День народження країни (/)
10/29/2004 | Shooter
Моє відчуття (яке мене дуже рідко підводить 
) каже: Януковичу час пакувати чумойдани.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КРАЇНИ
Сергій РАХМАНІН
З чого починається Батьківщина? З картинки в букварі? Не впевнений. Недавно потрапили мені на очі зошити і щоденники для першокласників, дбайливо розписані портретами та побажаннями наших небожителів. Стало від щирого серця шкода отроків, для яких причащання до священного поняття «Вітчизна» вимушено починається з кондових фраз і самовдоволених фізіономій. Хоча ні, «шкода» — не цілком адекватне слово. Стало просто по-батьківськи боляче за дітей, котрі можуть і справді подумати, що Батьківщина може починатися з таких очей і з таких слів.
У кожного з нас було своє першовідчуття Батьківщини. До автора цих рядків воно прийшло несподівано й у несподіваному місці — у Збройних силах СРСР. Служба в «незламній і легендарній» досить болісно й дуже швидко вилікувала від соціалістичного інтернаціоналізму, невміло прищепленого в школі. І вічно понурий полковий замполіт, напевно, не даремно нагородив вашого покірного слугу слизьким епітетом «нерадянська людина».
Те, що тоді боязко прокинулося в душі, виявилося постійно міцніючою гордістю за кревну спорідненість з краєм, де (як пронизливо казав один кіногерой) і повітря чистіше, і небо блакитніше. І було це не просто тугою за близькими і друзями, за рідним Києвом, за своїм тісним, але затишним кутком у панельній багатоповерхівці. Це ще стало даниною поваги до людей, об’єднаних містким визначенням «земляки».
Можливо, мені просто поталанило. Пощастило стати причетним до суворого братства скупих на емоції, але щедрих на вчинки людей. Готових підставити своє плече і прикрити твою спину. Готових постояти за свою гідність і за твою честь. Людей, котрі самим своїм існуванням спростовували давню й паскудну казармену істину — «хохли за своїх не «вписуються».
Саме відтоді я відчуваю стійку ідіосинкразію до слова «хохли». Для мене воно — як образа, завдана моїм землякам із Хмельницького й Олексієво-Дружківки, Запоріжжя та Хуста, Вінниці та Чугуєва, Кагарлика і Дубна. Як ляпас, котрий напевно не виніс би жоден із них.
Тому що спільність наша будувалася на принципах, простих, як армійський табурет, і надійних, як автомат Калашникова, — повазі до себе, повазі одне до одного і повазі до землі, на якій ми народилися. І, можливо, саме дотримання подібних правил допомогло нам залишитися людьми. Попри казармену безпросвітність і армійський дебілізм.
Це було підсвідомим дотриманням принципів честі прапора, котрого у нас тоді ще не було. Це було незбагненним усвідомленням себе частиною країни, котру ми тоді ще не побудували. Але вже тоді ми були одне для одного частиною Батьківщини. Ми виростили її у своїх душах.
Ось чому особисто для мене патріотизм означає не тільки і не стільки тиху любов до зелених лук, синіх озер і блакитних гір. Але ще й необхідність шанувати свою країну. Право на власну гордість і власну гідність. І обов’язок поважати гідність інших.
Як знати, може, шкідлива звичка час від часу згадувати про ці принципи змушує залишатися людиною. Попри агресивний цинізм угробленої владою журналістики. Можливо, дотримання цієї невибагливої філософії живить сили для безмовної любові до Батьківщини, запаскудженої хамуватими вождями і холуями-зброєносцями.
Казати про відданість Україні з деяких пір стало ледь не ганебним заняттям (якщо ти, звісно, не політик). Бо твоя нещирість виявиться очевидною, а твоя щирість — смішною.
А що ганебного в ревному бажанні пишатися своєю країною? Що порочного в завзятому (хоч іноді, здавалося б, безнадійному) прагненні відчувати щемливе відчуття захоплення від того, що ти живеш у країні, гідній поваги? Ніхто не забере у мене цих бажань. Як ніхто не забере у мене Батьківщини. Такої, яка вона є. І ніхто не позбавить мене віри в те, що Батьківщина нарешті удостоїться долі, котру заслужила. Хоча б своїми багатовіковими поневіряннями. І ніхто не вкраде у мене надії на те, що я побачу, як мої мрії збудуться.
