Як мене обшукувала та допитувала СБУ
10/26/2004 | Михайло Свистович
Коли співробітники СБУ приїхали до мене проводити обшук, я був нервовим і злим. Щоденно відбувалися арешти активістів громадянської кампанії “ПОРА!”, я мотався, як навіжений, по Києву, і два дні майже не бував в інтернеті, не спав та не ночував вдома. Не збирався ночувати і в ніч на 22 жовтня, але мені зателефонував один з майданівців та повідомив, що в електронній пошті купа різноманітних звернень у різноманітних варіантах від правозахисників, і ніхто не може розібратися, що саме ставити.
На моє, як виявилось, щастя, моя електронна майданівська пошта не відкрилася в інтернет-експлорері там, де я мав залишатися на ніч (таке буває через якісь настройки комп’ютера, з якими ми ще не навчились боротися). Не відкрилася вона і в двох інтернет-кафе, а Заяву Чернігівського громадського комітету захисту прав людини з приводу масових порушень конституційних прав громадян України - членів громадянської кампанії “ПОРА!” у місті Чернігові та переслідувань їх за політичними ознаками, яка була нам надіслана, слід було поставити обов’язково – 22 жовтня о 14.30 в Чернігові мав розпочатися студентський страйк на підтримку активістів “ПОРИ!” Олександра Коваленка та Олександра Ломако, які і досі знаходяться за гратами, оскільки першому з них наші, з дозволу сказати, “правоохоронці” підкинули фальшиві гроші, а другому ще й вибухівку.
Тому, придушивши “жабу”, довелось брати таксі та їхати за 70 гривень до Ірпеня, куди я добрався о третій годині ночі. Посидівши в інтернеті до шостої, вже збирався лягати спати, аж тут зателефонували і повідомили про затримання в Ужгороді активіста кампанії “ПОРА!” Віктора Щадея. Далі почали надходити повідомлення про обшуки у Києві. Поставив інформацію до інтернету, почав телефонувати до міськвідділу, дівчини, в якої ночував Віктор, народним депутатам, допоки сили не полишили мене, і біля восьмої ранку я просто “відключився” під час чергового дзвінка вже не пам’ятаю навіть кому.
Поспати вдалося біля 45 хвилин, коли до мене “завітали”. Саме тоді я заснув так міцно, що і гарматами не розбудиш, і почав продивлятися чудовий сон, як народ блокує злітну смугу в аеропорті “Бориспіль”, звідки за кордон намагаються втекти наші нинішні можновладці. Та мозок рефлективно зреагував на слово “обшук”.
Виявляється, що тільки-но моя дружина відчинила двері, щоб вести чотирирічну дочку у садочок, як на порозі виросло як мінімум шестеро людей у цивільному, які пред’явили Постанову Шевченківського районного суду м. Києва про проведення у мене обшуку. Поки вона голосно (щоб я почув і зреагував) сперечалася з ними, що мене немає вдома, і просила їх зачекати 15 хвилин, поки вона відведе дочку і повернеться, я набрав номер мобільного телефону народного депутата України від нашого округу Євгена Жовтяка. Коли набирав – почув, як наші “гості”, які не бачили, що я роблю, казали дружині, що справа серйозна, пов’язана з тероризмом і зберіганням вибухівки, тому всі телефонні дзвінки нам робити заборонено.
Це розлютило мене досить сильно, хоча й менше, ніж перерваний сон, і я, кинувши Жовтяку фразу “В мене СБУ проводить обшук і забороняє телефонувати” вилетів в коридор з криком “Хто тут такий розумний, що забороняє мені телефонувати?” Далі, як з рогу достатку, посипалися мої питання про правові підстави ранкового візиту і незаконної вимоги, запевнення про неминучість покарання за порушення Закону, звинувачення візитерів у порушенні Конституції і законодавства, всіх мислимих моральних та аморальних норм, мої рішучі запевнення, що я таки буду телефонувати, скільки мені захочеться і захищатиму це своє право всіма доступними мені способами (я не мав на увазі залізну ломаку у коридорі біля входу до кімнати та бейсбольну біту біля вікна, вже пізніше зауваживши “гостям”, що ці предмети не є “забороненими для обігу на території України). Мене підтримала дружина, заявивши, що вона – помічник-консультант народного депутата України і закони все ж таки знає.
Мені вручили Постанову Шевченківського районного суду від 21 жовтня 2004 року, якою, цитую, “суддя Шевченківського районного суду м. Києва Малинников О.Ф. за участі прокурора Буряка Віталя Анатолійовича, “розглянувши подання заступника начальника 3-го відділу Слідчого управління СБ України майора юстиції Примака Дмитра Олеговича щодо надання дозволу на проведення обшуку житла та іншого володіння”, давав дозвіл провести у мене вдома обшук на предмет пошуку “вибухових речовин та предметів, заборонених для обігу на території України”, а також документів, пов’язаних з цим усім барахлом.
Мабуть тому, що в мене трусилися руки і ноги (від хронічного недосипу, а не від гніву чи страху), “гості” спробували перехопити ініціативу, але наразились на чергову порцію правового та політичного лікнепу, а також пророцтв, що з ними буде після виборів, якщо вони спробують підкинути мені вибухівку або якісь “предмети” на кшталт наркотиків чи фальшивих грошей. На мої слова, що зараз тут буде купа журналістів, міжнародних спостерігачів, адвокатів та народних депутатів, вони впевнено заявили, що нікого сюди не пустять, після чого були змушені прослухати витяг із Закону “Про статус народного депутата України” та побачити усмішку на моєму обличчі: “Я хочу на це подивитися”. Вони спочатку спробували заперечити, що керуються іншими законами, та я заявив, що “їхні” закони не суперечать “моїм”, і почав вимагати назвати мені статті, які забороняють народним депутатам і адвокатам заходити під час обшуку, а також вимагав показати мені документ, в якому йдеться про заборону на телефонні дзвінки під час обшуку, зазначивши, що, якщо це якісь підзаконні акти, то я доб’юся їх скасування у судовому порядку та вимагатиму покарання для працівників, які використовують інструкції, що суперечать Конституції і законодавству. Також розповів їм, що таке злочинний наказ, яке покарання за його виконання і про те, що ніхто не зобов’язаний його виконувати. Свої майже безперервні тиради я переривав короткими репліками, даючи вказівки дружині зателефонувати у штаб, щоб скликали всіх наших, та слідкувати за присутніми, щоб вони нічого не вийняли із широких штанин та не “подарували” нам. За саму квартиру я був спокійний, оскільки в нас постійно товчеться купа наших людей, тому щось підкинути проблематично (а зараз в мене взагалі цілодобове чергування наших активістів, озброєних “незасвіченими” мобільними та списком телефонів депутатів, адвокатів й інших необхідних для швидкого реагування осіб).
Не дивлячись на обіцянки пред’явити мені законні підстави для свої незаконних вимог, нічого мені так і не показали, і я перейшов до присутніх у моїй квартирі. Точніше не перейшов, а продовжив, бо ще під час моєї “лекції” про права людини у світлі української футурології з прив’язкою до можливого повороту після виборів долі тут присутніх, я зібрав їх усіх в кімнаті, щоби були в полі зору, і поставив вимогу пред’явити мені посвідчення. Документи пред’явили підполковник і два старших лейтенанти, на різке моє питання “Хто такі?” та вимогу до всіх зайвих покинути моє житло, двоє молодих хлопців з явним відбитком короткого терміну перебування у правоохоронних структурах (як потім нам сказав юрист зі штабу Ющенка, це були курсанти СБУ) хором промовили “Поняті” і синхронно полізли до кишені за документами. Інші двоє на мою вимогу, з якою підполковник погодився, покинули квартиру.
Я перейшов до понятих, спитавши у підполковника “Хто це такі і як їх звати?” Він сказав, що ще не встановив їхніх осіб, на що я поставив вимогу, щоб вони йшли геть невстановленими (вони пішли до мікроавтобусу, в якому й приїхала вся ця команда), а понятих треба взяти з місцевих, наприклад, сусідів, бо я не хочу заробити косоокість, слідкуючи ще й за понятими, щоб чогось не підкинули.
Апеляція до об’єктивності та знов таки футурологічні прогнози зробили свою справу. Одним з понятих був наш сусіда, іншим – чоловік, якого ви всі знаєте з новин Майдану. Це – Іполит Матіюк, який виявив у Броварах підлог з боку голову територіальної виборчої комісії. Він саме підійшов до нас зі штабу, коли обшук ще не розпочався.
На той час я вже остаточно прокинувся, тому тіло стало слухняним, однак “територію” іще “не зайняв”. Вхопившись за мої звинувачення, вони спробували образитися на “наклеп” з мого боку щодо їхніх намірів підкинути мені якусь гидоту, але це тільки викликало нову тираду з мого боку. Я пояснив, що, якби вони дійсно підозрювали наявність у мене вибухівки, то провели б обшук негайно після того, як підкинули її до громадської приймальні кампанії “ПОРА!” у Києві (я свідомо не вживаю ніколи щодо обшуків в активістів “ПОРИ!” слова “знайшли”, лише – підкинули, бо чудово знаю, що всі наші люди є прихильниками ненасильницького спротиву), адже за стільки часу, якби у когось і зберігалося вдома щось подібне, то він би вже давно позбувся такого компромату. І відразу задав питання: “Навіщо ви калічите долі молодих людей, фабрикуючи їм кримінальні справи?” При цьому зробив наголос саме на них, бо я вже життя бачив, і мені не так страшно, на що один зі старших лейтенантів заперечив: “У Вас же діти!” Я вхопився за цю фразу: “Так ви все таки приїхали, щоб мені щось підкинути, якщо шкодуєте моїх дітей?” Закінчилося це все вивертанням їхніх кишень та обшуком “гостей” з нашого боку. Нічого особливого, навіть табельної зброї, в них не виявилось. Пізніше, коли підполковник виходив на вулицю, щоб переговорити чи то по телефону, чи то з підлеглими, я супроводжував його до дверей і зачиняв їх за ним. А коли відчиняв, щоб його впустити, то він ставав до стінки і клав на неї руки, повертаючись до мене спиною для обшуку: “Ось дивись, я нічого з собою не приніс”. Це був такий своєрідний жарт з його боку.
Тут варто зазначити, що, оскільки повідомлення на Майдані та широка розсилка про обшук в моїй квартирі з’явилися майже відразу, вже під час нашої суперечки безперервно лунали дзвінки від журналістів, депутатів, українських та міжнародних правозахисників, я виходив у прямий ефір “5 каналу”, радіо “НАРТ” і ще кількох радіостанцій .(всіх уже не пам’ятаю), голосно називаючи при “гостях” з ким саме розмовляю (іноді навіть їм жартома пропонував пояснити в прямому ефірі свої дії), а тому ми довго не могли розпочати обшук, поки вони ледь не почали благати, щоб я хоча б хвилину не брав телефон, адже про початок обшуку треба оголосити.
Єдине, що нам не вдалось, це – відправити у садочок дитину. Вони категорично заборонили дружині виходити і не пристали на жоден з запропонованих нами варіантів (супроводжувати її з дитиною і назад, вийти всім разом за двері і почекати 15 хвилин, поки вона повернеться тощо).
Під час обшуку я розставив людей так, щоб ніхто з “гостей” не залишався поза увагою. Сам я слідкував одночасно за усіма, більше уваги приділяючи тому старшому лейтенанту, який був під наглядом сусідського недосвідченого й аполітичного хлопця.
Підполковник сів читати мій комп’ютер, дискети і компакт-диски, що викликало в мене неймовірно захоплення, оскільки там є багато файлів, які містять у собі яскраві свідчення злочинності правлячого режиму і нашої боротьби з несправедливістю в судах та інших інстанціях. Я включив йому інтернет і Майдан, де він зміг прочитати про події он-лайн і привітав з можливістю стати знаменитим. Старші лейтенанти переривали квартиру, і з цього я зловтішався, бо для мене завжди є найбільшою мукою щось шукати в однокімнатній квартирі, вщерть забитій книжками, сотнями паперових товстих тек з документами, іграшками, одягом та всіляким господарським мотлохом. Будь-які перестановки в моїй халупі нагадують гру “у п’ятнадцять”. Коли для того, щоб щось кудись поставити, потрібно переставляти всі речі послідовно. Саме тому після обшуку в кімнаті залишився більший порядок, ніж був до нього (сьогодні наша знайома аж здивувалася, як у нас стало гарно), бо під час виборів, коли немає часу ні на що, ми розвели величезний бардак. І жоден обшук не зрівняється з моєю дружиною, яка з криком “Мені немає що вдягти” вигрібає з шафи все на підлогу, знаходить потрібну річ і мчить з хати, вигукуючи “Я поспішаю”. Вона образиться на ці слова, якщо прочитає, і розкаже всім, що гіршого за мене немає, оскільки я постійно бігаю від комп’ютера до телефону та туалету (там я палю), хапаючи потрібні мені в цю хвилину книжки і папери, але ніколи не кладу їх на місце, зранку сідаю за комп’ютер, не прибираючи свого матрасу з підлоги й гне складаючи канапи, де вона спить з дітьми, оскільки “не маю часу” (ця фраза стала моєю своєрідною візитівкою). Ну і з одягом поводжуся відповідно. А діти, вертаючись зі школи й садочка, довершують цю апокаліптичну картину своїми іграми.
Обшукувачі не могли дозволити собі такої розкоші. Вони були змушені обслідувати квадрат за квадратом, тому в їхніх інтересах, щоб швидше закінчити обшук, було допомагати нам акуратно складати всі речі на місце. А коли старший лейтенант, що рився у книжках, які давно ніхто не читає за браком часу, жахнувся від шару пилюки, йому була запропонована волога ганчірка. Комічним було також обшукування канапи, бо, щоб її, напівполаману, підняти та відсунути, потрібні зусилля мінімум трьох людей, що ми і робили спільно та зі сміхом.
Я не можу звинувачувати цих людей, які виконували наказ обшукувати мою квартиру, і, окрім кількох моментів на початку, поводили себе досить ввічливо і коректно, в тому, що вони мали завдання мені щось підкинути. Але не відкидаю такої можливості з огляду на спробу заборонити мені телефонувати та заяви, що ні адвокат, ні народні депутати не мають права заходити під час обшуку. Водночас припускаю, що їх дійсно накрутили, що існує справжня терористична організація, тому вони деякий час відчували себе народними захисниками. Та коли вони зрозуміли чи то те, що нічого підкинути не вдасться (це у випадку, якщо в них було таке завдання), чи то те, що нічого не знайдуть, і ми – не терористи (у випадку, якщо вони дійсно припускали, що в мене може бути вибухівка та інші “предмети”), пристрасті вляглися, і ми майже подружились. Обшук проходив з жартами і постійною агітацією з нашого боку, зауваженнями, що їм має бути соромно виконувати накази тих, кого вони замість нас повинні “досліджувати”, і закликами добре подумати, бо скоро їм, можливо, доведеться робити вибір між режимом, який переступить межу, і народом. Взагалі я дуже шкодую, що не записав своє ранкове красномовство на диктофон, оскільки так гарно і складно я вже не зможу у спокійній ситуації ні промовити, ні написати.
Був один цікавий момент, коли я пояснював як негарно, коли силові структури перетворюються на озброєний загін влади і виконують непритаманні їм функції не охорони громадського порядку та безпеки, а політичного тиску. Вони спробували заперечувати, що у США (дались їм всім ці США) також ФБР тисне на людей, але тут мене понесло: “ФБР не ходить по гуртожитках і не відмовляє студентів йти на мітинг у підтримку будь-якого кандидата, не залякує їх за це в’язницею, не погрожує виключенням...” Більше вони не сперечались, лише зауважили, що вони – не міліція. А коли з наших розмов зрозуміли, що саме міліція підкидала нашим хлопцям вибухівку і фальшиві гроші, то, здається, навіть зраділи, що не СБУ.
