Якби всі в Україні мали такий "вгляд" у ситуацію...
12/03/2004 | Сергій Вакуленко
З газети «Жечпосполіта» за 4 грудня 3004 р.
Поділ – то міт
Оля Гнатюк
Серед незіченних публікацій, присвячених ситуації в Україні, якіз’явилися в польській пресі впродовж останнього місяця, трапляються й тексти, що їхні автори вдаються до спрощень, покликаючися на стереотипи.
До найміцніше закорінених належить міт про поділ України на проросійський російськомовний схід та „націоналістичний” україномовний захід, зорієнтований на Європу. Гострий розлам в очах багатьох публіцистів є невідлучною прикметою України. Тим часом, єдиний реальний поділ – це поділ на демократію та демократуру.
Люди, що пишуть і говорять про реальну загрозу поділу України, піддаються, - можливо, несвідомо - навіюванню з боку російських авторів. Після розпаду Радянського Союзу Ґорбачов, заскочений поворотом подій, прагнучи за всяку ціну зупинити процес, розпочав контрпропаґанду, окреслюючи перспективу розпаду України. Невдовзі з’явилися й аналітичні праці російських авторів, писані в саме такому дусі, що завдяки ним у російській публіцистиці панувало твердження: Україна – держава тимчасова. Щоб зрозуміти, як це ображало українців, непотрібна багата уява, досить пригадати горезвісне "байстря версальської угоди". Від російських аналітиків не відставали колишні американські радянологи, які десять років тому прогнозували швидкий розпад України на дві частини. Мальовано й відповідні мапи, аж надто схожі на ті, що від понеділка друкуються на шпальтах різних газет. І що ж? Та нічогісінько! Це не скомпрометувало внівець репутації аналітиків-авторів означених присудів. Та й сам сценарій опинився не на смітнику, а в архіві нездійснених ідей.
Минуло десять років, і іторія повторюється. Цього разу лежалий крам, відповідно оброблений фахівцями чорного піару зі штабу Януковича, пропонують уже не аналітики, а активні політики - прємьєр (sic!) України, мер Москви та російське посольство. Чинний президент Леонід Кучма визнав ці дії за антиконституційні, але жодних заходів не вжив. А можлива реакція на прагнення до розділу держави є одна-єдина – усунути прем’єра Януковича з посади. Одначе наразі Кучма того не зробив.
Уся виборча кампанія Януковича ґрунтувалася саме на полярному протиставленні Сходу Заходові. Причому, як в українському масштабі (Східна та Західна Україна як діаметрально протилежні), так і в усесвітньому (відгонить пропаґандою доби холодної війни).
Російським фахівцям чорного піару, які працювали в штабі Януковича, здалося, що метод, спертий на стереотипі радянського походження, чудово спрацює на Україні. Якщо така пропаґанда є ефективною в Росії, то чому ж би їй не спрацвати й на Україні, чи не так? Завідси – ідеї очорнення Ющенка, його виставлення як людини Буша - Бущенка - що йде на налигачі в американців й прагне продати усі без винятку українські шахти американцям, які, звичайно ж, одразу їх затоплять (не відомо тільки, чи разом із шахтарями, за радянським звичаєм). оскільки ніхто особливо не дбав про несуперечливість пропаґанди, а кожну ідею чорного піару куповано без розбору, цей "американський образ" доповнили ще одним чорним образом. Ющенка систематично виставляли фашистом. Тут нема ні перебільшення, ні метафори: в аґітаційних матеріялах Ющенка малювали в есесівському однострої, називали фашистом, а його прихильників з Нашої України – нашистами. Вигадано й гасло: "Нашизм нє пройдьот!"
Серед фахівців чорного піару та людей зі штабу Януковича (а серед них були члени уряду) ні в кого не затремтіло перо: адже Ющенків батько був в’язнем Освєнціма. Бо для них ані факти, ані основоположні вартості не мають щонайменшого значення. Після виборів від цих методів ніхто й не думав відмовлятися. Свою промову на недільному з’їзді в Сіверодонецьку харківський губернатор (а отже дюдина, поставлена Кучмою) закінчив парафразою пісні Александрова часів Великої Вітчизняної війни: "Вставай страна огромная, вставай на смертный бой, с фашистсткой силой тёмною, с оранжевой чумой!".
