в останньому номері північно-американського Економіста
12/14/2004 | юрко
Іван біля труби
Рига
На російські енергетичні фірми дивляться з підозрою, якщо вони намагаються ввійти у колишні комуністичні держави.
Оскарження, що російські інтереси спробували підкупити міністра польського уряду під час невдалої спроби купити Гданьський нафтопереробний завод, спочатку з’явилися на сторінках польських газет, а пізніше стали предметом вивчення парламентарною комісією у Варшаві. Вони струсили світ польського бізнесу та політики. Документи, які розглядає комісія, вказують на те, що найбагатший польський приватний інвестор Як Кульчик пропонував свій вплив на польського президента, щоб допомогти росіянам.
Пан Кульчик висміяв це оскарження. Польський президент А. Квасьнєвський також розлютився за натяки, що він допомагав п. Кульчикові у його бізнесових інтересах. Ці оскарження вони обоє відкинули. Уся справа, поза тим, що показує на стан стосунків у польському бізнесі та політиці, дає рідкісну нагоду побачити, як деякі російські фірми оперують у Центральній Європі, з яким страхом та недовіроюю вони там стикаються і побачити причини, чому така реакція є часом виправдана.
На перший погляд, з економічної точки зору, російські інвестиції повинні були розглядатися позитивно в країнах Центральної Європи, вісім держав якої приєдналися до Європейської спільноти цього року. Росія є великою країною, яка нагромадила позитивне торгове сальдо і російські компанії гостро бажають диверсифікувати свої інвестиції закордон. З іншого боку, центральноєвропейські країни, відразу по сусідству з Росією, є в більшості малими країнами, зі значними торговими дефіцитами і швидко зростаючими економіками. Усі вони потребують надходження капіталу.
Але в гру входять проблеми історії та геополітики. Три з новоприєднаних країн ЄС – Естонія, Латвія та Литва – аж до 1991 року були окупованими СССР. Інші чотири – Чеська Республіка, Угорщина, Польща та Словакія – мали комуністичну владу, котра підкорялася Москві. Колишні піддані та сателіти і далі ненавидять своє минуле і бояться, що Росія знову хоче відновити дещо зі своєї минулої сили та впливу в регіоні.
Незважаючи на передбачування, що центральноєвропейські країни зможуть покращити свої стосунки з Росією, коли приєднаються до ЄС, цього не сталося. Не сталося навіть перед сучасною політичною кризою в Україні, яка ці стосунки ще більше погіршила. Сєргєй Ястржембскій, особливий представник Путіна у ЄС, нарікав недавно, що нові члени Спільноти привнесли в неї дух “конфронтації та нетерпимості. Цього не було перед тим, як вони приєдналися зі своїми історичними жалями, комплексами та атавістичними поглядами щодо Росії.”
Старші члени ЄС – Франція та Німеччина – розглядають Росію, як довготермінового союзника, котрий проходить через період труднощів і якому потрібно допомогти. Британія стала одночасно найбільшим інвестором та реципієнтом – її компанія BP купила половину російської нафтової компанії два роки тому, а російською інвестицією в Британію стала купівля Романом Абрамовичем Chelsea Football Club.
Проте центральноєвропейці почуваються більш вразливими щодо Росії і, крім того, мають значно більше досвіду стосунків з нею. Віктор Орбан, лідер угорської правої партії Fidesz, сказав, що в час, коли він був прем’єр міністром країни два роки тому, йому було важко вирішити, чи російська інвестиція “служила іноземній торгівлі, чи зовнішній політиці”. Він сказав це підчас пропозиції Газпрому та інших дружніх інвесторів купити велику угорську хімічну компанію Borsod-Chem, що викликала розлютовану реакцію і контрдії інших угорських фірм. Зараз Газпром має свіжі плани розширити свою присутність в Угорщині купівлею системи газопроводу разом з німецькою компанією E.ON.
На запитання пана Орбана було важко відповісти тоді і не стало легше сьогодні. Деякі іноземні трансакції російськими компаніями – напр. купівля Сєвєрсталлю Rouge Industries слабку американську сталеливарну компанію, російською другою по величині сталеливарною компанією, були чисто комерційними трансакціями. Неможливо припустити, що власність Росії в Rouge Industries якимось чином впливала б на політику стосунків між Росією та Америкою. Але в Центральній Європі російські компанії концентруються практично завжди на енергетичному секторі, де вони отримують активи життєво необхідні для нормального функціонування економік. Так само російські компанії здобуваєть холдинги в південно-східних європейських країнах та на Балканах.
Цю стратегію можна пояснити комерційними причинами. Найбільші та найприбутковіші російські міжнародні компанії є переважно нафтові та газові компанії. Для них розширення в Центральну Європу дає можливість поступового зросту. Нові члени ЄС отримують 80% потрібної нафти та 75% газу з Росії. Для порівняння – відповідно 15% і 20% старі п’ятнадцять членів ЄС. Це означає, що російські компанії мають сильний комерційний інтерес в контролі національних трубопроводів нових членів.
Обійми ведмедя
Але центральноєвропейці побоюються, що ці особливі стосунки переходять далеко за межі комерційних інтересів, котрі пов’язують російські газові та нафтові компанії з російським урядом. Ці компанії становлять таку велику частину російської економіки, торгівлі та міжнародного впливу, що вони не можуть не бути інструментом, а деколи і творцем, російської зарубіжної політики.
Газпром контролює 25% відомих світових резервів газу та постачає практично увесь газ, котрий потребує Центральна Європа та країни колишнього СССР. В багатьох випадках він став зручним та найдієвішим інструментом російського впливу, як і російська армія. Протягом усіх 90-х років та часом сьогоді непорозуміння між Газпромом та сусідським урядом щодо цін на газ і його доставку часто приводили до тимчасового припинення достав і були явною ознакою політичних непорозумінь. Уряд Росії володіє 38% Газпрому безпосередньо і, виглядає, знаходиться у процесі отримання ще більшої частки, аж понад 50% за допомогою об’єднання Газпрому з Роснєфть – урядовою нафтовою компанією.
Більшу частину російської нафтової індустрії було приватизовано в середині 90-х років, але ця індустрія потрапила під значно сильніший політичний контроль з часу, коли Путін прийшов до влади чотири роки тому. Підкреслюючи ідентифікацію російської енергетичної індустрії з владою, ветерани КГБ та інших спецслужб з’явилися на нібито цивільних, але високопоставлених посадах у великому бізнесі та дипломатії.
Найбільш незалежна з російських приватних нафтових фірм є компанія Юкос, котра моделювала свою діяльність за західними конкурентами і деколи відкрито опонувала Кремлеві. Її було приведено до грані банкрутства російськими податковими службами та прокуратурою. Незабаром її найбільші активи будуть продані на аукціоні і найімовірніше Газпром їх купить. Коллапс Юкосу залишає компанію Лукоіл, компанію значно залежнішою від Кремля, єдиним лідером.
