Вільні ЗМІ - запорука перемоги
11/13/2004 | Муляр
10.11.2004 17:47
Як нам перемогти?
(лист у „Телекритику”)
http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=18531
Ще навесні цього року, коли рейтинг Віктора Януковича коливався між 10 та 20%, мало хто з представників опозиції міг передбачити, що в першому турі президентських перегонів цей, здавалося б, абсолютно непрохідний кандидат (з огляду на деякі біографічні особливості) набере майже 40% голосів, причому цих голосів буде стільки ж (або близько до того), скільки у постійного фаворита усіляких соцопитувань – Віктора Ющенка.
Перша – 31 жовтня – реакція на результати обробки 94,24% протоколів – невеличкий шок. Найуживанішим було – "зомбі" і "манкурти". Як могло так статися, що українці, які ще 3-4 роки тому навіть у найгіршому сні не могли собі уявити, що на найвищу посаду в державі може навіть просто претендувати колишній кримінальний злочинець, третину своїх голосів віддадуть саме такий людині? Невже Олександр Зінченко, який заявляв, що Дмітрій Кісєльов помилився з країною, був не правий? Невже це ми, а не вони – безліч чинуш та нетутешніх політтехнологів – помилилися з країною?
Спостерігаючи достатньо велику явку на вибори, був впевнений – люди, скривджені та зґвалтовані цією владою, тримаючи дулю в кишені, йдуть обирати собі нове та достойне майбутнє. Парламентські вибори 2002 року, здавалось усім, а головне – самим собі, нібито довели, що ми вже майже перетворилися із колишніх "совків" у політичну націю. Майже...
На жаль, реальність виявилася дещо жорстокішою і неприємнішою. Як на мене, те, що сталося, має дві основні, дещо різнорівневі, причини. Перша – фундаментальна (чи стратегічна) – це падіння рівня громадської моралі та "шансонізація" культурного простору країни. "Від тюрми та суми не зарікайся!" – під таким, нав'язаним владою лозунгом, ми живемо вже більше десяти років. І звичайно, що в країні, де девізом влади є висловлювання іспанського диктатора Франко "Друзям – усе, ворогам – закон!", більшості людей важко потрапити до кола друзів, тому їм залишається закон з усією його недосконалістю. Мабуть, відповідальність за все це лежить на нас усіх – громадянах цієї країни, але в першу чергу на владі, якій, напевно, навряд чи соромно, та, насамперед, на еліті, яка мусила зупинити та застерегти, зробити все можливе і неможливе, не йти на компроміси та допомогти своїй нації зробити якісний вибір. Але сьогодні вже лишилося дуже мало часу задля роботи над помилками, і неможливо за два тижні виправити те, що, мов пухлина, розросталося впродовж 10-20 років. Тому краще прискіпливіше роздивитися другу, тактичну причину того, що відбулося. Вона полягає у прорахунку, який ґрунтувався на вищезгаданих результатах виборів 2002 року.
Представники опозиції, здавалося, небезпідставно вважали, що, незважаючи на упередженість ЗМІ, головним чином телебачення, та використання різноманітних технологій фальсифікації, влада не здатна буде отримати перемогу та програє, як це відбулося на парламентських виборах. Але у своєму цинізмі влада перевершила саму себе і переступила планку, встановлену 2002 року.
Розрахунок опозиції на відносну вільність телепростору, проведення теледебатів (нагадаю, що тоді вони проводились одразу на кількох телеканалах у різних форматах) виявився помилковим. Влада добре засвоїла минулі уроки і зрозуміла, що їй ніколи не виграти, навіть з "купленим" рефері, їй краще – не виходити на ринг взагалі. Так само і з проведенням безпосередньо самих виборів. Вони мали час добре все прорахувати, знайти шпаринки у законодавстві та провести цю вражаюче результативну спецоперацію зі списками виборців.
