заявив, що військового втручання в аджарські справи не буде, і що диктатора повинен скинути сам аджарський народ. Цю інформацію “Кмара!”, “Наша Аджарія” та “Демократична Аджарія” поширювали серед населення, і в людей почало наростати обурення проти Бабу, який сам. Брязкання зброєю та самоізоляція республіки, коли на тебе ніхто не нападає, не сподобалися аджарцям, адже багато з них постійно їздять до Грузії, та й по економіці і добробуту така ситуація б’є досить сильно.
Грузинський уряд оголосив, що всім, хто відмовиться підкорятися Абашидзе, буде оголошена амністія, а хто підніме руку на мирних людей, буде жорстоко покараний після перемоги демократії в Аджарії, яка настане дуже швидко. Після цього від Абашидзе почали втікати підлеглі, які оприлюднили сенсаційні дані про його участь в торгівлі наркотиками і зброєю. Імідж Абашидзе в очах міжнародної громадськості був однозначно знищений, і всі країни заявили, що, якщо не буде нападу з боку Грузії, втручатися у ситуацію на стороні Абашидзе ніхто не буде. Росія, не бажаючи підтримувати наркобарона, наказала солдатам на своїй базі не покидати казарм і відкривати вогонь лише у випадку нападу на базу. Солдати-аджарці також не перейшли на сторону Бабу.
Тим часом опозиція, не дивлячись на репресії, продовжувала проводити мирні мітинги. Дівчата дарували солдатам квіти, з обох боків кордону до військових підходили тисячі мирних людей і переконували їх перейти на бік народу або розійтись по домівках.
Рейтинг Абашидзе стрімко падав, спочатку поодинці, а потім цілими групами з Аджарії у Грузію почали втікати поліцейські, військові і навіть особисті охоронці Абашидзе. Втомившись від стояння на кордоні і зрозумівши що нападати на Аджарію ніхто не буде, ополченці також почали розходитися. Грузія висунула до кордону війська, однак оголосила, що вони не перейдуть кордону і мають завдання лише убезпечити порядок на території Грузії, якщо “бабуїни” намагатимуться вчинити провокації за мжами Аджарії.
В 30 кілометрах від Аджарії розпочалися військові маневри грузинської армії. І хоча всім було зрозуміло, що учасників маневрів (2 тисячі) занадто мало для проведення можливої військової операції в Аджарії, в Абашидзе не витримали нерви. Не припиняючи кричати про можливе вторгнення грузинської армії, він наказав підірвати мости через річку Чолокі. Це був чисто пропагандистський крок, оскільки ця неширока, неповноводна і не стрімка річечка і без мостів не є перешкодою для армійської техніки. А от в очах для людей, які втратили можливість поїхати до Грузії, це дійство викликало справжнє обурення. І коли Абашидзе не допустив до Грузії вантажівки з добривами для аджарських селян, брешучи, що таким чином хотіли завезти вибухівку, ніхто йому уже не повірив. Після цього навіть обстріли мирних демонстрантів з боку “бабуїнів” та розташування снайперів, які мали вбивати дезертирів, на всіх дорогах не зупинили масової втечі від Абашидзе, оскільки снайпери самі кидали зброю.
4 травня до кордонів Аджарії підійшла кількатисячна мирна колона аджарців на чолі з прем’єр-міністром Зурабом Жванією. Після переговорів з нечисленними військами, які ще залишилися вірними Абашидзе та гарантій амністії, міністр внутрішніх справ Аджарії Джемал Гогітідзе наказав скласти зброю та перейшов на бік грузинського уряду. Колона рушила на Тбілісі, члени військових формувань почали масово розходитись по домах і до вечора 5 травня вірність Абашидзе зберігали лише 200 чоловік із загону швидкого реагування, які з танками та зенітно-ракетними установками контролювали тільки район навколо його резиденції. В цій ситуації Михайло Саакашвілі оголосив, що для уникнення кровопролиття надасть гарантії безпеки Аслану Абашидзе та змогу для нього покинути Грузію. А всім, хто не замішаний у особливо тяжких злочинах і складе зброю, буде оголошена амністія. В протилежному випадку ті, хто почне стріляти, лише збільшать свою провину і понесуть найжорстокіше покарання. Водночас він звернувся до Росії з проханням надати Абашидзе політичний притулок. До Батумі прибув секретар Ради безпеки Росії Ігор Іванов. Після чотирьох годин переговорів в ніч з 5 на 6 травня Аслан Абашидзе разом з сином Георгієм та головою міністерства безпеки Аджарії Сосо Гогітідзе втік на літаку Іванова до Москви, не встигши навіть забрати з собою численні цінності (я вже мовчу про нерухомість), 65 породистих собак, 9 супердорогих авто, коні, орли, і це все було продане з аукціону для спрямування виручених від продажу коштів на розмінування, ремонт мостів та виплату пенсій і зарплат.