Розлам Юкосу мав руйнуючий ефект на російський імідж в Центральній Європі та інших країнах. Тому, що Юкос був відомий своїм “західним” профілем, компанія була єдиною російською нафтовою компанією, що до якої ставилися прихильно в Центральній Європі в якості прямого інвестора і то це сталося лише зовсім недавно. Оптимізм та великі прибутки сприймалися як ознака, що російський бізнес справді “нормалізується” і стає, як і інші бізнеси у капіталістичному світі. Тепер, коли Юкос було майже ліквідовано і його активи перерозподілені під наглядом кремлівського ока, оптимісти виглядають дурнями, а уряди країн, де Юкос мав свої активи, занепокоєні.
Словацький уряд хоче відкупити назад 49% Transpetrol, свою національну компанію нафтопроводу, що була продана Юкосу два роки тому. Якщо б уряд Литви мав більше грошей, то вони б, мабуть, спробували відкупити Mazeikiu Nafta, велику нафтопереробну компанію, що її Юкос купив в 2002 році. Усі скандали, що переважно, хоч часом несправедливо, асоціюються з російським капіталом – шпигуни, хабарі та політичні інтриги – зійшлися докупи в недавньому скандалі в Польщі, де найбільший за останні десять років скандал примусив створити комісію, що досліджує справу найбільшої національної нафтової компанії PKN Orlen, 28% якої знаходиться у польському державному володінні.
Початковою метою дослідження було вирішити, чи польський соціалістичний уряд діяв незаконно, коли відкликав попереднього виконавчого директора PKN Orlen в 2002 році. Але це питання дуже швидко переросло у значно більший скандал, що стосувався невдалої приватизації великого нафтопереробного комбінату в Гданьську того ж року. Згідно документів, котрі надала польська розвідка комісії і котрі залишаються предметом суперечки, російські інтереси пообіцяли чи надали 5 мільйонів доларів “комісійних” польському міністру та відомій особі у національній нафтовій індустрії (не п. Кульчик) взамін запевнення, що російська компанія виграє заявку. Проте польський уряд відмінив продаж компанії, залишивши росіян дуже розчарованими. Своє розчарування вони пізніше виявили певним чином в стилі John le Carre.
Пан Кульчик, польський олігарх, що володіє 5% PKN Orlen, був запрошений у липні минулого року у Відень на зустріч з представниками UES – російської електричної монополії. Російську сторону тут представляв шпигун Владімір Алганов, що працював офіцером КГБ в Варшаві протягом 80-х років і пізніше був учасником шпигунського скандалу в 1996 році, що примусив подати у відставку Jozef Oleksy, польського прем’єр міністра. Пан Алганов представив себе менеджером UES, котрий відповідає за атомні станції. Протягом бесіди про доставу енергії – UES бажала експортувати енергію з Калінінграду до Німеччини – п. Алганов згадав Гданьськ та 5 мільйонний хабар. Згідно документів, п. Кульчик відповів, що використає свій вплив з “номером один”, маючи на увазі Квасьнєвського, польського президента, щоб ще раз провести приватизацію. Пан Кульчик заперечує цю розмову, котру польська розвідка отримала від самого пана Алганова.
Зміна клімату
Частина скандалу, чи може й весь скандал можливо був російською провокацією. Але, якщо так, то він стрельнув у зворотній бік, показавши російський бізнес у такому поганому світлі, що усі польсько-російські стосунки було відкинено назад. Пан Квасьнєвський недавно сказав, що п. Путін у приватних розмовах з ним часто піднімав питання “поганого інвестиційного клімату для російських бізнесів у Польщі”. Враховуючи гданьский скандал, пан Квасьнєвський сказав, що “клімат стане ще гіршим. Ми стверджуємо, що російські інвестиції є а priori поганими, в суті шкідливими кагебістськими інвестиціями. Ми самі себе загнали у пастку.”
Але якщо неприхований страх перед Росією є одним з видів пастки для Центральної Європи, тоді енергетична залежність є іншою пасткою. Минулого року Міжнародна Енергетична Агенція висловила занепокоєння, що ЄС в цілому стала занадто залежною від Газпрому, що може застосувати свою силу, як монополіст і підняти ціни на газ. Щодо нафти, то надії, що інші, не лише каспійські виробники, стануть конкурувати з Росією в Європі, зменшилися. Цього року під тиском Росії Україна зробила реверс нафти в новому нафтопроводі, побудованому для того, щоб доставляти каспійську нафту через Одесу до Польщі і далі. Замість цього, нафтопровід буде переносити російський експорт від Одеси до Західної Європи.
В минулому Росія виявляла здатність затримати доставу газу та нафти, щоб примусити балтійські країни до поступок. І це ж робить щодо пост-совєцьких країн, котрі тісно прив’язані до Росії – Грузії і Білорусі. Ця поведінка дала більшості центральноєвропейських країн та країн, розташованих далі на Захід, сильний аргумент надавати перевагу західним інвесторам, коли приватизовували нафтові компанії та дистрибуторів нафти і газу п’ять років тому.
Чеська Республіка, хоч вважається країною з відносно добрими стосунками з Росією, відсторонилася від російських компаній, коли почала приватизовувати свої нафтопереробну та дистрибуторну компанію Unipetrol в 2001 році. (Компанію було продано з другого заходу польській компанії PKN Orlen). В Польщі та Угорщині бажання уникнути російських інвестицій було єдиним мотивом при об’єднанні двої великих національних нафтових фірм – угорської MOL та польської PKN Orlen. Тим часом Польща побоюється, що таке об’єднання стало ще більш апетитним куснем для росіян, отже, остаточним вирішенням мабуть буде введення у об’днання австрійської нафтової компанії OMV, що володіє 9.1% угорської MOL.
Можливість об’єднання дає трьом сторонам сильне бажання внести туди свої активи, щоб збільшити кожна свій вплив. В сучасному вигляді OMV має перевагу, особливо, коли їй вдасться завершити купівлю контролюючого пакету в Petrom – румунській національній нафтокомпанії.
Прихована та коруптована
Найекстремальнішим та найменш успішним була протиакція Росії Литвою, коли остання приватизувала нафтопереробний комбінат Mazeikiu Nafta п’ять років тому. Міністр економіки того часу радісно підсумував свою політику – “тримати Івана подалі від труби”. Але Іван вже був при ній, бо комбінат полягав повністю на російську нафту, в більшості від Лукоілу. Саме Лукоіл і бажав купити комбінат. Коли Литва продала його дешево американській газовій компанії, Росія знайшла повно причин, щоб не посилати туди нафту. Американці дуже швидко продали комбінат Юкосу. Суперечка щодо цього питання примусила два литовські уряд піти у відставку. А тепер, враховуючи коллапс Юкосу, агонія Mazeikiu продовжуватиметься.
