Титульна стаття Джейса Шерр у газеті "День" .
10/05/2004 | Максим’як
Зворотний хід?
Відставка українського міністра оборони
--------------------------------------------------------------------------------
Джеймс ШЕРР науковий співробітник Центру дослідження конфліктів, Велика Британія
--------------------------------------------------------------------------------
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА / «День»
ПОЗИЦІЯ. ХОЧ ЯК БИ ХТО СТАВИВСЯ ДО ЄВГЕНА МАРЧУКА, ЗА РІК ПЕРЕБУВАННЯ НА ПОСАДІ МІНІСТРА ОБОРОНИ ВІН ЗУМІВ СТВОРИТИ ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОЇ РЕФОРМИ
У середу, 22 вересня, Президент України Леонід Кучма відправив у відставку шостого міністра оборони цієї країни Євгена Марчука. 24 вересня він знову призначив на цей пост свого давнього прибічника Олександра Кузьмука. Ці два рішення завдали удару по відносинах України з НАТО. Вони відображають глибоке невдоволення Президента результатами Стамбульського саміту НАТО, а також його рішучість напередодні президентських виборів, призначених на 31 жовтня, поставити вірнопіддану людину на чолі ключового силового міністерства. Крім того, вони відображають силу російського впливу у вирішальний перед- і післявиборний період і дають ще більше підстав вважати, що вибори не будуть чесними.
Рішення Президента оприлюднили після його відвідування Павлоградського хімічного заводу, одного з трьох українських заводів, які переробляють боєприпаси. У своїй заяві він прямо звинуватив Марчука в порушеннях в утилізації та переробці боєприпасів, маючи на увазі вибух, що стався в травні на іншому заводі в Мелітополі та завдав збитків, які оцінюють у мільйони доларів. Усі ці події викликають дуже сильне почуття «дежа вю», оскільки відставки попередника Марчука генерала Володимира Шкідченка в червні 2003 р., командуючого Чорноморським флотом Михайла Єжеля в квітні 2003 р. і самого Кузьмука в жовтні 2001 р. також відбувалися після раптових візитів президента або нещасних випадків. Такі нещасні випадки неминучі в умовах хронічного перевантаження й недофінансування військової сфери, надаючи невичерпне джерело матеріалу для інтриг бюрократів і політичних опонентів. Не дивно, що деякі прибічники Марчука, — так само як і противники, — були впевнені, що мелітопольський нещасний випадок зовсім не випадковий і був провокацією, спрямованою на посилення політичної боротьби в українських силових міністерствах й у країні загалом. Хоч би як там було, прорахунки в утилізації боєприпасів навряд чи можуть слугувати поясненням рішення президента 1 .
Марчука призначили на посаду 20 червня 2003 р., щоб змiцнити відносини між Україною й НАТО, які похитнулися внаслідок скандалу з «Кольчугами», що виник навколо записаних на плівку розмов, які ніби пов’язували президента Кучму з поставкою високотехнологічних радарних систем до Іраку. Як вельми прагматичний центрист, Марчук давно прийняв «необхідність» російського впливу, але завжди вважав життєво важливим, щоб він урівноважувався максимально можливим ступенем інтеграції між Україною й НАТО. Він завжди вважав це реалістичною метою, враховуючи натовську «політику відкритих дверей» і довготривалу та всебічну програму співробітництва між Україною й НАТО у галузі оборони. Крім того, Марчук усвідомлював, що інтеграція до Євросоюзу не є реальною перспективою у зв’язку з напівреформованим станом української економіки, відсутністю «політики відкритих дверей» у Євросоюзі та істотних непорозумінь і прохолодного ставлення [до України] на робочому рівні. Президентські вибори, що вже спровокували занепокоєння всередині країни ще більш зміцнили переконання Марчука 2 . Хоч би що відбувалося всередині країни, Марчук і деякі інші фігури українського політичного істеблішменту налаштовані на те, що не можна втратити досягнутого в міжнародній політиці і допустити, щоб Україна знову опинилася на геополітичній креслярській дошці.