Роздаючи наліво і направо телефонні інтерв’ю, я розповідав, що працівники СБУ читають наші судові справи проти влади на захист знедолених людей і переповнюються гнівом до правлячого злочинного режиму купки бандитів та олігархів. Працівники лише гірко зітхали на такі мої жарти. Дочка, яка давно вже звикла до скопища людей у квартирі, не звертала на обшук жодної уваги і спокійно гралася та малювала.
Час від часу ідилія переривалась моїми вказівками не розслаблятися і продовжувати уважно слідкувати за обшукувачами. Їх це ображало, але я пояснював, що нашим хлопцям уже підкидали вибухівку і фальшиві гроші, тому в мене така ситуація, що я перестану їх підозрювати тільки тоді, коли отримаю на руки протокол обшуку, в якому буде зазначено, що нічого непристойного в мене не знайдено. Іще ідилія переривалась регулярними криками в рації, що сюди наближається то одна, то інша група людей з числа наших прихильників, і підполковник віддавав наказ “не пускати”. Виконати цей наказ силами того маленького загону, що приїхав, було неможливо, тому я сам з посмішкою звернувся до народу через двері та вікна, щоб він не “штурмував” мою квартиру, а спокійно почекав на вулиці. Посмішці повірили, оскільки щирою під примусом вона бути не могла б.
Побачивши, що все закінчиться нормально, я вже встиг дати відбій народним депутатам, щоб не їхали до мене, а відвідали краще місця проведення інших обшуків, як ідилію зіпсувала адвокат Тетяна Монтян. Уявляючи страшні картини “есбеушних репресій”, вона пройшла через очеплення, як ніж крізь масло, влетівши вихором до квартири з дикими криками на кшталт “Стоять! Хто? Що? Кого?” (перепрошую за недослівні цитати). За нею забіг переляканий підполковник, який виходив на вулиці переговорити з нашоукраїнським юристом (він не мав адвокатського посвідчення), та почав вимагати, щоб вона покинула квартиру, на що Монтян почала голосно сміятися і питатися “А хто Ви такий? А чого це я маю Вам представлятися? А представтеся спочатку Ви? Може Ви особливо небезпечний злочинець Вася Пупкін, який перебуває у міжнародному розшуку?” Коли підполковник зовсім не агресивно, а примирливо промовив “Ну мені що, битися з Вами?”, очі Монтян радісно спалахнули, і вона з вигуком “Битися! Давайте! Хто перший?” почала скидати куртку. “Монтян перестань, - сказав я їй, - “я вже майже загітував хлопців голосувати проти Януковича, а ти тут все псуєш”, а хлопцям пояснив, що це – адвокат Монтян, дружина судді Василенка, що вона хороша і безкоштовно захищає нещасних людей, але дуже не любить правоохоронців, бо має на це підстави. Переконати їх у позитивності Монтян мені не вдалося, як і переконати її у тому, що серед есбеушників можуть бути нормальні люди. Але всі заспокоїлись, і обшук продовжився спокійно.
Окрім наведення порядку, була від обшуку й інша користь. Старший лейтенант знайшов в одній із книжок 100 гривень і простягнув мені, жартуючи: “Перерахуйте, чи я щось не вкрав”. Я поклав їх до кишені, а потім, коли вже після обшуку віддавав дружині, виявилось, що вона нічого про них не знає. Очевидно, поклала колись і забула. Про всяк випадок ми їх відразу ж витратили на продукти, попросивши продавця перевірити їх на детекторі, чим викликали неабияке здивування, адже нас тут добре знають і довіряють. Довелось пояснити причину.
Знайшлися також нові шкарпетки, але загублених вже понад місяць тому у власній квартирі трьох блокнотів, двох манікюрних ножиць та подарованої у Вашингтоні українським політв’язнем джинсової сорочки навіть обшук, на жаль, не виявив.
Коли нарешті склали протокол, що я чистий, як сльоза дитини, мені вручили повістку на виклик до СБУ на 15.00 на Володимирську, 33 як свідка по Кримінальній справі №231, що порушена 16 жовтня 2004 року за ознаками злочинів, передбачених ч.4 ст.258 (Створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років) і ч.1 ст.260 (Створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності – карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років) Кримінального кодексу України. Я дуже хотів встигнути залізти у душ, якого не бачив три дні, але це мені не вдалось. Завадили журналісти та міжнародні спостерігачі, які приїхали на місце подій. А ще міліція, яка раптом почала питати, чи все у нас нормально, і чи не ображали нас есбеушники. Насправді, звичайно, їх цікавило не це. Просто вони перелякалися, що нічого не знають про обшуки на ввіреній їм території, адже про візит до моєї квартири не були попереджені ні міліція, ні ірпінське й обласне СБУ.
Спостерігачі від ОБСЄ виявились старими знайомими ще з виборів-2002 і дуже зраділи, побачивши знайомі обличчя.
Після обшуку я подарував кожному з офіцерів настільну книгу громадянської кампанії “ПОРА!”, яка є для неї своєрідним дороговказом. Це книга “Від диктатури до демократії” відомого ідеолога ненасильницького спротиву Джіна Шарпа, в якій чітко пояснюється, що насильницький спротив є не таки ефективним, як ненасилля, а тому у насиллі в наш час не має сенсу. “ПОРА!” сама переклала цю книжку на українську мову та звернулася до Джіна Шарпа за дозволом на друк. Дізнавшись, що коштів на видання ще немає, Шарп розчулився і сам дав 5 тисяч доларів (переклад, верстку і т.д. зробили самі активісти “ПОРИ!” безкоштовно).
Зважаючи на зразкову поведінку працівників СБУ під час другої частини обшуку та сподіваючись прихилити їх на бік народу, я написав у протоколі, що зауважень не маю, пробачивши їм неправомірні вимоги, які вони висували на початку.
На допит мене везла Монтян на своїй машині. По дорозі ми заїхали до судді Василенка, який вирішив мене провести, “щоб не вкрали по дорозі”. Коли я взяв перепустку і вийшов на двір, щоб зайти в інші двері, біля СБУ з’явилися спостерігачі від ОБСЄ та “Новий канал”, якому працівники СБУ вперто забороняли знімати. Скінчилося тим, що журналістку та оператора запросили розібратися до середини, а я вирішив не заходити, поки їх не відпустять. Прибігла прес-секретар СБУ Марина Остапенко і владнала конфлікт. Журналістів відпустили, і я пішов на допит під прицілом камер “Нового” і “5-го”, який прибув трохи пізніше. В цей час у сусідній з СБУ кав’ярні збиралися відвідувачі Майдану та журналісти, що вирішили чекати на мене.
Я страшенно люблю допити, але мене на них, на жаль, рідко викликають (останній раз у цій сірій будівлі я бував іще в часи КГБ). Бо допит – це є унікальна можливість говорити скільки завгодно та мати уважного слухача. Ті, хто знає мене, і мали нещастя слухати мої розповіді про щось фундаментальне, підтвердять, що витримати це дуже нелегко. Це набагато гірше, ніж мої величезні статті. Коли мене починає нести, я перескакую з теми на тему і можу говорити ледь не цілодобово. Рідкий птах дослуховує навіть до половини моєї розповіді. Тут же мій співрозмовник змушений був не просто терпіти мене, але й уважно слухати. В нього просто не було іншого виходу.
Щоб зекономити час, я повівся так, як нікому поводити себе на допитах не раджу. Бо можна серйозно проколотися. У своїй ситуації я міг собі це дозволити, але іншим, окрім тих, хто має досвід і знання у цій “галузі”, не раджу. На початку допиту Вам повинні прочитати Ваші права, роздрукувати чи написати їх та дати підписати. Тільки після цього допит можна розпочинати. Раджу покласти ці права поряд з собою і постійно до них заглядати під час допиту.
Оскільки мені це було не потрібно, і я не збирався використовувати свої права (наприклад, не свідчити проти себе), бо не маю, що приховувати, я попросив їх не читати й не роздруковувати, однак пан підполковник не погодився. Мабуть, боявся, що це – провокація з мого боку. Тоді я попросив читати мені права швидким речитативом.
По закінченні читання прав, я першим задав питання, скориставшись своїми правами: “На яких підставах у мене проводився обшук?”, зазначивши, що мене цікавить не відповідь “На підставі Постанови суду”, а підстави, за якими суддя прийняв таке рішення. Я маю право знати, які докази йому надали, щоб він видав аж таку постанову. Бо пошук вибухівки – це серйозно. Чи хтось бачив, як я носив валізами тротил додому, гублячи по дорозі крихти вибухівки? Чи хтось може засвідчити, що мої діти граються на вулиці бойовими набоями? На кого мені подати до суду за сфальсифіковані оперативні дані, якщо підставою стали вони? А може хтось написав на мене письмову заяву, і я зможу купити нову канапу, відсудивши моральну шкоду?
Та все виявилося значно простіше. Слідчий спокійно й обґрунтовано пояснив мені, що, оскільки вибухівку знайшли в офісі кампанії “ПОРА!”, то тепер на її наявність перевіряють всіх її активістів. Оскільки я не приховую своєї приналежності до “ПОРИ!”, тому в мене і провели обшук.
Своєї приналежності я дійсно ніколи не приховував, хоча й не афішував з однієї простої причини: для того, щоб ніхто не міг здобути собі політичні чи якісь інші дивіденди від участі в кампанії, ми прийняли принцип не вживати прізвищ активістів, окрім випадків репресій, коли людині загрожує небезпека. Цей принцип начисто відбивав охоту купатися в променях слави та змагатися за кількість розданих інтерв’ю журналістам, бо яку славу може здобути активіст Петро чи активістка Людмила? Оскільки так вже давно склалося, що на Майдані мене знають під власним прізвищам, то я ніколи не писав про свою участь в “ПОРІ!”, уникав виступів перед камерами, а газетярів просив не вживати мого прізвища. Так само чинять й інші наші активісти. Завдяки “доблесним” правоохоронцям, тепер цей секрет полішинеля перестав бути секретом взагалі. Та СБУ – не журналісти. І тут, навпаки, діє принцип повної відкритості – ми не приховуємо своїх намірів та планів, які є чесними і чистими, та готові брати на себе відповідальність за всі наші погляди, дії, кроки.
Ще одна процесуальна деталь. Ви можете вимагати, щоб саме Ви вели протокол допиту. Мій підполковник був не проти. Але, знаючи себе, я розумів, що у такому разі допит затягнеться до ранку, тому вирішив, що хай пише сам, уважно слухає і скорочує, як йому заманеться. Бо, почувши питання “Що таке кампанія “ПОРА!”, як вона діє, які її принципи, структура, організація, спосіб прийняття рішень тощо?”, я звалив на голову бідолашного слідчого всю світову теорію і практику ненасильницького спротиву та побудови мережевих структур, розповідав йому про “Солідарність”, “Отпор” і “Кмару”, принципи Майдану, афініті-груп та способи самоорганізації людей прямо на нашому форумі (написання листівок, їх друк та розповсюдження). Окрім того на мого співбесідника було обвалене повне зібрання передвиборчої аргументації.
Я запропонував витягти з інтернету цілі шматки і вставити до протоколу, але там не виявилось інтернету (я добровільно взяв на себе зобов’язання роздрукувати та принести слідчому підбірку найкращих матеріалів).
Він спочатку уважно слухав, але йому було важко. Йдеться не про розумові здібності. Просто людині з ієрархічної структури важко зрозуміти з першого разу побудову неієрархічних структур, які неможливо знищити, скількох би людей вони не заарештували. Він пробував мене коректно перебивати і скорочувати. Та я казав, що він не зрозуміє наступного, якщо не розповім оцього (і я не знущався, а казав чисту правду), і продовжував.
Фактично все, що я йому розповідав, є в інтернеті. А чого немає, так тільки тому. Що руки не доходять написати. Щоб скоротити допит і відразу розставити крапки над “і”, я пояснив йому відомий всім факт, що існує дві структури кампанії “ПОРА!” під назвами “чорна” і “жовта” (за кольором перших листівок – в одних чорно-білі, в других – жовті), і що 22 серпня вони вирішили діяти під одним логотипом та дозволили одна одній вільно обмінюватися інформацією на сайтах, що часто люди є і там, і там, але все одно ці дві структури не злились в єдину, тому краще мені не задавати питань про “жовту” “ПОРУ!”, бо я не маю часу дізнаватися, що там робиться, а тому не хочу давати неправдивих свідчень на підставі чуток, пліток тощо. Єдине зазначив, що ідеологія обох “Пір” фактично не відрізняється, і обидві структури дотримуються принципу ненасильницького спротиву та діють в рамках Закону.
Мій потік свідомості перервав співробітник СБУ, який зайшов до кабінету і ледь не благав мене увімкнути мобільний телефон, який я поставив на беззвучний сигнал та поклав до кишені, щоби дзвінки співчуваючих не заважали моїй просвітницькій місії. Офіцер сказав, що центральний телефон буквально заблокований дзвінками, і дуже просив, щоб я казав всім передзвонити пізніше. Глянувши на мобільний, я побачив, по-перше, що молов язиком безперестанку півтори години, а, по-друге, що за цей час мені надійшло 27 дзвінків, які залишилися без відповіді. Уявив, скільки ж дзвінків в такому разі надійшло на центральний телефон СБУ, і мені стало їх шкода.
Ми призупинили допит, щоби вирішити дилему, як бути з телефоном. Зійшлися на тому, що я відповідатиму по телефону і проситиму передзвонити ще години через півтори, а в перервах між дзвінками говоритиму скоромовкою блоками і, поки відповідатиму на наступний дзвінок, слідчий увіковічуватиме моє красномовство на лаптопі у скороченому вигляді, а я потім дивитимусь, чи точно він закарбував.
Через мою велеречивість і недостатнє знання особливостей мого характеру адвокатом Монтян та помилку у комунікації між нею та майданівцями, вийшло так, що я не дотримав свого слова – не оприлюднювати прізвища працівників СБУ. Вони про це дуже просили (не вимагали і не погрожували), і, оскільки поводили себе, як я вже зазначав, цілком коректно, я їм це пообіцяв. Але Монтян виходила з досвіду своїх клієнтів, що допит триває десь півтори години, і що під час нього просять вимкнути мобільний телефон, тому про все це розповіла нашим новинарям, сказавши їм про всяк випадок прізвище слідчого, яке вона побачила у повістці. Правда, вона сказала, щоби не починали телефонувати раніше, ніж через півтори голини і оприлюднювали прізвище в разі, якщо виникне підозра, що мене не випустять (її навіть прес-секретар СБУ Марина Остапенко особисто запевняла, що зі мною нічого не станеться), та й то після сигналу, але якийсь новинар зрозумів все по-своєму і поставив новину із прізвищем, коли півтори години минули, а мій телефон не відповідав.
Поновивши допит, ми глянули один на одного і зрозуміли, що обидва уже ніякі. Сил у нас не залишилось, тому далі усе йшло, як мокре горить. Підполковнику, на мій погляд, вже давно все стало ясно, що “ПОРА!” – це ніяка не терористична організація, і що нічого такого від мене сенсаційного він не дізнається, бо ми і так відкриті далі нікуди. Тому він задав мені лише формально потрібні для протоколу питання “Чи проводить “ПОРА!” військові вишколи, стройову підготовку, навчання володіння різними видами зброї, чи планує організовувати та брати участь у масових безпорядках, застосовувати зброю та вибухівку і т.ін.”, попросивши відповідати “так” або “ні”. Я запропонував сконструювати відповідь з питання, тільки всюди поставити частку “не” і додав, що переважна більшість активістів “ПОРИ!” навіть на очі зброї чи вибухівки не бачили, бо в армії не служили.