Деякі докази вказують, що російські компанії роблять складну ситуацію, ще складнішою тим, що привносять у зарубіжні ринки разом з собою і прихованість та корупцію, що були універсальною практикою в Росії в 90-х роках і котрі є звичайною річчю навіть сьогодні. Transparency International ставить Росію цього року на 90 місце з 146, як країну з високим рівнем корупції. І коли Transparency порівняла бажання компаній у світі вирішувати питання за допомогою хабарів, то в 2002 році російські компанії потрапили на самий початок списку, навіть вище за китайські, стверджуючи, що ці країни використовують хабарі “на виключно високому та нетерпимому рівні”.
Частиною проблеми є те, що більша кількість російського капіталу за кордоном була туди експортована нелегально. Податкові правила та обмеження на вивезення валюти були значно спрощені при Путіні, але й далі залишаються проблемою. Кілька років тому їх неможливо було розв’язати чесним способом. В результаті, це спричинило велику втечу капіталу з Росії протягом років, лише частина цього капіталу була зареєстрована легально, як чужоземна інвестиція. Навіть ті російські компанії, котрі мають дозвіл інвестувати закордон, часто спрямовують капітал через посередницькі компанії та треті країни, щоб мінімалізувати свої російські податки і, щоб змогти набагато легше продати свої іноземні активи і сховати отримані гроші.
Це дозволяє їм накопичити резерви готівки в іноземних країнах, сховати їх від своєї російської влади і робити з ними, що хочеться. Недавні спроби оцінити російські незареєстровані чужоземні інвестиції та спробувати оцінити вартість чужоземних активів тих компаній, котрі залишилися внаслідок розпаду СССР, спричинилися до переоцінки вгору російських іноземних інвестицій. Минулого року на конференції по торгівлі та розвитку в ООН усю російську іноземну інвестицію було оцінено в 18 мільярдів доларів за 2002 рік.
Цього року комісія визначила більш реальну цифру – 52 мільярди доларів за 2003 рік. Це – еквівалент однієї третьої російської відпливу капіталу протягом останнього десятиріччя. Цифра, яка ставить Росію на рівень Бразілії, чи Австрії, як іноземного інвестора. Якщо одна чертверта цього капіталу потрапила до Центральної Європи – звичайно, припускається, але не є нереальною цифрою, то цей капітал робить Росію третім після Німеччини та Нідерландів найбільшим інвестором в регіоні і приблизно рівним Франції.
Чи коли небудь центральноєвропейці будуть почуватися комфортабельно щодо інвестицій свого потужного сусіди? Балтійські країни є особливим прикладом. Росія вже використовувала енергетичну політику проти них у минулому і далі працює над тим, щоб продовжувати впливати на них – чи відкрито, через пропаганду та дипломатію, чи приховано через шпигунство. Недовіра до Росії є достатньо сильною, щоб сама собою бути дестабілізуючим фактором.
Інші центральноєвропейські країни, звичайно, мають менше страху. Вони потребують навчитися прислухатися до російських компаній, що підходять до бізнесу з іншим набором правил, чи меншою кількістю їх, але котрі планують довготривалі інвестиції і готові змінити свою поведінку, якщо цього вимагають обставини ведення бізнесу. Як недавно висловився один коментатор щодо гданьського скандалу:
“Не важливою є “національність” капіталу, але важлвим є, як себе поводять власники його на даному ринку. І чи країна, в якій капітал оперує, здатна присилувати відповідну поведінку, що збігається з місцевими стандартами за законами. З цієї точки зору проблемою є слабкість польського уряду, а не факт, що капітал приходить з Росії. Чому Газпром не створює проблем у Німеччині, але є проблемою в Польщі? Тому, що польський уряд є слабким. Ця слабкість спричиняє стурбованість від юристів до політиків.”
Саме тут нові члени ЄС мають нагоду змін на краще. На короткий час членство в ЄС зробило їх більш сміливими у висловлюваннях страху щодо Росії і роблячи стосунки тимчасово гіршими. Але в довшому часі, при певній дозі везучості, членство у ЄС внутрішньо зміцнить їх до такї міри, що вони втратять свій страх.
Залежність країн від постачання нафти та газу з Росії:
Балтійські країни – нафта 90%, газ 100%
Польща – нафта 100%, газ 99%
Чехіяя – нафта 65%, газ 82%
Словакія – нафта 100%, газ 100%
Словенія – нафта 0%, газ 62%
Угорщина – нафта 100%, газ 81%
Румунія – нафта 55%, газ 100%
Болгарія – нафта 5%, газ 94%
(Джерела: Andreas Heinrich, University of Bremen; Austrian Energy Agency; UN Comtrade)
Деякі російські нафтові та газові інвестиції в Центральну Європу
Болгарія:
Лукоіл-Нефтохім, Лукоіл має 58%
Topenergy, Газпром 100%
Overgas, Газпром 50%
Естонія:
Eesti Gaas, Газпром 37%
Угорщина:
Panrusgas, Газпром 50%
Латвія:
Latvijas Gaze, Газпром 34%
LatRos Trans, Транснєфтєпродукт 34%
Литва:
Lukoil Baltija, Лукоіл 100%
Lietuvos Dujos, Газпром 34%
Mazeikiu Nafta, Юкос 54%
Польща:
Europol Gaz, Газпром 48%
Gaz Trading, Газпром 35%
Румунія:
Petrotel-Lukoil, Лукоіл 93%
Словакія:
Slovrusgaz, Газпром 50%
SPP, Газпром до 16.3%
Transpetrol, Юкос 49%
Рига
На російські енергетичні фірми дивляться з підозрою, якщо вони намагаються ввійти у колишні комуністичні держави.
Оскарження, що російські інтереси спробували підкупити міністра польського уряду під час невдалої спроби купити Гданьський нафтопереробний завод, спочатку з’явилися на сторінках польських газет, а пізніше стали предметом вивчення парламентарною комісією у Варшаві. Вони струсили світ польського бізнесу та політики. Документи, які розглядає комісія, вказують на те, що найбагатший польський приватний інвестор Як Кульчик пропонував свій вплив на польського президента, щоб допомогти росіянам.
Пан Кульчик висміяв це оскарження. Польський президент А. Квасьнєвський також розлютився за натяки, що він допомагав п. Кульчикові у його бізнесових інтересах. Ці оскарження вони обоє відкинули. Уся справа, поза тим, що показує на стан стосунків у польському бізнесі та політиці, дає рідкісну нагоду побачити, як деякі російські фірми оперують у Центральній Європі, з яким страхом та недовіроюю вони там стикаються і побачити причини, чому така реакція є часом виправдана.