Отже, головною складовою відносного успіху влади були дві речі – тотальна заангажованість самого дешевого засобу масової інформації – телебачення та вдала технологія спотворення народного волевиявлення. Причому слід зазначити, що ці чинники найбільш ефективні саме в поєднанні. Якби ми мали вільне ТБ, то всі ці виразки вже давно були б виявлені та вилікувані, так само, з протилежного боку, впливу тільки ТБ виявилося б недостатньо для здобуття ними позитивного результату. Причому перший чинник є, як на мене, найголовнішим, тому що будь-яка фальсифікація можлива виключно за умови дотримання цілковитої секретності. Можливість засвітитися у такій, будемо сподіватися, невдячній справі, як фальсифікація виборів, повинна змусити замислитись багатьох потенційних порушників закону у другому турі, незалежно від їхнього місця сидіння.
З усього вищесказаного маємо зробити три висновки: 1. Не треба розраховувати, що другий тур пройде з таким самим рівнем фальсифікації, як і перший. Наша власна історія вчить, що влада не зупиниться на досягнутому, тим більше, що розклад перед другим туром такий, що не дає жодного шансу перемогти їхньому кандидату, навіть за умови, що масштаб фальсифікацій буде таким, який спостерігався у першому турі. Отже, не треба дивуватися, якщо, приміром, у Донецькій області явка громадян сягне 99%, з яких 99% проголосують за свого непересічного земляка. Тим більше, що такий метод є відносно безкровним, у розрахунку на те, що суспільство проковтне таку образу і народ не вийде на захист Конституції.
2. Усім потрібно виконати той невеликий обсяг роботи, до якого сьогодні заохочують переважна більшість засобів масової інформації, – прийдіть та перевірте свою наявність у списках, доможіться внесенню вас у списки, якщо вас в них не має, прийдіть та проголосуйте за свого кандидата. Це – програма-мінімум. Максимум – це участь у виборчому процесі у ролі члена ТВК або ДВК, офіційного спостерігача та просто небайдужої людини. Усе це добре розписано на сайті "Громадянської ініціативи "Знаю!" (www.znayu.org.ua); отже, головне – не потрібно лінуватися, будьмо пильними та уважними.
3. На мій погляд, ті умови, які склалися (або, правильніше, були створені), перед 21 листопада, залишають для влади можливість, незважаючи на наші спроби запобігти цьому, спотворити результати нашого волевиявлення. Часу для складання списків залишилося обмаль, ще менше його для оскарження та відновлення у правах тих, хто не знайде себе у цих списках. Запобіганням від такого розвитку подій повинно бути повноцінне висвітлення перебігу останніх днів передвиборчої кампанії у засобах масової інформації взагалі та на телебаченні зокрема.
Останні події, пов'язані з підписанням журналістами зобов'язання висвітлювати чесно та об'єктивно виборчу кампанію, дещо зрушили ситуацію у телепросторі, але ці зміни не набули тієї якості, яка б давала можливість залишатися спокійним і впевненим за неупередженість наших ЗМІ. Тим більше, що в даній ситуації однією неупередженістю не відбудешся. Протягом декількох днів ми повинні нарешті побачити реальну четверту владу, справжніх псів демократії, а не жалюгідних статистів у розкладах різноманітних кризових менеджерів. Сьогодні недостатньо просто висвітлювати події, сьогодні потрібне потужне світло, яке зробить неможливим для цієї владі виконати задуманий сценарій. І наш громадський обов'язок полягає у всебічній підтримці журналістів та ведучих усіх без винятку телеканалів, радіопрограм, газет та журналів.
Опозиція збирає на свою підтримку десятки, сотні тисяч, а, майже одночасно, на акції в підтримку 5 каналу було близько сотні осіб. Хіба наші журналісти відчувають нашу підтримку, хіба впевнені вони, що в разі їх звільнення з політичних мотивів, за них встануть їхні колеги, вожді опозиції та, найголовніше, ми з вами – пересічні громадяни? Чи можуть вони розраховувати на нас, як чеські журналісти розраховували на своїх співвітчизників, що сотнею тисяч протестували проти цензури на державному ТБ? Чи можемо ми, подібно до чехів, вийти на захист не якихось великих цілей, а на захист прав ведучого УТ-1 Володимира Голосняка, відстороненого від ефіру, на захист тієї сімки принципових, яким стало соромно ототожнювати себе з колись престижним брендом "1+1"? Того "1+1", що свого часу був зразком для більшості українців, живим доказом того, що ми здатні продукувати щось класне, якісне та сучасне. Тільки одним фактом свого існування канал доводив багатьом українським глядачам необхідність долати комплекс меншовартості і пробувати робити щось подібне у своїй власній професії або галузі.