Далі він розпитав мене, що я знаю про вибухівку в громадській приймальні, де “знайшли” вибухівку, але застеріг, що, якщо це буде те, що у пресі, то багато відповідати не треба. Оскільки я приїхав туди з депутатом Жовтяком вже тоді, коли вибухівку підкинули, і приймальня була оточена міліцією, то додати до того, що написано в пресі я дійсно нічого не міг. Я наскільки можливо лаконічно виклав свої знання щодо ситуації, і він сконструював ще більш лаконічну відповідь.
Потім я відповів на питання про своє знайомство з Ярославом Годунком, якого добре знаю, з яким бував у багатьох ситуаціях, але спілкувався тільки на політичні теми, тому навіть не знаю, чи він одружений, і нічого не знаю про його фінансові справи. Знаю лише, що він не є грошовим мішком, їздить на старих “Жигулях”, але й з голоду не вмирає, а про його фінансові стосунки з “жовтою” “ПОРОЮ!” мені невідомо нічого. Сам Ярослав – людина партійна, і до “ПОРИ!” жодного стосунку не мав, окрім подій у Мукачеві, де просто носив цю символіку. Тому скоріш за все він просто пішов назустріч комусь із знайомих та орендував для них офіс, адже жодна “ПОРА!” не є юридичною особою.
Після цього ми пішли в інший кабінет, оскільки в мого слідчого не було принтера, роздрукували там протокол допиту, і я його підписав. Треба зазначити, що всі шість сторінок були написані без жодної помилки. Навіть коми були правильно розставлені.
Поки друкувався протокол, я встиг іще своєму слідчому та двом присутнім там офіцерам трохи роз’яснити причини їхньої бідності, бо такі старі і страшні столи і стільці я бачив хіба що в науково-дослідних установах та районних бібліотеках.
Наостанок я сказав підполковнику, що. якщо у нього ще виникнуть питання, хай не викликає мене повісткою, а просто зателефонує на мобільний, і я сам добровільно прийду на бесіду та все розповім. Хоч всьому особовому складу. Бо мені немає що приховувати, особливо своєї ненависті до правлячого режиму.
Епілог.
Це, звичайно, весело та цікаво, однак зовсім не факт, що все закінчилось би так само добре, якби про обшук у моїй квартирі не дізналися відразу народні депутати України, правозахисники і міжнародні спостерігачі, якби відразу про це не повідомили в ефірі та з трибуни Верховної Ради (окрема подяка Миколі Томенку), якби не було отієї зливи дзвінків, якби мене не супроводжували на допит і не чекали до кінця, поки я вийду.
Не можу сказати, що я поніс сильні моральні страждання, чи моє життя сильно змінилося. Але мене бісить, чому я, законослухняний і чесний громадянин, який не робить нічого протизаконного, мушу взагалі щось міняти у своєму житті, бо інакше бандитська влада зробить із мене злочинця?
Чому тепер я маю зачиняти двері своєї квартири навіть коли я вдома, хоча раніше, знаходячись у квартирі, не знав, що таке замок, якщо ми всі не спимо?
Тому що, якщо натовп “стражів порядку” з ордером на обшук зайде до квартири без дзвінка, то в них, поки я зреагую, буде більше шансів підкинути гранати чи наркотики, які вони ж через годину нібито випадково “знайдуть”.
Чому тепер наші діти не можуть постійно бігати з квартири на вулицю і навпаки, не турбуючи нас своїми дзвінками?
Тому що... дивіться вище
Чому тепер в моїй квартирі хтось обов’язково повинен знаходитися з дорослих, якщо нас немає вдома?
Тому що... дивіться вище
В принципі для мене майже нічого не змінилося. Більшість людей і так живе вдень за зачиненими дверима, і мені не важко (хоча і ліньки) зачиняти і відчиняти двері численним соратникам, які ходять до нас постійно. І до обшуку в мене вдома майже постійно хтось знаходився, бо тут фактично був бек-офіс нашого штабу, де, на відміну від офісу, можна було, не відволікаючись на дзвінки і тих, хто прийшов з індивідуальними скаргами чи просто поговорити і висловити підтримку, більш менш спокійно попрацювати над паперами чи здійснювати звідси обдзвін активістів, щоб розвантажити штабний телефон для інших потреб. Але до обшуку такий стан речей існував завдяки моїй власній волі, а тепер так повинно бути, бо мене змушують до цього своїми протиправними діями органи, які звуться правоохоронними. І ось саме це мене і обурює, що ті самі дії, які були і раніше, я роблю не тому, що хочу, а тому, що мушу.
Звичайно, багато хто оцінить таку мою позицію просто як примху (фактично ж нічого у житті не змінилось), але ж вільна людина тим і відрізняється від невільної, що робить те, що хоче (якщо це не заважає свободі інших людей), а не те, що мусить. А мої незачинені двері нічиїй свободі не заважали.
Я розумію, що, коли цинічні бандити при владі щось задумали, вберегтися все одно не вдасться, якщо не піти в підпілля, після чого тобі вже під час твоєї відсутності, як це було з активістом “ПОРИ!” Віктором Щадеєм в Ужгороді, підкинуть зброю чи ще якісь “предмети”, які у тебе без тебе все одно “знайдуть”, а тебе оголосять у розшук. Я навіть знаю, що на 29-31 жовтня намічені масові арешти активістів “ПОРИ!” та найбільш активних лідерів окружного рівня “Сили народу”. У ці дні вони (в т.ч. і жінки) всі “почнуть” раптом “нецензурно лаятись, приставати до перехожих, не реагувати на зауваження та не підкорятися законним вимогам міліції”. Затримувати планується на три дні, а потім, “якщо все буде нормально”, відпустять. А “якщо не буде”, то, вийшовши на волю, ми знову всі “почнемо” прямо біля воріт місць своїх нещодавніх ув’язнень “нецензурно лаятись, приставати до перехожих, не реагувати на зауваження та не підкорятися законним вимогам міліції”. А може і “почнемо” не просто “лаятись”, а “грабувати, красти, навіть ґвалтувати”. Просто біля воріт. І тоді нас закриють уже на більшу кількість днів.
Все це нам відомо, але в підпілля ніхто з нас не піде. Бо і самі не відчуваємо себе винними, і за Законом не є такими, на відміну від влади та її “озброєного загону”, який чомусь зветься правоохоронцями, хоча дії цих “охоронців” підпадають саме під ч.1 ст.260 ККУ.
Маю одне АЛЕ
Я безмежно вдячний всім, хто занепокоївся моєю долею і цікавився нею, супроводжував мене, очікував, телефонував. Повторюю, без цих дій невідомо, якби все закінчилось. І такі дії потрібні навіть тоді, коли вони є зайвими. Тут забагато не буває і “краще перебдіть, ніж недобдіти”. АЛЕ...
Але я б дуже попросив усіх проявляти таку саму (і навіть більшу) турботу до всіх затриманих активістів й так само реагувати на повідомлення про затримання, які з’являються у мережі. Ми не повинні дати їм можливість ламати молоді життя лише за те, що ці люди кинули відвертий виклик бандитам при владі й відверто відстоюють свої ідеали.
І насамкінець для розрядки
Сміх сміхом, але знову доводиться згадувати відомі з радянських часів деякі правила поведінки опозиціонера:
1. Виходячи з приміщення (навіть виносячи сміття), зайди до туалету, якщо маєш в цьому хоча б найменшу потребу. Якщо тебе зненацька заарештують, то невідомо коли випаде така нагода.
2. Іди до ванни відразу, як тільки відчув у цьому потребу. Не відкладай це на кілька годин, бо, якщо тебе зненацька заарештують, то невідомо коли випаде така нагода.
3. Навіть виносячи сміття чи виходячи у найближчий кіоск за цигарками, вдягайся і взувайся тепло, зручно та у все чисте. Ні в якому разі не в капцях чи черевиках на босу ногу. Якщо тебе зненацька заарештують, то не виключено, що саме в цьому одязі та взутті тобі доведеться пробути кілька днів.
Це навіть не параноя. Це просто звичайні правила гігієни та появи на людях, виконувати які дуже легко і навіть корисно – вони дисциплінують й підтримують у формі. Тому є актуальними і для демократичного суспільства, правда, з інших мотивів.
Посміхніться, друзі! Ми все одно переможемо! Карфагени руйнуються, динозаври –
вимирають. Закони історії та природи. І проти них не попреш, навіть маючи під орудою озброєні загони.
На моє, як виявилось, щастя, моя електронна майданівська пошта не відкрилася в інтернет-експлорері там, де я мав залишатися на ніч (таке буває через якісь настройки комп’ютера, з якими ми ще не навчились боротися). Не відкрилася вона і в двох інтернет-кафе, а Заяву Чернігівського громадського комітету захисту прав людини з приводу масових порушень конституційних прав громадян України - членів громадянської кампанії “ПОРА!” у місті Чернігові та переслідувань їх за політичними ознаками, яка була нам надіслана, слід було поставити обов’язково – 22 жовтня о 14.30 в Чернігові мав розпочатися студентський страйк на підтримку активістів “ПОРИ!” Олександра Коваленка та Олександра Ломако, які і досі знаходяться за гратами, оскільки першому з них наші, з дозволу сказати, “правоохоронці” підкинули фальшиві гроші, а другому ще й вибухівку.
Тому, придушивши “жабу”, довелось брати таксі та їхати за 70 гривень до Ірпеня, куди я добрався о третій годині ночі. Посидівши в інтернеті до шостої, вже збирався лягати спати, аж тут зателефонували і повідомили про затримання в Ужгороді активіста кампанії “ПОРА!” Віктора Щадея. Далі почали надходити повідомлення про обшуки у Києві. Поставив інформацію до інтернету, почав телефонувати до міськвідділу, дівчини, в якої ночував Віктор, народним депутатам, допоки сили не полишили мене, і біля восьмої ранку я просто “відключився” під час чергового дзвінка вже не пам’ятаю навіть кому.
Поспати вдалося біля 45 хвилин, коли до мене “завітали”. Саме тоді я заснув так міцно, що і гарматами не розбудиш, і почав продивлятися чудовий сон, як народ блокує злітну смугу в аеропорті “Бориспіль”, звідки за кордон намагаються втекти наші нинішні можновладці. Та мозок рефлективно зреагував на слово “обшук”.
Виявляється, що тільки-но моя дружина відчинила двері, щоб вести чотирирічну дочку у садочок, як на порозі виросло як мінімум шестеро людей у цивільному, які пред’явили Постанову Шевченківського районного суду м. Києва про проведення у мене обшуку. Поки вона голосно (щоб я почув і зреагував) сперечалася з ними, що мене немає вдома, і просила їх зачекати 15 хвилин, поки вона відведе дочку і повернеться, я набрав номер мобільного телефону народного депутата України від нашого округу Євгена Жовтяка. Коли набирав – почув, як наші “гості”, які не бачили, що я роблю, казали дружині, що справа серйозна, пов’язана з тероризмом і зберіганням вибухівки, тому всі телефонні дзвінки нам робити заборонено.
Це розлютило мене досить сильно, хоча й менше, ніж перерваний сон, і я, кинувши Жовтяку фразу “В мене СБУ проводить обшук і забороняє телефонувати” вилетів в коридор з криком “Хто тут такий розумний, що забороняє мені телефонувати?” Далі, як з рогу достатку, посипалися мої питання про правові підстави ранкового візиту і незаконної вимоги, запевнення про неминучість покарання за порушення Закону, звинувачення візитерів у порушенні Конституції і законодавства, всіх мислимих моральних та аморальних норм, мої рішучі запевнення, що я таки буду телефонувати, скільки мені захочеться і захищатиму це своє право всіма доступними мені способами (я не мав на увазі залізну ломаку у коридорі біля входу до кімнати та бейсбольну біту біля вікна, вже пізніше зауваживши “гостям”, що ці предмети не є “забороненими для обігу на території України). Мене підтримала дружина, заявивши, що вона – помічник-консультант народного депутата України і закони все ж таки знає.
Мені вручили Постанову Шевченківського районного суду від 21 жовтня 2004 року, якою, цитую, “суддя Шевченківського районного суду м. Києва Малинников О.Ф. за участі прокурора Буряка Віталя Анатолійовича, “розглянувши подання заступника начальника 3-го відділу Слідчого управління СБ України майора юстиції Примака Дмитра Олеговича щодо надання дозволу на проведення обшуку житла та іншого володіння”, давав дозвіл провести у мене вдома обшук на предмет пошуку “вибухових речовин та предметів, заборонених для обігу на території України”, а також документів, пов’язаних з цим усім барахлом.
Мабуть тому, що в мене трусилися руки і ноги (від хронічного недосипу, а не від гніву чи страху), “гості” спробували перехопити ініціативу, але наразились на чергову порцію правового та політичного лікнепу, а також пророцтв, що з ними буде після виборів, якщо вони спробують підкинути мені вибухівку або якісь “предмети” на кшталт наркотиків чи фальшивих грошей. На мої слова, що зараз тут буде купа журналістів, міжнародних спостерігачів, адвокатів та народних депутатів, вони впевнено заявили, що нікого сюди не пустять, після чого були змушені прослухати витяг із Закону “Про статус народного депутата України” та побачити усмішку на моєму обличчі: “Я хочу на це подивитися”. Вони спочатку спробували заперечити, що керуються іншими законами, та я заявив, що “їхні” закони не суперечать “моїм”, і почав вимагати назвати мені статті, які забороняють народним депутатам і адвокатам заходити під час обшуку, а також вимагав показати мені документ, в якому йдеться про заборону на телефонні дзвінки під час обшуку, зазначивши, що, якщо це якісь підзаконні акти, то я доб’юся їх скасування у судовому порядку та вимагатиму покарання для працівників, які використовують інструкції, що суперечать Конституції і законодавству. Також розповів їм, що таке злочинний наказ, яке покарання за його виконання і про те, що ніхто не зобов’язаний його виконувати. Свої майже безперервні тиради я переривав короткими репліками, даючи вказівки дружині зателефонувати у штаб, щоб скликали всіх наших, та слідкувати за присутніми, щоб вони нічого не вийняли із широких штанин та не “подарували” нам. За саму квартиру я був спокійний, оскільки в нас постійно товчеться купа наших людей, тому щось підкинути проблематично (а зараз в мене взагалі цілодобове чергування наших активістів, озброєних “незасвіченими” мобільними та списком телефонів депутатів, адвокатів й інших необхідних для швидкого реагування осіб).
Не дивлячись на обіцянки пред’явити мені законні підстави для свої незаконних вимог, нічого мені так і не показали, і я перейшов до присутніх у моїй квартирі. Точніше не перейшов, а продовжив, бо ще під час моєї “лекції” про права людини у світлі української футурології з прив’язкою до можливого повороту після виборів долі тут присутніх, я зібрав їх усіх в кімнаті, щоби були в полі зору, і поставив вимогу пред’явити мені посвідчення. Документи пред’явили підполковник і два старших лейтенанти, на різке моє питання “Хто такі?” та вимогу до всіх зайвих покинути моє житло, двоє молодих хлопців з явним відбитком короткого терміну перебування у правоохоронних структурах (як потім нам сказав юрист зі штабу Ющенка, це були курсанти СБУ) хором промовили “Поняті” і синхронно полізли до кишені за документами. Інші двоє на мою вимогу, з якою підполковник погодився, покинули квартиру.
Я перейшов до понятих, спитавши у підполковника “Хто це такі і як їх звати?” Він сказав, що ще не встановив їхніх осіб, на що я поставив вимогу, щоб вони йшли геть невстановленими (вони пішли до мікроавтобусу, в якому й приїхала вся ця команда), а понятих треба взяти з місцевих, наприклад, сусідів, бо я не хочу заробити косоокість, слідкуючи ще й за понятими, щоб чогось не підкинули.