Марчук надзвичайно ефективно працював у сфері просування інтеграції до НАТО. Як колишній прем’єр-міністр, секретар Національної ради з питань оборони та безпеки, депутат Верховної Ради і голова СБУ, він володіє широким «міжвідомчим» досвідом, політичними навичками і здатністю вносити радикальні зміни, яких бракувало його попередникам. У травні 2002 року Марчуку вдалося внести до офіційного списку цілей України членство в НАТО.
З тією ж ефективністю він діяв, забезпечивши підтримку президента і парламенту розміщенню контингенту з 1600 українських миротворців в Іраку (четвертий за чисельністю контингент Коаліції). Він також використав недовгий термін свого перебування на посаді міністра для прискорення та поглиблення оборонної реформи, яка з 2000 року характеризувалася, нарівні з жорсткою концепцією, нерівномірністю проведення та кричущим недофінансуванням. Серед цих заходів було (попри заперечення більшої частини армійської верхівки) значне і швидке скорочення збройних сил, що НАТО вважає істотною передумовою для успішної оборонної реформи.
У свою чергу, президент Кучма очікував від НАТО чіткого сигналу про майбутнє залучення України до Плану дій щодо членства (MAP). Він його не отримав. Уся країна була розчарована результатами Стамбульського саміту НАТО 28-29 червня. Той факт, що в підсумковій заяві не було порушено питання про МАР і Україну не згадали в розділі про «політику відкритих дверей», а тільки в параграфі, наступному за розділом про співробітництво між НАТО й Росією, сприйняли в президентських колах як образу. Хоч натовські чиновники напружено працювали разом із Марчуком над планом дій щодо заснування трастового фонду (який, за іронією долі, припинив би фінансування розміщення боєприпасів), цю ініціативу також не прийняли в Стамбулі. Саміт Євросоюз — Україна 7-8 липня викликав, як неважко було передбачити, таке саме розчарування. Наприкінці червня Марчук попередив у приватному порядку, що результати Стамбульського саміту сильно послаблять позицію і вплив НАТО в Україні. Це підтвердилося 15 липня, коли президент Кучма, не порадившись з Міністерством оборони і Міністерством закордонних справ, вилучив згадку про членство в НАТО з останньої Воєнної доктрини України (прийнятої у першому читанні Кабінетом міністрів у квітні 2003 р.).
За відсутності заохочення з боку НАТО, президент Кучма цілком присвятив свою увагу тому, що завжди хвилювало його найсильніше — питанню влади. Це питання стає ще болючішим у світлі того, що, незважаючи на економічне стимулювання, вплив на мас-медіа і використання інших «адміністративних ресурсів», рейтинг головного кандидата від правлячого режиму прем’єр-міністра Януковича не перевищив рейтингу Ющенка. Марчук, у минулому суперник Кучми, залишався не більш ніж його ненадійним союзником. Як і Ігор Смешко, голова СБУ, він чинив спротив усім спробам втягнути своє міністерс тво в боротьбу за «престол»3 . З самого початку кампанії він заборонив будь-яку політичну діяльність в армії і будь-які вияви політичних симпатій. Таким чином, він зміцнив традицію збройних сил, які вбачають свою роль у захисті батьківщини від зовнішніх ворогів, а не в захисті влади від громадян. Це не є традицією для деяких інших силових міністерств, — зокрема, МВС, — і, за словами опозиції, на практиці ці міністерства не зберігають нейтралітет. У період, коли події можуть набути тривожного, щоб не сказати «неконституційного», забарвлення, найменше Кучмі потрібна невпевненість у військовому керівництві країни. Йому потрібні надійні прибічники.
