МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ІМІ: Напередодні революції?

09/27/2004 | Dworkin
ІМІ: Напередодні революції?

http://imi.org.ua/?read=242:2

Відставка Марчука з посади міністра оборони вкотре примусила заговорити про можливість силового варіанту завершення виборів, до якого, здається, готові вдатись і провладні, і опозиційні сили: влада – якщо перемогу Ющенка мирними методами зупинити не вдасться, опозиція - якщо вибори будуть сфальсифіковані на користь Януковича, або скасовані - на користь Медведчука.

Поведінка Марчука справді була аномальною на тлі того, як інші силовики поводились напередодні завершення виборчої кампанії. Тоді як Генпрокурор Геннадій Васильєв публічно і, навіть, емоційно пов’язав свою долю з долею нинішнього Президента, пообіцявши подати у відставку після виборів, а голова Служби безпеки України Смєшко та один з його заступників “не словом, а ділом” доводили свою відданість нинішньому режимові, Марчук мовчав. Або говорив, що не допустить політизації армії.

Ще раніше інша силова структура – МВС – устами першого заступника глави цього відомства Михайла Корнієнко заявила, що не дозволить після виборів здійснити "грузинський варіант" в Україні і готова "застосувати силу", якщо громадяни захочуть домогтися перегляду результатів шляхом акцій громадянської непокори.

Що спонукало силовиків публічно клястися у вірності нинішньому режимові? Очевидно, політики у погонах в силу своїх службових обов’язків знають про плани влади більше, ніж будь-хто. Усвідомлюючи усю делікатність завдань, які будуть перед ними поставлені, вони розуміють, що лише відверта особиста і публічна прив’язаність до нинішнього режиму може гарантувати їм збереження посад.

За всіма законами політології, Україна має бути якщо не демократичною країною, то, принаймні, країною, в якій постійно існує жвавий рух до демократизації. Сусідство з Європейським Союзом, висока освіта населення, економічне зростання, - основа середнього класу, який не сприймає усяку форму диктатури, - та розкол правлячої еліти- все це створює умови для міцної опозиції, яка буде існувати доти, поки країною правитимуть люди з темним минулим або “темниковим” теперішнім.

Таких сприятливих умов для демократичного руху не існує в безлічі авторитарних режимів Латинської Америки, Азії та Африки, де зріст економіки часто завмер на нульовій позначці, подекуди половина населення не вміє читати, а опонентів влада просто знищує фізично.

Україна з Білоруссю лишилися винятками у регіоні, де з кінця 1980-х, країни, одна за одною, потрапляли під хвилю демократизацію, яка змітала колишніх диктаторів, в кращому разі, у тиху відставку.

Останнім часом нинішня влада лякає українських обивателей “грузинським варінтом”. А чому, власне, грузинським? Адже падіння режиму Шеварнадзе після фальсифікації виборів відбувалось мирно, без застосування зброї і танків на вулицях. Прикладів таких революцій у Східній Європі безліч. Тому можна було би говорити про небезпеку в Україні оксамитового “чехословацького варіанту”, коли комуністичний режим розвалився під тиском громадського руху, або “східно-німецького”, майже оскамитового “варіанту”, де народні демонстрації врешті змели режим Хонекера. Зрештою, можна було би говорити і про недавній “словацький варіант”, коли авторитарний уряд проросійського прем’єра Мечіяра був скинутий не в останню чергу завдяки могутньому громадському спротиву.

Але влада говорить саме про грузинський варіант. Напевно, технологи на Банковій намагаються викликати у обивателя віддалені асоціації з Чечнею, або з особами кавказської національністі на столичних ринках. Це значно вигідніше, ніж говорити про аналогію з успішними громадськими рухами Східної Європи, які швидко призвели до суттєвого покращання життєвого рівня у цих країнах.

Звичайно, було би логічнішим, якби влада лякала українців румунським або югославським варіантом, адже саме там зміна режиму відбувалась під акомпанемент кулеметних черг. Але зрозуміло чому вона це не робить, адже тоді українська влада асоціювала би себе з такими відомими всьому світові особами як Чаушеску або Мілошевич, непоступлива позиція яких і призвела до загибелі мирних громадян.

Втім, світ “грузинським варіантом” не злякаєш. Західна громадськість бачить у грузинському, східно-європейських, навіть сербському рухах спротиву відлунння своїх 1960-х років – коли західний світ стрімко мінявся під тиском тих, чиї політичні свободи різко обмежувала тодішня бюрократична система.

Основним методом політичної боротьби став громадський спротив політичній системі, причому учасники цього спротиву виразно робили акцент на ненасильницькому характері свого руху. Прикметно, що принцип ненасильництва західні шістдесятники позичили на Сході – в Індії, де відбулась перша у світі нанасильницька революція під проводом Мухатми Ганді, філософа і політика, який очоливши рух за незалежність Індії від Великобританії, довів, що мирний громадський спротив може бути сильнішим, ніж зброя.

Першою країною, де вдалось здійснити запозичену в колоніальному світі технологію мирного спротиву виявилась наймодерніша країна сучасності – США.

Саме там принципи ненасильницької боротьби проти режиму чудово збіглися з пацифістським настроями доби В’єтнаму, хіпі, та рок-музики.

Досконалості, однак, ненасильницькі методи боротьби спротиву досягли не у хіпацькому, приправленому анархізмом середовищі, а у активістів антираситського негритянського руху. Прихильники видатного правозахисника Мартіна Лютер Кінга розробили чимало успішних технологій спротиву, які потім часто використовували в усіх частинах світу.