Апеляція до об’єктивності та знов таки футурологічні прогнози зробили свою справу. Одним з понятих був наш сусіда, іншим – чоловік, якого ви всі знаєте з новин Майдану. Це – Іполит Матіюк, який виявив у Броварах підлог з боку голову територіальної виборчої комісії. Він саме підійшов до нас зі штабу, коли обшук ще не розпочався.
На той час я вже остаточно прокинувся, тому тіло стало слухняним, однак “територію” іще “не зайняв”. Вхопившись за мої звинувачення, вони спробували образитися на “наклеп” з мого боку щодо їхніх намірів підкинути мені якусь гидоту, але це тільки викликало нову тираду з мого боку. Я пояснив, що, якби вони дійсно підозрювали наявність у мене вибухівки, то провели б обшук негайно після того, як підкинули її до громадської приймальні кампанії “ПОРА!” у Києві (я свідомо не вживаю ніколи щодо обшуків в активістів “ПОРИ!” слова “знайшли”, лише – підкинули, бо чудово знаю, що всі наші люди є прихильниками ненасильницького спротиву), адже за стільки часу, якби у когось і зберігалося вдома щось подібне, то він би вже давно позбувся такого компромату. І відразу задав питання: “Навіщо ви калічите долі молодих людей, фабрикуючи їм кримінальні справи?” При цьому зробив наголос саме на них, бо я вже життя бачив, і мені не так страшно, на що один зі старших лейтенантів заперечив: “У Вас же діти!” Я вхопився за цю фразу: “Так ви все таки приїхали, щоб мені щось підкинути, якщо шкодуєте моїх дітей?” Закінчилося це все вивертанням їхніх кишень та обшуком “гостей” з нашого боку. Нічого особливого, навіть табельної зброї, в них не виявилось. Пізніше, коли підполковник виходив на вулицю, щоб переговорити чи то по телефону, чи то з підлеглими, я супроводжував його до дверей і зачиняв їх за ним. А коли відчиняв, щоб його впустити, то він ставав до стінки і клав на неї руки, повертаючись до мене спиною для обшуку: “Ось дивись, я нічого з собою не приніс”. Це був такий своєрідний жарт з його боку.
Тут варто зазначити, що, оскільки повідомлення на Майдані та широка розсилка про обшук в моїй квартирі з’явилися майже відразу, вже під час нашої суперечки безперервно лунали дзвінки від журналістів, депутатів, українських та міжнародних правозахисників, я виходив у прямий ефір “5 каналу”, радіо “НАРТ” і ще кількох радіостанцій .(всіх уже не пам’ятаю), голосно називаючи при “гостях” з ким саме розмовляю (іноді навіть їм жартома пропонував пояснити в прямому ефірі свої дії), а тому ми довго не могли розпочати обшук, поки вони ледь не почали благати, щоб я хоча б хвилину не брав телефон, адже про початок обшуку треба оголосити.
Єдине, що нам не вдалось, це – відправити у садочок дитину. Вони категорично заборонили дружині виходити і не пристали на жоден з запропонованих нами варіантів (супроводжувати її з дитиною і назад, вийти всім разом за двері і почекати 15 хвилин, поки вона повернеться тощо).
Під час обшуку я розставив людей так, щоб ніхто з “гостей” не залишався поза увагою. Сам я слідкував одночасно за усіма, більше уваги приділяючи тому старшому лейтенанту, який був під наглядом сусідського недосвідченого й аполітичного хлопця.
Підполковник сів читати мій комп’ютер, дискети і компакт-диски, що викликало в мене неймовірно захоплення, оскільки там є багато файлів, які містять у собі яскраві свідчення злочинності правлячого режиму і нашої боротьби з несправедливістю в судах та інших інстанціях. Я включив йому інтернет і Майдан, де він зміг прочитати про події он-лайн і привітав з можливістю стати знаменитим. Старші лейтенанти переривали квартиру, і з цього я зловтішався, бо для мене завжди є найбільшою мукою щось шукати в однокімнатній квартирі, вщерть забитій книжками, сотнями паперових товстих тек з документами, іграшками, одягом та всіляким господарським мотлохом. Будь-які перестановки в моїй халупі нагадують гру “у п’ятнадцять”. Коли для того, щоб щось кудись поставити, потрібно переставляти всі речі послідовно. Саме тому після обшуку в кімнаті залишився більший порядок, ніж був до нього (сьогодні наша знайома аж здивувалася, як у нас стало гарно), бо під час виборів, коли немає часу ні на що, ми розвели величезний бардак. І жоден обшук не зрівняється з моєю дружиною, яка з криком “Мені немає що вдягти” вигрібає з шафи все на підлогу, знаходить потрібну річ і мчить з хати, вигукуючи “Я поспішаю”. Вона образиться на ці слова, якщо прочитає, і розкаже всім, що гіршого за мене немає, оскільки я постійно бігаю від комп’ютера до телефону та туалету (там я палю), хапаючи потрібні мені в цю хвилину книжки і папери, але ніколи не кладу їх на місце, зранку сідаю за комп’ютер, не прибираючи свого матрасу з підлоги й гне складаючи канапи, де вона спить з дітьми, оскільки “не маю часу” (ця фраза стала моєю своєрідною візитівкою). Ну і з одягом поводжуся відповідно. А діти, вертаючись зі школи й садочка, довершують цю апокаліптичну картину своїми іграми.
Обшукувачі не могли дозволити собі такої розкоші. Вони були змушені обслідувати квадрат за квадратом, тому в їхніх інтересах, щоб швидше закінчити обшук, було допомагати нам акуратно складати всі речі на місце. А коли старший лейтенант, що рився у книжках, які давно ніхто не читає за браком часу, жахнувся від шару пилюки, йому була запропонована волога ганчірка. Комічним було також обшукування канапи, бо, щоб її, напівполаману, підняти та відсунути, потрібні зусилля мінімум трьох людей, що ми і робили спільно та зі сміхом.
Я не можу звинувачувати цих людей, які виконували наказ обшукувати мою квартиру, і, окрім кількох моментів на початку, поводили себе досить ввічливо і коректно, в тому, що вони мали завдання мені щось підкинути. Але не відкидаю такої можливості з огляду на спробу заборонити мені телефонувати та заяви, що ні адвокат, ні народні депутати не мають права заходити під час обшуку. Водночас припускаю, що їх дійсно накрутили, що існує справжня терористична організація, тому вони деякий час відчували себе народними захисниками. Та коли вони зрозуміли чи то те, що нічого підкинути не вдасться (це у випадку, якщо в них було таке завдання), чи то те, що нічого не знайдуть, і ми – не терористи (у випадку, якщо вони дійсно припускали, що в мене може бути вибухівка та інші “предмети”), пристрасті вляглися, і ми майже подружились. Обшук проходив з жартами і постійною агітацією з нашого боку, зауваженнями, що їм має бути соромно виконувати накази тих, кого вони замість нас повинні “досліджувати”, і закликами добре подумати, бо скоро їм, можливо, доведеться робити вибір між режимом, який переступить межу, і народом. Взагалі я дуже шкодую, що не записав своє ранкове красномовство на диктофон, оскільки так гарно і складно я вже не зможу у спокійній ситуації ні промовити, ні написати.
Був один цікавий момент, коли я пояснював як негарно, коли силові структури перетворюються на озброєний загін влади і виконують непритаманні їм функції не охорони громадського порядку та безпеки, а політичного тиску. Вони спробували заперечувати, що у США (дались їм всім ці США) також ФБР тисне на людей, але тут мене понесло: “ФБР не ходить по гуртожитках і не відмовляє студентів йти на мітинг у підтримку будь-якого кандидата, не залякує їх за це в’язницею, не погрожує виключенням...” Більше вони не сперечались, лише зауважили, що вони – не міліція. А коли з наших розмов зрозуміли, що саме міліція підкидала нашим хлопцям вибухівку і фальшиві гроші, то, здається, навіть зраділи, що не СБУ.
Роздаючи наліво і направо телефонні інтерв’ю, я розповідав, що працівники СБУ читають наші судові справи проти влади на захист знедолених людей і переповнюються гнівом до правлячого злочинного режиму купки бандитів та олігархів. Працівники лише гірко зітхали на такі мої жарти. Дочка, яка давно вже звикла до скопища людей у квартирі, не звертала на обшук жодної уваги і спокійно гралася та малювала.
Час від часу ідилія переривалась моїми вказівками не розслаблятися і продовжувати уважно слідкувати за обшукувачами. Їх це ображало, але я пояснював, що нашим хлопцям уже підкидали вибухівку і фальшиві гроші, тому в мене така ситуація, що я перестану їх підозрювати тільки тоді, коли отримаю на руки протокол обшуку, в якому буде зазначено, що нічого непристойного в мене не знайдено. Іще ідилія переривалась регулярними криками в рації, що сюди наближається то одна, то інша група людей з числа наших прихильників, і підполковник віддавав наказ “не пускати”. Виконати цей наказ силами того маленького загону, що приїхав, було неможливо, тому я сам з посмішкою звернувся до народу через двері та вікна, щоб він не “штурмував” мою квартиру, а спокійно почекав на вулиці. Посмішці повірили, оскільки щирою під примусом вона бути не могла б.
Побачивши, що все закінчиться нормально, я вже встиг дати відбій народним депутатам, щоб не їхали до мене, а відвідали краще місця проведення інших обшуків, як ідилію зіпсувала адвокат Тетяна Монтян. Уявляючи страшні картини “есбеушних репресій”, вона пройшла через очеплення, як ніж крізь масло, влетівши вихором до квартири з дикими криками на кшталт “Стоять! Хто? Що? Кого?” (перепрошую за недослівні цитати). За нею забіг переляканий підполковник, який виходив на вулиці переговорити з нашоукраїнським юристом (він не мав адвокатського посвідчення), та почав вимагати, щоб вона покинула квартиру, на що Монтян почала голосно сміятися і питатися “А хто Ви такий? А чого це я маю Вам представлятися? А представтеся спочатку Ви? Може Ви особливо небезпечний злочинець Вася Пупкін, який перебуває у міжнародному розшуку?” Коли підполковник зовсім не агресивно, а примирливо промовив “Ну мені що, битися з Вами?”, очі Монтян радісно спалахнули, і вона з вигуком “Битися! Давайте! Хто перший?” почала скидати куртку. “Монтян перестань, - сказав я їй, - “я вже майже загітував хлопців голосувати проти Януковича, а ти тут все псуєш”, а хлопцям пояснив, що це – адвокат Монтян, дружина судді Василенка, що вона хороша і безкоштовно захищає нещасних людей, але дуже не любить правоохоронців, бо має на це підстави. Переконати їх у позитивності Монтян мені не вдалося, як і переконати її у тому, що серед есбеушників можуть бути нормальні люди. Але всі заспокоїлись, і обшук продовжився спокійно.
Окрім наведення порядку, була від обшуку й інша користь. Старший лейтенант знайшов в одній із книжок 100 гривень і простягнув мені, жартуючи: “Перерахуйте, чи я щось не вкрав”. Я поклав їх до кишені, а потім, коли вже після обшуку віддавав дружині, виявилось, що вона нічого про них не знає. Очевидно, поклала колись і забула. Про всяк випадок ми їх відразу ж витратили на продукти, попросивши продавця перевірити їх на детекторі, чим викликали неабияке здивування, адже нас тут добре знають і довіряють. Довелось пояснити причину.
Знайшлися також нові шкарпетки, але загублених вже понад місяць тому у власній квартирі трьох блокнотів, двох манікюрних ножиць та подарованої у Вашингтоні українським політв’язнем джинсової сорочки навіть обшук, на жаль, не виявив.
Коли нарешті склали протокол, що я чистий, як сльоза дитини, мені вручили повістку на виклик до СБУ на 15.00 на Володимирську, 33 як свідка по Кримінальній справі №231, що порушена 16 жовтня 2004 року за ознаками злочинів, передбачених ч.4 ст.258 (Створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років) і ч.1 ст.260 (Створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності – карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років) Кримінального кодексу України. Я дуже хотів встигнути залізти у душ, якого не бачив три дні, але це мені не вдалось. Завадили журналісти та міжнародні спостерігачі, які приїхали на місце подій. А ще міліція, яка раптом почала питати, чи все у нас нормально, і чи не ображали нас есбеушники. Насправді, звичайно, їх цікавило не це. Просто вони перелякалися, що нічого не знають про обшуки на ввіреній їм території, адже про візит до моєї квартири не були попереджені ні міліція, ні ірпінське й обласне СБУ.
Спостерігачі від ОБСЄ виявились старими знайомими ще з виборів-2002 і дуже зраділи, побачивши знайомі обличчя.
Після обшуку я подарував кожному з офіцерів настільну книгу громадянської кампанії “ПОРА!”, яка є для неї своєрідним дороговказом. Це книга “Від диктатури до демократії” відомого ідеолога ненасильницького спротиву Джіна Шарпа, в якій чітко пояснюється, що насильницький спротив є не таки ефективним, як ненасилля, а тому у насиллі в наш час не має сенсу. “ПОРА!” сама переклала цю книжку на українську мову та звернулася до Джіна Шарпа за дозволом на друк. Дізнавшись, що коштів на видання ще немає, Шарп розчулився і сам дав 5 тисяч доларів (переклад, верстку і т.д. зробили самі активісти “ПОРИ!” безкоштовно).
Зважаючи на зразкову поведінку працівників СБУ під час другої частини обшуку та сподіваючись прихилити їх на бік народу, я написав у протоколі, що зауважень не маю, пробачивши їм неправомірні вимоги, які вони висували на початку.
На допит мене везла Монтян на своїй машині. По дорозі ми заїхали до судді Василенка, який вирішив мене провести, “щоб не вкрали по дорозі”. Коли я взяв перепустку і вийшов на двір, щоб зайти в інші двері, біля СБУ з’явилися спостерігачі від ОБСЄ та “Новий канал”, якому працівники СБУ вперто забороняли знімати. Скінчилося тим, що журналістку та оператора запросили розібратися до середини, а я вирішив не заходити, поки їх не відпустять. Прибігла прес-секретар СБУ Марина Остапенко і владнала конфлікт. Журналістів відпустили, і я пішов на допит під прицілом камер “Нового” і “5-го”, який прибув трохи пізніше. В цей час у сусідній з СБУ кав’ярні збиралися відвідувачі Майдану та журналісти, що вирішили чекати на мене.
Я страшенно люблю допити, але мене на них, на жаль, рідко викликають (останній раз у цій сірій будівлі я бував іще в часи КГБ). Бо допит – це є унікальна можливість говорити скільки завгодно та мати уважного слухача. Ті, хто знає мене, і мали нещастя слухати мої розповіді про щось фундаментальне, підтвердять, що витримати це дуже нелегко. Це набагато гірше, ніж мої величезні статті. Коли мене починає нести, я перескакую з теми на тему і можу говорити ледь не цілодобово. Рідкий птах дослуховує навіть до половини моєї розповіді. Тут же мій співрозмовник змушений був не просто терпіти мене, але й уважно слухати. В нього просто не було іншого виходу.
Щоб зекономити час, я повівся так, як нікому поводити себе на допитах не раджу. Бо можна серйозно проколотися. У своїй ситуації я міг собі це дозволити, але іншим, окрім тих, хто має досвід і знання у цій “галузі”, не раджу. На початку допиту Вам повинні прочитати Ваші права, роздрукувати чи написати їх та дати підписати. Тільки після цього допит можна розпочинати. Раджу покласти ці права поряд з собою і постійно до них заглядати під час допиту.
Оскільки мені це було не потрібно, і я не збирався використовувати свої права (наприклад, не свідчити проти себе), бо не маю, що приховувати, я попросив їх не читати й не роздруковувати, однак пан підполковник не погодився. Мабуть, боявся, що це – провокація з мого боку. Тоді я попросив читати мені права швидким речитативом.
