10/29/2004 | Інший

Я десять років змушений був терпіти, м'яко кажучи, акцент Президента. Бо не бачив, як можна підрихтивати йому варги.

Я сховав свої погляди на час усієї виборної кумпанії. Бо мав надію, що ці вибори вирівняють мене в правах із рештою.

Якщо виграє Янукович, то я буду найдурнішою з усіх істот.

Я певен, що за цима думками я не є одинак.

Україну заміновано.

Вибори Президента післязавтра. І від цього залежить вирішення не тільки тих проблем, які останнім часом набули неабиякого розвою, але і та одна проблема, яку з різних причин замовчують всі учасники виборних перегонів, але яка стала головною скрипкою в галасливому оркестрі провладного кандидата.

Це проблема стосунків титульної нації із найбільшою національною меншиною. Тобто - це українське-російське питання. Саме до цього питання намагається не торкатися опозиція, і саме на цьому інструменті майже в кожній своїй акції підло грає ансамбль Кучми-Януковича.

Завдяки владі Україну заміновано темою міжнаціонального двобою. За такого співвідношення політичних стилів та стратеґій розмінування можливо лише за умови перемоги опозиції, а на випадок перемоги влади українці та українські російськомовні мають шанс зробити останній спільний тур смертельного танго.

Останні місяці український націоналізм мовчить. Звісно - окрім штучного націоналіста на прізвисько Козак, що є креатурою Банкової - аби нарід України мав дурне та страшне опудало.

Націоналізм мовчить, бо має надію "порозумітися". Звісно, це споконвічна дурна та романтична мрія українця, але вже послухались того Ющенка, вирішили ще й за нього потерпіти.

Ми мовчимо, але національний конфлікт провокує влада.

Ми мовчимо за Тягнибока, але влада роздруковує звинувачення на нашу адресу через його щирість.

Ми мовчимо, але руські сунуть до нас на підтримку влади царя Путіна.

Ми мовчимо, але в Києві скупчуються загони донецьких шахтарів, які приїхали "нищити западенців".

Ми перетерплюємо смерть української книги.

Ми зносимо шабаши іноземних громад в наший столиці.

Ми мовчимо, але морські кордони України кореґуються не на нашу користь.

Ми мовчимо, але "Одеса-Броди", збудована на наши гроши, починає працювати не на нас.

Ми мовчимо, але Яниковича тягнуть до булави руські іміджмейкери.

Ми спокійно зносимо розмови про "втарой гасударствєний".

Ми не реаґуємо на загрозу подвійного громадянства.

Ми заспокоюємо батьків, які отримали "пісьмо із Расіі", бо це здається нам просто смішним.

Ми терпимо висловлювання Президента, який каже, що невдоволення журналістів станом свободи преси не заважає їм шукати іншої роботи.

Ми мовчимо, але притискають українські ЗМІ.

Я влаштував "реконструкцію" на своєму сайті "Nариси Nаціоналізму" - бо терплю.

Ми мовчимо, бо забули, що після подій 9 березня, в Києві відловлювали людей лише за "мовною ознакою".

Ми мовчимо, бо чомусь боїмося відштовхнути "націоналізмом". То кого ж боїмося відштовхнути? Шовіністів?

Ми мовчимо під час паради на четверо званих осіб диктаторів за наши власні гроші, хоча з нагоди визволення України від фашистів на свято не запросили жадного вояка УПА.

Нас через крок штрикають знущаннями, але ми мовчимо.

Я проґнозую вибух не поодиноких зарядів.

Я проґнозую вибух замінованого поля під назвою "Україна".

Такого вибуху націоналізму, який відбудеться в Україні за умови перемоги Януковича, світ, можливо, ще не знав.

Я не знаю, який із Ющенко сапер-розміновник, але за нього українці, можливо, ще трохи потерплять.

Але якщо до державного керма прийде Янукович або повернеться Кучма, то всі змонтовані ними заряди, що є викликом нашим національним почуттям, - все це здетонує.

Це не є погрозою. Чим я, приватна особа, можу лякати суспільство? Це просто проґноз.

І коли твої знайомі післязавтра зібралися вотувати за Януковича, та сьогодні саме на твоєму пальці тая обручка-чека, що відповідає за детонацію остаточно ображеного українства.