Кузьмук не просто відповідає цьому визначенню. Понад те, він є ідеальною фігурою для консолідації «старої гвардії» Міноборони, чиї політичні й економічні союзники є також союзниками президента. Рішучість Марчука зміцнити фінансову дисципліну та звітність у керівництві Міністерством оборони і продаж майна і боєприпасів зустріли бурхливий опір кількох потужних фінансово-політичних груп, не в останню чергу, групи, очолюваної Бакаєм, головою організації з туманною назвою «Управління справами Президента». Попередник Марчука Шкідченко — протеже Кузьмука, проте, аполітичний професіонал, — старанно оминав цю проблему і обережно просував оборонну реформу, не наступаючи нікому на хвіст. Марчук вважав, що наступний етап реформи неможливо провести з командою Кузьмука, і «замінив практично всіх чиновників на ключових посадах. Однак він не закінчив цю роботу»4 . Допоки цей процес був вигідним геополітично і прийнятним політично, Кучма дозволяв йому тривати. Тепер обставини змінилися, і він вчинив відповідно.
Його рішення підкріплюється політикою Росії. З моменту призначення в. о. президента в грудні 1999 р. Володимир Путін прагнув перетворити регіональну економічну міць Росії на геополітичне завоювання і вправно жонглював внутрішніми і зовнішніми чинниками. Ці чинники таїли в собі і ризик, і можливості. Хоч жорсткий і прагматичний український прем’єр Янукович не цілком задовольняє інтересам Путіна, який завжди вважав за краще мати справу з ослабленим Леонідом Кучмою, перемогу на виборах ліберального, орієнтованого на Захід колишнього прем’єра Віктора Ющенка переважна більшість російського політичного бомонду розцінила б як катастрофу для інтересів Росії. Тому Путін як відкрито, так і приховано сприяє Януковичу через ділові й довготривалі енергетичні контракти, а також надає активну політичну, інформаційну (і, можливо, практичну) підтримку5 . У свою чергу, як кажуть, Янукович дав «гарантію» вільного оперування російського бізнесу в Україні та його участі на вигідних умовах у приватизаційному процесі в Україні, який є вкрай політизованим. Ці гарантії, безсумнівно, збільшать і без того нездоровий вплив Росії на економіку України, її ділову культуру та владні структури.
Членство України в НАТО також вважають загрозою російським інтересам. Хоча в минулому Марчук мав хороші відносини з Росією, він відчув протидію Путіна ще під час свого перебування на посаді секреторя РНБОУ, коли стало очевидним його прагнення до інтеграції в НАТО. Візит глави Президентської адміністрації України Віктора Медведчука до Москви за день до відставки Марчука з метою обговорити «стратегію співробітництва», ймовірно, був останньою можливістю форсувати цю стурбованість в обстановці «повного взаєморозуміння» 6. За словами джерел в опозиції, це передбачало розуміння, що Марчук є загрозою внутрішнім інтересам Кучми і зовнішнім інтересам Росії. Хоч би яким важливим був зараз вплив Росії, він може виявитися ще важливішим після виборів, особливо, якщо вони виявляться нечесними і викличуть сильну реакцію Заходу. Президент Путін, який ніколи не соромився назвати свою ціну, очевидно, розуміє цю ситуацію і використовує її переваги.
ВИСНОВОК
Відставка Марчука є відсіччю Заходу і капітуляцією перед реаліями влади. Кучма і його близьке коло явно мають твердий намір зберегти існуючу олігархічну систему, хоч якими були б наслідки для становища України в очах Заходу. Для цього їм потрібна підтримка Путіна, і вони мусять прийняти його умови. Вплив Заходу в Україні зараз нижчий, ніж будь-коли після здобуття нею незалежності. З моменту приходу Путіна до влади Росія грала у свою силову гру. Останні два роки Захід був надто роз’єднаний, надто зайнятий і надто стриманий, щоб грати у свою. Хоча Кузьмук багато зробив для реформи армії за час перебування на посаді міністра з липня 1996 до жовтня 2001, йому бракує темпераменту, зацікавленості й політичних можливостей для продовження курсу, так сміливо започаткованого Марчуком і гаряче підтриманого НАТО. Імовірно, він зовні продовжуватиме курс на євроатлантичну інтеграцію і, наскільки можливо, двосторонню програму Україна — Велика Британія (другу за величиною двосторонню програму оборонного співробітництва після Україна — США). Ал е майбутні зв’язки між НАТО й Україною, імовірно, розвиватимуться в контексті внутрішнього авторитарного режиму і плазування перед Росією. Перемога Ющенка могла б різко змінити ситуацію, але нинішня влада, очевидно, не готова й не бажає прийняти такий результат.