На перший погляд, з економічної точки зору, російські інвестиції повинні були розглядатися позитивно в країнах Центральної Європи, вісім держав якої приєдналися до Європейської спільноти цього року. Росія є великою країною, яка нагромадила позитивне торгове сальдо і російські компанії гостро бажають диверсифікувати свої інвестиції закордон. З іншого боку, центральноєвропейські країни, відразу по сусідству з Росією, є в більшості малими країнами, зі значними торговими дефіцитами і швидко зростаючими економіками. Усі вони потребують надходження капіталу.
Але в гру входять проблеми історії та геополітики. Три з новоприєднаних країн ЄС – Естонія, Латвія та Литва – аж до 1991 року були окупованими СССР. Інші чотири – Чеська Республіка, Угорщина, Польща та Словакія – мали комуністичну владу, котра підкорялася Москві. Колишні піддані та сателіти і далі ненавидять своє минуле і бояться, що Росія знову хоче відновити дещо зі своєї минулої сили та впливу в регіоні.
Незважаючи на передбачування, що центральноєвропейські країни зможуть покращити свої стосунки з Росією, коли приєднаються до ЄС, цього не сталося. Не сталося навіть перед сучасною політичною кризою в Україні, яка ці стосунки ще більше погіршила. Сєргєй Ястржембскій, особливий представник Путіна у ЄС, нарікав недавно, що нові члени Спільноти привнесли в неї дух “конфронтації та нетерпимості. Цього не було перед тим, як вони приєдналися зі своїми історичними жалями, комплексами та атавістичними поглядами щодо Росії.”
Старші члени ЄС – Франція та Німеччина – розглядають Росію, як довготермінового союзника, котрий проходить через період труднощів і якому потрібно допомогти. Британія стала одночасно найбільшим інвестором та реципієнтом – її компанія BP купила половину російської нафтової компанії два роки тому, а російською інвестицією в Британію стала купівля Романом Абрамовичем Chelsea Football Club.
Проте центральноєвропейці почуваються більш вразливими щодо Росії і, крім того, мають значно більше досвіду стосунків з нею. Віктор Орбан, лідер угорської правої партії Fidesz, сказав, що в час, коли він був прем’єр міністром країни два роки тому, йому було важко вирішити, чи російська інвестиція “служила іноземній торгівлі, чи зовнішній політиці”. Він сказав це підчас пропозиції Газпрому та інших дружніх інвесторів купити велику угорську хімічну компанію Borsod-Chem, що викликала розлютовану реакцію і контрдії інших угорських фірм. Зараз Газпром має свіжі плани розширити свою присутність в Угорщині купівлею системи газопроводу разом з німецькою компанією E.ON.
На запитання пана Орбана було важко відповісти тоді і не стало легше сьогодні. Деякі іноземні трансакції російськими компаніями – напр. купівля Сєвєрсталлю Rouge Industries слабку американську сталеливарну компанію, російською другою по величині сталеливарною компанією, були чисто комерційними трансакціями. Неможливо припустити, що власність Росії в Rouge Industries якимось чином впливала б на політику стосунків між Росією та Америкою. Але в Центральній Європі російські компанії концентруються практично завжди на енергетичному секторі, де вони отримують активи життєво необхідні для нормального функціонування економік. Так само російські компанії здобуваєть холдинги в південно-східних європейських країнах та на Балканах.
Цю стратегію можна пояснити комерційними причинами. Найбільші та найприбутковіші російські міжнародні компанії є переважно нафтові та газові компанії. Для них розширення в Центральну Європу дає можливість поступового зросту. Нові члени ЄС отримують 80% потрібної нафти та 75% газу з Росії. Для порівняння – відповідно 15% і 20% старі п’ятнадцять членів ЄС. Це означає, що російські компанії мають сильний комерційний інтерес в контролі національних трубопроводів нових членів.
Обійми ведмедя
Але центральноєвропейці побоюються, що ці особливі стосунки переходять далеко за межі комерційних інтересів, котрі пов’язують російські газові та нафтові компанії з російським урядом. Ці компанії становлять таку велику частину російської економіки, торгівлі та міжнародного впливу, що вони не можуть не бути інструментом, а деколи і творцем, російської зарубіжної політики.
Газпром контролює 25% відомих світових резервів газу та постачає практично увесь газ, котрий потребує Центральна Європа та країни колишнього СССР. В багатьох випадках він став зручним та найдієвішим інструментом російського впливу, як і російська армія. Протягом усіх 90-х років та часом сьогоді непорозуміння між Газпромом та сусідським урядом щодо цін на газ і його доставку часто приводили до тимчасового припинення достав і були явною ознакою політичних непорозумінь. Уряд Росії володіє 38% Газпрому безпосередньо і, виглядає, знаходиться у процесі отримання ще більшої частки, аж понад 50% за допомогою об’єднання Газпрому з Роснєфть – урядовою нафтовою компанією.
Більшу частину російської нафтової індустрії було приватизовано в середині 90-х років, але ця індустрія потрапила під значно сильніший політичний контроль з часу, коли Путін прийшов до влади чотири роки тому. Підкреслюючи ідентифікацію російської енергетичної індустрії з владою, ветерани КГБ та інших спецслужб з’явилися на нібито цивільних, але високопоставлених посадах у великому бізнесі та дипломатії.
Найбільш незалежна з російських приватних нафтових фірм є компанія Юкос, котра моделювала свою діяльність за західними конкурентами і деколи відкрито опонувала Кремлеві. Її було приведено до грані банкрутства російськими податковими службами та прокуратурою. Незабаром її найбільші активи будуть продані на аукціоні і найімовірніше Газпром їх купить. Коллапс Юкосу залишає компанію Лукоіл, компанію значно залежнішою від Кремля, єдиним лідером.
Розлам Юкосу мав руйнуючий ефект на російський імідж в Центральній Європі та інших країнах. Тому, що Юкос був відомий своїм “західним” профілем, компанія була єдиною російською нафтовою компанією, що до якої ставилися прихильно в Центральній Європі в якості прямого інвестора і то це сталося лише зовсім недавно. Оптимізм та великі прибутки сприймалися як ознака, що російський бізнес справді “нормалізується” і стає, як і інші бізнеси у капіталістичному світі. Тепер, коли Юкос було майже ліквідовано і його активи перерозподілені під наглядом кремлівського ока, оптимісти виглядають дурнями, а уряди країн, де Юкос мав свої активи, занепокоєні.