Що робити, коли тебе тіпає від поблажливої дружелюбності естонців і співчутливої відстороненості поляків, коректної поблажливості американців і зарозумілої — росіян? Однаковою мірою тіпає, хоча за стільки років ти практично безпомилково навчився вловлювати інтонації й відловлювати мотиви, розрізняти зайво показну сердечність і глибоко заховану симпатію. Як бути, коли тебе мучить сором через те, що любиму тобою Батьківщину не хочуть, не можуть, а останнім часом навіть не намагаються поважати? Через те, що здалеку наша держава занадто багатьом і занадто часто здається чимось на кшталт геополітичного непорозуміння. Через те, що досі ми, справді, давали занадто мало приводів для серйозних міркувань про нашу національну гордість. Куди подіти свій гнів і свій біль, коли бачиш, що гідність твоєї країни потоптано негідними правителями?
Яка ж ти сьогодні, Батьківщино? Як змінилася ти за ту чортову дюжину років, що, власне, і називалася країною?
Дедалі менше повітря й дедалі менше тих, хто будує повітряні замки. Дедалі більше багатих і дедалі більше бідних. Дедалі більше будинків і дедалі менше жителів.
Більше трауру, менше барв. Більше лиску, менше смаку. Більше неону, менше світла. Більше свят, менше радості.
Ти втрачаєш запах і колір, Батьківщино. Я відчуваю бритвену гостроту твоїх кутів і мармурову холодність твоїх стін.
Чи не забагато «я» для пересічного матеріалу звичайного газетяра? Що дає підстави зневажити неписаним журналістським правилом, яке вказує не зловживати глибоко особовим займенником?
Що? Вибір. Одного разу зроблений вибір професії, котра не тільки дозволяє, а й примушує іноді говорити від свого імені. Вибір, перед яким стоїть країна. Вибір, який маю зробити я і мільйони моїх співгромадян. Мені дозволяє сьогодні не соромитися свого «я», пишатися правом сказати «я» сліпа, шалена віра в те, що тисячі з тих, хто прочитає ці рядки, думають так само, як і автор. Точніше, ні, не думають, дихають, так само, як і я, живучи тією самою надією, тією самою силою, тією самою люттю, тією самою любов’ю.
Моє «я» — це моя протягнута, слабка, але чесна рука. Це готовність підставити плече всім, хто за роки лихоліть не втратив свого «я» або готовий його знову знайти. Це заклик до братерства, в основі якого лежать прості й надійні принципи — повага до себе, повага одне до одного і повага до землі, на якій ми живемо. І нічого більше. Все інше — від лукавого.
Іноді необхідно казати «я». Щоб згадати про своє право називатися громадянами цієї країни і про свій обов’язок брати на себе частину відповідальності за її долю. Щоб нагадати про це право і цей обов’язок тим, для кого всі ми — тільки «вони», безликі, безіменні і безмовні. Котрими треба понукати і за яких можна вирішувати. Від яких можна відгородитися чиновниками всяких рангів, лакеями всіх мастей, КамАЗами, парканами, спецназом. Від яких можна спробувати поблажливо відкупитися раз у п’ять років. Хоча невиразне передчуття підказує, що цього разу не вийде. Занадто багато найрізноманітніших людей згадали сьогодні про свою гідність. І нагадали про готовність завтра відстоювати гідність своєї Батьківщини. Бо ледь не вперше за роки розчарувань зажевріло щось на кшталт надії. Нарешті стати країною. Країною, гідної поваги та гордості. За неї і за себе. З’явився хоч і примарний, та все ж шанс змусити стару владу піти і змусити нову владу шанувати себе. Тільки демонструючи власну гідність — сьогодні, завтра, завжди, — ми зможемо отримати гідних вождів. Змусити їх стати гідними нас. Випалити в умах, душах і серцях майбутніх правителів цинізм, хамство і презирливість. Змусити їх поважати нас, всіх і кожного, і тільки так заслужити повагу до себе. Інакше нова влада, хоч би хто став її персональним уособленням, виявиться гідною правонаступницею колишньої.
