Примарний вплив Європи, США та Росії на президентські вибори (/)
09/21/2004 | Sztefan von Seitz
URL: http://www.zn.kiev.ua/nn/show/510/47680/
«Росія ставить на Януковича», «Захід ставить на Ющенка» — ці розхожі тези охоче сприймає населення, а тому настільки ж охоче використовують їх політтехнологи в нинішній президентській кампанії. Які насправді ставки роблять Білий дім і Кремль? Хто їхні фаворити? І наскільки «букмекерські контори» у Москві та Вашингтоні здатні реально вплинути на хід наших виборчих перегонів? Проект Центру Разумкова «Зовнішній чинник на президентських виборах-2004» уможливив висловлювання на цю тему авторитетних експертів. Зокрема — посланців із США та РФ. Їхній погляд ми пропонуємо увазі читачів «ДТ».
Примітка редакції. Статті друкуються з незначним скороченням. З повним обсягом цих публікацій ви можете ознайомитися в журналі «Національна безпека і оборона», №5. Хоча матеріали написано ще в травні, вони не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Як в Україні, так і за кордоном серед наукових і політичних аналітиків, місцевих і міжнародних дипломатів та ЗМІ існує багато припущень і чуток із приводу зусиль Заходу та Росії вплинути на результати жовтневих президентських виборів в Україні. Проте видається досить сумнівним, щоб ці зусилля справили на вибори суттєвий вплив.
Росія та США. Неефективні політичні зусилля
По-перше, допомога західних урядів підпадає під категорію програних війн і характеризується фразою «замала, несмілива, запізніла», яку вперше застосував генерал Д.Макартур — найвидатніший військовий командувач США ХХ століття.
По-друге, можливість втручання Росії перебільшена, тому що українські олігархи мають досить неправедно надбаних грошей для адекватного фінансування своїх кандидатів без допомоги Росії й тому, що аспекти зовнішньої політики, на які Росія може вплинути, не стануть чинниками, які українські виборці будуть враховувати при обранні наступного президента.
По-третє, колишні посли США в Україні С.Пайфер і К.Паскуаль припустилися фатальних помилок. Не розуміючи політики та ігноруючи поради фахівців, вони настирливо переконували Президента Л.Кучму та пропонували йому різні угоди, щоб він більше не балотувався на виборах, хоча його президентський рейтинг на той час становив усього 9%, і він би легко програв В.Ющенкові, як би помічники Л.Кучми не намагалися спотворити результати виборів на свою користь.
По-четверте, західні уряди та бізнесові кола поки що не схильні докладати зусиль і надавати кошти, щоб суттєво допомогти демократичній опозиції, оскільки представники Заходу вважають опозиціонерів поганими організаторами, котрі ніколи раніше не вигравали президентські вибори й програли парламентські вибори 2002 року, хоча могли скласти більшість у Верховній Раді.
У 2001—2002 роках зарозумілі «мачо» з найближчого оточення В.Ющенка гоноровито відмахнулися від послуг одного з найкращих американських експертів із проведення виборчих кампаній Ф.Лунца. Оскільки предки Ф.Лунца були вихідцями з України, він виявив бажання показати демократичним лідерам, як слід формувати національну коаліцію, якими мають бути організаційні методи та система подачі інформації, які б допомогли їм привернути на свій бік понад 50% виборців та забезпечити більшість у парламенті. Замість цього вони поклалися на свої обмежені знання й домоглися лише 24% голосів та 27% місць у Верховній Раді, потім передчасно повірили в перемогу та дозволили В.Ющенкові поїхати на місяць у відпустку до Португалії, тоді як він мав би залишитися в Україні й зустрічатися з переможцями одномандатних округів, переконуючи їх приєднатися до нової демократичної парламентської більшості під його проводом. (Ф.Лунц забезпечив республіканцям контроль над Конгресом США; був радником кандидатів у президенти, котрі здобули перемоги; домігся обрання республіканців Р.Джуліані та М.Блумберга мерами Нью-Йорка, який перебував майже повністю під контролем Демократичної партії; вигравав національні вибори на Балканах, в Австрії та Латинській Америці; готував С.Берлусконі, який здобув переконливу перемогу в італійському парламенті. Проте якомусь менеджерові, що в той час керував справами «Нашої України», це, очевидно, не здалося гідним досвідом.)