Словацький уряд хоче відкупити назад 49% Transpetrol, свою національну компанію нафтопроводу, що була продана Юкосу два роки тому. Якщо б уряд Литви мав більше грошей, то вони б, мабуть, спробували відкупити Mazeikiu Nafta, велику нафтопереробну компанію, що її Юкос купив в 2002 році. Усі скандали, що переважно, хоч часом несправедливо, асоціюються з російським капіталом – шпигуни, хабарі та політичні інтриги – зійшлися докупи в недавньому скандалі в Польщі, де найбільший за останні десять років скандал примусив створити комісію, що досліджує справу найбільшої національної нафтової компанії PKN Orlen, 28% якої знаходиться у польському державному володінні.
Початковою метою дослідження було вирішити, чи польський соціалістичний уряд діяв незаконно, коли відкликав попереднього виконавчого директора PKN Orlen в 2002 році. Але це питання дуже швидко переросло у значно більший скандал, що стосувався невдалої приватизації великого нафтопереробного комбінату в Гданьську того ж року. Згідно документів, котрі надала польська розвідка комісії і котрі залишаються предметом суперечки, російські інтереси пообіцяли чи надали 5 мільйонів доларів “комісійних” польському міністру та відомій особі у національній нафтовій індустрії (не п. Кульчик) взамін запевнення, що російська компанія виграє заявку. Проте польський уряд відмінив продаж компанії, залишивши росіян дуже розчарованими. Своє розчарування вони пізніше виявили певним чином в стилі John le Carre.
Пан Кульчик, польський олігарх, що володіє 5% PKN Orlen, був запрошений у липні минулого року у Відень на зустріч з представниками UES – російської електричної монополії. Російську сторону тут представляв шпигун Владімір Алганов, що працював офіцером КГБ в Варшаві протягом 80-х років і пізніше був учасником шпигунського скандалу в 1996 році, що примусив подати у відставку Jozef Oleksy, польського прем’єр міністра. Пан Алганов представив себе менеджером UES, котрий відповідає за атомні станції. Протягом бесіди про доставу енергії – UES бажала експортувати енергію з Калінінграду до Німеччини – п. Алганов згадав Гданьськ та 5 мільйонний хабар. Згідно документів, п. Кульчик відповів, що використає свій вплив з “номером один”, маючи на увазі Квасьнєвського, польського президента, щоб ще раз провести приватизацію. Пан Кульчик заперечує цю розмову, котру польська розвідка отримала від самого пана Алганова.
Зміна клімату
Частина скандалу, чи може й весь скандал можливо був російською провокацією. Але, якщо так, то він стрельнув у зворотній бік, показавши російський бізнес у такому поганому світлі, що усі польсько-російські стосунки було відкинено назад. Пан Квасьнєвський недавно сказав, що п. Путін у приватних розмовах з ним часто піднімав питання “поганого інвестиційного клімату для російських бізнесів у Польщі”. Враховуючи гданьский скандал, пан Квасьнєвський сказав, що “клімат стане ще гіршим. Ми стверджуємо, що російські інвестиції є а priori поганими, в суті шкідливими кагебістськими інвестиціями. Ми самі себе загнали у пастку.”
Але якщо неприхований страх перед Росією є одним з видів пастки для Центральної Європи, тоді енергетична залежність є іншою пасткою. Минулого року Міжнародна Енергетична Агенція висловила занепокоєння, що ЄС в цілому стала занадто залежною від Газпрому, що може застосувати свою силу, як монополіст і підняти ціни на газ. Щодо нафти, то надії, що інші, не лише каспійські виробники, стануть конкурувати з Росією в Європі, зменшилися. Цього року під тиском Росії Україна зробила реверс нафти в новому нафтопроводі, побудованому для того, щоб доставляти каспійську нафту через Одесу до Польщі і далі. Замість цього, нафтопровід буде переносити російський експорт від Одеси до Західної Європи.
В минулому Росія виявляла здатність затримати доставу газу та нафти, щоб примусити балтійські країни до поступок. І це ж робить щодо пост-совєцьких країн, котрі тісно прив’язані до Росії – Грузії і Білорусі. Ця поведінка дала більшості центральноєвропейських країн та країн, розташованих далі на Захід, сильний аргумент надавати перевагу західним інвесторам, коли приватизовували нафтові компанії та дистрибуторів нафти і газу п’ять років тому.
Чеська Республіка, хоч вважається країною з відносно добрими стосунками з Росією, відсторонилася від російських компаній, коли почала приватизовувати свої нафтопереробну та дистрибуторну компанію Unipetrol в 2001 році. (Компанію було продано з другого заходу польській компанії PKN Orlen). В Польщі та Угорщині бажання уникнути російських інвестицій було єдиним мотивом при об’єднанні двої великих національних нафтових фірм – угорської MOL та польської PKN Orlen. Тим часом Польща побоюється, що таке об’єднання стало ще більш апетитним куснем для росіян, отже, остаточним вирішенням мабуть буде введення у об’днання австрійської нафтової компанії OMV, що володіє 9.1% угорської MOL.
Можливість об’єднання дає трьом сторонам сильне бажання внести туди свої активи, щоб збільшити кожна свій вплив. В сучасному вигляді OMV має перевагу, особливо, коли їй вдасться завершити купівлю контролюючого пакету в Petrom – румунській національній нафтокомпанії.
Прихована та коруптована
Найекстремальнішим та найменш успішним була протиакція Росії Литвою, коли остання приватизувала нафтопереробний комбінат Mazeikiu Nafta п’ять років тому. Міністр економіки того часу радісно підсумував свою політику – “тримати Івана подалі від труби”. Але Іван вже був при ній, бо комбінат полягав повністю на російську нафту, в більшості від Лукоілу. Саме Лукоіл і бажав купити комбінат. Коли Литва продала його дешево американській газовій компанії, Росія знайшла повно причин, щоб не посилати туди нафту. Американці дуже швидко продали комбінат Юкосу. Суперечка щодо цього питання примусила два литовські уряд піти у відставку. А тепер, враховуючи коллапс Юкосу, агонія Mazeikiu продовжуватиметься.
Деякі докази вказують, що російські компанії роблять складну ситуацію, ще складнішою тим, що привносять у зарубіжні ринки разом з собою і прихованість та корупцію, що були універсальною практикою в Росії в 90-х роках і котрі є звичайною річчю навіть сьогодні. Transparency International ставить Росію цього року на 90 місце з 146, як країну з високим рівнем корупції. І коли Transparency порівняла бажання компаній у світі вирішувати питання за допомогою хабарів, то в 2002 році російські компанії потрапили на самий початок списку, навіть вище за китайські, стверджуючи, що ці країни використовують хабарі “на виключно високому та нетерпимому рівні”.