________
1. Марчук зробив утилізацію боєприпасів головним пріоритетом з моменту свого призначення міністром оборони. Проте Кучма так і не надав йому необхідних повноважень. «Питання утилізації під постійним наглядом адміністрації Президента, і Президент уповноважив прем’єр-міністра Віктора Януковича особисто контролювати це питання». (Юрій Бутусов, «Обережно! Йде зняття Марчука», «Дзеркало тижня» № 38 (513), 25 вересня 2004)
2. На початку вересня провідний кандидат від української опозиції Віктор Ющенко потрапив у лікарню з діагнозом «харчове отруєння». Після різкого погіршення стану його відправили на двотижневе лікування до Австрії, де лікарі засвідчили, що отруєння не могло бути випадковим. У своїй надзвичайно емоційній промові у Верховній Раді 21 вересня Ющенко пов’язав цей епізод із низкою вбивств головних опонентів режиму і сказав, що «вбивця — влада». (Прямий ефір Першої програми Українського радіо 21 вересня). СБУ розпочало офіційне розслідування справи.
3. Після свого призначення на посаду Смешко був твердо налаштований зробити СБУ службою розвідки та контррозвідки, позбавивши її функції забезпечення правопорядку. За словами «Дзеркала тижня», його позиція призвела до того, що президент призначив Володимира Сацюка першим заступником глави СБУ і доручив йому нову, політично ангажовану «робочу групу», прямо йому підпорядковану (див. Сергій Рахманін, «Початок кінця», «Дзеркало тижня», той самий номер)
4. «Друге пришестя» («Defense Express», 24 вересня 2004 р.).
5. Про «практичну підтримку» див. Тарас Кузьо, «Росія і тероризм, підтримуваний державою в Україні. Частина 1» в «Eurasia Daily Monitor» (22 вересня 2004, том 1, випуск 90).
6. Канал «1+1», 21 вересня 2004 г.
http://www.day.kiev.ua/124961/
№179, середа, 6 жовтня 2004
Відставка українського міністра оборони
--------------------------------------------------------------------------------
Джеймс ШЕРР науковий співробітник Центру дослідження конфліктів, Велика Британія
--------------------------------------------------------------------------------
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА / «День»
ПОЗИЦІЯ. ХОЧ ЯК БИ ХТО СТАВИВСЯ ДО ЄВГЕНА МАРЧУКА, ЗА РІК ПЕРЕБУВАННЯ НА ПОСАДІ МІНІСТРА ОБОРОНИ ВІН ЗУМІВ СТВОРИТИ ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОЇ РЕФОРМИ
У середу, 22 вересня, Президент України Леонід Кучма відправив у відставку шостого міністра оборони цієї країни Євгена Марчука. 24 вересня він знову призначив на цей пост свого давнього прибічника Олександра Кузьмука. Ці два рішення завдали удару по відносинах України з НАТО. Вони відображають глибоке невдоволення Президента результатами Стамбульського саміту НАТО, а також його рішучість напередодні президентських виборів, призначених на 31 жовтня, поставити вірнопіддану людину на чолі ключового силового міністерства. Крім того, вони відображають силу російського впливу у вирішальний перед- і післявиборний період і дають ще більше підстав вважати, що вибори не будуть чесними.
Рішення Президента оприлюднили після його відвідування Павлоградського хімічного заводу, одного з трьох українських заводів, які переробляють боєприпаси. У своїй заяві він прямо звинуватив Марчука в порушеннях в утилізації та переробці боєприпасів, маючи на увазі вибух, що стався в травні на іншому заводі в Мелітополі та завдав збитків, які оцінюють у мільйони доларів. Усі ці події викликають дуже сильне почуття «дежа вю», оскільки відставки попередника Марчука генерала Володимира Шкідченка в червні 2003 р., командуючого Чорноморським флотом Михайла Єжеля в квітні 2003 р. і самого Кузьмука в жовтні 2001 р. також відбувалися після раптових візитів президента або нещасних випадків. Такі нещасні випадки неминучі в умовах хронічного перевантаження й недофінансування військової сфери, надаючи невичерпне джерело матеріалу для інтриг бюрократів і політичних опонентів. Не дивно, що деякі прибічники Марчука, — так само як і противники, — були впевнені, що мелітопольський нещасний випадок зовсім не випадковий і був провокацією, спрямованою на посилення політичної боротьби в українських силових міністерствах й у країні загалом. Хоч би як там було, прорахунки в утилізації боєприпасів навряд чи можуть слугувати поясненням рішення президента 1 .