Своїми різноманітними програмами телебачення багато зробило для перетворення "совків" на українців, населення – на народ. І тепер, коли, завдячуючи у тому числі нашим журналістам, ведучим та менеджерам телеканалів, ми стали свідомим громадянами, мусимо надати їм всеосяжну допомогу. Ми збираємо тисячами підписи з вимогою проведення теледебатів, але забули про тих, хто має ці теледебати проводити. Вони мають відчути нашу підтримку та одночасно нашу вимогу до них відповідати своїй професії. Кожен, починаючи зі звичайного громадянина та закінчуючи лідерами опозиції, мусить підтримати свободу слова в країні.
Ось контакти провідних українських телеканалів: http://www.1plus1.net/feedback.phtml, http://ictv.ua/content/ictv/question, http://5tv.com.ua/contact/, http://www.stb.ua/contacts/, e-mail: pr@ntu.com.ua, post@novy.tv, ias@inter.ua.
Напишіть їм буквально кілька слів, щоб вони відчули, що не залишились сам на сам з цензорами та власниками, що ми воліємо бачити наші ЗМІ справді незалежними, що ми є та сила, яка зможе захистити наше спільне право на отримання правдивої та неспотвореної інформації.
І якщо завтра або післязавтра, завдячуючи їм, ми дізнаємося імена тих, хто навмисно псував виборчі списки, друкував "ліві" бюлетені та відкріпні талони, влаштовував "каруселі", погроми на дільницях, купував голоси та просто залякував виборців, – будьте певні, до нашої перемоги залишиться один невеликий крок.
P.S. Сьогодні вранці закінчив це писати, вдень повідомили про звільнення Володимира Голосняка, а ввечері дізнався про напад у Сумській області на знімальну групу СТБ – події розгортаються швидше, ніж пишуться статті.
Дмитро Муляр, пересічний громадянин, м.Дніпропетровськ
Як нам перемогти?
(лист у „Телекритику”)
http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=18531
Ще навесні цього року, коли рейтинг Віктора Януковича коливався між 10 та 20%, мало хто з представників опозиції міг передбачити, що в першому турі президентських перегонів цей, здавалося б, абсолютно непрохідний кандидат (з огляду на деякі біографічні особливості) набере майже 40% голосів, причому цих голосів буде стільки ж (або близько до того), скільки у постійного фаворита усіляких соцопитувань – Віктора Ющенка.
Перша – 31 жовтня – реакція на результати обробки 94,24% протоколів – невеличкий шок. Найуживанішим було – "зомбі" і "манкурти". Як могло так статися, що українці, які ще 3-4 роки тому навіть у найгіршому сні не могли собі уявити, що на найвищу посаду в державі може навіть просто претендувати колишній кримінальний злочинець, третину своїх голосів віддадуть саме такий людині? Невже Олександр Зінченко, який заявляв, що Дмітрій Кісєльов помилився з країною, був не правий? Невже це ми, а не вони – безліч чинуш та нетутешніх політтехнологів – помилилися з країною?
Спостерігаючи достатньо велику явку на вибори, був впевнений – люди, скривджені та зґвалтовані цією владою, тримаючи дулю в кишені, йдуть обирати собі нове та достойне майбутнє. Парламентські вибори 2002 року, здавалось усім, а головне – самим собі, нібито довели, що ми вже майже перетворилися із колишніх "совків" у політичну націю. Майже...