Частиною проблеми є те, що більша кількість російського капіталу за кордоном була туди експортована нелегально. Податкові правила та обмеження на вивезення валюти були значно спрощені при Путіні, але й далі залишаються проблемою. Кілька років тому їх неможливо було розв’язати чесним способом. В результаті, це спричинило велику втечу капіталу з Росії протягом років, лише частина цього капіталу була зареєстрована легально, як чужоземна інвестиція. Навіть ті російські компанії, котрі мають дозвіл інвестувати закордон, часто спрямовують капітал через посередницькі компанії та треті країни, щоб мінімалізувати свої російські податки і, щоб змогти набагато легше продати свої іноземні активи і сховати отримані гроші.
Це дозволяє їм накопичити резерви готівки в іноземних країнах, сховати їх від своєї російської влади і робити з ними, що хочеться. Недавні спроби оцінити російські незареєстровані чужоземні інвестиції та спробувати оцінити вартість чужоземних активів тих компаній, котрі залишилися внаслідок розпаду СССР, спричинилися до переоцінки вгору російських іноземних інвестицій. Минулого року на конференції по торгівлі та розвитку в ООН усю російську іноземну інвестицію було оцінено в 18 мільярдів доларів за 2002 рік.
Цього року комісія визначила більш реальну цифру – 52 мільярди доларів за 2003 рік. Це – еквівалент однієї третьої російської відпливу капіталу протягом останнього десятиріччя. Цифра, яка ставить Росію на рівень Бразілії, чи Австрії, як іноземного інвестора. Якщо одна чертверта цього капіталу потрапила до Центральної Європи – звичайно, припускається, але не є нереальною цифрою, то цей капітал робить Росію третім після Німеччини та Нідерландів найбільшим інвестором в регіоні і приблизно рівним Франції.
Чи коли небудь центральноєвропейці будуть почуватися комфортабельно щодо інвестицій свого потужного сусіди? Балтійські країни є особливим прикладом. Росія вже використовувала енергетичну політику проти них у минулому і далі працює над тим, щоб продовжувати впливати на них – чи відкрито, через пропаганду та дипломатію, чи приховано через шпигунство. Недовіра до Росії є достатньо сильною, щоб сама собою бути дестабілізуючим фактором.
Інші центральноєвропейські країни, звичайно, мають менше страху. Вони потребують навчитися прислухатися до російських компаній, що підходять до бізнесу з іншим набором правил, чи меншою кількістю їх, але котрі планують довготривалі інвестиції і готові змінити свою поведінку, якщо цього вимагають обставини ведення бізнесу. Як недавно висловився один коментатор щодо гданьського скандалу:
“Не важливою є “національність” капіталу, але важлвим є, як себе поводять власники його на даному ринку. І чи країна, в якій капітал оперує, здатна присилувати відповідну поведінку, що збігається з місцевими стандартами за законами. З цієї точки зору проблемою є слабкість польського уряду, а не факт, що капітал приходить з Росії. Чому Газпром не створює проблем у Німеччині, але є проблемою в Польщі? Тому, що польський уряд є слабким. Ця слабкість спричиняє стурбованість від юристів до політиків.”
Саме тут нові члени ЄС мають нагоду змін на краще. На короткий час членство в ЄС зробило їх більш сміливими у висловлюваннях страху щодо Росії і роблячи стосунки тимчасово гіршими. Але в довшому часі, при певній дозі везучості, членство у ЄС внутрішньо зміцнить їх до такї міри, що вони втратять свій страх.
Залежність країн від постачання нафти та газу з Росії:
Балтійські країни – нафта 90%, газ 100%
Польща – нафта 100%, газ 99%
Чехіяя – нафта 65%, газ 82%
Словакія – нафта 100%, газ 100%
Словенія – нафта 0%, газ 62%
Угорщина – нафта 100%, газ 81%
Румунія – нафта 55%, газ 100%
Болгарія – нафта 5%, газ 94%
(Джерела: Andreas Heinrich, University of Bremen; Austrian Energy Agency; UN Comtrade)
Деякі російські нафтові та газові інвестиції в Центральну Європу
Болгарія:
Лукоіл-Нефтохім, Лукоіл має 58%
Topenergy, Газпром 100%
Overgas, Газпром 50%
Естонія:
Eesti Gaas, Газпром 37%
Угорщина:
Panrusgas, Газпром 50%
Латвія:
Latvijas Gaze, Газпром 34%
LatRos Trans, Транснєфтєпродукт 34%
Литва:
Lukoil Baltija, Лукоіл 100%
Lietuvos Dujos, Газпром 34%
Mazeikiu Nafta, Юкос 54%
Польща:
Europol Gaz, Газпром 48%
Gaz Trading, Газпром 35%
Румунія:
Petrotel-Lukoil, Лукоіл 93%
Словакія:
Slovrusgaz, Газпром 50%
SPP, Газпром до 16.3%
Transpetrol, Юкос 49%
Відповіді
2004.12.14 | Shooter
Лінк на оригінал можна ? (-)
2004.12.14 | юрко
Re: ні, я переклав зі свого журналу (-)
2004.12.14 | Shooter
шкода
Я вам вірю, звісно, проте не всі товариші володіють українською.Доречі, якої Ви думки про іранський газ як один із стимулів приєднання Туреччини до ЄС?
А також - чи могла би собі з цього щось отримати і Україна?
2004.12.14 | юрко
Re: шкода
Shooter пише:> Я вам вірю, звісно, проте не всі товариші володіють українською.
>
> Доречі, якої Ви думки про іранський газ як один із стимулів приєднання Туреччини до ЄС?
>
> А також - чи могла би собі з цього щось отримати і Україна?
я можу вислати Вам файл англійською. Напишіть куди.
не знаю, виглядає, що європейці є застрашені ісламськими терористами і не поспішатимуть приєднувати Туреччину. Крім того, мені мало попадалося матеріалів на цю тему - іранський газ-приєднання Туреччини, тому, не можу нічого сказати, Ви більше знаєте. Щодо України, то теоретично так, але практично майже нереально враховуючи російську присутність в Україні і коруптовану сучасну українську владу.
2004.12.14 | Englishman
Re: шкода
лінк не спрацює, бо стаття платна, тому дивіться на копіпейст.P.S. до Юрка- журнал цей британський.
Russia's energy firms are viewed with suspicion as they try to expand in former communist countries
CLAIMS that Russian interests tried to bribe a Polish government minister in a failed bid to buy the Gdansk oil refinery, first made in Polish newspapers and now being pursued by a parliamentary commission in Warsaw, are rocking Poland's business and political worlds. Documents before the commission also allege that the country's richest private investor, Jan Kulczyk, offered to use his influence with the Polish president to help the Russians. Mr Kulczyk has called this idea “laughable”. The Polish president, Aleksander Kwasniewski, has been angered by suggestions that he has helped to advance Mr Kulczyk's business interests—an allegation rejected by both men. Quite apart from what it tells about the febrile state of Polish business and politics, the affair gives a rare glimpse into how some Russian firms appear to operate in central Europe, the fear and distrust they encounter and the reason why such reactions are sometimes justified.