Команди, що представляють правлячий режим, також відкриті для порад західних і російських фахівців. Американські джерела повідомляють, що голова Національного банку України, лідер партії «Трудова Україна» С.Тігіпко взимку запросив радником із питань проведення президентської кампанії Д.Шоена — стратега в галузі соціологічних опитувань, який працював з президентом Б.Клінтоном; а прем’єр-міністр В.Янукович консультується з дорадчою фірмою «Greenberg, Carville & Shrum», що займається проведенням кампаній Демократичної партії США, а раніше організувала кампанію Соціалістичної партії І.Ілієску в Румунії.
Очевидно, що Європа та США хотіли б, щоб переміг В.Ющенко, а не В.Янукович із його колегами, які мають більше економічних і соціальних зв’язків з Росією. Імперські зазіхання Росії, відсутність у ній демократичного суспільства, її хитрість і ненадійність у міжнародних справах викликають недовіру на Заході. Американці, що відокремилися від британського колоніалізму та імперії, відчувають особливу симпатію до боротьби України за звільнення від російського домінування.
Росія витончено дала зрозуміти, що вона хоче відновити імперію. Хоч українські олігархи та непрозорі ділові, банківські й урядові кола зацікавлені в масштабному фінансуванні й інвестиціях із боку західних країн та інституцій, вони усвідомлюють, що головний ринок їх експорту нині знаходиться на Сході, на території країн колишнього СРСР. Вони також знають, що новий, проросійськи налаштований президент України не буде з’ясовувати походження їхнього майна та фінансів, щоб оцінити їхню легітимність, тоді як адміністрація В.Ющенка, ймовірно, наполягатиме на прозорості та чесній сплаті податків. Отже, нинішній режим і той, що прийде йому на зміну в разі обрання президентом В.Януковича, вагаються у своїй схильності та практичній діяльності між потребою в коштах, ноу-хау й ринках на Заході та основними ринками й тиском зі Сходу, де допускається непрозорість ділової та урядової діяльності.
Враховуючи непевність ситуації, можна було б сподіватися, що зазвичай добре організований Захід діятиме оперативно та скористається слушною нагодою, щоб повністю перетягти Україну до євроатлантичного табору в політичному, економічному та військовому сенсі. Але так не трапилося, оскільки Державний департамент США та дипломатичні установи ЄС надто обережно вирішували це завдання — замість того, щоб поставити його перед приватними фахівцями з проведення виборчих кампаній.
Допомога Заходу демократії
в Україні: невтішні результати
Результати допомоги Заходу демократичним елементам громадянського суспільства були незначними й зрештою виявляться, мабуть, марними, якщо євроатлантична спільнота не займе твердішу позицію. Таким чином, ні Росії, ні діючій українській владі поки що не слід боятися, що Захід зможе ефективно впливати на вибори в Україні, з кількох причин.
Ні Європа, ні США не надають коштів на проведення виборчої кампанії В.Ющенка! Зовсім ніяких — ні легальних, ні нелегальних! Міністерства закордонних справ західних держав не наважуються попросити свої служби зробити якісь внески або відверто запропонувати одному чи двом патріотично налаштованим антиросійським філантропам від бізнесу таємно надати кошти (або відповідних фахівців) на проведення кампанії В.Ющенка, яка нині відчуває нестачу фінансів, але набуває дедалі більшого глузду. Ввічливість і пересторога — це гра дипломатів; вона не приносить інвестицій, не розвиває бізнес і не створює робочі місця, не виграє вибори й не змінює режими, не позбавляє від непотрібних бюрократів ні вдома, ні тим більше за кордоном.
Програми з підтримки демократії та самоврядування, що фінансуються Агентством з міжнародного розвитку (АМР) США, та гранти на проведення справедливих виборів і роботу ЗМІ, що надають посольства європейських країн і США, замалі, оскільки вони надто розпорошені, нескоординовані та оплачують надто багато безплідних аналізів і порожніх балачок. Ці установи не розуміють, що аналіз не має сенсу, якщо відсутні конкретні дії. Те саме можна сказати й про зроблені з найкращих міркувань пожертви на незалежне громадянське суспільство та програми таких приватних інституцій, як Фонд Ч.С.Мотта або Соросівський Інститут відкритого суспільства, які щорічно надають понад тисячу грантів (переважно в межах 500—5000 дол.). Усі ці гранти не настільки великі, щоб кардинально змінити ситуацію, й призначені, здається, для поступової (протягом приблизно 20 років) трансформації українського суспільства, що, очевидно, забезпечить працівників цих організацій роботою до самої пенсії. Потім ці бюрократи відзвітують перед своїми босами, що вони надали сотні грантів у межах 500—25 тис. дол. на запровадження змін. Отже, якщо демократичне суспільство не буде успішним, вони зможуть пояснити, що винні в цьому не їхні бюрократи, а «нездатні українці», або скажуть: «Така вже доля України»!