На жаль, реальність виявилася дещо жорстокішою і неприємнішою. Як на мене, те, що сталося, має дві основні, дещо різнорівневі, причини. Перша – фундаментальна (чи стратегічна) – це падіння рівня громадської моралі та "шансонізація" культурного простору країни. "Від тюрми та суми не зарікайся!" – під таким, нав'язаним владою лозунгом, ми живемо вже більше десяти років. І звичайно, що в країні, де девізом влади є висловлювання іспанського диктатора Франко "Друзям – усе, ворогам – закон!", більшості людей важко потрапити до кола друзів, тому їм залишається закон з усією його недосконалістю. Мабуть, відповідальність за все це лежить на нас усіх – громадянах цієї країни, але в першу чергу на владі, якій, напевно, навряд чи соромно, та, насамперед, на еліті, яка мусила зупинити та застерегти, зробити все можливе і неможливе, не йти на компроміси та допомогти своїй нації зробити якісний вибір. Але сьогодні вже лишилося дуже мало часу задля роботи над помилками, і неможливо за два тижні виправити те, що, мов пухлина, розросталося впродовж 10-20 років. Тому краще прискіпливіше роздивитися другу, тактичну причину того, що відбулося. Вона полягає у прорахунку, який ґрунтувався на вищезгаданих результатах виборів 2002 року.
Представники опозиції, здавалося, небезпідставно вважали, що, незважаючи на упередженість ЗМІ, головним чином телебачення, та використання різноманітних технологій фальсифікації, влада не здатна буде отримати перемогу та програє, як це відбулося на парламентських виборах. Але у своєму цинізмі влада перевершила саму себе і переступила планку, встановлену 2002 року.
Розрахунок опозиції на відносну вільність телепростору, проведення теледебатів (нагадаю, що тоді вони проводились одразу на кількох телеканалах у різних форматах) виявився помилковим. Влада добре засвоїла минулі уроки і зрозуміла, що їй ніколи не виграти, навіть з "купленим" рефері, їй краще – не виходити на ринг взагалі. Так само і з проведенням безпосередньо самих виборів. Вони мали час добре все прорахувати, знайти шпаринки у законодавстві та провести цю вражаюче результативну спецоперацію зі списками виборців.
Отже, головною складовою відносного успіху влади були дві речі – тотальна заангажованість самого дешевого засобу масової інформації – телебачення та вдала технологія спотворення народного волевиявлення. Причому слід зазначити, що ці чинники найбільш ефективні саме в поєднанні. Якби ми мали вільне ТБ, то всі ці виразки вже давно були б виявлені та вилікувані, так само, з протилежного боку, впливу тільки ТБ виявилося б недостатньо для здобуття ними позитивного результату. Причому перший чинник є, як на мене, найголовнішим, тому що будь-яка фальсифікація можлива виключно за умови дотримання цілковитої секретності. Можливість засвітитися у такій, будемо сподіватися, невдячній справі, як фальсифікація виборів, повинна змусити замислитись багатьох потенційних порушників закону у другому турі, незалежно від їхнього місця сидіння.
З усього вищесказаного маємо зробити три висновки: 1. Не треба розраховувати, що другий тур пройде з таким самим рівнем фальсифікації, як і перший. Наша власна історія вчить, що влада не зупиниться на досягнутому, тим більше, що розклад перед другим туром такий, що не дає жодного шансу перемогти їхньому кандидату, навіть за умови, що масштаб фальсифікацій буде таким, який спостерігався у першому турі. Отже, не треба дивуватися, якщо, приміром, у Донецькій області явка громадян сягне 99%, з яких 99% проголосують за свого непересічного земляка. Тим більше, що такий метод є відносно безкровним, у розрахунку на те, що суспільство проковтне таку образу і народ не вийде на захист Конституції.
2. Усім потрібно виконати той невеликий обсяг роботи, до якого сьогодні заохочують переважна більшість засобів масової інформації, – прийдіть та перевірте свою наявність у списках, доможіться внесенню вас у списки, якщо вас в них не має, прийдіть та проголосуйте за свого кандидата. Це – програма-мінімум. Максимум – це участь у виборчому процесі у ролі члена ТВК або ДВК, офіційного спостерігача та просто небайдужої людини. Усе це добре розписано на сайті "Громадянської ініціативи "Знаю!" (www.znayu.org.ua); отже, головне – не потрібно лінуватися, будьмо пильними та уважними.