On the face of it, the economic fundamentals ought strongly to favour Russian investment in the countries of central Europe, eight of which joined the European Union this year. Russia is a big country with a vaulting trade surplus and companies keen to diversify abroad. The central Europeans, right next door, are mostly small countries with big trade deficits and fast-growing economies, all vying for capital inflows. But problems of history and geopolitics intervene. Three of the new EU members—Estonia, Latvia and Lithuania—were occupied by the Soviet Union until 1991. Another four—the Czech Republic, Hungary, Poland and Slovakia—were ruled by communist parties answering to Moscow. The former subjects and satellites resent their past oppression and fear that Russia wants to rebuild some of its lost power and influence in the region.
Despite predictions that central European countries would get on more easily with Russia once they had joined the EU, this was not happening even before the recent political crisis in Ukraine, which has made relations worse. Sergei Yastrzhembsky, President Vladimir Putin's special representative for the EU, complained recently that the new members had brought with them a “spirit of confrontation and intolerance”. “There was not such an atmosphere”, he said, “before people came with their historical grudges, complexes and atavistic ideas about Russia.”
Older EU members, such as France and Germany, view Russia as a long-term ally going through a difficult patch which needs to be helped. Britain has been a party both to Russia's biggest inward foreign investment, when BP acquired half of a Russian oil firm two years ago; and to Russia's best-known outward investment, the purchase of Chelsea Football Club by the oil tycoon Roman Abramovich. But the central Europeans feel themselves to be more vulnerable to Russia, and also more experienced in their dealings with it.
Viktor Orban, the leader of Hungary's right-wing Fidesz party, said when he was prime minister two years ago that he had trouble deciding whether Russian investment served “foreign trade, or foreign policy”. He was speaking in the wake of a bid by Gazprom, Russia's gas monopoly, and other friendly investors, to take over a major Hungarian chemical company, BorsodChem, provoking furious defensive moves by other Hungarian firms. Now Gazprom has fresh plans for expanding in Hungary by acquiring gas transmission assets jointly with E.ON of Germany.
Mr Orban's question was difficult to answer at the time, and has become no easier since. Some big foreign deals by Russian firms—for example, the move last year by Severstal, Russia's second-biggest steelmaker, to buy Rouge Industries, a failing American steel company—have been purely commercial deals. In no way could Russia's ownership of Rouge Industries exert any significant influence on power and policy relations between Russia and America. But in central Europe Russian firms have concentrated their known acquisitions almost exclusively in the energy sector, where they hold assets vital to the normal functioning of the host economies. They are building up similar holdings in south-east Europe and the Balkans.
This strategy can be rationalised on commercial grounds. Russia's biggest, most profitable and most international firms are, overwhelmingly, its oil and gas firms, for which acquisitions in central Europe offer incremental growth. The EU's new members import 80% of their oil and 75% of their gas from Russia, compared with 15% and 20% for the “old” EU of 15 states, meaning that Russian firms have a strong commercial interest in controlling national distribution networks there.
Bear hug
But the central Europeans fear the special relations, extending far beyond commercial considerations, that bind Russia's oil and gas companies to its government. These companies account for such a large share of Russia's economy and its trade and influence overseas, that they cannot help but function as instruments—and sometimes makers—of its foreign policy.
Gazprom controls 25% of the world's known gas reserves and supplies almost all the gas needs of central Europe and the former Soviet Union. In many ways it has become ways Russia's most useful instrument for projecting power, along with its army. For much of the 1990s, and occasionally since then, a quarrel between Gazprom and a neighbouring government over gas prices or distribution, often leading to a temporary cut-off in deliveries, was the surest sign of a political quarrel between that country and Russia. The government owns 38% of Gazprom directly, and may be in the process of pushing its stake above 50% by merging Gazprom with Rosneft, a state-owned oil company.
Most of Russia's oil industry was privatised in the mid-1990s, but it has come under much tougher political control since Mr Putin took office four years ago. As if to reinforce the growing identification of the Russian energy industry with the Russian state, veterans of the KGB and other Russian security services have appeared with increasing frequency doing supposedly civilian jobs in the senior ranks of Russian big business and diplomacy.
The most independent-minded of the private oil firms, Yukos, modelled itself on western competitors and sometimes disagreed openly with the Kremlin. It has been hounded to the verge of bankruptcy by Russia's tax authorities and the public prosecutor. Its main assets are soon to be auctioned, with Gazprom a likely bidder. Yukos's collapse leaves Lukoil, a company much more deferential to the Kremlin, as the uncontested industry leader.
The breaking of Yukos has had a devastating effect on Russia's image in central Europe, as well as farther afield. Because of its “western” profile, Yukos was the only Russian oil company ever truly welcomed in central Europe as a direct investor, and then only very recently. Optimists applauded its booming profits and market capitalisation as proof that Russian business was indeed “normalising” and becoming just like business everywhere else in the capitalist world. Now, with Yukos about to be broken up and its assets redistributed under Kremlin supervision, the optimists look like fools, and the governments with Yukos on their soil are seething. The Slovak government wants to buy back the 49% of Transpetrol, its national pipeline company, which it sold to Yukos two years ago. If the government of Lithuania had more money, it would probably try to buy back Mazeikiu Nafta, a big oil refinery bought by Yukos in 2002.
All of the scandalous elements popularly (if wrongly) associated with Russian capital—spies, bribes and political intrigue—have come together to spectacular effect in Poland, where the biggest row in almost a decade has been triggered by a parliamentary commission of inquiry investigating the affairs of the biggest national oil company, PKN Orlen, which is 28% owned by the state. The original purpose of the inquiry was to decide whether Poland's socialist government had acted illegally when ousting a previous chief executive of PKN Orlen in 2002. But that question has been overshadowed by a much juicier controversy surrounding the aborted privatisation of a big oil refinery at Gdansk that same year.
According to notes from the Polish intelligence services, which were passed to the inquiry and have been much disputed, Russian interests had given or promised a $5m “commission” to a Polish minister and to a leading oil-industry figure (not Mr Kulczyk) in exchange for ensuring that a Russian company won the bidding. But the Polish government cancelled the sale, leaving the Russians very unhappy—a message they communicated a few months later in a style worthy of John le Carré.
Mr Kulczyk, a Polish tycoon whose holdings include almost 5% of PKN Orlen, was invited to a meeting in Vienna in July last year by UES, Russia's electricity monopoly. There he found the Russian side represented by a Russian spy called Vladimir Alganov, who had served as a KGB officer in Warsaw in the 1980s and who later helped to set in motion an espionage scandal that brought down Jozef Oleksy, a Polish prime minister, in 1996. Mr Alganov introduced himself as UES's manager responsible for nuclear power stations. In the course of a conversation about power transmission—UES wanted to export power from Kaliningrad to Germany, across Poland—Mr Alganov allegedly mentioned Gdansk and the $5m bribe. Allegedly, Mr Kulczyk responded by offering to use his influence with “number one”—meaning Mr Kwasniewski, Poland's president—to have the privatisation reopened. Mr Kulczyk has dismissed this account of the conversation, which was apparently obtained indirectly by Polish intelligence from Mr Alganov.
