“Ukraine’s 1848 - a true bourgeois revolution.”
01/08/2005 | mpal
http://news.ft.com/cms/s/71719630-5f99-11d9-8cca-00000e2511c8.html
Breaking the mould
By Chrystia Freeland
Published: January 7 2005 17:43 | Last updated: January 7 2005 17:43
Ukraine is one of Europe’s great submerged nations. A thread of Ukrainian statehood can be traced back to mighty 10th century Kievan Rus, sovereign over all of the eastern Slavic lands, through to the 17th-century Cossacks, who briefly asserted their independence from Poland only to lose it to Russia, and on to flickers of national independence at the time of the Bolshevik Revolution and the second world war. But to outside eyes, this iconic national narrative was overshadowed by the more obvious reality of Ukraine’s imperial overlords - Poland, Austria-Hungary, Imperial Russia, the Soviet Union.
Yet beneath this cloak of invisibility, the idea of Ukraine as a separate state continued to germinate, emerging with particular strength in the 19th century among its proselytising, educated intelligentsia. Then, as now, Ukrainian identity was as much about making a personal and political choice as it was an ethnic or historical fact: this multi-ethnic and historically divided land did not lend itself to a single interpretation. With the Soviet takeover of central and eastern Ukraine, and then, with the second world war, of the formerly Polish territories that are now western Ukraine, choosing to be Ukrainian became ever more marginal and dangerous. The notion of Ukraine went underground, while abroad those Ukrainians who managed to escape Soviet rule nurtured their nation’s emblems - language, history, culture - with a zeal that often seemed absurd to outsiders.
In 1991 as the Soviet Union began to crumble, this secret history of opposition suddenly burst above ground. Ukraine’s national intelligentsia, inspired by the dissidents released from Soviet prison camps and armed with the histories and encyclopedias written by Ukrainian emigres, spearheaded a national protest movement that was one of the catalysts of the final collapse of the USSR. Those who had doubted Ukraine’s existence weren’t altogether wrong, though. Ukraine’s national identity, never certain and further blurred by decades of Soviet repression, was extremely fragile. To secure its emergence as a separate state, the leaders of Ukraine’s national democratic movement - people who shared the background and politics of the leaders of eastern Europe’s 1989 revolution - made a pact with the country’s Soviet-era communist elite. If the nomenklatura backed independence, it could stay in power. As one Ukrainian dissident, freshly released from prison, explained to me in the early 1990s when I asked him how he could make an alliance with his former jailers: “Let them be Communists, let them be dictators, let them build their own Ukrainian prison camps. At least they will be our Communists, our dictators, our prisons.”
Over the past few years, as outgoing president Leonid Kuchma’s administration became ever more mired in corruption and inclined to authoritarianism, that seemed to be precisely what was happening. Had Ukraine’s neo-authoritarian post-Soviet regime succeeded in entrenching its rule with the coronation of prime minister Viktor Yanukovich, its candidate in the November presidential elections, this is the Ukraine they would have created: nominally independent, explicitly unfree. That effort failed when opposition leader Viktor Yushchenko was elected on Boxing Day - Kuchma’s state was too weak to sustain itself and civil society was too strong to be denied.
Why was the Kuchma regime, for all its crudity and casual ugliness, hollow? First, the Ukrainian authorities inherited only the branch plants of the repressive machinery of the USSR, not the headquarters that are making their fury at the collapse of Soviet communism so powerfully felt in Moscow today.
Second, for all its corruption, Ukraine’s privatisation process dispersed economic power much more broadly than Russia’s. The difference is summed up by a single economic indicator: over the past two years, the engineering sector in Ukraine has been growing by about 30 per cent a year. In Russia, the rate is about 12 per cent. As Anders Aslund, an economist who follows both Ukraine and Russia closely, explained to me over breakfast in Kiev: “In Ukraine, the engineering business is owned by independent people who develop those businesses. In Russia, it is owned by the oligarchs.”
Third, the Ukrainian political elite was privately lukewarm in its support for Yanukovich - its official candidate - and not particularly hostile to Yushchenko, a popular former prime minister and central bank chief. Indeed, at a personal level, much of Kiev officialdom felt more comfortable with the cultivated and technically skilled opposition leader than with the rough, proletarian Yanukovich. This sympathy became apparent in the early days of the protests as swathes of the establishment, from the Kiev city government to the diplomatic service, defected to the opposition.