По закінченні читання прав, я першим задав питання, скориставшись своїми правами: “На яких підставах у мене проводився обшук?”, зазначивши, що мене цікавить не відповідь “На підставі Постанови суду”, а підстави, за якими суддя прийняв таке рішення. Я маю право знати, які докази йому надали, щоб він видав аж таку постанову. Бо пошук вибухівки – це серйозно. Чи хтось бачив, як я носив валізами тротил додому, гублячи по дорозі крихти вибухівки? Чи хтось може засвідчити, що мої діти граються на вулиці бойовими набоями? На кого мені подати до суду за сфальсифіковані оперативні дані, якщо підставою стали вони? А може хтось написав на мене письмову заяву, і я зможу купити нову канапу, відсудивши моральну шкоду?
Та все виявилося значно простіше. Слідчий спокійно й обґрунтовано пояснив мені, що, оскільки вибухівку знайшли в офісі кампанії “ПОРА!”, то тепер на її наявність перевіряють всіх її активістів. Оскільки я не приховую своєї приналежності до “ПОРИ!”, тому в мене і провели обшук.
Своєї приналежності я дійсно ніколи не приховував, хоча й не афішував з однієї простої причини: для того, щоб ніхто не міг здобути собі політичні чи якісь інші дивіденди від участі в кампанії, ми прийняли принцип не вживати прізвищ активістів, окрім випадків репресій, коли людині загрожує небезпека. Цей принцип начисто відбивав охоту купатися в променях слави та змагатися за кількість розданих інтерв’ю журналістам, бо яку славу може здобути активіст Петро чи активістка Людмила? Оскільки так вже давно склалося, що на Майдані мене знають під власним прізвищам, то я ніколи не писав про свою участь в “ПОРІ!”, уникав виступів перед камерами, а газетярів просив не вживати мого прізвища. Так само чинять й інші наші активісти. Завдяки “доблесним” правоохоронцям, тепер цей секрет полішинеля перестав бути секретом взагалі. Та СБУ – не журналісти. І тут, навпаки, діє принцип повної відкритості – ми не приховуємо своїх намірів та планів, які є чесними і чистими, та готові брати на себе відповідальність за всі наші погляди, дії, кроки.
Ще одна процесуальна деталь. Ви можете вимагати, щоб саме Ви вели протокол допиту. Мій підполковник був не проти. Але, знаючи себе, я розумів, що у такому разі допит затягнеться до ранку, тому вирішив, що хай пише сам, уважно слухає і скорочує, як йому заманеться. Бо, почувши питання “Що таке кампанія “ПОРА!”, як вона діє, які її принципи, структура, організація, спосіб прийняття рішень тощо?”, я звалив на голову бідолашного слідчого всю світову теорію і практику ненасильницького спротиву та побудови мережевих структур, розповідав йому про “Солідарність”, “Отпор” і “Кмару”, принципи Майдану, афініті-груп та способи самоорганізації людей прямо на нашому форумі (написання листівок, їх друк та розповсюдження). Окрім того на мого співбесідника було обвалене повне зібрання передвиборчої аргументації.
Я запропонував витягти з інтернету цілі шматки і вставити до протоколу, але там не виявилось інтернету (я добровільно взяв на себе зобов’язання роздрукувати та принести слідчому підбірку найкращих матеріалів).
Він спочатку уважно слухав, але йому було важко. Йдеться не про розумові здібності. Просто людині з ієрархічної структури важко зрозуміти з першого разу побудову неієрархічних структур, які неможливо знищити, скількох би людей вони не заарештували. Він пробував мене коректно перебивати і скорочувати. Та я казав, що він не зрозуміє наступного, якщо не розповім оцього (і я не знущався, а казав чисту правду), і продовжував.
Фактично все, що я йому розповідав, є в інтернеті. А чого немає, так тільки тому. Що руки не доходять написати. Щоб скоротити допит і відразу розставити крапки над “і”, я пояснив йому відомий всім факт, що існує дві структури кампанії “ПОРА!” під назвами “чорна” і “жовта” (за кольором перших листівок – в одних чорно-білі, в других – жовті), і що 22 серпня вони вирішили діяти під одним логотипом та дозволили одна одній вільно обмінюватися інформацією на сайтах, що часто люди є і там, і там, але все одно ці дві структури не злились в єдину, тому краще мені не задавати питань про “жовту” “ПОРУ!”, бо я не маю часу дізнаватися, що там робиться, а тому не хочу давати неправдивих свідчень на підставі чуток, пліток тощо. Єдине зазначив, що ідеологія обох “Пір” фактично не відрізняється, і обидві структури дотримуються принципу ненасильницького спротиву та діють в рамках Закону.
Мій потік свідомості перервав співробітник СБУ, який зайшов до кабінету і ледь не благав мене увімкнути мобільний телефон, який я поставив на беззвучний сигнал та поклав до кишені, щоби дзвінки співчуваючих не заважали моїй просвітницькій місії. Офіцер сказав, що центральний телефон буквально заблокований дзвінками, і дуже просив, щоб я казав всім передзвонити пізніше. Глянувши на мобільний, я побачив, по-перше, що молов язиком безперестанку півтори години, а, по-друге, що за цей час мені надійшло 27 дзвінків, які залишилися без відповіді. Уявив, скільки ж дзвінків в такому разі надійшло на центральний телефон СБУ, і мені стало їх шкода.
Ми призупинили допит, щоби вирішити дилему, як бути з телефоном. Зійшлися на тому, що я відповідатиму по телефону і проситиму передзвонити ще години через півтори, а в перервах між дзвінками говоритиму скоромовкою блоками і, поки відповідатиму на наступний дзвінок, слідчий увіковічуватиме моє красномовство на лаптопі у скороченому вигляді, а я потім дивитимусь, чи точно він закарбував.
Через мою велеречивість і недостатнє знання особливостей мого характеру адвокатом Монтян та помилку у комунікації між нею та майданівцями, вийшло так, що я не дотримав свого слова – не оприлюднювати прізвища працівників СБУ. Вони про це дуже просили (не вимагали і не погрожували), і, оскільки поводили себе, як я вже зазначав, цілком коректно, я їм це пообіцяв. Але Монтян виходила з досвіду своїх клієнтів, що допит триває десь півтори години, і що під час нього просять вимкнути мобільний телефон, тому про все це розповіла нашим новинарям, сказавши їм про всяк випадок прізвище слідчого, яке вона побачила у повістці. Правда, вона сказала, щоби не починали телефонувати раніше, ніж через півтори голини і оприлюднювали прізвище в разі, якщо виникне підозра, що мене не випустять (її навіть прес-секретар СБУ Марина Остапенко особисто запевняла, що зі мною нічого не станеться), та й то після сигналу, але якийсь новинар зрозумів все по-своєму і поставив новину із прізвищем, коли півтори години минули, а мій телефон не відповідав.
Поновивши допит, ми глянули один на одного і зрозуміли, що обидва уже ніякі. Сил у нас не залишилось, тому далі усе йшло, як мокре горить. Підполковнику, на мій погляд, вже давно все стало ясно, що “ПОРА!” – це ніяка не терористична організація, і що нічого такого від мене сенсаційного він не дізнається, бо ми і так відкриті далі нікуди. Тому він задав мені лише формально потрібні для протоколу питання “Чи проводить “ПОРА!” військові вишколи, стройову підготовку, навчання володіння різними видами зброї, чи планує організовувати та брати участь у масових безпорядках, застосовувати зброю та вибухівку і т.ін.”, попросивши відповідати “так” або “ні”. Я запропонував сконструювати відповідь з питання, тільки всюди поставити частку “не” і додав, що переважна більшість активістів “ПОРИ!” навіть на очі зброї чи вибухівки не бачили, бо в армії не служили.
Далі він розпитав мене, що я знаю про вибухівку в громадській приймальні, де “знайшли” вибухівку, але застеріг, що, якщо це буде те, що у пресі, то багато відповідати не треба. Оскільки я приїхав туди з депутатом Жовтяком вже тоді, коли вибухівку підкинули, і приймальня була оточена міліцією, то додати до того, що написано в пресі я дійсно нічого не міг. Я наскільки можливо лаконічно виклав свої знання щодо ситуації, і він сконструював ще більш лаконічну відповідь.
Потім я відповів на питання про своє знайомство з Ярославом Годунком, якого добре знаю, з яким бував у багатьох ситуаціях, але спілкувався тільки на політичні теми, тому навіть не знаю, чи він одружений, і нічого не знаю про його фінансові справи. Знаю лише, що він не є грошовим мішком, їздить на старих “Жигулях”, але й з голоду не вмирає, а про його фінансові стосунки з “жовтою” “ПОРОЮ!” мені невідомо нічого. Сам Ярослав – людина партійна, і до “ПОРИ!” жодного стосунку не мав, окрім подій у Мукачеві, де просто носив цю символіку. Тому скоріш за все він просто пішов назустріч комусь із знайомих та орендував для них офіс, адже жодна “ПОРА!” не є юридичною особою.
Після цього ми пішли в інший кабінет, оскільки в мого слідчого не було принтера, роздрукували там протокол допиту, і я його підписав. Треба зазначити, що всі шість сторінок були написані без жодної помилки. Навіть коми були правильно розставлені.
Поки друкувався протокол, я встиг іще своєму слідчому та двом присутнім там офіцерам трохи роз’яснити причини їхньої бідності, бо такі старі і страшні столи і стільці я бачив хіба що в науково-дослідних установах та районних бібліотеках.
Наостанок я сказав підполковнику, що. якщо у нього ще виникнуть питання, хай не викликає мене повісткою, а просто зателефонує на мобільний, і я сам добровільно прийду на бесіду та все розповім. Хоч всьому особовому складу. Бо мені немає що приховувати, особливо своєї ненависті до правлячого режиму.
Епілог.
Це, звичайно, весело та цікаво, однак зовсім не факт, що все закінчилось би так само добре, якби про обшук у моїй квартирі не дізналися відразу народні депутати України, правозахисники і міжнародні спостерігачі, якби відразу про це не повідомили в ефірі та з трибуни Верховної Ради (окрема подяка Миколі Томенку), якби не було отієї зливи дзвінків, якби мене не супроводжували на допит і не чекали до кінця, поки я вийду.
Не можу сказати, що я поніс сильні моральні страждання, чи моє життя сильно змінилося. Але мене бісить, чому я, законослухняний і чесний громадянин, який не робить нічого протизаконного, мушу взагалі щось міняти у своєму житті, бо інакше бандитська влада зробить із мене злочинця?
Чому тепер я маю зачиняти двері своєї квартири навіть коли я вдома, хоча раніше, знаходячись у квартирі, не знав, що таке замок, якщо ми всі не спимо?
Тому що, якщо натовп “стражів порядку” з ордером на обшук зайде до квартири без дзвінка, то в них, поки я зреагую, буде більше шансів підкинути гранати чи наркотики, які вони ж через годину нібито випадково “знайдуть”.
Чому тепер наші діти не можуть постійно бігати з квартири на вулицю і навпаки, не турбуючи нас своїми дзвінками?
Тому що... дивіться вище
Чому тепер в моїй квартирі хтось обов’язково повинен знаходитися з дорослих, якщо нас немає вдома?
Тому що... дивіться вище
В принципі для мене майже нічого не змінилося. Більшість людей і так живе вдень за зачиненими дверима, і мені не важко (хоча і ліньки) зачиняти і відчиняти двері численним соратникам, які ходять до нас постійно. І до обшуку в мене вдома майже постійно хтось знаходився, бо тут фактично був бек-офіс нашого штабу, де, на відміну від офісу, можна було, не відволікаючись на дзвінки і тих, хто прийшов з індивідуальними скаргами чи просто поговорити і висловити підтримку, більш менш спокійно попрацювати над паперами чи здійснювати звідси обдзвін активістів, щоб розвантажити штабний телефон для інших потреб. Але до обшуку такий стан речей існував завдяки моїй власній волі, а тепер так повинно бути, бо мене змушують до цього своїми протиправними діями органи, які звуться правоохоронними. І ось саме це мене і обурює, що ті самі дії, які були і раніше, я роблю не тому, що хочу, а тому, що мушу.
Звичайно, багато хто оцінить таку мою позицію просто як примху (фактично ж нічого у житті не змінилось), але ж вільна людина тим і відрізняється від невільної, що робить те, що хоче (якщо це не заважає свободі інших людей), а не те, що мусить. А мої незачинені двері нічиїй свободі не заважали.
Я розумію, що, коли цинічні бандити при владі щось задумали, вберегтися все одно не вдасться, якщо не піти в підпілля, після чого тобі вже під час твоєї відсутності, як це було з активістом “ПОРИ!” Віктором Щадеєм в Ужгороді, підкинуть зброю чи ще якісь “предмети”, які у тебе без тебе все одно “знайдуть”, а тебе оголосять у розшук. Я навіть знаю, що на 29-31 жовтня намічені масові арешти активістів “ПОРИ!” та найбільш активних лідерів окружного рівня “Сили народу”. У ці дні вони (в т.ч. і жінки) всі “почнуть” раптом “нецензурно лаятись, приставати до перехожих, не реагувати на зауваження та не підкорятися законним вимогам міліції”. Затримувати планується на три дні, а потім, “якщо все буде нормально”, відпустять. А “якщо не буде”, то, вийшовши на волю, ми знову всі “почнемо” прямо біля воріт місць своїх нещодавніх ув’язнень “нецензурно лаятись, приставати до перехожих, не реагувати на зауваження та не підкорятися законним вимогам міліції”. А може і “почнемо” не просто “лаятись”, а “грабувати, красти, навіть ґвалтувати”. Просто біля воріт. І тоді нас закриють уже на більшу кількість днів.
Все це нам відомо, але в підпілля ніхто з нас не піде. Бо і самі не відчуваємо себе винними, і за Законом не є такими, на відміну від влади та її “озброєного загону”, який чомусь зветься правоохоронцями, хоча дії цих “охоронців” підпадають саме під ч.1 ст.260 ККУ.
Маю одне АЛЕ
Я безмежно вдячний всім, хто занепокоївся моєю долею і цікавився нею, супроводжував мене, очікував, телефонував. Повторюю, без цих дій невідомо, якби все закінчилось. І такі дії потрібні навіть тоді, коли вони є зайвими. Тут забагато не буває і “краще перебдіть, ніж недобдіти”. АЛЕ...
Але я б дуже попросив усіх проявляти таку саму (і навіть більшу) турботу до всіх затриманих активістів й так само реагувати на повідомлення про затримання, які з’являються у мережі. Ми не повинні дати їм можливість ламати молоді життя лише за те, що ці люди кинули відвертий виклик бандитам при владі й відверто відстоюють свої ідеали.
І насамкінець для розрядки
Сміх сміхом, але знову доводиться згадувати відомі з радянських часів деякі правила поведінки опозиціонера:
1. Виходячи з приміщення (навіть виносячи сміття), зайди до туалету, якщо маєш в цьому хоча б найменшу потребу. Якщо тебе зненацька заарештують, то невідомо коли випаде така нагода.
2. Іди до ванни відразу, як тільки відчув у цьому потребу. Не відкладай це на кілька годин, бо, якщо тебе зненацька заарештують, то невідомо коли випаде така нагода.
3. Навіть виносячи сміття чи виходячи у найближчий кіоск за цигарками, вдягайся і взувайся тепло, зручно та у все чисте. Ні в якому разі не в капцях чи черевиках на босу ногу. Якщо тебе зненацька заарештують, то не виключено, що саме в цьому одязі та взутті тобі доведеться пробути кілька днів.
Це навіть не параноя. Це просто звичайні правила гігієни та появи на людях, виконувати які дуже легко і навіть корисно – вони дисциплінують й підтримують у формі. Тому є актуальними і для демократичного суспільства, правда, з інших мотивів.