2004.09.15 | Михайло Свистович
Висновки про Аджарію
Отже факти такі:1. В особистій розмові ще до виборчої кампанії-2003 мажоритарник від Аджарії Давид Бердзенішвілі твердить, що в Аджарії є 20% людей, які проти Абашидзе. Тобто найнепримиренніший противник Абашидзе визнає, що 80% - за. При цьому слід робити похибку на перебільшення (грузин, понти) та немалі амбіції Давида – “я – популярний в Аджарії).
2. Після цих слів ситуація погіршилась. Агітаційний похід Єдиного національного руху зупинили на Чолокі, агітаторів, в т.ч. і Давида, жорстоко побили. Сам Бердзенішвілі обраний не був (вже після революції пройшов за списками ЄНР).
3. Після цього побиття активна опозиція в Аджарії заглохла.
4. В грудні 2003-го активні дії в Аджарії розпочала “Кмара”. Їх було семеро в самій Аджарії. До того ж ці семеро не мали жодного досвіду, вони були “нульові”. “Кмара” зробила Аджарію своїм пріоритетом, махнувши навіть рукою на ректора ТДУ Роїна Метревелі. За чотири місяці на маленьку Аджарію в “Кмари” пішло стільки ж грошей, скільки на всю Грузію до того (за 6 місяців).
5. Наприкінці березня 2004-го в Аджарії відбулися вибори. При тому, що повністю фальсифікаціям запобігти не вдалося (особливо у сільських районах), Абашидзе набрав лише 50%. Тобто, якщо навіть припустити, що Бердзенішвілі зі своїми 20% не перебільшив, а фальсифікацій не було, “на ліцо” 30% приросту, здобутого в найнесприятливіших умовах (куди там Щербаню, Плеханову і Царенку до Абашидзе – в Аджарії лише за наклеєну листівку давали в грудні 2003-го 15 діб, а за вуличні протести калічили і навіть стріляли).
6. Через місяць після виборів Абашидзе був скинутий самими аджарцями.
2004.09.15 | Абу
тільки одне уточнення
Давид казав що 20% складають прихильники Республіканської партії, яку він з братом очолює. Саме стільки вони (республіканці) набирали на початку 90-х років на виборах в Аджарії.На зиму 2003 ситуація для республіканців була трохи не така - партія майже 10 років діяла в підпіллі, їхні люди весь цей час зникали безвісті у "раціоналізаторів" (це інший нікнейм "бабу-їнів", які в 90-х поголовно ходили з раціями, мабіли ще не були такі масові), а Бердзенішвілі був особистом ворогом бабу.
але це - тільки нюанси, які однак ще більше підкреслюють ролю Кмари.
2004.09.15 | Михайло Свистович
Re: тільки одне уточнення
Абу пише:> Давид казав що 20% складають прихильники Республіканської партії, яку він з братом очолює.
А крім них там саакашвілівців і не було майже. Та й прибрехав він. Грузин, бля, грузин (с) Кучма
2004.09.15 | Абу
Re: тільки одне уточнення
Давид з тих нечисельних грузинів які дуже тверезо дивляться на події і не страждає на звичні балячка.На початку 90-х, при фрагментованому політичному просторі, Республіканці в Аджарії були самою крупною силою, набираючи на виборах майже стільки ж як Наша Україна. але коли то було...
Михайло Свистович пише:
> А крім них там саакашвілівців і не було майже. Та й прибрехав він. Грузин, бля, грузин (с) Кучма
а Левон Варшаламідзе?
2004.09.17 | Михайло Свистович
Які занудні ці муслімани
Хоч і мову українську вивчилиАбу пише:
> На початку 90-х, при фрагментованому політичному просторі, Республіканці в Аджарії були самою крупною силою, набираючи на виборах майже стільки ж як Наша Україна. але коли то було...
Какой разніца? Я навів слова Бердзенішвілі тільки для того, щоб показати, що навіть для великих применшувачів їх ролі (якщо уявити, що республіканці залишились на тому ж рівні популярності, і що 20% не перебільшення навіть на переддень революції, а також, що 50% Абашидзе наприкінці березня 2004-го не є перебільшенням , здобутим завдяки хай і не тотальним, але все ж фальсифікаціям - особливо "на селі"), то все одно 30% за 4 місяці - це дуже до фіга.
> Давид з тих нечисельних грузинів які дуже тверезо дивляться на події і не страждає на звичні балячка.
Фіг там, грузин, бля, грузин (с) - за бренд тримається.