Люди зі штабу Януковича дотримувалися старої засади (не нагадуватиму, чиєї саме, але близької в часі до зацитованої пісні), мовляв, багаторазово повторена брехня стає правдою. Знову витягнуто на світло Боже й методи пропаґанди, стосовані "за перших Совітів" (17.09.1939 - 22.06.1941) та за "других Совітів" (що протривали трохи довше, від 1944 р. до краху комунізму), - нацьковування одних проти одних. До неодмінного інструментарію належало виставляння галичан фашистами, а західного реґіону – барлогом злочинних націоналістів. Уживання української мови було – в цьому пропаґандивному образі – прикметою ворожого елементу.
Увесь цей ксенофобський інструментарій з ініціативи фахівців штабу Януковича знову використано під час останньої кампанії. Східняків нацьковували на західняків. Можна ще й ще повторювати, що в Україні немає міжнаціональних конфліктів - на відміну від Росії, яка останнє десятиріччя стікає кров’ю. Нацьковування в опертí на етнічні стереотипи – це тупе перенесення методу, що дає результати
на російському ґрунті. Досить буде згадати сумнозвісне
”особа кавказької зовнішності” та спробу використання того самого штампу в повідомленнях російських спостерігачів з першого туру президентських виборів: "у Києві голосує багато осіб західної зовнішності". No comments.
Знову роздмухано міт про утиски російської мови, якій належиться рівноправність (кожен, хто бодай раз був в Україні, чудово знає, що то казочки: російська мова якнайширше вживається і в публічному, і в приватному житті, і в засобах маової інформації). Напередодні виборів запропоновано (і зробив це той-таки прємьєр) запровадити подвійне громадянство - українсько-російське. Не підлягає сумніву, що вже тоді брутально порушено не тільки засади чесної передвиборної боротьби, але й закон.
Коли ж до цього додати - а в Польщі це важко взагалі собі уявити, - що така пропаґанда лилася з усіх каналів державного телебачення та з більшості приватних каналів (за винятком кабельного 5-го – причому навіть невелике коло його глядачів додатково обмежували за допомогою адміністративних заходів, а напередодні виборів пробували взагалі закрити), то не дивймося, що частина виборців із промитими мізками засвоїла таке бачення ситуації.
Попри брак доступу до засобів масової інформаці (окреслення "нерівний доступ" було б недоречним евфемізмом), попри чорний піар, попри тяжку хворобу внаслідок отруєння, Ющенко виборов велику підтримку в суспільстві (за даними екзит-полів - 54%). І виборов він його завдяки розважливості, виваженим поглядам та розумній програмі, а крім того - завдяки великому стремлінню до змін. Мало не в кожному виступі Ющенко підкреслює єдність України, рівність усіх громадян незалежно від їхньої національності, мови, віровизнання чи переконань. Ющенко - а про це ще й досі мало пишуть - походить зі Східної України. Його ототожнення з західним реґіоном применшує його популярність: досить нагадати, що в центральних та північних областях Ющенко пересічно здобув підтримку на рівні 70%, а в західних – 90%. На Сході та Півдні Ющенко теж має прихильників, але їх кількість важко оцінити з огляду на застосовані методи: адміністративний тиск, анонімне й неприховане залякування, виборні маніпуляції та шахрайство. У деяких східних реґіонах - про це мовчать епідеміологічні служби - якась пошесть підтяла людей, що могли голосувати тільки вдома під наглядом комісії в цивільному. Частина здорового населення подалася в мандри, напевно ж, по лікарську допомогу. Ця армія порятунку налічувала з півтора мільйона: голосували вони в дорозі, декотрі з них, про всяк випадок, кількаразово, щоб їхній голос напевно не загубився.
Перед другим туром виборів головною метою штабу Януковича стало збільшення явки виборців на Сході за всяку ціну. Явка в перпшому турі - попри величезний адміністративний тиск і масовану пропаґанду - становила заледве 65% (в масштабі країни - 75%). Цю явку пощастило збільшити до 96%, а в деяких виборчих округах навіть до 104% (цей результат я принагідно пропоную записати до книги рекордів Ґінеса). І досягли цього справді за всяку ціну, тобто ціною примусу та маніпуляцій із багаторазовим голосуванням. Це не лише є достатня причина, щоб скасувати результати виборів у тих реґіонах,
де сталося масове фальшування. Це ще й достатній доказ того, що велика підтримка Януковича на Східній Україні – така само брехня, як Ющенків фашизм, до того ж – вигадана тими самими авторами - російськими пропаґандистами.