Посміхніться, друзі! Ми все одно переможемо! Карфагени руйнуються, динозаври –
вимирають. Закони історії та природи. І проти них не попреш, навіть маючи під орудою озброєні загони.
Відповіді
2004.10.26 | Вітус
Прочитав на одному диханні (-)
2004.10.26 | otar
Супер! Михайле, ви герой. Рекомендуватиму всім знайомим (-)
2004.10.26 | otar
2004.10.26 | Хвізик
Молодець!
Передайте, будь ласка, привіт Іполиту! Я колись з ним працював разом. Приємно чути, що він живий-здоровий>загублених вже понад місяць тому у власній квартирі трьох блокнотів, >двох манікюрних ножиць та подарованої у Вашингтоні українським >політв’язнем джинсової сорочки навіть обшук, на жаль, не виявив.
Чи не свої часом спіз#$ли?
2004.10.26 | Максим
Ви романтична і щира людина, Михайле
Але навряд чи Ви переможете.Навіть, якщо переможе Ющенко, Червоненко, Жванія.
Плодами революції наситяться інші
Хіба що вже трапиться який виняток з правила
Але перед тим ще має перемогти сама Ваша революція
-------------------
Будьте всі обережні
Нехай вас усіх Бог береже
Я не підтримую вашого кандидата, але мені подобається як ви помиляєтеся в ньому. Ви робите це щиро
2004.10.26 | настрадамус
Пора продавать право на публикацию...(-)
2004.10.27 | Михайло Свистович
Re: Ви романтична і щира людина, Михайле
Максим пише:> Але навряд чи Ви переможете.
> Навіть, якщо переможе Ющенко, Червоненко, Жванія.
Їхня перемога наблизить мою перемогу
> Плодами революції наситяться інші
На здоров"я
>
> Але перед тим ще має перемогти сама Ваша революція
Після того
>
> Я не підтримую вашого кандидата, але мені подобається як ви помиляєтеся в ньому.
Я в ньому не помиляюсь, оскільки не будую ілюзій, як Ви.
2004.10.26 | Обережний герой
Поради з самолікування
Попереджаю, що текст неполітичний, але початок заінтригує потенційного читача, бо він очікуватиме наїзду за політичну позицію. Але ні. Просто років вісім тому після несподіваної застуди мене прихопила така задуха, що перейшла вже фактично в астму. Я задихався і ледве сходив на згорок у провулці. Лікарі у лікарні виходжували тоді слонов'їми порціями новітніх тоді ліків - лазолвану, але коли повертався додому, все починалося знову. Коли на черговому циклі я збіг з лікарні і зайнявся самолікуванням, мене врятували порада однокурсника пити сік часнику (він цим вилікувався від важкої задухи) і маленька книжечка "Астма у дітлахів". Сік часнику я пив ложками, спробуйте це пережитиЯкщо звісно Свистович не має садистичного похилу мучити обшуками цього барахла сбушників і не ставить цього вище за здоров'я своє власне, дітлахів і однодумців.
2004.10.26 | Сергій Кабуд
підходить в тему як захиститися під час протестів,
хто сказав що вдома не йде протест- от саме в Михайла вдома йде,на зразку протесту проти порушення його прав під час обшуку.
це я вам підняв бал, бо це все розумно і
мій товариш і соратник і сусіда має астму і страждає
я йому покажу це
2004.10.27 | Михайло Свистович
Re: Поради з самолікування
Обережний герой пише:> Отож мені просто страшно, як Свистович живе у такій кімнаті, де скільки мотлоху, пилу і сміття.
Чудово
> Я б помер на другий день.
Тому Ви і не революціонер
> Недарма і німці і інші розвинені народи не тримають вдома нічого зайвого. Самі канапи, стіл і стільці.
В мене теж ніби нічого зайвого. Просто квартира мала
> Прочитані книжки, старе взуття і одяг викидають.
А що робити з непрочитаними?
> Здається раніше читав, що він і його родина застужуються.
Не частіше, ніж всі інші люди.
> Не повірю, що серед них немає алергіків
На такі дрібниці, як алергія, немає часу
2004.10.28 | Обережний герой
Декілька зауважень
> Тому Ви і не революціонер>
Теж мабуть не витримаю.
> > Недарма і німці і інші розвинені народи не тримають вдома нічого зайвого. Самі канапи, стіл і стільці.
>
> В мене теж ніби нічого зайвого. Просто квартира мала
Тим більше треба її почитстити. Весь цей мотлох втричі небезпечніший в обмеженому просторі.
>
> > Прочитані книжки, старе взуття і одяг викидають.
>
> А що робити з непрочитаними?
Читати і викидати.
>
> > Здається раніше читав, що він і його родина застужуються.
>
> Не частіше, ніж всі інші люди.
У тім то й справа, що алергія і застуда настільки тісно переплутані, що відрізнити їх дуже важко. Вони переходять одна в одну і дуже схожі за проявами. Я теж все життя гадав, що застужуюсь, лише потім зрозумів, що то була алергія. Алергія є спусковим крючком для застуди.
Тепер і застужуюся рідше чи майже не застужуюся. Ще лікуюся голодом. Як тільки щось відчуваю - два дні сухого голодування - і як рукою знімає. Тільки з грипом так мабуть не впоратися. Я це сам давно вигадав, а тепер прочитав, що і офіційна медицина таке визнала.
>
> > Не повірю, що серед них немає алергіків
>
> На такі дрібниці, як алергія, немає часу
Учора у фільмі було, що під час Вітчизняної війни людина вмерла від серцевого нападу, так всі дивувалися,як таке можливе.
Немає революційної необхідності дихати пилом і не слідкувати за здоров'ям.
2004.10.27 | S.D.
Браво! Литератор уровня Марка Твена у нас есть (+)
"Коли дождемось Вашингтона..."?2004.10.27 | KM
Запит на чітку інструкцію
Просвітить, що питати, коли дзвониш за наданими телефонами. От я дзвоню в цю Полтаву. Мені кажуть: я таких не затримував, я нічого не знаю, а Ви хто така?І що мені тоді питати?
Можливо, всі тут вже досвічені і освічені, і вся інфа тут є. Але мені стільки часу потрібно, щоб її тут відшукати, скільки я не маю. І поки я щось знайду, то вже і дзвонити не треба буде.
2004.10.27 | Оk
Незрозуміло, чому в цій гілці, але
http://maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_draft&trs=-1&key=1098705407&first=1098862894&last=1095847900Як дзвонити “з волі” з приводу затриманих? (алгоритм розмови із черговим)
(почути, як черговий представляється, і впевненим голосом) Добрий день, це вас турбує такий-то. Чи є у вас такі-то серед затриманих?
ЯКЩО КАЖУТЬ, ЩО НЕМАЄ
А газета "Майдан" повідомляє, що вони саме у вас... Ну, "Майдан", інтернет-видання. А чи не підкажете, до кого мені звернутися з цього приводу? Може, до вашого начальника? Хто він?
ЯКЩО КАЖУТЬ, ЩО Є
За що їх затримали? А хіба це протизаконно? Хто їх затримав і тд
ЯКЩО ПИТАЮТЬ, "НАВІЩО ЦЕ ВАМ ТРЕБА?"
Я родич/близький знайомий/кум, дуже переживаю, вони такі класні тощо.
Я журналіст (того ж "Майдану") - ми готуємо статтю.
Ми (загадочні ми! ) збираємо інформацію про передвиборчі порушення і хочемо дізнатися, чи не є їхнє затримання порушенням.
2004.10.27 | Sean
Re: Незрозуміло, чому в цій гілці, але
Оk пише:> ЯКЩО ПИТАЮТЬ, "НАВІЩО ЦЕ ВАМ ТРЕБА?"
> Я родич/близький знайомий/кум, дуже переживаю, вони такі класні тощо.
> Я журналіст (того ж "Майдану") - ми готуємо статтю.
> Ми (загадочні ми! ) збираємо інформацію про передвиборчі порушення і хочемо дізнатися, чи не є їхнє затримання порушенням.
Оберіть тут:
http://maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_draft&trs=-1&key=1098435588&first=1098862894&last=1095847900 симпатичну Вам організацію і кажіть, що збираєте інфу для неї. Якшо в дитинстві Вас надто привчили у жодному разі не брехати, дійсно відправте повідомлення про інцідент для тої контори.
2004.10.27 | KM
Дякую. Мені подобається Ваша конструктивність і критицизм:) (-)
2004.10.27 | nodrink
Rus: Як мене обшукувала та допитувала СБУ
26-10-2004 15:54, Михаил СвистовичКак меня обыскивала и допрашивала СБУ
Когда сотрудники СБУ приехали ко мне проводить обыск, я был нервным и злым. Ежедневно происходили аресты активистов гражданской кампании “ПОРА!”, я мотался, как сумасшедший, по Киеву, и два дня почти не бывал в интернете, не спал и не ночевал дома. Не собирался ночевать и в ночь на 22 октября, но мне позвонил по телефону один с майдановцев и сообщил, что в электронной почте куча разнообразных обращений в разнообразных вариантах от правозащитников, и никто не может разобраться, что именно ставить.
На мое, как оказалось, счастье, моя электронная майдановская почта не открылась в интернет-эксплорере там, где я должен оставаться на ночь (такое бывает через какие-то настройки компьютера, с которыми мы еще не учились бороться). Не открылась она и в двоих интернет-кафе, а «Заявление Черниговского общественного комитета защиты прав человека по поводу массовых нарушений конституционных прав граждан Украины - членов гражданской кампании “ПОРА!” в городе Чернигове и преследований их за политическими признаками», которая была нам послана, следовало поставить обязательно – 22 октября о 14.30 в Чернигове должна начаться студенческая забастовка на поддержку активистов “ПОРЫ!” Александра Коваленко и Александра Ломако, которые и до сих пор находятся за решетками, поскольку первому из них наши, с разрешения сказать, “стражи” порядка подбросили фальшивые деньги, а второму еще и взрывчатку.
Поэтому, прикемаривши, пришлось брать такси и ехать за 70 гривен в Ирпень, куда я добрался к третьему часу ночи. Посидев в интернете до шести, уже собирался ложиться спать, как тут позвонили по телефону и сообщили о задержании в Ужгороде активиста кампании “ПОРА!” Виктора Щадея. Дальше начали поступать сообщения об обысках в Киеве. Поставил информацию в интернете, начал звонить по телефону в горотдел, девушке, у которой ночевал Виктор, народным депутатам, пока силы не оставили меня, и около восьми утра я просто “отключился” во время дежурного звонка уже не помню даже кому.
Поспать удалось около 45 минут, когда ко мне “пожаловали”. Именно тогда я заснул так крепко, что и пушками не разбудишь, и начал просматривать прекрасный сон, как народ блокирует взлетную полосу в аэропорту “Борисполь”, откуда за границу пытаются удрать наши нынешние вельможи. И мозг рефлективно среагировал на слово “обыск”.
Оказывается, что едва лишь моя жена отворила двери, чтобы вести четырехгодичную дочку в садик, как на пороге выросло как минимум шестеро людей в гражданском, которые предъявили Постановление Шевченковского районного суда г. Киева о проведении у меня обыска. Пока она громко спорила (чтобы я услышал и среагировал) с ними, что меня нет дома, и просила их подождать 15 минут, пока она отведет дочку и вернется, я набрал номер мобильного телефона народного депутата Украины от нашего округа Евгения Желтяка. Когда набирал – услышал, как наши “гости”, которые не видели, что я делаю, говорили жене, что дело серьезное, связанное с терроризмом и хранением взрывчатки, поэтому все телефонные звонки нам делать запрещено.
Это обозлило меня достаточно сильно, хотя и меньше, чем прерванный сон, и я, бросив Желтяку фразу “У меня СБУ проводит обыск и запрещает звонить по телефону” вылетел в коридор с криком “Кто тут такой умный, что запрещает мне звонит?” Дальше, как из рога изобилия, посыпались мои вопросы о правовых основаниях утреннего визита и незаконного требования, заверения о неизбежности наказания за нарушение Закона, обвинения визитеров в нарушении Конституции и законодательства, всех мыслимых моральных и аморальных норм, мои решительные заверения, что я таки буду звонить по телефону, сколько мне захочется и буду защищать это свое право всеми доступными мне способами (я не имел в виду железную палку в коридоре у входа в комнату и бейсбольную биту у окна, уже позже заметив “гостям”, что эти предметы не являются “запрещенными для обращения на территории Украины). Меня поддержала жена, заявив, что она – помощник-консультант народного депутата Украины и законы все же таки знает.
Мне вручили Постановление Шевченковского районного суда от 21 октября 2004 года, которым, цитирую, “суддя Шевченківського районного суду м. Києва Малинников О.Ф. за участі прокурора Буряка Віталя Анатолійовича, “розглянувши подання заступника начальника 3-го відділу Слідчого управління СБ України майора юстиції Примака Дмитра Олеговича щодо надання дозволу на проведення обшуку житла та іншого володіння”, давал разрешение провести у меня дома обыск на предмет поиска “вибухових речовин та предметів, заборонених для обігу на території України”, а также документов, связанных со всем этим барахлом.
По-видимому потому, что у меня тряслись руки и ноги (от хронического недосыпания, а не от гнева или страха), “гости” попробовали перехватить инициативу, но подверглись очередной порции правового и политического ликбеза, а также пророчества, что с ними будет после выборов, если они попробуют подбросить мне взрывчатку или какие-то “предметы” наподобие наркотиков или фальшивых денег. На мои слова, что сейчас тут будет куча журналистов, международных наблюдателей, адвокатов и народных депутатов, они уверенно заявили, что никого сюда не пустят, после чего были вынужденными прослушать выдержку из Закона “О статусе народного депутата Украины” и увидеть улыбку на моем лице: “я хочу на это посмотреть”. Они сначала попробовали возразить, что руководствуются другими законами, но я заявил, что “их” законы не противоречат “моим”, и начал требовать назвать мне статьи, которые запрещают народным депутатам и адвокатам заходить во время обыска, а также требовал показать мне документ, в котором речь идет о запрещении на телефонные звонки во время обыска, отметив, что, если это какие-то подзаконные акты, то я добъюсь их отмены в судебном порядке и буду требовать наказания для работников, которые используют инструкции, которые противоречат Конституции и законодательству. Также рассказал им, что такое преступный приказ, каково наказание за его выполнение и о том, что никто не обязан его выполнять. Свои почти непрерывные тирады я перерывал короткими репликами, давая указания жене позвонить по телефону в штаб, чтобы сзывали всех наших, и следить за присутствующими, чтобы они ничего не вынули из широких штанин и не “подарили” нам. За саму квартиру я был спокойный, поскольку у нас постоянно толчется куча наших людей, поэтому что-то подбросить проблематично (а сейчас у меня вообще круглосуточное чередование наших активистов, вооруженных “незасвечеными” мобильными и списком телефонов депутатов, адвокатов и других необходимых для быстрой реакции лиц).
Несмотря на обещания предъявить мне законные основания для свои незаконных требований, ничего мне так и не показали, и я перешел к присутствующим в моей квартире. Точнее не перешел, а продолжил, потому что еще во время моей “лекции” о правах человека в свете украинской футурологии с привязкой к возможному повороту после выборов судьбы тут присутствующих, я собрал их всех в комнате, чтобы были в поле зрения, и потребовал предъявить мне удостоверения. Документы предъявили подполковник и два старших лейтенанта, на резкий мой вопрос “Кто такие?” и требование ко всем лишним покинуть мое жилье, двоих молодых ребят с явным отпечатком короткого срока пребывания в правоохранительных структурах (как потом нам сказал юрист из штаба Ющенко, это были курсанты СБУ) хором проговорили “Понятые” и синхронно полезли к карману за документами. Другие двое на мое требование, с которым подполковник согласился, покинули квартиру.