Мені не може бути байдуже, який вибір зробить батьківщина. Вибір на користь тупості й сірості? Вибір на користь чванства й лакейства? Вибір на користь страху й покірності?
Чи вибір на користь надії й віри? Боязкої, але все-таки надії. Втомленої, але все-таки віри.
Ми втомилися від розмов про свободу та патріотизм? Але, їй-богу, не завдяки розповідям про підвищення ВВП Лех Валенса зміг об’єднати поляків. І не обіцянками роздати кожному по «Шкоді» Вацлав Гавел зумів згуртувати чехів...
Кажуть, що вибори — це політичне весілля країни. І наша провина, і наша біда, що це швидке свято волевиявлення (у суворій відповідності до гіркого ритуалу) незмінно обертається довгими політичними похоронами. Похоронами наших сподівань і наших кумирів. Загорнуті в саван удавані поводирі і брехливі проповідники довгою вервечкою бредуть на гігантський цвинтар наших надій. А слідом за ними плентаємо ми. Плентаємо болісно довгих 13 років.
Я не хочу йти в крематорій прав і свобод. Ні добровільно, ні під конвоєм. Навіть якщо новий колумбарій зовні і виглядатиме цілком респектабельно. Навіть якщо перед актом поховання мені видають костюм від Бріоні за рахунок установи.
Я не хочу бути свідком на чужому весіллі й одним із небіжчиків на загальних похоронах. Я хочу бути одним із хресних батьків на святих хрестинах своєї Батьківщини. Я хочу, щоб вона нарешті знайшла віру. Знайшла свого янгола-охоронця. Знайшла свою щасливу зірку.
Я йду на вибори. Я хочу зробити вибір. Щоб зберегти повагу до себе. Віддати данину поваги людям, народженим цією землею. І спробувати повернути повагу Батьківщині.
) каже: Януковичу час пакувати чумойдани.ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КРАЇНИ
Сергій РАХМАНІН
З чого починається Батьківщина? З картинки в букварі? Не впевнений. Недавно потрапили мені на очі зошити і щоденники для першокласників, дбайливо розписані портретами та побажаннями наших небожителів. Стало від щирого серця шкода отроків, для яких причащання до священного поняття «Вітчизна» вимушено починається з кондових фраз і самовдоволених фізіономій. Хоча ні, «шкода» — не цілком адекватне слово. Стало просто по-батьківськи боляче за дітей, котрі можуть і справді подумати, що Батьківщина може починатися з таких очей і з таких слів.
У кожного з нас було своє першовідчуття Батьківщини. До автора цих рядків воно прийшло несподівано й у несподіваному місці — у Збройних силах СРСР. Служба в «незламній і легендарній» досить болісно й дуже швидко вилікувала від соціалістичного інтернаціоналізму, невміло прищепленого в школі. І вічно понурий полковий замполіт, напевно, не даремно нагородив вашого покірного слугу слизьким епітетом «нерадянська людина».
Те, що тоді боязко прокинулося в душі, виявилося постійно міцніючою гордістю за кревну спорідненість з краєм, де (як пронизливо казав один кіногерой) і повітря чистіше, і небо блакитніше. І було це не просто тугою за близькими і друзями, за рідним Києвом, за своїм тісним, але затишним кутком у панельній багатоповерхівці. Це ще стало даниною поваги до людей, об’єднаних містким визначенням «земляки».
Можливо, мені просто поталанило. Пощастило стати причетним до суворого братства скупих на емоції, але щедрих на вчинки людей. Готових підставити своє плече і прикрити твою спину. Готових постояти за свою гідність і за твою честь. Людей, котрі самим своїм існуванням спростовували давню й паскудну казармену істину — «хохли за своїх не «вписуються».