Росмія припустилася помилки, встрявши в цю кампанію на боці кандадата від влади. Йдеться не тільки про росіян, що працювали в штабі Януковича (завважмо, деякі з них, як-от Марат Ґельман, напередодні другого туру, пердрікали перемогу Ющенка). Звинувачення з боку Росії на адресу половини світу, а надто на адресу Польщі та поляків, дають наслідки, протилежні сподіваним.
Президент Росії двічі втручався в перебіг передвиборної кампанії. Спочатку він здійснив два візити, потім - знову двічі - передчасно вітав Януковича. Вочевидь, ставка видавалася йому настільки великою, що на шальку варто кинути ввесь свій авторитет і погрози, щоб відсторонити Європу та Сполучені Штати. Поза сумнівом, президент Росії знав не тільки величину ставки, а й методи, використовувані в цій грі - адже він чудово знав її режисерів - принаймні, політтехнологів із кола свої наближених. Цілком зрозуміло, що мер Москви Лужков і посол Росії Черномирдін взяли участь у сіверодонецькій політичній авантурі не без знання та згоди свого керівника.
Одначе, російське втручання не означає, що Україна стоїть перед реальною небезпекою розпаду. Вона може стати реальною тільки внаслідок прямої інтервенції з боку Росії. А це важко собі уявити – не через брак уяви чи провали в пам’яті, а через теперішнє співвідношення можливих утрат і зисків. Ані "донецьким", ані російським протекторам Януковича це просто невигідно. А от грізно галасувати, вдавати непоступливість, лякати – можна, але ми це все вже знаємо, повторювали цю научку стільки разів і стількома способами, що навіть найменш здібний учень запам’ятає.
Насамкінець я хотіла б нагадати пораду українського історика Ярослава Грицака: "Якщо на котромусь телеканалі чи в газеті побачите програму або статтю про неминучий, непоборний, засадничий тощо „поділ України”, можете сміливо переключити канал або перегорнути сторінку - життя закоротке, щоб марнувати час на бородаті анекдоти".
Авторка – україністка, має ступінь габілітованого доктора, працює в Інституті славістики Польської академії наук та у Варшавському університеті. Цього року люблинський Університет ім. Марії Кюрі-Склодовської нагородив її науковою премією ім. Єжи Ґедройця.
Поділ – то міт
Оля Гнатюк
Серед незіченних публікацій, присвячених ситуації в Україні, якіз’явилися в польській пресі впродовж останнього місяця, трапляються й тексти, що їхні автори вдаються до спрощень, покликаючися на стереотипи.
До найміцніше закорінених належить міт про поділ України на проросійський російськомовний схід та „націоналістичний” україномовний захід, зорієнтований на Європу. Гострий розлам в очах багатьох публіцистів є невідлучною прикметою України. Тим часом, єдиний реальний поділ – це поділ на демократію та демократуру.
Люди, що пишуть і говорять про реальну загрозу поділу України, піддаються, - можливо, несвідомо - навіюванню з боку російських авторів. Після розпаду Радянського Союзу Ґорбачов, заскочений поворотом подій, прагнучи за всяку ціну зупинити процес, розпочав контрпропаґанду, окреслюючи перспективу розпаду України. Невдовзі з’явилися й аналітичні праці російських авторів, писані в саме такому дусі, що завдяки ним у російській публіцистиці панувало твердження: Україна – держава тимчасова. Щоб зрозуміти, як це ображало українців, непотрібна багата уява, досить пригадати горезвісне "байстря версальської угоди". Від російських аналітиків не відставали колишні американські радянологи, які десять років тому прогнозували швидкий розпад України на дві частини. Мальовано й відповідні мапи, аж надто схожі на ті, що від понеділка друкуються на шпальтах різних газет. І що ж? Та нічогісінько! Це не скомпрометувало внівець репутації аналітиків-авторів означених присудів. Та й сам сценарій опинився не на смітнику, а в архіві нездійснених ідей.
Минуло десять років, і іторія повторюється. Цього разу лежалий крам, відповідно оброблений фахівцями чорного піару зі штабу Януковича, пропонують уже не аналітики, а активні політики - прємьєр (sic!) України, мер Москви та російське посольство. Чинний президент Леонід Кучма визнав ці дії за антиконституційні, але жодних заходів не вжив. А можлива реакція на прагнення до розділу держави є одна-єдина – усунути прем’єра Януковича з посади. Одначе наразі Кучма того не зробив.