Марчука призначили на посаду 20 червня 2003 р., щоб змiцнити відносини між Україною й НАТО, які похитнулися внаслідок скандалу з «Кольчугами», що виник навколо записаних на плівку розмов, які ніби пов’язували президента Кучму з поставкою високотехнологічних радарних систем до Іраку. Як вельми прагматичний центрист, Марчук давно прийняв «необхідність» російського впливу, але завжди вважав життєво важливим, щоб він урівноважувався максимально можливим ступенем інтеграції між Україною й НАТО. Він завжди вважав це реалістичною метою, враховуючи натовську «політику відкритих дверей» і довготривалу та всебічну програму співробітництва між Україною й НАТО у галузі оборони. Крім того, Марчук усвідомлював, що інтеграція до Євросоюзу не є реальною перспективою у зв’язку з напівреформованим станом української економіки, відсутністю «політики відкритих дверей» у Євросоюзі та істотних непорозумінь і прохолодного ставлення [до України] на робочому рівні. Президентські вибори, що вже спровокували занепокоєння всередині країни ще більш зміцнили переконання Марчука 2 . Хоч би що відбувалося всередині країни, Марчук і деякі інші фігури українського політичного істеблішменту налаштовані на те, що не можна втратити досягнутого в міжнародній політиці і допустити, щоб Україна знову опинилася на геополітичній креслярській дошці.
Марчук надзвичайно ефективно працював у сфері просування інтеграції до НАТО. Як колишній прем’єр-міністр, секретар Національної ради з питань оборони та безпеки, депутат Верховної Ради і голова СБУ, він володіє широким «міжвідомчим» досвідом, політичними навичками і здатністю вносити радикальні зміни, яких бракувало його попередникам. У травні 2002 року Марчуку вдалося внести до офіційного списку цілей України членство в НАТО.
З тією ж ефективністю він діяв, забезпечивши підтримку президента і парламенту розміщенню контингенту з 1600 українських миротворців в Іраку (четвертий за чисельністю контингент Коаліції). Він також використав недовгий термін свого перебування на посаді міністра для прискорення та поглиблення оборонної реформи, яка з 2000 року характеризувалася, нарівні з жорсткою концепцією, нерівномірністю проведення та кричущим недофінансуванням. Серед цих заходів було (попри заперечення більшої частини армійської верхівки) значне і швидке скорочення збройних сил, що НАТО вважає істотною передумовою для успішної оборонної реформи.
У свою чергу, президент Кучма очікував від НАТО чіткого сигналу про майбутнє залучення України до Плану дій щодо членства (MAP). Він його не отримав. Уся країна була розчарована результатами Стамбульського саміту НАТО 28-29 червня. Той факт, що в підсумковій заяві не було порушено питання про МАР і Україну не згадали в розділі про «політику відкритих дверей», а тільки в параграфі, наступному за розділом про співробітництво між НАТО й Росією, сприйняли в президентських колах як образу. Хоч натовські чиновники напружено працювали разом із Марчуком над планом дій щодо заснування трастового фонду (який, за іронією долі, припинив би фінансування розміщення боєприпасів), цю ініціативу також не прийняли в Стамбулі. Саміт Євросоюз — Україна 7-8 липня викликав, як неважко було передбачити, таке саме розчарування. Наприкінці червня Марчук попередив у приватному порядку, що результати Стамбульського саміту сильно послаблять позицію і вплив НАТО в Україні. Це підтвердилося 15 липня, коли президент Кучма, не порадившись з Міністерством оборони і Міністерством закордонних справ, вилучив згадку про членство в НАТО з останньої Воєнної доктрини України (прийнятої у першому читанні Кабінетом міністрів у квітні 2003 р.).