Діяльність із надання грантів організовують і проводять західні та українські працівники, які мало знають про те, як виграються або програються вибори. Ці люди отримують зарплатню й зорієнтовані на процес, а не на досягнення мети або результатів. Запізніла витрата мільйонів доларів — це дуже непрофесійна робота та марнотратство грошей платників податків.
Велику програму АМР США (проект ЕР-3), що впроваджується останні чотири роки, було розроблено для надання грантів НУО на навчання членів дільничних і окружних виборчих комісій, як проводити чесні вибори на місцевих виборчих дільницях, та на навчання незалежних спостерігачів. Через три тижні після того, як Центральна виборча комісія (ЦВК) підписала з АМР США меморандум про надання їй основного фінансування, вона повідомила НУО, що віднині ЦВК самостійно керуватиме навчальними програмами; а нещодавні зміни у виборчому законодавстві забороняють спостерігачам від НУО бути присутніми на місцевих виборчих дільницях. Тим самим ЦВК і діючий режим нібито кажуть: відступіться, ми самі про все подбаємо як нам треба! Так, як у Мукачеві. Якби АМР США набралася сміливості й припинила фінансувати ЦВК за цей обман або якби посольства західних країн висловили свій протест Л.Кучмі у зв’язку з цим інцидентом, це стало б надихаючим сюрпризом для демократичного населення України.
Організація з безпеки
і співробітництва в Європі: жива чи мертва?
До проведення парламентських виборів у Грузії в березні 2004 року Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) залучила 450 спостерігачів із Західної Європи й США, щоб забезпечити чесний підрахунок голосів на 2700 виборчих дільницях. В Україні ОБСЄ планує використати лише 700 спостерігачів на 33 тис. виборчих дільниць. Це один спостерігач на шість дільниць у Грузії й один спостерігач на приблизно 50 дільниць в Україні. Смішно й сумно. Чи викличе це занепокоєння в Росії або місцевих державних адміністрацій, які можуть спробувати наповнити скриньки фальшивими бюлетенями?
Зважаючи на те, що п’ять національних телевізійних мереж, основні газети та радіостанції України, що знаходяться в руках прихильників В.Януковича, подають тенденційну інформацію на його користь, а західні агенції з допомоги працюють неефективно, розпорошуючи мільйони євро на тисячі грантів для дрібних нескоординованих НУО, які живуть за рахунок цих грошей, в той час, як ОБСЄ поки що не приносить користі через нестачу міжнародних спостерігачів, ні Росія, ні режим Л.Кучми не мають підстав хвилюватися з приводу зовнішнього впливу, який нібито може допомогти В.Ющенкові здобути перемогу на виборах. Якщо він і переможе (а тепер, коли його команда організаційно зміцнюється, він, здається, справді може це зробити), то це станеться тому, що українським виборцям уже набридла нинішня ситуація, й вони згодні, щоб нова мітла вимела павутиння й створила умови для нових робочих місць, пристойного рівня життя, а також урядові в судові структури на всіх рівнях, які б дотримувалися європейських норм правосуддя, чесної гри, свободи преси й прав людини.
Альянс СДПУ(о), соціалістів і комуністів: тимчасовий
чи перманентний?
Мабуть, найцікавішою подією на внутрішній політичній арені України, на яку таки могла вплинути Москва, була майстерна спроба глави президентської адміністрації В.Медведчука укласти союз між СДПУ(о), Соціалістичною партією О.Мороза та Комуністичною партією П.Симоненка.
Хоча Президент Л.Кучма запропонував кандидатуру В.Януковича (оскільки В.Медведчука навряд чи оберуть), об’єднання Медведчук—соціалісти—комуністи вперто намагається внести зміни до Конституції України, щоб скоротити повноваження президента і передати їх парламенту та змінити закон так, щоб усі члени Верховної Ради обиралися за партійними списками на основі пропорційного представництва, що дасть змогу кільком лідерам фракцій контролювати весь майбутній парламент.
У середині квітня В.Медведчук провів офіційні та приватні консультації з В.Путіним у Москві. Він, вірогідно, попросив у В.Путіна підтримки, щоб змусити українських комуністів змінити свою назву (як вони це зробили в Польщі, Румунії та інших країнах) і приєднатися до нового лівого соціалістичного угруповання на парламентських виборах 2006 року. Якщо до 33% голосів, набраних Комуністичною та Соціалістичною партіями на виборах 2002 року, додати 5% голосів, відданих за соціал-демократів В.Медведчука, то цілком імовірно, що об’єднана група кандидатів до Верховної Ради, щедро профінансована В.Медведчуком і Москвою та вишколена під новою назвою соціалістичної коаліції, зможе завоювати 40% місць у парламенті й сформувати уряд.