Уся виборча кампанія Януковича ґрунтувалася саме на полярному протиставленні Сходу Заходові. Причому, як в українському масштабі (Східна та Західна Україна як діаметрально протилежні), так і в усесвітньому (відгонить пропаґандою доби холодної війни).
Російським фахівцям чорного піару, які працювали в штабі Януковича, здалося, що метод, спертий на стереотипі радянського походження, чудово спрацює на Україні. Якщо така пропаґанда є ефективною в Росії, то чому ж би їй не спрацвати й на Україні, чи не так? Завідси – ідеї очорнення Ющенка, його виставлення як людини Буша - Бущенка - що йде на налигачі в американців й прагне продати усі без винятку українські шахти американцям, які, звичайно ж, одразу їх затоплять (не відомо тільки, чи разом із шахтарями, за радянським звичаєм). оскільки ніхто особливо не дбав про несуперечливість пропаґанди, а кожну ідею чорного піару куповано без розбору, цей "американський образ" доповнили ще одним чорним образом. Ющенка систематично виставляли фашистом. Тут нема ні перебільшення, ні метафори: в аґітаційних матеріялах Ющенка малювали в есесівському однострої, називали фашистом, а його прихильників з Нашої України – нашистами. Вигадано й гасло: "Нашизм нє пройдьот!"
Серед фахівців чорного піару та людей зі штабу Януковича (а серед них були члени уряду) ні в кого не затремтіло перо: адже Ющенків батько був в’язнем Освєнціма. Бо для них ані факти, ані основоположні вартості не мають щонайменшого значення. Після виборів від цих методів ніхто й не думав відмовлятися. Свою промову на недільному з’їзді в Сіверодонецьку харківський губернатор (а отже дюдина, поставлена Кучмою) закінчив парафразою пісні Александрова часів Великої Вітчизняної війни: "Вставай страна огромная, вставай на смертный бой, с фашистсткой силой тёмною, с оранжевой чумой!".
Люди зі штабу Януковича дотримувалися старої засади (не нагадуватиму, чиєї саме, але близької в часі до зацитованої пісні), мовляв, багаторазово повторена брехня стає правдою. Знову витягнуто на світло Боже й методи пропаґанди, стосовані "за перших Совітів" (17.09.1939 - 22.06.1941) та за "других Совітів" (що протривали трохи довше, від 1944 р. до краху комунізму), - нацьковування одних проти одних. До неодмінного інструментарію належало виставляння галичан фашистами, а західного реґіону – барлогом злочинних націоналістів. Уживання української мови було – в цьому пропаґандивному образі – прикметою ворожого елементу.
Увесь цей ксенофобський інструментарій з ініціативи фахівців штабу Януковича знову використано під час останньої кампанії. Східняків нацьковували на західняків. Можна ще й ще повторювати, що в Україні немає міжнаціональних конфліктів - на відміну від Росії, яка останнє десятиріччя стікає кров’ю. Нацьковування в опертí на етнічні стереотипи – це тупе перенесення методу, що дає результати
на російському ґрунті. Досить буде згадати сумнозвісне
”особа кавказької зовнішності” та спробу використання того самого штампу в повідомленнях російських спостерігачів з першого туру президентських виборів: "у Києві голосує багато осіб західної зовнішності". No comments.
Знову роздмухано міт про утиски російської мови, якій належиться рівноправність (кожен, хто бодай раз був в Україні, чудово знає, що то казочки: російська мова якнайширше вживається і в публічному, і в приватному житті, і в засобах маової інформації). Напередодні виборів запропоновано (і зробив це той-таки прємьєр) запровадити подвійне громадянство - українсько-російське. Не підлягає сумніву, що вже тоді брутально порушено не тільки засади чесної передвиборної боротьби, але й закон.
Коли ж до цього додати - а в Польщі це важко взагалі собі уявити, - що така пропаґанда лилася з усіх каналів державного телебачення та з більшості приватних каналів (за винятком кабельного 5-го – причому навіть невелике коло його глядачів додатково обмежували за допомогою адміністративних заходів, а напередодні виборів пробували взагалі закрити), то не дивймося, що частина виборців із промитими мізками засвоїла таке бачення ситуації.