Головним політичним ноу хау негритянської меншини було те, що протестанти ніби все і робили за законом, але якось випадково ставалось, що біля поліцейської дільниці, де перебували заарештовані кілька протестантів, з’являвся натовп людей, який ніяк не рухався з місця, або – це була, напевно, найоригінальніша технологія винайдена на той час, - у туалетах великих аеропортів закривалися з десяток людей, залишаючи список своїх вимог на дверцятах. При цьому, формально, закону, ніби ніхто і не порушував, але вже через кілька годин про вимоги протестантів знала вся країна: пасажирам паралізованого через кілька годин у такий спосіб аеропорту було про що розповісти по прибутті на місце призначення... Зараз, між іншим, день народження Мартіна Лютера Кінга, який заклав основи расової рівності найпотужнішій країні світу, вважається в Америці національним святом.

На пострадянському просторі аналогами правозахисного ненасильницького руху були і є сербський “Отпор”, грузинський “Кмара”, албанський “Мфят” (і “кмара”, і “мяфт” означає “досить!”). Всі вони були міцно замішані на молодіжному середовищі, мали зв’язки з окремими колишніми представників влади, – це той самий розкол правлячої еліти, - та суттєву міжнародну підтримку.

Українська опозиція нині відверто заявляє, що готова відповісти актами громадської непокори, якщо до того її буде штовхати непоступлива влада. Лідер партії "Батьківщина" і парламентської фракції “БЮТ” Юлія Тимошенко вже заявила про те, що у випадку масштабних фальсифікацій на виборах глави держави представники її партії готові очолити повстання. До рішучих дій готовий, здається, і лідер електоральних симпатій Ющенко – принаймні, після замаху на його життя він готовий до цього як ніколи.

По великому рахунку, до акцій громадської непокори можуть вдатись і комуністи, - звичайно, не лідери КПУ, а їхній електорат, який, на відміну від своїх лідерів, завжди був дуже рішуче налаштований проти нинішньої влади. Змичка між лівим електоратом та демократичним рухом можлива лише тоді, якщо праві зможуть вгамувати своїх окремих представників, які, змагаючись за прихильність свого лідера, пов’язуватимуть акції протесту виключно з іменем Ющенка.

Найгірше, що може статися для влади – це якщо до невдоволених результатами виборів приєднається керівництво парламенту та особисто Володимир Литвин. Саме вісь Бурджанадзе – Саакашвілі, або парламент - вулиця була вирішальною для режиму Шеварнадзе, бо надавала діям вулиці підпору цілковитої легітимності. До радикалізації Литвина може підштовхнути усвідомлення того, що у випадку фальсифікації виборів, наступною жертвою буде саме парламент, - куди відступлять опозиційні сили, - та він особисто, який це допустить. Представники колишньої більшості вже озвучували погрози змінити керівництво парламенту одразу після виборів.

Які організаційні ресурси може отримати радикально налаштована опозиція?

На сьогодні, в Україні існує кілька громадських рухів, здатних стати осереддям масових акцій громадської непокори. По-перше, це кампанія ПОРА, яка умовно ділиться на “жовту” та “чорну” ПОРУ, які де юре об’єдналися, але де факто продовжують діяти окремо одна від одної. Окрім різних кольорів символіки відмінність між ними зводиться до різних лідерів, хоча на регіональному рівні мережі обох “ПОРІВ” часто перетинається і являє собою середовище ентузіастів готових ризикнути своїм благополуччям заради благополуччя країни.

По-друге, ресурсом широкої демократичної опозиції можуть стати просвітницькі кампанії “Чиста Україна” та, певною мірою, “Я знаю”. “Чиста Україна” має добре вишколені кадри, які гуртуються переважно в студентському середовищі західного регіону. “Я знаю” – має непоганий творчий ресурс, і їх просвітницькі листівки візуально присутні у багатьох містах України.

Нарешті, до громадського спротиву, без сумнівів, долучаться неформальні групи охорони, які опозиція вимушена була створити для попередження провокацій під час проведення масових акцій. Роботу цих груп вже можна було помітити, принаймні, під час виступів Ющенка у Києві.

Оцінка кількісних параметрів революційно налаштованих груп – справа невдячна. Якби математичне обчислення їхніх ресурсів щось значило, то жодної революції у світі взагалі би ніколи не відбулось, бо за владою - завжди незрівняльно більші ресурси. Започаткувати революційний рух вдавалось навіть невеликій групі людей – наприклад, Фідель Кастро та Че Гевара започаткували повстання на Кубі, маючи в розпорядженні кілька десятків соратників, а українська революція на граніті починалась з сотні студентів.

Не так давно кілька провладних ЗМІ переможно повідомили, що, за даними соціологів, у випадку фальсифікації результатів президентських виборів в акціях цивільного протесту готові взяти участь 22% українців, а 50% - не мають наміру протестувати. Насправді, це дуже багато, і ті, хто цю інформацію розповсюдив, наврядчи усвідомлюють, що проти путчу в Москві, який призвів до розпаду Радянського Союзу, взяло участь не більше 3% населення колишньої імперії, а на вулиці Праги під час наймасовішої оксамитової революції, виходило не більше 20% городян.

Вирішальним чинником успіху чи неуспіху громадських акцій в Україні є вправність і харизматичність лідерів, а також ступінь довіри громадян до влади, яка – це вже давно не секрет – є непристойно мізерною.

Якщо цей вкрай непопулярний режим зважиться на фальсифікацію виборів, в Україні постануть барикади. На одному боці стоятиме зневірена у своїй владі міліція, на боці інших – невпинна історія.

// Сергій Таран, Інститут масової інформації


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".