12/02/2004 | Сергій Вакуленко

Наїлися лимонів?

Шість запитань до критиків української помаранчевої революції

Тімоті Ґартон Аш
2 грудня 2004 р.
газета «Ґардіан»

Звідки береться така сила західноєвропейців, що дивляться на українську помаранчеву революцію ніби наївшися лимонів? Щодня трапляються все нові й нові вияви нехоті, нещирості або й відвертої ворожості.

Учора Саймон Дженкінз у газеті «Таймз» назвав київський натовп „збіговиськом”. Минулого тижня Джонатан Стіл на цих самих шпальтах зреаґував на мій захоплений матеріял про події в Києві таким чином: "Окрім того, немає певних доказів, які дозволяли б припустити, що якби він [Ющенко] був чинним президентом і опинився в ситуації поважної загрози, то й собі не спробував би сфальсифікувати вибори". Зметикуйте самі, що автор хотів сказати цими аж надто умовними способами, коли зможете.

А тим часом двійко членів такої собі групи тиску з дуже підозрілою славою, Марк Олменд і Джон Лафленд, сповіщають нас про те, що десь поміж демонстрантів або за ними, вони розгледіли: перший – аґентів Джорджа Сороса, другий – українських антисемітів і неонацистів. У берлінському «Таґесшпіґелі» натрапляємо на порівняння тактики опозиції з ленінською в 1918 році; італійська «Ля Републіка» у своєму коментарі натякає, що Варшава та Вільнюс намагаються накинути Європейській Співдружності політику дестабілізації в реґіоні. І так далі, і так далі.

Уже 25 років я все чую ті самі старі арґументи проти підтримки демократичних опозиційних сил у Східній Європі. Нам кажуть, що ці сили ставлять під загрозу європейську „стабільність”. За їхніми спинами або в їхніх лавах стоять огидні націоналісти та/або ЦРУ. Ми мусимо поважати законну стурбованість Москви її безпекою (цим арґументом спершу виправдовували існування Берлінського муру). Вони ... відкриють страшну скриньку Пандори (на місце трьох крапок можете поставити: польську «Солідарність», Хартію 77, ляйпзізьких демонстрантів - перепрошую, збіговисько - в 1989 р., студентів супротивників Мілошевіча в Беоґраді, грузинських революціонерів із трояндами, а тепер ще й українців).

Ага, ось іще арґумент із серії „сам дурень”: є хтось инший, нічим не кращий, а отже нехай би грець побив і тих, і тих. "Владімір Путін, – пише Саймон Дженкінз, – "розтоптав свої опонентів на останніх президентських виборах у Росії, а Захід навіть не писнув". Що ж, свята правда. Але звідси випливає те, що ми мусіли б були рішучіше критикувати фальсифікацію виборів Путіним, і аж ніяк не те, що ми не повинні критикувати фальсифікацію виборів в Україні.

За всіма цими кислими застереженнями чується внутрішній голос, який промовляє щось приблизно таке: "Чому всі ці кляті напівдикуни зі Східної Європи не дадуть нам спокою, аби ми щасливо собі жили поки віку в нашому впорядкованому, затишному, маленькому західноєвропейському (а чи й тільки британському) раю?" І досить часто лунає: "Чому цю кляті американці під’юджують їх завдавати нам клопотів?" Бо то не є простий поділ на лівих і правих. З одного боку лінії поділу – центрально- та східноєвропейські країни в складі Європейської Співдружності, до яких можна долучити американські лівицю та правицю, а з другого – західноєвропейці (і лівиця, і правиця). Звісно, не всі західноєвропейці. Європейська співдружність таки спромоглася висловити напрочуд ясну оцінку виборних фальсифікацій вустами свого нідерландського Голови та еспанського міністра закордонних справ. Одначе багато про кого з-поміж західноєвропейців можна ствердити саме це.

Перш ніж сформулювати декілька запитань до Неприхильного Західноєвропейця, погоджуся з низкою безперечних істин. Ситуація дуже небезпечна. Є реальна загроза насильства (його вже й було трохи на Сході), а також болісного розламу між українським сходом, більше зорієнтованим на Росію, та заходом, більше зорієнтованим на Захід. Ми мусимо й надалі вести діалог не лише з Києвом, а й із Москвою. І немає чогось такого, як безневинна жертва. Боснійці в оточеному Сараєві не були безневинними жертвами, як не були ними навіть чехи з Хартії 77. В Україні, що має трагічну історію пригнічення (згадаймо бодай сталінський голодомор, "жнива смутку", внаслідок якого померло 14.5 млн українців), розділеності та чужинецького загарбання, кривд, завданих українцям і відплачених ними з відсотками, це є особливо актуальним.