За відсутності заохочення з боку НАТО, президент Кучма цілком присвятив свою увагу тому, що завжди хвилювало його найсильніше — питанню влади. Це питання стає ще болючішим у світлі того, що, незважаючи на економічне стимулювання, вплив на мас-медіа і використання інших «адміністративних ресурсів», рейтинг головного кандидата від правлячого режиму прем’єр-міністра Януковича не перевищив рейтингу Ющенка. Марчук, у минулому суперник Кучми, залишався не більш ніж його ненадійним союзником. Як і Ігор Смешко, голова СБУ, він чинив спротив усім спробам втягнути своє міністерс тво в боротьбу за «престол»3 . З самого початку кампанії він заборонив будь-яку політичну діяльність в армії і будь-які вияви політичних симпатій. Таким чином, він зміцнив традицію збройних сил, які вбачають свою роль у захисті батьківщини від зовнішніх ворогів, а не в захисті влади від громадян. Це не є традицією для деяких інших силових міністерств, — зокрема, МВС, — і, за словами опозиції, на практиці ці міністерства не зберігають нейтралітет. У період, коли події можуть набути тривожного, щоб не сказати «неконституційного», забарвлення, найменше Кучмі потрібна невпевненість у військовому керівництві країни. Йому потрібні надійні прибічники.
Кузьмук не просто відповідає цьому визначенню. Понад те, він є ідеальною фігурою для консолідації «старої гвардії» Міноборони, чиї політичні й економічні союзники є також союзниками президента. Рішучість Марчука зміцнити фінансову дисципліну та звітність у керівництві Міністерством оборони і продаж майна і боєприпасів зустріли бурхливий опір кількох потужних фінансово-політичних груп, не в останню чергу, групи, очолюваної Бакаєм, головою організації з туманною назвою «Управління справами Президента». Попередник Марчука Шкідченко — протеже Кузьмука, проте, аполітичний професіонал, — старанно оминав цю проблему і обережно просував оборонну реформу, не наступаючи нікому на хвіст. Марчук вважав, що наступний етап реформи неможливо провести з командою Кузьмука, і «замінив практично всіх чиновників на ключових посадах. Однак він не закінчив цю роботу»4 . Допоки цей процес був вигідним геополітично і прийнятним політично, Кучма дозволяв йому тривати. Тепер обставини змінилися, і він вчинив відповідно.
Його рішення підкріплюється політикою Росії. З моменту призначення в. о. президента в грудні 1999 р. Володимир Путін прагнув перетворити регіональну економічну міць Росії на геополітичне завоювання і вправно жонглював внутрішніми і зовнішніми чинниками. Ці чинники таїли в собі і ризик, і можливості. Хоч жорсткий і прагматичний український прем’єр Янукович не цілком задовольняє інтересам Путіна, який завжди вважав за краще мати справу з ослабленим Леонідом Кучмою, перемогу на виборах ліберального, орієнтованого на Захід колишнього прем’єра Віктора Ющенка переважна більшість російського політичного бомонду розцінила б як катастрофу для інтересів Росії. Тому Путін як відкрито, так і приховано сприяє Януковичу через ділові й довготривалі енергетичні контракти, а також надає активну політичну, інформаційну (і, можливо, практичну) підтримку5 . У свою чергу, як кажуть, Янукович дав «гарантію» вільного оперування російського бізнесу в Україні та його участі на вигідних умовах у приватизаційному процесі в Україні, який є вкрай політизованим. Ці гарантії, безсумнівно, збільшать і без того нездоровий вплив Росії на економіку України, її ділову культуру та владні структури.