Попри брак доступу до засобів масової інформаці (окреслення "нерівний доступ" було б недоречним евфемізмом), попри чорний піар, попри тяжку хворобу внаслідок отруєння, Ющенко виборов велику підтримку в суспільстві (за даними екзит-полів - 54%). І виборов він його завдяки розважливості, виваженим поглядам та розумній програмі, а крім того - завдяки великому стремлінню до змін. Мало не в кожному виступі Ющенко підкреслює єдність України, рівність усіх громадян незалежно від їхньої національності, мови, віровизнання чи переконань. Ющенко - а про це ще й досі мало пишуть - походить зі Східної України. Його ототожнення з західним реґіоном применшує його популярність: досить нагадати, що в центральних та північних областях Ющенко пересічно здобув підтримку на рівні 70%, а в західних – 90%. На Сході та Півдні Ющенко теж має прихильників, але їх кількість важко оцінити з огляду на застосовані методи: адміністративний тиск, анонімне й неприховане залякування, виборні маніпуляції та шахрайство. У деяких східних реґіонах - про це мовчать епідеміологічні служби - якась пошесть підтяла людей, що могли голосувати тільки вдома під наглядом комісії в цивільному. Частина здорового населення подалася в мандри, напевно ж, по лікарську допомогу. Ця армія порятунку налічувала з півтора мільйона: голосували вони в дорозі, декотрі з них, про всяк випадок, кількаразово, щоб їхній голос напевно не загубився.
Перед другим туром виборів головною метою штабу Януковича стало збільшення явки виборців на Сході за всяку ціну. Явка в перпшому турі - попри величезний адміністративний тиск і масовану пропаґанду - становила заледве 65% (в масштабі країни - 75%). Цю явку пощастило збільшити до 96%, а в деяких виборчих округах навіть до 104% (цей результат я принагідно пропоную записати до книги рекордів Ґінеса). І досягли цього справді за всяку ціну, тобто ціною примусу та маніпуляцій із багаторазовим голосуванням. Це не лише є достатня причина, щоб скасувати результати виборів у тих реґіонах,
де сталося масове фальшування. Це ще й достатній доказ того, що велика підтримка Януковича на Східній Україні – така само брехня, як Ющенків фашизм, до того ж – вигадана тими самими авторами - російськими пропаґандистами.
Росмія припустилася помилки, встрявши в цю кампанію на боці кандадата від влади. Йдеться не тільки про росіян, що працювали в штабі Януковича (завважмо, деякі з них, як-от Марат Ґельман, напередодні другого туру, пердрікали перемогу Ющенка). Звинувачення з боку Росії на адресу половини світу, а надто на адресу Польщі та поляків, дають наслідки, протилежні сподіваним.
Президент Росії двічі втручався в перебіг передвиборної кампанії. Спочатку він здійснив два візити, потім - знову двічі - передчасно вітав Януковича. Вочевидь, ставка видавалася йому настільки великою, що на шальку варто кинути ввесь свій авторитет і погрози, щоб відсторонити Європу та Сполучені Штати. Поза сумнівом, президент Росії знав не тільки величину ставки, а й методи, використовувані в цій грі - адже він чудово знав її режисерів - принаймні, політтехнологів із кола свої наближених. Цілком зрозуміло, що мер Москви Лужков і посол Росії Черномирдін взяли участь у сіверодонецькій політичній авантурі не без знання та згоди свого керівника.
Одначе, російське втручання не означає, що Україна стоїть перед реальною небезпекою розпаду. Вона може стати реальною тільки внаслідок прямої інтервенції з боку Росії. А це важко собі уявити – не через брак уяви чи провали в пам’яті, а через теперішнє співвідношення можливих утрат і зисків. Ані "донецьким", ані російським протекторам Януковича це просто невигідно. А от грізно галасувати, вдавати непоступливість, лякати – можна, але ми це все вже знаємо, повторювали цю научку стільки разів і стількома способами, що навіть найменш здібний учень запам’ятає.
Насамкінець я хотіла б нагадати пораду українського історика Ярослава Грицака: "Якщо на котромусь телеканалі чи в газеті побачите програму або статтю про неминучий, непоборний, засадничий тощо „поділ України”, можете сміливо переключити канал або перегорнути сторінку - життя закоротке, щоб марнувати час на бородаті анекдоти".
Авторка – україністка, має ступінь габілітованого доктора, працює в Інституті славістики Польської академії наук та у Варшавському університеті. Цього року люблинський Університет ім. Марії Кюрі-Склодовської нагородив її науковою премією ім. Єжи Ґедройця.