Я перешел к понятым, спросив у подполковника “Кто это такие и как их звать?” Он сказал, что еще не установил их лиц, на что я потребовал, чтобы они шли прочь неустановленными (они пошли к микроавтобусу, в котором и приехала вся эта команда), а понятых нужно взять из местных, например, соседей, потому что я не хочу заработать косоглазие, следя еще и за понятыми, чтобы чего-то не подбросили.
Апелляция к объективности и снова таки футурологические прогнозы сделали свое дело. Одним из понятых был наш сосед, другим – мужчина, которого вы все знаете из новостей Майдана. Это – Ипполит Матиюк, который выявил в Броварах подлог со стороны главы территориальной избирательной комиссии. Он именно подошел к нам из штаба, когда обыск еще не начался.
К тому времени я уже окончательно проснулся, поэтому тело стало послушным, однако “территорию” еще не “занял”. Ухватившись за мои обвинения, они попробовали обидеться на “клевету” с моей стороны относительно их намерений подбросить мне какую-то гадость, но это только вызывало новую тираду с моей стороны. Я объяснил, что, если бы они действительно подозревали наличие у меня взрывчатки, то провели бы обыск немедленно после того, как подбросили ее в общественной приемной кампании “ПОРА!” в Киеве (я сознательно никогда не употребляю относительно обысков у активистов “ПОРЫ!” слова “нашли”, только – “подбросили”, потому что прекрасно знаю, что все наши люди являются сторонниками ненасильственного сопротивления), ведь за столько времени, если бы у кого-то и сохранялось дома что-то подобное, то он бы уже давно избавился от такого компромата. И сразу задал вопрос: “зачем вы калечите судьбы молодых людей, фабрикуя им уголовные дела?”, при этом сделал ударение именно на них, потому что я уже жизнь видел, и мне не так страшно, на что один из старших лейтенантов возразил: “У Вас же дети!” Я ухватился за эту фразу: “так вы все-таки приехали, чтобы мне что-то подбросить, если жалеете моих детей?” Закончилось это все выворачиванием их карманов и обыском “гостей” с нашей стороны. Ничего особенного, даже табельного оружия, у них не оказалось. Позже, когда подполковник выходил на улицу, чтобы переговорить то-ли по телефону, то-ли с подчиненными, я сопровождал его к дверям и закрывал их за ним. А когда открывал, чтобы его впустить, то он становился к стене и клал на нее руки, поворачиваясь ко мне спиной для обыска: “вот смотри, я ничего с собой не принес”. Это была такая своеобразная шутка с его стороны.
Тут стоит отметить, что, поскольку сообщения на Майдане и широкая рассылка об обыске в моей квартире появились почти сразу, уже во время нашего спора непрерывно раздавались звонки от журналистов, депутатов, украинских и международных правозащитников, я выходил в прямой эфир “5 канала”, радио “НАРТ” и еще нескольких радиостанций .(всех уже не помню), громко называя при “гостях” с кем именно разговариваю (иногда даже им шутя предлагал объяснить в прямом эфире свои действия), поэтому мы долго не могли начать обыск, пока они чуть не начали молить, чтобы я хоть бы минуту не брал телефон, ведь о начале обыска нужно объявить.
Единственное, что нам не удалось, это – отправить в садик ребенка. Они категорически запретили жене выходить и не снизошли ни на один из предложенных нами вариантов (сопровождать ее с ребенком и назад, выйти всем разом за двери и подождать 15 минут, пока она вернется и тому подобное).
Во время обыска я расставил людей так, чтобы никто из “гостей” не оставался вне поля зрения. Сам я следил одновременно за всеми, больше внимания уделяя тому старшему лейтенанту, который был под надзором соседского неопытного и аполитичного парня.
Подполковник сел читать мой компьютер, дискеты и компакт-диски, что вызывало у меня невероятное увлечение, поскольку там есть много файлов, которые содержат в себе яркие свидетельства преступности правящего режима и нашей борьбы с несправедливостью в судах и других инстанциях. Я включил ему интернет и Майдан, где он смог прочитать о событиях он-лайн и поприветствовал с возможностью стать знаменитым. Старшие лейтенанты перерывали квартиру, и с этого я злорадствовал, потому что для меня всегда есть наибольшей мукой что-то искать в однокомнатной квартире, доверху забитой книжками, сотнями бумажных толстых папок с документами, игрушками, одеждой и всевозможным хозяйственным хламом. Любые перестановки в моей халупе напоминают игру “в пятнашки”, когда для того, чтобы что-то куда-то поставить, нужно переставлять все вещи последовательно. Именно поэтому после обыска в комнате остался больший порядок, чем был до него (сегодня наша знакомая даже удивилась, как у нас стало хорошо), потому что во время выборов, когда нет времени ни на что, мы развели огромный бардак. И ни один обыск не сравняется с моей женой, которая с криком “Мне нечего одеть” выгребает из шкафа все на пол, находит нужную вещь и мчит из дома, выкрикивая “Я спешу”. Она обидится на эти слова, если прочитает, и расскажет всем, что худшего чем я нет, поскольку я постоянно бегаю от компьютера к телефону и туалету (там я курю), хватая нужные мне в эту минуту книжки и бумаги, но никогда не кладу их на место, утром сажусь за компьютер, не убирая своего матраса с пола и гнет складывая диваны, где она спит с детьми, поскольку “не имею времени” (эта фраза стала моей своеобразной визиткой). Ну и с одеждой веду себя соответственно. А дети, возвращаясь из школы и садика, довершают эту апокалиптическую картину своими играми.
Обыскиватели не могли позволить себе такую роскошь. Они были вынуждены обследовать квадрат за квадратом, поэтому в их интересах, чтобы быстрее закончить обыск, было помогать нам аккуратно складывать все вещи на место. А когда старший лейтенант, который рылся в книжках, которые давно никто не читает за неимением времени, страшился от слоя пылищи, ему была предложена влажная тряпка. Комичным был также обыск дивана, потому что, чтобы его, полуразломаный, поднять и отодвинуть, нужны усилия минимум трех людей, что мы и делали совместно и со смехом.
Я не могу обвинять этих людей, которые выполняли приказ обыскивать мою квартиру, и, кроме нескольких моментов в начале, вели себя достаточно вежливо и корректно, в том, что они имели задание мне что-то подбросить. Но не отбрасываю такой возможности учитывая попытку запретить мне звонить по телефону и заявления, что ни адвокат, ни народные депутаты не имеют права заходить во время обыска. В то же время допускаю, что их действительно накрутили, что существует настоящая террористическая организация, поэтому они некоторое время чувствовали себя народными защитниками. И когда они поняли или то, что ничего подбросить не удастся (это в случае, если у них было такое задание), или то, что ничего не найдут, и мы – не террористы (в случае, если они действительно допускали, что у меня может быть взрывчатка и другие “предметы”), страсти улеглись, и мы почти подружились. Обыск проходил с шутками и постоянной агитацией с нашей стороны, замечаниями, что им должно быть стыдно выполнять приказы тех, кого они вместо нас должны “исследовать”, и призывами хорошо подумать, потому что скоро им, возможно, придется делать выбор между режимом, который переступит черту, и народом. Вообще я очень жалею, что не записал свое утреннее красноречие на диктофон, поскольку так хорошо и сложно я уже не смогу в спокойной ситуации ни проговорить, ни написать.
Был один интересный момент, когда я объяснял как нехорошо, когда силовые структуры превращаются в вооруженный отряд власти и выполняют неприсущие им функции не охраны общественного порядка и безопасности, а политического давления. Они попробовали возражать, что в США (дались им всем эти США) также ФБР жмет на людей, но тут меня понесло: “ФБР не расхаживает по общежитиям и не уговаривает студентов идти на митинг в поддержку любого кандидата, не запугивает их за это тюрьмой, не угрожает исключением...” Больше они не спорили, только заметили, что они – не милиция. А когда из наших разговоров поняли, что именно милиция подшвыривала нашим ребятам взрывчатку и фальшивые деньги, то, кажется, даже обрадовались, что не СБУ.
Раздавая налево и направо телефонные интервью, я рассказывал, что работники СБУ читают наши судебные дела против власти на защиту отверженных людей и переполняются гневом к правящему преступному режиму кучки бандитов и олигархов. Работники только горько вздыхали на такие мои шутки. Дочь, которая давно уже привыкла к скоплению людей в квартире, не обращала на обыск ни какого внимания и спокойно игралась и рисовала.
Время от времени идиллия перерывалась моими указаниями не расслабляться и продолжать внимательно следить за обыскивателями. Их это оскорбляло, но я объяснял, что нашим ребятам уже подшвыривали взрывчатку и фальшивые деньги, поэтому у меня такая ситуация, что я перестану их подозревать только тогда, когда получу на руки протокол обыска, в котором будет отмечено, что ничего неприличного у меня не найдено. Еще идиллия перерывалась регулярными криками в рации, что сюда приближается то одна, то другая группа людей из числа наших сторонников, и подполковник отдавал приказ не “пускать”. Выполнить этот приказ силами того маленького отряда, который приехал, было невозможно, поэтому я сам с улыбкой обратился к народу через двери и окна, чтобы он не “штурмовал” мою квартиру, а спокойно подождал на улице. Улыбке поверили, поскольку искренней под принуждением она быть не могла бы.
Увидев, что все закончится нормально, я уже успел дать отбой народным депутатам, чтобы не ехали ко мне, а посетили лучше места проведения других обысков, как идиллию испортила адвокат Татьяна Монтян. Представляя страшные картины “эсбэушных репрессий”, она прошла через оцепление, как нож сквозь масло, влетев вихрем в квартиру с дикими криками наподобие “Стоять! Кто? Что? Кого?” (прошу прощения за недословные цитаты). За ней забежал перепуганный подполковник, который выходил на улицу переговорить с нашеукраинским юристом (он не имел адвокатского удостоверения), и начал требовать, чтобы она покинула квартиру, на что Монтян начала громко смеяться и спрашивать “А кто Вы такой? А чего это я имею Вам представляться? А представьтесь сначала Вы? Может Вы особенно опасный преступник Вася Пупкин, который находится в международном розыске?” Когда подполковник вовсе не агрессивно, а мирно проговорил “Ну мне что, драться с Вами?”, глаза Монтян радостно вспыхнули, и она с междометием “Драться! Давайте! Кто первый?” начала сбрасывать куртку. “Монтян перестань, - сказал я ей, - я уже “почти сагитировал” ребят голосовать против Януковича, а ты тут все портишь, а ребятам объяснил, что это – адвокат Монтян, жена судьи Василенко, что она хорошая и бесплатно защищает несчастных людей, но очень не любит стражей порядка, потому что имеет на это основания. Убедить их в позитивности Монтян мне не удалось, как и убедить ее в том, что среди эсбэушників могут быть нормальные люди. Но все успокоились, и обыск продолжался спокойно.
Кроме наведения порядка, была от обыска и другая польза. Старший лейтенант нашел в одной из книжек 100 гривен и протянул мне, шутя: “пересчитайте, чтобы я что-то не украл”. Я положил их в карман, а потом, когда уже после обыска отдавал жене, оказалось, что она ничего о них не знает. Очевидно, положила когда-то и забыла. Во всяком случае мы их сразу же потратили на продукты, попросив продавца проверить их на детекторе, чем вызвали незаурядное удивление, ведь нас тут хорошо знают и доверяют. Пришлось объяснить причину.
Нашлись также новые носки, но затерянных уже свыше месяц тому назад в собственной квартире трех блокнотов, двух маникюрных ножниц и подаренной в Вашингтоне украинской политзаключенной джинсовой сорочки даже обыск, к сожалению, не выявил.
Когда наконец составили протокол, что я чистый, как слеза ребенка, мне вручили повестку на вызов в СБУ на 15.00 на Владимирскую 33, как свидетеля по Уголовному делу №231, которое возбуждено 16 октября 2004 года за признаками преступлений, предусмотренных ч.4 ст.258 и ч.1 ст.260 (Создание террористической группы или террористической организации, руководство такой группой или организацией или участие в ней, а также материальное, организационное или другое содействие созданию или деятельности террористической группы или террористической организации – наказываются лишением свободы на срок от восьми до пятнадцати лет) Уголовного кодекса Украины. Я очень хотел успеть залезть в душ, которого не видел три дня, но это мне не удалось. Помешали журналисты и международные наблюдатели, которые приехали на место событий. А еще милиция, которая вдруг начала спрашивать, все ли у нас нормально, и не оскорбляли ли нас эсбэушники. В действительности, конечно, их интересовало не это. Просто они испугались, что ничего не знают об обысках на вверенной им территории, ведь о визите в мою квартиру не были предупреждены ни милиция, ни Ирпенское и областное СБУ.
Наблюдатели от ОБСЕ оказались старыми знакомыми еще с виборов-2002 и очень обрадовались, увидев знакомые лица.
После обыска я подарил каждому из офицеров настольную книгу гражданской кампании “ПОРА!”, которая является для нее своеобразным указателем. Это книга “От диктатуры к демократии” известного идеолога ненасильственного сопротивления Джина Шарпа, в которой четко объясняется, что насильственное сопротивление есть не таким эффективным, как ненасилие, поэтому насилее в наше время не имеет смысла. “ПОРА!” сама перевела эту книжку на украинский язык и обратилась к Джину Шарпу за разрешением на печать. Узнав, что средств на издание еще нет, Шарп расчувствовался и сам дал 5 тысяч долларов (перевод, верстку и т.д. сделали сами активисты “ПОРЫ!” бесплатно).
Принимая во внимание образцовое поведение работников СБУ во время второй части обыска и надеясь склонить их на сторону народа, я написал в протоколе, что замечаний не имею, простив им неправомерные требования, которые они выдвигали в начале.
На допрос меня везла Монтян на своей машине. По пути мы заехали к судье Василенко, который решил меня провести, чтобы не выкрали по пути. Когда я взял пропуск и вышел на двор, чтобы зайти в другие двери, возле СБУ появились наблюдатели от ОБСЕ и “Новый канал”, которому работники СБУ упрямо запрещали снимать. Окончилось тем, что журналистку и оператора пригласили пройти внутрь, а я решил не заходить, пока их не отпустят. Прибежала пресс-секретарь СБУ Марина Остапенко и устроила конфликт. Журналистов отпустили, и я пошел на допрос под прицелом камер “Нового” и “5-го”, который прибыл немного позже. В это время в соседней с СБУ кофейне собирались посетители Майдана и журналисты, которые решили ожидать меня.
Я ужасно люблю допросы, но меня на них, к сожалению, редко вызывают (последний раз в этом сером здании я бывал еще во времена КГБ). Потому что допрос – это есть уникальная возможность говорить сколько угодно и иметь внимательного слушателя. Те, кто знает меня, и имели нещастье слушать мои рассказы о чем-то фундаментальном, подтвердят, что выдержать это очень нелегко. Это намного хуже, чем мои огромные статьи. Когда меня начинает нести, я перескакиваю с темы на тему и могу говорить чуть ли не круглосуточно. Редкая птица дослушивает даже до половины моего рассказа. Тут же мой собеседник вынужден был не просто терпеть меня, но и внимательно слушать. У него просто не было другого выхода.
Чтобы сэкономить время, я повелся так, как никому вести себя на допросах не советую. Потому что можно серьезно проколоться. В своей ситуации я мог себе это позволить, но другим, кроме тех, кто имеет опыт и знание в этой “отрасли”, не советую. В начале допроса Вам должны прочитать Ваши права, распечатать или написать их и дать подписать. Только после этого допрос можно начинать. Советую положить эти права рядом с собой и постоянно к ним заглядывать во время допроса.