Climate change
Part or all of the scandal may yet prove to be a Russian provocation. But if so, it has backfired by portraying Russian business in such a sordid light that all of Russian-Polish relations may be set back. Mr Kwasniewski said recently that Mr Putin had often raised privately with him “the bad climate for Russian investments in Poland”. With the Gdansk scandal, Mr Kwasniewski said, “the climate will be even worse. We are maintaining that Russian investments are a priori bad, in and of themselves harmful, KGB investments. We have pushed ourselves into a trap.”
But if a knee-jerk fear of Russia represents one sort of trap for central Europe, then energy dependence represents another. Last week the International Energy Agency expressed concern that the EU as a whole was becoming too reliant on Gazprom, which could use its power as a monopoly supplier to push up gas prices. As for oil, hopes that other Caspian Sea producers might soon compete with Russia in Europe are having to be scaled back. This year, under pressure from Russia, Ukraine has reversed the flow of a new pipeline that was built to carry Caspian oil via the port of Odessa up towards Poland. Instead, it now will carry Russian exports out through Odessa to western Europe.
In the past Russia has proved willing to withhold oil and gas supplies to bully the Baltics, and has done the same to post-Soviet countries still tied closely to it, such as Georgia and Belarus. This behaviour gave most central European countries, even those watching from a distance, strong arguments for favouring western investors when they began to privatise their oil refineries, fuel distributors and gas companies five to ten years ago.
The Czech Republic, though usually considered to have relatively smooth relations with Russia, kept Russian bidders at bay when it started to privatise its national oil-refining and fuel-distribution company, Unipetrol in 2001. (The process, because of a failed first bid, was completed only this year with a sale to Poland's PKN Orlen.) In Poland and Hungary, a wish to circle the wagons against Russia has been one motive for intermittent talks about merging the two main national oil firms, Hungary's MOL and Poland's PKN Orlen. Poland now seems to fear that this would merely create a company even more attractive to a Russian bidder, so the final answer may yet prove to be a three-way merger between MOL, PKN Orlen and the Austrian oil firm OMV, which owns 9.1% of MOL. The distant prospect of a merger gives all three firms a strong incentive to add assets in the meantime, so as to maximise clout in the final entity. On present form OMV would be in the driving seat, especially if it can digest successfully its latest ambitious acquisition, a controlling stake in Petrom, Romania's national oil company.
Evasive and corrupt
The most extreme—and least successful—defensive action against Russia may have been the one taken by Lithuania when privatising its oil refinery, Mazeikiu Nafta, five years ago. The economy minister of the day cheerfully summed up his policy as being to “keep Ivan from the pipe”. But Ivan was already there, since Mazeikiu relied entirely on Russian oil, most of it from Lukoil, which wanted to buy the refinery. When Lithuania sold Mazeikiu cheaply to an American gas company, the Russians discovered all manner of technical reasons for not sending oil. The Americans promptly sold Mazeikiu to Yukos. Arguments over those deals helped bring down two Lithuanian governments. And with the collapse of Yukos, the political agonies over Mazeikiu seem likely to continue.
Anecdotal evidence suggests that Russian companies have made a difficult situation worse by bringing with them into foreign markets the evasive and often corrupt business practices which were universal in Russia in the 1990s, and which remain commonplace there even today. Transparency International ranked Russia equal 90th out of 146 countries this year for the perceived severity of domestic corruption. And when Transparency surveyed the propensity of companies to offer bribes in the developing world in 2002, it put Russian firms at the very top of the list, just above Chinese ones, saying that both countries used bribes “on an exceptional and intolerable scale”.
Part of the problem is that the vast majority of Russian capital overseas has been exported illegally. Tax regulations and exchange controls have been simplified under Mr Putin, but they are still daunting, and a few years ago they were almost impossible to negotiate honestly. The result has been a torrent of flight capital from Russia over the years, but only a trickle of officially registered foreign investment. Even Russian companies with permission to invest abroad have routed their transactions through shell companies and third countries in order to minimise Russian taxes and to make their foreign assets much easier to sell or hide later. This gives them hidden cash reserves overseas, invisible to their own auditors and everyone else, to do with as they like.
Recent attempts to estimate Russia's unreported foreign investments, and also to put a value on foreign assets inherited by Russian companies when the Soviet Union collapsed, have resulted in a huge upward revaluation of Russian foreign direct investment. Last year the United Nations Conference on Trade and Development estimated the whole outward stock of Russian FDI at $18 billion in 2002. This year the Commission has put the figure at a more plausible $52 billion for 2003, equivalent to one-third of Russia's estimated capital outflow in the past decade, and enough to put Russia on a par with Brazil or Austria as a foreign direct investor. If one-quarter of that total went into central Europe—an arbitrary estimate, but not an absurd one—that would make Russia the region's third-biggest foreign investor after Germany and the Netherlands, roughly equal with France.
Will central Europeans ever be at ease with investment from their mighty neighbour? The Baltics may well be a special case. Russia has used energy policy against these countries in the past, and it works to influence them now, whether openly through propaganda and diplomacy or covertly through espionage. Distrust of Russia is strong enough there to be a destabilising factor in itself. Other central European countries surely have much less to fear. They need to learn to accommodate Russian companies which approach business with different rules, or fewer rules, but which plan for the long term, and will adjust their behaviour if that is what the business environment demands. As one Polish commentator said recently, reflecting on the Gdansk scandal:
It is not the “nationality” of capital that is important, but how its owners behave in a given market. And whether the country in which that capital operates is able to enforce proper behaviour, compliant with the law and common standards. From that point of view, it is the weakness of the Polish state that is the problem, not the fact that this or that company comes from Russia. Why isn't Gazprom a problem in Germany but is a problem in Poland? Because the Polish state is weak. That weakness concerns many elements, from the judiciary to the politicians.
Here, exactly, is where the EU's new members have the power to change things for the better. In the short term, EU entry may have emboldened them to voice their fears about Russia, making relations temporarily worse. But in the longer term, with luck, EU membership will strengthen them internally to the point at which such fears will no longer hold sway.
2004.12.14 | Shooter
Подякував (-)
2004.12.14 | юрко
Re: шкода
Englishman пише:>
> P.S. до Юрка- журнал цей британський.
я знаю, чомусь думаю, що він трохи інший для Північної Америки, наприклад, більше розширена британська тема, деякі статті з європейського видання є випущені в північноамериканському.