Саме відтоді я відчуваю стійку ідіосинкразію до слова «хохли». Для мене воно — як образа, завдана моїм землякам із Хмельницького й Олексієво-Дружківки, Запоріжжя та Хуста, Вінниці та Чугуєва, Кагарлика і Дубна. Як ляпас, котрий напевно не виніс би жоден із них.
Тому що спільність наша будувалася на принципах, простих, як армійський табурет, і надійних, як автомат Калашникова, — повазі до себе, повазі одне до одного і повазі до землі, на якій ми народилися. І, можливо, саме дотримання подібних правил допомогло нам залишитися людьми. Попри казармену безпросвітність і армійський дебілізм.
Це було підсвідомим дотриманням принципів честі прапора, котрого у нас тоді ще не було. Це було незбагненним усвідомленням себе частиною країни, котру ми тоді ще не побудували. Але вже тоді ми були одне для одного частиною Батьківщини. Ми виростили її у своїх душах.
Ось чому особисто для мене патріотизм означає не тільки і не стільки тиху любов до зелених лук, синіх озер і блакитних гір. Але ще й необхідність шанувати свою країну. Право на власну гордість і власну гідність. І обов’язок поважати гідність інших.
Як знати, може, шкідлива звичка час від часу згадувати про ці принципи змушує залишатися людиною. Попри агресивний цинізм угробленої владою журналістики. Можливо, дотримання цієї невибагливої філософії живить сили для безмовної любові до Батьківщини, запаскудженої хамуватими вождями і холуями-зброєносцями.
Казати про відданість Україні з деяких пір стало ледь не ганебним заняттям (якщо ти, звісно, не політик). Бо твоя нещирість виявиться очевидною, а твоя щирість — смішною.
А що ганебного в ревному бажанні пишатися своєю країною? Що порочного в завзятому (хоч іноді, здавалося б, безнадійному) прагненні відчувати щемливе відчуття захоплення від того, що ти живеш у країні, гідній поваги? Ніхто не забере у мене цих бажань. Як ніхто не забере у мене Батьківщини. Такої, яка вона є. І ніхто не позбавить мене віри в те, що Батьківщина нарешті удостоїться долі, котру заслужила. Хоча б своїми багатовіковими поневіряннями. І ніхто не вкраде у мене надії на те, що я побачу, як мої мрії збудуться.
Що робити, коли тебе тіпає від поблажливої дружелюбності естонців і співчутливої відстороненості поляків, коректної поблажливості американців і зарозумілої — росіян? Однаковою мірою тіпає, хоча за стільки років ти практично безпомилково навчився вловлювати інтонації й відловлювати мотиви, розрізняти зайво показну сердечність і глибоко заховану симпатію. Як бути, коли тебе мучить сором через те, що любиму тобою Батьківщину не хочуть, не можуть, а останнім часом навіть не намагаються поважати? Через те, що здалеку наша держава занадто багатьом і занадто часто здається чимось на кшталт геополітичного непорозуміння. Через те, що досі ми, справді, давали занадто мало приводів для серйозних міркувань про нашу національну гордість. Куди подіти свій гнів і свій біль, коли бачиш, що гідність твоєї країни потоптано негідними правителями?
Яка ж ти сьогодні, Батьківщино? Як змінилася ти за ту чортову дюжину років, що, власне, і називалася країною?
Дедалі менше повітря й дедалі менше тих, хто будує повітряні замки. Дедалі більше багатих і дедалі більше бідних. Дедалі більше будинків і дедалі менше жителів.
Більше трауру, менше барв. Більше лиску, менше смаку. Більше неону, менше світла. Більше свят, менше радості.
Ти втрачаєш запах і колір, Батьківщино. Я відчуваю бритвену гостроту твоїх кутів і мармурову холодність твоїх стін.
Чи не забагато «я» для пересічного матеріалу звичайного газетяра? Що дає підстави зневажити неписаним журналістським правилом, яке вказує не зловживати глибоко особовим займенником?