2004.09.16 | Mult
Проміжні ідеї по СНАУ
Повертаємося до СНАУ. Пропоную таке, і сьогодні багато хто на обговоренні (правда, небагатолюдному) був зі мною згоден:1. Мораторій на слово "бидло" та інші подібні образи по відношенню до СНАУ та інших неактивних сумських студентів.
2. Акцій по аграрному до виборів взагалі не влаштовувати. Я розумію, що влада зміниться, але ще як в Грузії потрібно буде попрацювати.
3. Покищо активно працювати із активними студентами СНАУ, яким не подобається те, що робиться у їх Університеті. Залучати їх до роботи братства. І якщо вони прийдуть до того, щоб щось там робити в аграрному, тоді хай своїми силами(звичано ж за активної тіньової допомоги іншої частини студентства: моральної, інформаційної, фінансової) починати акції. А так - не треба іншим студентам робити навіть гекмаребу комусь із яструбів ідеалізації СНАУ.
4. Потрібні зараз акції, які б навчили студентів СНАУ не боятися - і це головне.
Прошу додавати ще щось.
Але ось є такий нюанс, якого може Михайло не розуміє(хоча якщо живе у Ірпені, то розуміє, напевне): до СНАУ вступає більше половини таких, які просто не зможуть за своїми знаннями та розвитком навчатися, якщо університет тойц перетвориться на справжній Університет. І десь відсотків 40-60 туди йдуть, знаючи що там вчитися не треба майже зовсім, лишень внески до фондів сплачувати. І їх все нові і нові побори вже не дивують - вони багато грошей втрачають, якщо на них раптом наїдуть.
Це все досить м'яко сказано. Тобто це, власне і була головна причина протестів Студентського Спротиву, якщо забулося...
2004.09.17 | Михайло Свистович
Re: Проміжні ідеї по СНАУ
Mult пише:>
> Але ось є такий нюанс, якого може Михайло не розуміє(хоча якщо живе у Ірпені, то розуміє, напевне): до СНАУ вступає більше половини таких, які просто не зможуть за своїми знаннями та розвитком навчатися, якщо університет тойц перетвориться на справжній Університет. І десь відсотків 40-60 туди йдуть, знаючи що там вчитися не треба майже зовсім, лишень внески до фондів сплачувати. І їх все нові і нові побори вже не дивують - вони багато грошей втрачають, якщо на них раптом наїдуть.
В ірпінській податковій академії те саме.
2004.09.17 | fahid
Re: Проміжні ідеї по СНАУ
Ректор - выборная должность. Поэтому свалить его очень тяжело. Но, как пишет Свистович, в Тбилиси удалось снизить уровень коррупции без смены ректора, с помощью давления извне.Нужно организовать такое давление. Если есть достаточно большая группа студентов СНАУ, недовольных нынешним режимом, они могут бомбить министерство образования такими заявлениями "Нас не устраивает уровень образования, которое мы получаем. Требуем провести переатестацию СНАУ, с внешним независимым тестированием реального уровня подготовки студентов." Можно писать заявы в прокуратуру
"Мне, студенту Пупкину, препод имярек предлагал поставить зачет за взятку в размере Х гривень". До выборов, конечно, реальных результатов это все не даст, но начинать можно и сейчас.
"Быдло" такие действия поддерживать конечно не будет.
Что они могут поддержать - это действия направленые на устранение основного источника коррупции - несоответствия учебных программ реальным возможностям и потребностям студентов. Скорее всего это так, учебные программы большинства ВУЗов перегружены всякой туфтой.
Даже если это и не совсем туфта - если половина студентов не в состоянии ее освоить - надо исключать из программы. Но инициировать пересмотр программы студенты конечно не могут. Для этого нужна уже группа "оппозиционных" преподов. Есть такие в СНАУ?
2004.09.17 | Mult
Нажаль там немає незадоволених викладачів, які б відкрито
про це сказали.Вони кажуть це, тільки після того як їх звільняють
Студентів незадоволених багато. Їх просто треба зібрати в одному місці і організувати.
Власне це, я маю надію, ми і будемо робити.
2004.09.17 | Mult
Фоторепортаж про події в СНАУ
http://www.sumy-bespredel.info/potato3.htm2004.09.17 | Михайло Свистович
Стосунки “Кмари” з політичною опозицією.
“Кмара”, як і Отпор, виступала лише проти режиму, не підтримуючи жодну політичну силу. Звичайно, що кожен кмарівець мав свої політичні симпатії. Більшості подобався Саакашвілі, комусь – Бурджанадзе (після наїзду на “Кмару” біля універу симпатиків в неї поменшало), комусь іще хтось, Жванію вони ніколи не любили...Однак “Кмара” ніколи нікого не ідеалізувала і ставилась до всього критично.