В Україні жахливий рівень корупції, до якої причетна як опозиційна, так і урядова сторона. Члени або прихильники кожної з них мають мафіозні зв’язки. Після перемоги опозиції настане безлад – привід для розчарування більшої частини молодих помаранчевих активістів на київському майдані Незалежності, – і відгонитиме від нього не дуже приємним запахом, як і в усіх посткомуністичних країнах. Але все це не означає, що вони не мають права на спробу, якщо їхній кандидат виграє нові контрольовані вибори – настільки вільні й чесні, наскільки це можливо в наявних обставинах.

А тепер мої шість запитань до Неприхильного Західноєвропейця:

1. За деревами не видно лісу?

Ти показуєш пальцем на те чи те гниле дерево, але ось як виглядає ліс: вибори вкрадено. Більшість помаранчевих революціонерів хочуть для своєї країни більшої свободи, більших прав та можливостей, – того, що ми маємо в Західній Європі, – і не хочуть бути прив’язаними до дедалі авторитарнішої Росії. Чи не краще від того буде й їм, і нам?

2. Може, українці не заслуговують на демократію?

Будь ласка, приглянься до свого наставлення: чи не віддзеркалюються в ньому міцно закорінені західноєвропейські забобони стосовно до другої половини континенту, що її впродовж століть заведено вважати далекою, екзотичною, таємничою, незрозумілою тощо. Пропоную гарний тест: спробуй підставити слова "еспанці" або "французи" замість "українці" в будь-якому твердженні, – як воно тоді читатиметься?

3. Не хочеться підтримувати помаранчевий рух, бо це роблять американці?

У такому прямому сформульованні більшість людей заперечуватиме. Але занепокоєння деяких західноєвропейців безсумнівно викликане тим, що американські організації на підтримку демократії активно сприяють українській опозиції, і Вашінґтон справді має геостратегічні плани, до яких входить розширення НАТО, створення військових баз у Середній Азії тощо. Але відрухова лівацька або євроґолістська реакція - "якщо американці за, то щось тут негаразд" - немудра. Будь-ласка, подивися на українську справу як таку, а не крізь американські чи антиамериканські окуляри.

4. Чому Росія має право на сферу впливу, включно з Україною, якщо американці не мають права на сферу впливу, включно з Нікарагуа?

Насправді ані Москва, ані Вашінґтонне мають права на таку сферу. Є невблаганна реальність економічної, військової та політичної потуги, з якою мають давати собі раду менші та слабші сусіди великих держав. В українському випадку існує додаткове ускладнення: культурне та етнічне ототожнення себе з Росією, поширене серед українських східняків. Але то є несприятливі обставини, з якими Україна має давати собі раду сама, як суверенна держава. Країна, якій належить Ялта, не повинна стати об’єктом нової Ялтинської угоди.

5. Хто кращий: Джордж Буш чи Владімір Путін?

Обидва гірші. Ніж Буша чи Путіна, я краще оберу Мерілін Монро. Але важко повірити, що так багато західноєвропейців, включно з німецьким канцлером Шредером, як здається, воліють мати за партнера колишнього кадрового каґебіста, що тепер поновлює авторитарне правління в Росії, а не того, хто – попри всі свої вади – нещодавно був переобраний на вільних і чесних виборах в одній з найбільших світових демократій.

6. Якщо не подобається американська ініціятива в Україні, чому там немає нашої ініціятиви?

До певної міри вона вже є. За столом учорашніх переговорів у Києві сиділи Хав’єр Солана з Брюселя, польський і литовський президенти та високий російський достойник, але, скільки я знаю, без поважної американської присутності. І це добре. То є різновид нашої, європейської моделі мирної революції, а мета її – приєднання до Європи, не до Америки. Зараз нам належить її підтримати всіма мирними засобами, які ми маємо. Зокрема, сказати, що демократична Україна – в наших та в її інтересах – заслуговує на місце в Європейскому Союзі. Згода?