3. На мій погляд, ті умови, які склалися (або, правильніше, були створені), перед 21 листопада, залишають для влади можливість, незважаючи на наші спроби запобігти цьому, спотворити результати нашого волевиявлення. Часу для складання списків залишилося обмаль, ще менше його для оскарження та відновлення у правах тих, хто не знайде себе у цих списках. Запобіганням від такого розвитку подій повинно бути повноцінне висвітлення перебігу останніх днів передвиборчої кампанії у засобах масової інформації взагалі та на телебаченні зокрема.
Останні події, пов'язані з підписанням журналістами зобов'язання висвітлювати чесно та об'єктивно виборчу кампанію, дещо зрушили ситуацію у телепросторі, але ці зміни не набули тієї якості, яка б давала можливість залишатися спокійним і впевненим за неупередженість наших ЗМІ. Тим більше, що в даній ситуації однією неупередженістю не відбудешся. Протягом декількох днів ми повинні нарешті побачити реальну четверту владу, справжніх псів демократії, а не жалюгідних статистів у розкладах різноманітних кризових менеджерів. Сьогодні недостатньо просто висвітлювати події, сьогодні потрібне потужне світло, яке зробить неможливим для цієї владі виконати задуманий сценарій. І наш громадський обов'язок полягає у всебічній підтримці журналістів та ведучих усіх без винятку телеканалів, радіопрограм, газет та журналів.
Опозиція збирає на свою підтримку десятки, сотні тисяч, а, майже одночасно, на акції в підтримку 5 каналу було близько сотні осіб. Хіба наші журналісти відчувають нашу підтримку, хіба впевнені вони, що в разі їх звільнення з політичних мотивів, за них встануть їхні колеги, вожді опозиції та, найголовніше, ми з вами – пересічні громадяни? Чи можуть вони розраховувати на нас, як чеські журналісти розраховували на своїх співвітчизників, що сотнею тисяч протестували проти цензури на державному ТБ? Чи можемо ми, подібно до чехів, вийти на захист не якихось великих цілей, а на захист прав ведучого УТ-1 Володимира Голосняка, відстороненого від ефіру, на захист тієї сімки принципових, яким стало соромно ототожнювати себе з колись престижним брендом "1+1"? Того "1+1", що свого часу був зразком для більшості українців, живим доказом того, що ми здатні продукувати щось класне, якісне та сучасне. Тільки одним фактом свого існування канал доводив багатьом українським глядачам необхідність долати комплекс меншовартості і пробувати робити щось подібне у своїй власній професії або галузі.
Своїми різноманітними програмами телебачення багато зробило для перетворення "совків" на українців, населення – на народ. І тепер, коли, завдячуючи у тому числі нашим журналістам, ведучим та менеджерам телеканалів, ми стали свідомим громадянами, мусимо надати їм всеосяжну допомогу. Ми збираємо тисячами підписи з вимогою проведення теледебатів, але забули про тих, хто має ці теледебати проводити. Вони мають відчути нашу підтримку та одночасно нашу вимогу до них відповідати своїй професії. Кожен, починаючи зі звичайного громадянина та закінчуючи лідерами опозиції, мусить підтримати свободу слова в країні.
Ось контакти провідних українських телеканалів: http://www.1plus1.net/feedback.phtml, http://ictv.ua/content/ictv/question, http://5tv.com.ua/contact/, http://www.stb.ua/contacts/, e-mail: pr@ntu.com.ua, post@novy.tv, ias@inter.ua.
Напишіть їм буквально кілька слів, щоб вони відчули, що не залишились сам на сам з цензорами та власниками, що ми воліємо бачити наші ЗМІ справді незалежними, що ми є та сила, яка зможе захистити наше спільне право на отримання правдивої та неспотвореної інформації.
І якщо завтра або післязавтра, завдячуючи їм, ми дізнаємося імена тих, хто навмисно псував виборчі списки, друкував "ліві" бюлетені та відкріпні талони, влаштовував "каруселі", погроми на дільницях, купував голоси та просто залякував виборців, – будьте певні, до нашої перемоги залишиться один невеликий крок.
P.S. Сьогодні вранці закінчив це писати, вдень повідомили про звільнення Володимира Голосняка, а ввечері дізнався про напад у Сумській області на знімальну групу СТБ – події розгортаються швидше, ніж пишуться статті.
Дмитро Муляр, пересічний громадянин, м.Дніпропетровськ