В.Медведчук, досконалий майстер укладання угод та успішний фінансист, мабуть, міг би вибрати ще 10% з-поміж парламентаріїв, обраних від невеликих блоків, що подолали 3-відсотковий бар’єр, чого було б достатньо для утворення парламентської більшості, обрання всіх членів уряду та прем’єр-міністра. У цьому разі керівних посад вистачило б і для соціаліста О.Мороза, і для комуніста П.Симоненка, і для В.Медведчука. І тоді останній міг би домогтися вступу до клубу європейських соціал-демократичних партій та узгодити погляди України й Росії на регіональні та міжнародні питання.
Тому лідер СПУ О.Мороз заслуговує на значну увагу. Що він зробить після того, як закінчить улітку проводити свою передвиборну президентську кампанію, яка, на думку аналітиків, має просто потішити його его: зніме свою кандидатуру на початку вересня та підтримає демократа В.Ющенка ще до того, як надрукують виборчі бюлетені й поки однопартійці О.Мороза не встигнуть стомитися; зачекає до виборів, що відбудуться 31 жовтня, й потім підтримає В.Ющенка у другому турі виборів, запланованому на 21 листопада (в обмін на менші обіцянки), або покине (чи може вже покинув?) лави демократичного руху та об’єднається з В.Медведчуком і комуністами в намаганні контролювати парламентські вибори 2006 року, що повністю й остаточно відкине Україну назад до соціалістичної економіки та уряду, тісно пов’язаних із Росією в межах нового чотиристороннього економічного й політичного блоку, призначеного для конкуренції з Європою і США?
Політична гра
США та країни ЄС поки що поводяться надто несміливо й майже не беруть участі в грі. Якщо В.Ющенко переможе, що тепер здається здійсненним, без реальної допомоги з боку ОБСЄ і євроатлантичних країн, то він нічим не буде зобов’язаний ні ЄС, ні США.
Українські виборці голосуватимуть, беручи до уваги, в основному, внутрішні проблеми: рівень життя, безробіття, корупцію та антикучмівські настрої, що більше сприяє В.Ющенкові, ніж В.Януковичу.
Людиною Москви в Україні може стати В.Медведчук, який контролює невелику, але добре дисципліновану партію, два загальнонаціональних телеканали, кілька радіостанцій, газети та інтернет-сайти, через які він може трохи допомогти просуванню кандидатури О.Мороза. Не заперечуючи проти того, щоб В.Янукович став президентом із широкими повноваженнями, В.Медведчук усе ж міг би спробувати об’єднати українських комуністів, соціалістів і соціал-демократів у нову партію більшості або правлячу коаліцію на парламентських виборах 2006 року, якщо йому вдасться внести зміни до Конституції й заручитися підтримкою Москви. (Як відомо, впродовж останнього десятиліття АМР США відмовлялася фінансувати виробництво яскравих учбових документальних фільмів для телебачення, шкіл та університетів на території СНД, які б розповідали про переваги й вищий життєвий рівень ринкової економіки та демократичного громадянського суспільства, порівняно з облудністю й провалами соціалізму. Тому українська громадськість загалом залишається досить необізнаною з тим, чому слід голосувати за ринкову економіку й демократичну систему.)
Враховуючи велике незадоволення виборців 10-річним періодом правління адміністрації Л.Кучми, Президент Л.Кучма і В.Янукович мають бути зацікавленими у збереженні своєї репутації та особистої безпеки як в очах українського суспільства, так і в очах міжнародної європейської спільноти. Це може статися лише в тому разі, якщо уряди європейських країн і США та міжнародні інституції привернуть увагу Л.Кучми, одностайно висунувши жорстку вимогу, що вибори 31 жовтня та 21 листопада мають відбутися чесно та справедливо, під наглядом близько 66 тисяч українських спостерігачів від демократичних партій (по двоє на кожній виборчій дільниці) та 10 тисяч спостерігачів ОБСЄ з Польщі та Прибалтики, які володіють російською або українською мовами. Тоді переможець (хто б не виграв вибори) обійме посаду президента, з чим згодяться й поважатимуть його як українські громадяни, так і світова спільнота. А це найкращий спосіб правління. Тоді ОБСЄ не помре, а її співробітникам не доведеться червоніти за те, що вони здали Росії не лише Молдову, але й Україну!