Поскольку мне это было не нужно, и я не собирался использовать свои права (например, не свидетельствовать против себя), потому что не имею, что скрывать, я попросил их не читать и не распечатывать, однако господин подполковник не согласился. По-видимому, боялся, что это – провокация с моей стороны. Тогда я попросил читать мне права быстрым речитативом.
По окончании чтения прав, я первым задал вопрос, воспользовавшись своими правами: “на каких основаниях у меня проводился обыск?”, отметив, что меня интересует не ответ “На основании Постановления суда”, а основания, за которыми судья принял такое решение. Я имею право знать, какие доказательства ему предоставили, чтобы он выдал аж такое постановление. Потому что поиск взрывчатки – это серьезно. Видел ли кто-то, как я носил чемоданами тротил домой, теряя по пути крохи взрывчатки? Может ли засвидетельствовать кто-то, что мои дети играются на улице боевыми зарядами? На кого мне подать в суд за сфальсифицированные оперативные данные, если основанием стали они? А может кто-то написал на меня письменное заявление, и я смогу купить новый диван, отсудив моральный ущерб?
Но все оказалось значительно проще. Следователь спокойно и обоснованно объяснил мне, что, поскольку взрывчатку нашли в офисе кампании “ПОРА!”, то теперь на ее наличие проверяют всех ее активистов. Поскольку я не скрываю своей принадлежности к “ПОРЕ!”, поэтому у меня и провели обыск.
Своей принадлежности я действительно никогда не скрывал, хотя и не афишировал по одной простой причине: для того, чтобы никто не мог добыть себе политические или какие-то другие дивиденды от участия в кампании, мы приняли принцип не употреблять фамилий активистов, кроме случаев репрессий, когда человеку угрожает опасность. Этот принцип начисто отбивал охоту купаться в лучах славы и соревноваться за количество розданных интервью журналистам, потому что какую славу может добыть активист Петр или активистка Людмила? Поскольку так уже давно сложилось, что на Майдане меня знают под собственной фамилией, то я никогда не писал о своем участии в “ПОРЕ!”, избегал выступлений перед камерами, а газетчиков просил не употреблять моей фамилии. Точно так же делают и другие наши активисты. Благодаря “доблестным” стражам порядка, теперь этот секрет полишинеля перестал быть секретом вообще. Но СБУ – не журналисты. И тут, напротив, действует принцип полной открытости – мы не скрываем своих намерений и планов, которые являются честными и чистыми, и готовые брать на себя ответственность за все наши взгляды, действия, шаги.
Еще одна процессуальная деталь. Вы можете требовать, чтобы именно Вы вели протокол допроса. Мой подполковник был не против. Но, зная себя, я понимал, что в таком случае допрос затянется до утра, поэтому решил, что пусть пишет сам, внимательно слушает и сокращает, как ему заблагорассудится. Потому что, услышав вопрос “Что такое кампания ПОРА“!”, как она действует, какие ее принципы, структура, организация, способ принятия решений и тому подобное?”, я свалил на голову горемычного следователя всю мировую теорию и практику ненасильственного сопроивления и построения сетевых структур, рассказывал ему о “Солидарности”, “Отпор” и “Кмару”, принципы Майдана, афинити-групп и способы самоорганизации людей прямо на нашем форуме (написание листовок, их печать и распространение). Кроме того на моего собеседника было обваленно полное собрание предвыборной аргументации.
Я предложил вытянуть из интернета целые куски и вставить в протокол, но там не оказалось интернета (я добровольно взял на себя обязательство распечать и принести следователю подборки наилучших материалов).
Он сначала внимательно слушал, но ему было тяжело. Речь идет не об умственных способностях. Просто человеку из иерархической структуры тяжело понять с первого раза построение неиерархических структур, которые невозможно уничтожить, скольких бы людей они не арестовали. Он пытался меня корректно перебивать и сокращать. Но я сказал, что он не поймет следующего, если не расскажу этого (и я не издевался, а говорил чистую правду), и продолжал.
Фактически все, что я ему рассказывал, есть в интернете. А чего нет, так только потому. что руки не доходят написать. Чтобы сократить допрос и сразу расставить все точки над “і”, я объяснил ему известный всем факт, что существует две структуры кампании “ПОРА!” под названиями “черная” и “желтая” (по цвету первых листовок – в одних черно-белые, во вторых – желтые), и что 22 августа они решили действовать под одним логотипом и позволили друг другу свободно обмениваться информацией на сайтах, что часто люди есть и там, и там, но все равно эти две структуры не слились в единую, поэтому лучше мне не задавать вопросов о “желтой” “ПОРЕ!”, потому что я не имею времени узнавать, что там делается, поэтому не хочу давать неправдивые свидетельства на основании слухов, сплетен и тому подобное. Единственное отметил, что идеология обоих “Пор” фактически не отличается, и обе структуры придерживаются принципа ненасильственного сопротивления и действуют в рамках Закона.
Мой поток сознания прервал сотрудник СБУ, который зашел в кабинет и чуть не молил меня включить мобильный телефон, который я поставил на беззвучный сигнал и положил в карман, чтобы звонки сочувствующих не мешали моей просветительской миссии. Офицер сказал, что центральный телефон буквально заблокированный звонками, и очень просил, чтобы я сказал всем перезвонить позже. Посмотрев на мобильный, я увидел, во-первых, что молол языком непрестанно полтора часа, а, во-вторых, что за это время мне поступило 27 звонков, которые остались без ответа. Представил, сколько же звонков в таком случае поступило на центральный телефон СБУ, и мне стало их жалко.
Мы приостановили допрос, чтобы решить дилемму, как быть с телефоном. Сошлись на том, что я буду отвечать по телефону и просить перезвонить еще часа через полтора, а в перерывах между звонками буду говорить скороговоркой блоками и, пока буду отвечать на следующий звонок, следователь будет увековечивать мое красноречие на лаптопе в сокращенном виде, а я буду потом смотреть, точно ли он запечатлел.
Из за моей красноречивости и недостаточное знание особенностей моего характера адвокатом Монтян и ошибку в коммуникации между ней и майдановцами, вышло так, что я не сдержал своего слова – не предавать огласке фамилии работников СБУ. Они об этом очень просили (не требовали и не угрожали), и, поскольку вели себя, как я уже отмечал, вполне корректно, я им это пообещал. Но Монтян исходила из опыта своих клиентов, что допрос продолжается где-то полтора часа, и что во время его просят выключить мобильный телефон, поэтому о всем этом рассказала нашим новостникам, сказав им на всякий случай фамилию следователя, которую она увидела в повестке. Правда, она сказала, чтобы не начинали звонить по телефону раньше, чем через полтора часа и предавали огласке фамилию в случае, если возникнет подозрение, что меня не выпустят (ее даже пресс-секретарь СБУ Марина Остапенко лично заверяла, что со мной ничего не произойдет), да и то после сигнала, но какой-то новостник понял все по-своему и поставил новость с фамилией, когда полтора часа прошли, а мой телефон не отвечал.
Возобновив допрос, мы посмотрели друг на друга и поняли, что оба уже никакие. Сил у нас не осталось, поэтому дальше все шло, как мокрое горит. Подполковнику, на мой взгляд, уже давно все стало ясно, что “ПОРА!” – это никакая не террористическая организация, и что ничего такого от меня сенсационного он не узнает, потому что мы и так открыты дальше некуда. Поэтому он задал мне только формально нужные для протокола вопроса “Или проводит “ПОРА!” боевую военную подготовку, строевую подготовку, обучение владением различными видами оружия, планирует ли организовывать и участвовать в массовых безпорядках, применять оружие и взрывчатку и т.п.”, попросив отвечать “да” или “нет”. Я предложил сконструировать ответ по вопросу, только везде поставить предлог „не” и добавил, что подавляющее большинство активистов “ПОРЫ!” даже на глаза оружия или взрывчатки не видели, потому что в армии не служили.
Дальше он расспросил меня, что я знаю о взрывчатке в общественной приемной, где “нашли” взрывчатку, но предостерег, что, если это будет то, что в печати, то много отвечать не нужно. Поскольку я приехал туда с депутатом Желтяком уже тогда, когда взрывчатку подбросили, и приемная была окружена милицией, то добавить к тому, что написано в прессе я действительно ничего не мог. Я насколько возможно лаконично изложил свои знания относительно ситуации, и он сконструировал еще более лаконичный ответ.
Потом я ответил на вопрос о своем знакомстве с Ярославом Годунком, которого хорошо знаю, с которым бывал во многих ситуациях, но общался только на политические темы, поэтому даже не знаю, женат ли он, и ничего не знаю о его финансовых делах. Знаю только, что он не является денежным мешком, ездит на старых “Жигулях”, но и от голода не умирает, а о его финансовых отношениях с “желтой” “ПОРОЙ!” мне неизвестно ничего. Сам Ярослав – человек партийный, и к “ПОРЕ!” ни какого отношения не имел, кроме событий в Мукачево, где просто носил эту символику. Поэтому скорее всего он просто пошел навстречу кому-то из знакомых и арендовал для них офис, ведь ни одна “ПОРА!” не является юридическим лицом.
После этого мы пошли в другой кабинет, поскольку у моего следователя не было принтера, распечатали там протокол допроса, и я его подписал. Нужно отметить, что все шесть страниц были написаны без единой ошибки. Даже запятые были правильно расставлены.
Пока распечатывался протокол, я успел еще своему следователю и двум присутствующим там офицерам немного разъяснить причины их бедности, потому что такие старые и страшные столы и стулья я видел разве что в научно-исследовательских учреждениях и районных библиотеках.
Напоследок я сказал подполковнику, что. если у него еще возникнут вопросы, пусть не вызывает меня повесткой, а просто позвонит по телефону на мобильный, и я сам добровольно приду на беседу и все расскажу. Хоть всему личному составу. Потому что мне нечего скрывать, особенно своей ненависти к правящему режиму.
Эпилог.
Это, конечно, весело и интересно, однако вовсе не факт, что все закончилось бы точно так же хорошо, если бы об обыске в моей квартире не узнали сразу народные депутаты Украины, правозащитники и международные наблюдатели, если бы сразу об этом не сообщили в эфире и с трибуны Верховной Рады (отдельная благодарность Николаю Томенку), если бы не было того ливня звонков, если бы меня не сопровождали на допрос и не ожидали до конца, пока я выйду.
Не могу сказать, что я понес сильные моральные страдания, или моя жизнь сильно изменилась. Но меня бесит, почему я, законопослушный и честный гражданин, который не делает ничего противозаконного, должен вообще что-то менять в своей жизни, потому что иначе бандитская власть сделает из меня преступника?
Почему теперь я должен затворять двери своей квартиры даже когда я дома, хотя раньше, находясь в квартире, не знал, что такое замок, если мы все не спим?
Потому что, если толпа “стражей порядка” с ордером на обыск зайдет в квартиру без звонка, то у них, пока я отреагирую, будет больше шансов подбросить гранаты или наркотики, которые они же через час как будто бы случайно “найдут”.
Почему теперь наши дети не могут постоянно бегать из квартиры на улицу и наоборот, не тревожа нас своими звонками?
Потому что... смотрите выше
Почему теперь в моей квартире кто-то обязательно должен находиться из взрослых, если нас нет дома?
Потому что... смотрите выше
В принципе для меня почти ничего не изменилось. Большинство людей и так живет днем за запертыми дверьми, и мне не тяжело запирать (хотя и лень) и отворять двери многочисленным соратникам, которые ходят до нас постоянно. И до обыска у меня дома почти постоянно кто-то находился, потому что тут фактически был бек-офис нашего штаба, где, в отличие от офиса, можно было, не отвлекаясь на звонки и тех, кто пришел с индивидуальными жалобами или просто поговорить и выразить поддержку, более или менее спокойно поработать над бумагами или осуществлять отсюда обзвон активистов, чтобы разгрузить штабной телефон для других потребностей. Но до обыска такое состояние вещей существовало благодаря моей собственной воле, а теперь так должно быть, потому что меня вынуждают к этому своими противоправными действиями органы, которые зовутся правоохранительными. И вот именно это меня и возмущает, что те самые действия, которые были и раньше, я делаю не потому, что хочу, а потому, что должен.
Конечно, многие оценят такую мою позицию просто как прихоть (фактически же ничего в жизни не изменилось), но свободный человек тем и отличается от невольной, что делает то, что хочет (если это не мешает свободе других людей), а не то, что должен. А мои незапертые двери ничьей свободе не мешали.
Я понимаю, что, когда циничные бандиты при власти что-то задумали, уберечься все равно не удастся, если не пойти в подполье, после чего тебе уже во время твоего отсутствия, как это было с активистом “ПОРЫ!” Виктором Щадеем в Ужгороде, подбросят оружие или еще какие-то “предметы”, которые у тебя без тебя все равно “найдут”, а тебя объявят в розыск. Я даже знаю, что на 29-31 октября намеченны массовые аресты активистов “ПОРЫ!” и наиболее активных лидеров окружного уровня “Силы народа”. В эти дни они (в т.ч. и женщины) все “начнут” вдруг “нецензурно ругаться, приставать к прохожим, не реагировать на замечания и не подчиняться законным требованиям милиции”. Задерживать планируется на три дня, а потом, “если все будет нормально”, отпустят. А “если не будет”, то, выйдя на волю, мы опять все “начнем” прямо у ворот мест своих недавних заключений “нецензурно ругаться, приставать к прохожим, не реагировать на замечания и не подчиняться законным требованиям милиции”. А может и “начнем” не просто “ругаться”, а “грабить, воровать, даже насиловать”. Просто у ворот. И затем нас закроют уже на большее количество дней.
Все это нам известно, но в подполье никто из нас не пойдет. Потому что и сами не чувствуем себя виновными, и по закону не являемся такими, в отличие от власти и ее “вооруженного отряда”, который почему-то зовется стражами порядка, хотя действия этих “охранников” подпадают именно под ч.1 ст.260 УКУ.
Имею одно НО
Я безгранично благодарный всем, кто был участей моей судьбой и интересовался ей, сопровождал меня, ожидал, звонил по телефону. Повторяю, без этих действий неизвестно, как бы все закончилось. И такие действия нужны даже тогда, когда они являются лишними. Тут многовато не бывает и “лучше перебдиыть, чем недобдить”. НО...
Но я бы очень попросил всех проявлять такую же заботу (и даже больше) ко всем задержаным активистам и точно так же реагировать на сообщение о задержаниях, которые появляются в сети. Мы не должны дать им возможность ломать молодые жизни только за то, что эти люди бросили откровенный вызов бандитам при власти и откровенно отстаивают свои идеалы.
И в конце для разрядки
Смех смехом, но опять приходится вспоминать известные из советских времен некоторые правила поведения оппозиционера:
1. Выходя из помещения (даже вынося мусор), зайди в туалет, если имеешь в этом хоть бы наименьшую потребность. Если тебя неожиданно арестуют, то неизвестно когда выпадет такая возможность.
2. Иди в ванну сразу, как только почувствовал в этом потребность. Не откладывай это на несколько часов, потому что, если тебя неожиданно арестуют, то неизвестно когда выпадет такая возможность.
3. Даже вынося мусор или выходя в ближайший киоск за сигаретами, одевайся и обувайся тепло, удобно и во все чистое. Ни в коем случае не в тапочках или ботинках на босую ногу. Если тебя неожиданно арестуют, то не исключено, что именно в этой одежде и обуви тебе придется пробыть несколько дней.
Это даже не параноя. Это просто обычные правила гигиены и появления на людях, выполнять которые очень легко и даже полезно – они дисциплинируют и поддерживают в форме. Поэтому есть актуальными и для демократического общества, правда, из других мотивов.
Улыбнитесь, друзья! Мы все равно победим! Карфагены разрушаются, динозавры – вымирают. Законы истории и природы. И против них не попрешь, даже имея под рукой вооруженные отряды.