Членство України в НАТО також вважають загрозою російським інтересам. Хоча в минулому Марчук мав хороші відносини з Росією, він відчув протидію Путіна ще під час свого перебування на посаді секреторя РНБОУ, коли стало очевидним його прагнення до інтеграції в НАТО. Візит глави Президентської адміністрації України Віктора Медведчука до Москви за день до відставки Марчука з метою обговорити «стратегію співробітництва», ймовірно, був останньою можливістю форсувати цю стурбованість в обстановці «повного взаєморозуміння» 6. За словами джерел в опозиції, це передбачало розуміння, що Марчук є загрозою внутрішнім інтересам Кучми і зовнішнім інтересам Росії. Хоч би яким важливим був зараз вплив Росії, він може виявитися ще важливішим після виборів, особливо, якщо вони виявляться нечесними і викличуть сильну реакцію Заходу. Президент Путін, який ніколи не соромився назвати свою ціну, очевидно, розуміє цю ситуацію і використовує її переваги.
ВИСНОВОК
Відставка Марчука є відсіччю Заходу і капітуляцією перед реаліями влади. Кучма і його близьке коло явно мають твердий намір зберегти існуючу олігархічну систему, хоч якими були б наслідки для становища України в очах Заходу. Для цього їм потрібна підтримка Путіна, і вони мусять прийняти його умови. Вплив Заходу в Україні зараз нижчий, ніж будь-коли після здобуття нею незалежності. З моменту приходу Путіна до влади Росія грала у свою силову гру. Останні два роки Захід був надто роз’єднаний, надто зайнятий і надто стриманий, щоб грати у свою. Хоча Кузьмук багато зробив для реформи армії за час перебування на посаді міністра з липня 1996 до жовтня 2001, йому бракує темпераменту, зацікавленості й політичних можливостей для продовження курсу, так сміливо започаткованого Марчуком і гаряче підтриманого НАТО. Імовірно, він зовні продовжуватиме курс на євроатлантичну інтеграцію і, наскільки можливо, двосторонню програму Україна — Велика Британія (другу за величиною двосторонню програму оборонного співробітництва після Україна — США). Ал е майбутні зв’язки між НАТО й Україною, імовірно, розвиватимуться в контексті внутрішнього авторитарного режиму і плазування перед Росією. Перемога Ющенка могла б різко змінити ситуацію, але нинішня влада, очевидно, не готова й не бажає прийняти такий результат.
________
1. Марчук зробив утилізацію боєприпасів головним пріоритетом з моменту свого призначення міністром оборони. Проте Кучма так і не надав йому необхідних повноважень. «Питання утилізації під постійним наглядом адміністрації Президента, і Президент уповноважив прем’єр-міністра Віктора Януковича особисто контролювати це питання». (Юрій Бутусов, «Обережно! Йде зняття Марчука», «Дзеркало тижня» № 38 (513), 25 вересня 2004)
2. На початку вересня провідний кандидат від української опозиції Віктор Ющенко потрапив у лікарню з діагнозом «харчове отруєння». Після різкого погіршення стану його відправили на двотижневе лікування до Австрії, де лікарі засвідчили, що отруєння не могло бути випадковим. У своїй надзвичайно емоційній промові у Верховній Раді 21 вересня Ющенко пов’язав цей епізод із низкою вбивств головних опонентів режиму і сказав, що «вбивця — влада». (Прямий ефір Першої програми Українського радіо 21 вересня). СБУ розпочало офіційне розслідування справи.
3. Після свого призначення на посаду Смешко був твердо налаштований зробити СБУ службою розвідки та контррозвідки, позбавивши її функції забезпечення правопорядку. За словами «Дзеркала тижня», його позиція призвела до того, що президент призначив Володимира Сацюка першим заступником глави СБУ і доручив йому нову, політично ангажовану «робочу групу», прямо йому підпорядковану (див. Сергій Рахманін, «Початок кінця», «Дзеркало тижня», той самий номер)
4. «Друге пришестя» («Defense Express», 24 вересня 2004 р.).
5. Про «практичну підтримку» див. Тарас Кузьо, «Росія і тероризм, підтримуваний державою в Україні. Частина 1» в «Eurasia Daily Monitor» (22 вересня 2004, том 1, випуск 90).
6. Канал «1+1», 21 вересня 2004 г.
http://www.day.kiev.ua/124961/
№179, середа, 6 жовтня 2004