* Автор Джон Конлан — колишній член Конгресу США, професор політології, як менеджер і радник брав участь у 25 виборчих кампаніях.
«Росія ставить на Януковича», «Захід ставить на Ющенка» — ці розхожі тези охоче сприймає населення, а тому настільки ж охоче використовують їх політтехнологи в нинішній президентській кампанії. Які насправді ставки роблять Білий дім і Кремль? Хто їхні фаворити? І наскільки «букмекерські контори» у Москві та Вашингтоні здатні реально вплинути на хід наших виборчих перегонів? Проект Центру Разумкова «Зовнішній чинник на президентських виборах-2004» уможливив висловлювання на цю тему авторитетних експертів. Зокрема — посланців із США та РФ. Їхній погляд ми пропонуємо увазі читачів «ДТ».
Примітка редакції. Статті друкуються з незначним скороченням. З повним обсягом цих публікацій ви можете ознайомитися в журналі «Національна безпека і оборона», №5. Хоча матеріали написано ще в травні, вони не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Як в Україні, так і за кордоном серед наукових і політичних аналітиків, місцевих і міжнародних дипломатів та ЗМІ існує багато припущень і чуток із приводу зусиль Заходу та Росії вплинути на результати жовтневих президентських виборів в Україні. Проте видається досить сумнівним, щоб ці зусилля справили на вибори суттєвий вплив.
Росія та США. Неефективні політичні зусилля
По-перше, допомога західних урядів підпадає під категорію програних війн і характеризується фразою «замала, несмілива, запізніла», яку вперше застосував генерал Д.Макартур — найвидатніший військовий командувач США ХХ століття.
По-друге, можливість втручання Росії перебільшена, тому що українські олігархи мають досить неправедно надбаних грошей для адекватного фінансування своїх кандидатів без допомоги Росії й тому, що аспекти зовнішньої політики, на які Росія може вплинути, не стануть чинниками, які українські виборці будуть враховувати при обранні наступного президента.
По-третє, колишні посли США в Україні С.Пайфер і К.Паскуаль припустилися фатальних помилок. Не розуміючи політики та ігноруючи поради фахівців, вони настирливо переконували Президента Л.Кучму та пропонували йому різні угоди, щоб він більше не балотувався на виборах, хоча його президентський рейтинг на той час становив усього 9%, і він би легко програв В.Ющенкові, як би помічники Л.Кучми не намагалися спотворити результати виборів на свою користь.
По-четверте, західні уряди та бізнесові кола поки що не схильні докладати зусиль і надавати кошти, щоб суттєво допомогти демократичній опозиції, оскільки представники Заходу вважають опозиціонерів поганими організаторами, котрі ніколи раніше не вигравали президентські вибори й програли парламентські вибори 2002 року, хоча могли скласти більшість у Верховній Раді.
У 2001—2002 роках зарозумілі «мачо» з найближчого оточення В.Ющенка гоноровито відмахнулися від послуг одного з найкращих американських експертів із проведення виборчих кампаній Ф.Лунца. Оскільки предки Ф.Лунца були вихідцями з України, він виявив бажання показати демократичним лідерам, як слід формувати національну коаліцію, якими мають бути організаційні методи та система подачі інформації, які б допомогли їм привернути на свій бік понад 50% виборців та забезпечити більшість у парламенті. Замість цього вони поклалися на свої обмежені знання й домоглися лише 24% голосів та 27% місць у Верховній Раді, потім передчасно повірили в перемогу та дозволили В.Ющенкові поїхати на місяць у відпустку до Португалії, тоді як він мав би залишитися в Україні й зустрічатися з переможцями одномандатних округів, переконуючи їх приєднатися до нової демократичної парламентської більшості під його проводом. (Ф.Лунц забезпечив республіканцям контроль над Конгресом США; був радником кандидатів у президенти, котрі здобули перемоги; домігся обрання республіканців Р.Джуліані та М.Блумберга мерами Нью-Йорка, який перебував майже повністю під контролем Демократичної партії; вигравав національні вибори на Балканах, в Австрії та Латинській Америці; готував С.Берлусконі, який здобув переконливу перемогу в італійському парламенті. Проте якомусь менеджерові, що в той час керував справами «Нашої України», це, очевидно, не здалося гідним досвідом.)
Команди, що представляють правлячий режим, також відкриті для порад західних і російських фахівців. Американські джерела повідомляють, що голова Національного банку України, лідер партії «Трудова Україна» С.Тігіпко взимку запросив радником із питань проведення президентської кампанії Д.Шоена — стратега в галузі соціологічних опитувань, який працював з президентом Б.Клінтоном; а прем’єр-міністр В.Янукович консультується з дорадчою фірмою «Greenberg, Carville & Shrum», що займається проведенням кампаній Демократичної партії США, а раніше організувала кампанію Соціалістичної партії І.Ілієску в Румунії.