Що? Вибір. Одного разу зроблений вибір професії, котра не тільки дозволяє, а й примушує іноді говорити від свого імені. Вибір, перед яким стоїть країна. Вибір, який маю зробити я і мільйони моїх співгромадян. Мені дозволяє сьогодні не соромитися свого «я», пишатися правом сказати «я» сліпа, шалена віра в те, що тисячі з тих, хто прочитає ці рядки, думають так само, як і автор. Точніше, ні, не думають, дихають, так само, як і я, живучи тією самою надією, тією самою силою, тією самою люттю, тією самою любов’ю.
Моє «я» — це моя протягнута, слабка, але чесна рука. Це готовність підставити плече всім, хто за роки лихоліть не втратив свого «я» або готовий його знову знайти. Це заклик до братерства, в основі якого лежать прості й надійні принципи — повага до себе, повага одне до одного і повага до землі, на якій ми живемо. І нічого більше. Все інше — від лукавого.
Іноді необхідно казати «я». Щоб згадати про своє право називатися громадянами цієї країни і про свій обов’язок брати на себе частину відповідальності за її долю. Щоб нагадати про це право і цей обов’язок тим, для кого всі ми — тільки «вони», безликі, безіменні і безмовні. Котрими треба понукати і за яких можна вирішувати. Від яких можна відгородитися чиновниками всяких рангів, лакеями всіх мастей, КамАЗами, парканами, спецназом. Від яких можна спробувати поблажливо відкупитися раз у п’ять років. Хоча невиразне передчуття підказує, що цього разу не вийде. Занадто багато найрізноманітніших людей згадали сьогодні про свою гідність. І нагадали про готовність завтра відстоювати гідність своєї Батьківщини. Бо ледь не вперше за роки розчарувань зажевріло щось на кшталт надії. Нарешті стати країною. Країною, гідної поваги та гордості. За неї і за себе. З’явився хоч і примарний, та все ж шанс змусити стару владу піти і змусити нову владу шанувати себе. Тільки демонструючи власну гідність — сьогодні, завтра, завжди, — ми зможемо отримати гідних вождів. Змусити їх стати гідними нас. Випалити в умах, душах і серцях майбутніх правителів цинізм, хамство і презирливість. Змусити їх поважати нас, всіх і кожного, і тільки так заслужити повагу до себе. Інакше нова влада, хоч би хто став її персональним уособленням, виявиться гідною правонаступницею колишньої.
Мені не може бути байдуже, який вибір зробить батьківщина. Вибір на користь тупості й сірості? Вибір на користь чванства й лакейства? Вибір на користь страху й покірності?
Чи вибір на користь надії й віри? Боязкої, але все-таки надії. Втомленої, але все-таки віри.
Ми втомилися від розмов про свободу та патріотизм? Але, їй-богу, не завдяки розповідям про підвищення ВВП Лех Валенса зміг об’єднати поляків. І не обіцянками роздати кожному по «Шкоді» Вацлав Гавел зумів згуртувати чехів...
Кажуть, що вибори — це політичне весілля країни. І наша провина, і наша біда, що це швидке свято волевиявлення (у суворій відповідності до гіркого ритуалу) незмінно обертається довгими політичними похоронами. Похоронами наших сподівань і наших кумирів. Загорнуті в саван удавані поводирі і брехливі проповідники довгою вервечкою бредуть на гігантський цвинтар наших надій. А слідом за ними плентаємо ми. Плентаємо болісно довгих 13 років.
Я не хочу йти в крематорій прав і свобод. Ні добровільно, ні під конвоєм. Навіть якщо новий колумбарій зовні і виглядатиме цілком респектабельно. Навіть якщо перед актом поховання мені видають костюм від Бріоні за рахунок установи.
Я не хочу бути свідком на чужому весіллі й одним із небіжчиків на загальних похоронах. Я хочу бути одним із хресних батьків на святих хрестинах своєї Батьківщини. Я хочу, щоб вона нарешті знайшла віру. Знайшла свого янгола-охоронця. Знайшла свою щасливу зірку.
Я йду на вибори. Я хочу зробити вибір. Щоб зберегти повагу до себе. Віддати данину поваги людям, народженим цією землею. І спробувати повернути повагу Батьківщині.