На відміну від Отпора, “Кмара” не відмовлялася від співробітництва з опозицією взагалі. І навіть не тиснула на неї. Але ніколи і не дозволяла опозиції собою командувати. Якщо дії опозиції були в руслі “Кмари”, якщо опозиція не виставляла ніяких умов, то “Кмара” могла діяти з нею спільно. Наприклад, коли опозиція готувала агітаційний похід на Аджарію і, не маючи людей, звернулася до “Кмари” за підтримкою, кмарівці погодились дати 150 своїх (всього в поході брало участь 300 людей), які б ішли нев майках “Кмари”, а в майках Єдиного національного руху. Бо Аджарія – це питання державне, вище за організаційні принципи.
Та в основному виходило так, що не “Кмара” працювала на опозицію, а опозиція на “Кмару”. “Кмара”, як і ми, в певний момент зрозуміла, що легше і швидше зробити щось самим, ніж іти з пропозиціями до опозиції, яка до тебе ставиться несерйозно (як до хлопчиків та дівчаток на побігеньках), долати опозиційну бюрократію, узгоджувати, доводити, випрошувати. Тому не “Кмара” йшла до опозиції, а опозиція до “Кмари”. Наприклад, партійні опозиціонери брали участь у акціях “Кмари”, опозиційні депутати витягали кмарівців з міліції. Правда, і опозиція грузинська відрізнялася від української. Точніше Саакашвілі відрізнявся. Він розумів, що для Грузії і для опозиції (і для нього особисто) потрібен такий незалежний громадянський рух, який нікому, в тому числі і йому не підкоряється. Бо об’єктивно дії “Кмари” проти Шеварднадзе були на руку Саакашвілі. Та й мудаків серед опозиції такий рух допомагає виявляти, теж полегшення, адже сам кожному в душу не заглянеш (це, наприклад, про Ющенка та Єпіфанова).
“Кмара” не відмовлялася від допомоги опозиції, але ніколи не дозволяла диктувати собі умови. Позиція була така: “Якщо ви хочете допомогти справі, про яку самі всюди заявляєте, як про корисну, то ми радісно приймемо вашу безкорисливу допомогу, але якщо вона надається на неприйнятних для нас умовах, то нам такої допомоги не треба”. Тому опозиціонери ходили без своєї символіки на акції “Кмари”, опозиційні депутати самі, без прохання з боку “Кмари”, витягали кмарівців з міліцейських відділків (таким чином краще завоювати довіру “Кмари” чи будь кого іншого, ніж виставляти умови) і т.д.).
Після революції “Кмара” не розпалася, як сербський Отпор. Звичайно, хтось пішов у владу, хтось почав робити кар’єру, але організація залишилася і продовжує діяти. Вони, як і до революції, підтримують не конкретних осіб чи політичні сили, а хороші справи. Не люблять прем’єра Жванію, досить прохолодно ставляться після подій навколо університету до Бурджанадзе, досить добре ставляться до Саакашвілі, однак і йому не дають спуску. Був один випадок, коли вони поставили Мішу на місце. Справа в тому, що він, як і більшість політиків (а особливо грузинських) любить піар, популярність, ефектність тощо. І ось захотів він показати, як він бореться зі злочинністю. Не те, щоб він з нею не боровся, але йому захотілось похвалитись про це. В одному селі був бандит, який зробив банду з односельців, і ця банда грабувала, вбивала тощо. Частину грошей цей бандюк скеровував на благоустрій села, в якому, до того ж, ці бандюки мали родичів. Односельці навіть не всі знали, чим він займається, бо ж свої чорні справи він робив не в своєму районі. А ті, хто був у банді, не сильно хвалилися своїми “подвигами” навіть з родичами. Тому односельці любили і поважали цього бандюка-“благодійника” (ну і ще клановість тут грає свою роль). Поліція замість того, щоб провести спецоперацію по арешту, оточити вночі будинок чи зробити ще якось, оточила все село під прицілом телекамер. Коротше, з операції по затримці бандюка зробили шоу. Заздалегідь оголосили по телевізору, виголосили йому ультиматум “здавайся”. Бандюк організував односельців на свій захист, налапав їм, що ось його, такого незалежного від всіх, хочуть за добрі справи заарештувати. Односельці звели барикади, село довелося брати штурмом, при цьому загинули люди, які ніколи нікого не грабували і не вбивали.
“Кмара” влаштувала прес-конференцію, на якій засудила дії Міші і попередила, що іще раз – і вони прес-конференцією та попередженням не обмежаться. Після цього Міша не тільки перестав робити шоу зі своєї діяльності, але перед тим, як щось зробити неоднозначне, періодично телефонує до “Кмари” і радиться.