Очевидно, що Європа та США хотіли б, щоб переміг В.Ющенко, а не В.Янукович із його колегами, які мають більше економічних і соціальних зв’язків з Росією. Імперські зазіхання Росії, відсутність у ній демократичного суспільства, її хитрість і ненадійність у міжнародних справах викликають недовіру на Заході. Американці, що відокремилися від британського колоніалізму та імперії, відчувають особливу симпатію до боротьби України за звільнення від російського домінування.
Росія витончено дала зрозуміти, що вона хоче відновити імперію. Хоч українські олігархи та непрозорі ділові, банківські й урядові кола зацікавлені в масштабному фінансуванні й інвестиціях із боку західних країн та інституцій, вони усвідомлюють, що головний ринок їх експорту нині знаходиться на Сході, на території країн колишнього СРСР. Вони також знають, що новий, проросійськи налаштований президент України не буде з’ясовувати походження їхнього майна та фінансів, щоб оцінити їхню легітимність, тоді як адміністрація В.Ющенка, ймовірно, наполягатиме на прозорості та чесній сплаті податків. Отже, нинішній режим і той, що прийде йому на зміну в разі обрання президентом В.Януковича, вагаються у своїй схильності та практичній діяльності між потребою в коштах, ноу-хау й ринках на Заході та основними ринками й тиском зі Сходу, де допускається непрозорість ділової та урядової діяльності.
Враховуючи непевність ситуації, можна було б сподіватися, що зазвичай добре організований Захід діятиме оперативно та скористається слушною нагодою, щоб повністю перетягти Україну до євроатлантичного табору в політичному, економічному та військовому сенсі. Але так не трапилося, оскільки Державний департамент США та дипломатичні установи ЄС надто обережно вирішували це завдання — замість того, щоб поставити його перед приватними фахівцями з проведення виборчих кампаній.
Допомога Заходу демократії
в Україні: невтішні результати
Результати допомоги Заходу демократичним елементам громадянського суспільства були незначними й зрештою виявляться, мабуть, марними, якщо євроатлантична спільнота не займе твердішу позицію. Таким чином, ні Росії, ні діючій українській владі поки що не слід боятися, що Захід зможе ефективно впливати на вибори в Україні, з кількох причин.
Ні Європа, ні США не надають коштів на проведення виборчої кампанії В.Ющенка! Зовсім ніяких — ні легальних, ні нелегальних! Міністерства закордонних справ західних держав не наважуються попросити свої служби зробити якісь внески або відверто запропонувати одному чи двом патріотично налаштованим антиросійським філантропам від бізнесу таємно надати кошти (або відповідних фахівців) на проведення кампанії В.Ющенка, яка нині відчуває нестачу фінансів, але набуває дедалі більшого глузду. Ввічливість і пересторога — це гра дипломатів; вона не приносить інвестицій, не розвиває бізнес і не створює робочі місця, не виграє вибори й не змінює режими, не позбавляє від непотрібних бюрократів ні вдома, ні тим більше за кордоном.
Програми з підтримки демократії та самоврядування, що фінансуються Агентством з міжнародного розвитку (АМР) США, та гранти на проведення справедливих виборів і роботу ЗМІ, що надають посольства європейських країн і США, замалі, оскільки вони надто розпорошені, нескоординовані та оплачують надто багато безплідних аналізів і порожніх балачок. Ці установи не розуміють, що аналіз не має сенсу, якщо відсутні конкретні дії. Те саме можна сказати й про зроблені з найкращих міркувань пожертви на незалежне громадянське суспільство та програми таких приватних інституцій, як Фонд Ч.С.Мотта або Соросівський Інститут відкритого суспільства, які щорічно надають понад тисячу грантів (переважно в межах 500—5000 дол.). Усі ці гранти не настільки великі, щоб кардинально змінити ситуацію, й призначені, здається, для поступової (протягом приблизно 20 років) трансформації українського суспільства, що, очевидно, забезпечить працівників цих організацій роботою до самої пенсії. Потім ці бюрократи відзвітують перед своїми босами, що вони надали сотні грантів у межах 500—25 тис. дол. на запровадження змін. Отже, якщо демократичне суспільство не буде успішним, вони зможуть пояснити, що винні в цьому не їхні бюрократи, а «нездатні українці», або скажуть: «Така вже доля України»!
Діяльність із надання грантів організовують і проводять західні та українські працівники, які мало знають про те, як виграються або програються вибори. Ці люди отримують зарплатню й зорієнтовані на процес, а не на досягнення мети або результатів. Запізніла витрата мільйонів доларів — це дуже непрофесійна робота та марнотратство грошей платників податків.
Велику програму АМР США (проект ЕР-3), що впроваджується останні чотири роки, було розроблено для надання грантів НУО на навчання членів дільничних і окружних виборчих комісій, як проводити чесні вибори на місцевих виборчих дільницях, та на навчання незалежних спостерігачів. Через три тижні після того, як Центральна виборча комісія (ЦВК) підписала з АМР США меморандум про надання їй основного фінансування, вона повідомила НУО, що віднині ЦВК самостійно керуватиме навчальними програмами; а нещодавні зміни у виборчому законодавстві забороняють спостерігачам від НУО бути присутніми на місцевих виборчих дільницях. Тим самим ЦВК і діючий режим нібито кажуть: відступіться, ми самі про все подбаємо як нам треба! Так, як у Мукачеві. Якби АМР США набралася сміливості й припинила фінансувати ЦВК за цей обман або якби посольства західних країн висловили свій протест Л.Кучмі у зв’язку з цим інцидентом, це стало б надихаючим сюрпризом для демократичного населення України.
Організація з безпеки
і співробітництва в Європі: жива чи мертва?
До проведення парламентських виборів у Грузії в березні 2004 року Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) залучила 450 спостерігачів із Західної Європи й США, щоб забезпечити чесний підрахунок голосів на 2700 виборчих дільницях. В Україні ОБСЄ планує використати лише 700 спостерігачів на 33 тис. виборчих дільниць. Це один спостерігач на шість дільниць у Грузії й один спостерігач на приблизно 50 дільниць в Україні. Смішно й сумно. Чи викличе це занепокоєння в Росії або місцевих державних адміністрацій, які можуть спробувати наповнити скриньки фальшивими бюлетенями?
Зважаючи на те, що п’ять національних телевізійних мереж, основні газети та радіостанції України, що знаходяться в руках прихильників В.Януковича, подають тенденційну інформацію на його користь, а західні агенції з допомоги працюють неефективно, розпорошуючи мільйони євро на тисячі грантів для дрібних нескоординованих НУО, які живуть за рахунок цих грошей, в той час, як ОБСЄ поки що не приносить користі через нестачу міжнародних спостерігачів, ні Росія, ні режим Л.Кучми не мають підстав хвилюватися з приводу зовнішнього впливу, який нібито може допомогти В.Ющенкові здобути перемогу на виборах. Якщо він і переможе (а тепер, коли його команда організаційно зміцнюється, він, здається, справді може це зробити), то це станеться тому, що українським виборцям уже набридла нинішня ситуація, й вони згодні, щоб нова мітла вимела павутиння й створила умови для нових робочих місць, пристойного рівня життя, а також урядові в судові структури на всіх рівнях, які б дотримувалися європейських норм правосуддя, чесної гри, свободи преси й прав людини.
Альянс СДПУ(о), соціалістів і комуністів: тимчасовий
чи перманентний?
Мабуть, найцікавішою подією на внутрішній політичній арені України, на яку таки могла вплинути Москва, була майстерна спроба глави президентської адміністрації В.Медведчука укласти союз між СДПУ(о), Соціалістичною партією О.Мороза та Комуністичною партією П.Симоненка.
Хоча Президент Л.Кучма запропонував кандидатуру В.Януковича (оскільки В.Медведчука навряд чи оберуть), об’єднання Медведчук—соціалісти—комуністи вперто намагається внести зміни до Конституції України, щоб скоротити повноваження президента і передати їх парламенту та змінити закон так, щоб усі члени Верховної Ради обиралися за партійними списками на основі пропорційного представництва, що дасть змогу кільком лідерам фракцій контролювати весь майбутній парламент.
У середині квітня В.Медведчук провів офіційні та приватні консультації з В.Путіним у Москві. Він, вірогідно, попросив у В.Путіна підтримки, щоб змусити українських комуністів змінити свою назву (як вони це зробили в Польщі, Румунії та інших країнах) і приєднатися до нового лівого соціалістичного угруповання на парламентських виборах 2006 року. Якщо до 33% голосів, набраних Комуністичною та Соціалістичною партіями на виборах 2002 року, додати 5% голосів, відданих за соціал-демократів В.Медведчука, то цілком імовірно, що об’єднана група кандидатів до Верховної Ради, щедро профінансована В.Медведчуком і Москвою та вишколена під новою назвою соціалістичної коаліції, зможе завоювати 40% місць у парламенті й сформувати уряд.
В.Медведчук, досконалий майстер укладання угод та успішний фінансист, мабуть, міг би вибрати ще 10% з-поміж парламентаріїв, обраних від невеликих блоків, що подолали 3-відсотковий бар’єр, чого було б достатньо для утворення парламентської більшості, обрання всіх членів уряду та прем’єр-міністра. У цьому разі керівних посад вистачило б і для соціаліста О.Мороза, і для комуніста П.Симоненка, і для В.Медведчука. І тоді останній міг би домогтися вступу до клубу європейських соціал-демократичних партій та узгодити погляди України й Росії на регіональні та міжнародні питання.
Тому лідер СПУ О.Мороз заслуговує на значну увагу. Що він зробить після того, як закінчить улітку проводити свою передвиборну президентську кампанію, яка, на думку аналітиків, має просто потішити його его: зніме свою кандидатуру на початку вересня та підтримає демократа В.Ющенка ще до того, як надрукують виборчі бюлетені й поки однопартійці О.Мороза не встигнуть стомитися; зачекає до виборів, що відбудуться 31 жовтня, й потім підтримає В.Ющенка у другому турі виборів, запланованому на 21 листопада (в обмін на менші обіцянки), або покине (чи може вже покинув?) лави демократичного руху та об’єднається з В.Медведчуком і комуністами в намаганні контролювати парламентські вибори 2006 року, що повністю й остаточно відкине Україну назад до соціалістичної економіки та уряду, тісно пов’язаних із Росією в межах нового чотиристороннього економічного й політичного блоку, призначеного для конкуренції з Європою і США?
Політична гра
США та країни ЄС поки що поводяться надто несміливо й майже не беруть участі в грі. Якщо В.Ющенко переможе, що тепер здається здійсненним, без реальної допомоги з боку ОБСЄ і євроатлантичних країн, то він нічим не буде зобов’язаний ні ЄС, ні США.
Українські виборці голосуватимуть, беручи до уваги, в основному, внутрішні проблеми: рівень життя, безробіття, корупцію та антикучмівські настрої, що більше сприяє В.Ющенкові, ніж В.Януковичу.
Людиною Москви в Україні може стати В.Медведчук, який контролює невелику, але добре дисципліновану партію, два загальнонаціональних телеканали, кілька радіостанцій, газети та інтернет-сайти, через які він може трохи допомогти просуванню кандидатури О.Мороза. Не заперечуючи проти того, щоб В.Янукович став президентом із широкими повноваженнями, В.Медведчук усе ж міг би спробувати об’єднати українських комуністів, соціалістів і соціал-демократів у нову партію більшості або правлячу коаліцію на парламентських виборах 2006 року, якщо йому вдасться внести зміни до Конституції й заручитися підтримкою Москви. (Як відомо, впродовж останнього десятиліття АМР США відмовлялася фінансувати виробництво яскравих учбових документальних фільмів для телебачення, шкіл та університетів на території СНД, які б розповідали про переваги й вищий життєвий рівень ринкової економіки та демократичного громадянського суспільства, порівняно з облудністю й провалами соціалізму. Тому українська громадськість загалом залишається досить необізнаною з тим, чому слід голосувати за ринкову економіку й демократичну систему.)
Враховуючи велике незадоволення виборців 10-річним періодом правління адміністрації Л.Кучми, Президент Л.Кучма і В.Янукович мають бути зацікавленими у збереженні своєї репутації та особистої безпеки як в очах українського суспільства, так і в очах міжнародної європейської спільноти. Це може статися лише в тому разі, якщо уряди європейських країн і США та міжнародні інституції привернуть увагу Л.Кучми, одностайно висунувши жорстку вимогу, що вибори 31 жовтня та 21 листопада мають відбутися чесно та справедливо, під наглядом близько 66 тисяч українських спостерігачів від демократичних партій (по двоє на кожній виборчій дільниці) та 10 тисяч спостерігачів ОБСЄ з Польщі та Прибалтики, які володіють російською або українською мовами. Тоді переможець (хто б не виграв вибори) обійме посаду президента, з чим згодяться й поважатимуть його як українські громадяни, так і світова спільнота. А це найкращий спосіб правління. Тоді ОБСЄ не помре, а її співробітникам не доведеться червоніти за те, що вони здали Росії не лише Молдову, але й Україну!
* Автор Джон Конлан — колишній член Конгресу США, професор політології, як менеджер і радник брав участь у 25 виборчих кампаніях.