Fourth, unlike Russia, Ukraine has no lost empire to mourn. In the end, despite the urgings of his prime minister, some of his security chiefs and some of his regional henchmen, Kuchma did not turn his tanks on his people. With no glorious imperial restoration to tempt him, he chose to go down in history as the midwife of Ukrainian democracy, however reluctant, rather than the butcher of Kiev’s Independence Square.
He bowed to the will of the Ukrainian people whose collective strength - so obvious now, barely suspected before the vote on November 21 - was the main reason the “Orange Revolution” succeeded. Neither a national struggle, nor an economic one, Ukraine’s revolt this autumn was the uprising of a people at last secure enough in their identity and confident enough about their material welfare to demand to be treated like citizens, not serfs. For the first time in Ukrainian history, the big and traditionally divisive question of statehood was resolved. Ukrainian civil society was also bolstered by what has been dubbed the “distance to Dusseldorf” factor - shorthand for geographic proximity to the west. With EU enlargement last May, the west arrived at Ukraine’s border, and it has acted as a powerful model and lure. Hundreds of thousands, if not millions, of young Ukrainians are now travelling west to work and study. With each of the letters home accompanying their cash remittances, and with their eventual return, they bring back knowledge of a different way of life.
This way of life - described by Ukrainians as “European” but really the relationship between state and individual that underpins all western democracies - inspired the Orange Revolution. Aslund calls it “Ukraine’s 1848 - a true bourgeois revolution.” A member of that petit bourgeoisie is Oleksandr Tkachenko, who over the past decade and a half of our friendship has risen from being a lowly fixer for Reuters to a prosperous television executive. He saw the protesters as the modern incarnation of a Ukrainian national archetype, the kulak peasant small-holders who historically formed the backbone of Ukrainian provincial society and whom Stalin had tried to wipe out. “This is the revolution of good burghers, of the well-dressed, well-spoken Kievites. They already have money. What they need is freedom for themselves, their businesses and their children,” says Tkachenko.
Ukrainians are now busily creating a new set of myths to define and sustain the transformed nation they believe their protests have forged. In his speeches to the crowds during their 17-day vigil in Independence Square, Yushchenko often spoke of democratic episodes from Ukrainian history, including Pylyp Orlyk’s constitution of 1710 limiting his powers as Cossack ruler. An odd choice of topic, it might seem, for a 21st century political campaign whose unofficial anthem was a hip-hop song and which was co-ordinated by internet and mobile phone. But Yushchenko’s discourses were part of the larger democratic reimagining of Ukraine as a free, liberal and “European” nation. The 44 per cent of voters who backed Yanukovich in the December 26 run-off shows that not all Ukrainians buy into this vision. Some, especially in the east, still cleave to a more Soviet, Russophilic identity. But Russia’s aggressive role in backing the outgoing regime has produced an explicitly pro-Ukrainian backlash that is strikingly audible on the Russified streets of Kiev. Since November 21, the capital has suddenly started to speak Ukrainian - a language everyone in Ukraine understands, but may not be accustomed to using. Like the ubiquitous orange scarves and arm-bands, the language, at least for the moment, has become a symbol of democracy.
For countries to Ukraine’s west, the Orange Revolution represents both an opportunity and a challenge. The Poles, in particular, have been swift to grasp the significance of developments in Ukraine and to offer moral and practical support. Solidarity veteran Lech Walesa joined protesters in Independence Square; Polish president Aleksandr Kwasniewski was one of the leaders of the international mediation effort that helped avert a violent crackdown; Gazeta Wyborcza, one of Poland’s first independent newspapers, produced a special edition, in Ukrainian, devoted to the Orange Revolution. Their enthusiasm was recognition of the fact that Europe’s dividing line between democracy and authoritarianism is moving from Ukraine’s western border to its eastern one.
The best way to secure that border, from Poland’s perspective, is to put Ukraine on the path to EU membership and eventually to bring it fully into the union. That is a project sure to send a chill down the spines of some Eurocrats and politicians further west, for whom the prospect of a democratic Ukraine eager to join the European club is less delightful. It is not so long since Romano Prodi, speaking as president of the European Commission, declared that Ukraine had as much reason to be in the EU as New Zealand. Europe is still struggling to absorb the 10 eastern European accession states, is riven by the emotional debate over Turkey and is scrambling to establish a secure post-war order in the Balkans. For many European leaders, the sudden emergence of Ukraine as a credible, democratic European state seems more like a problem than a solution. This view is particularly strong among countries such as France, Italy, Spain and possibly Germany, for which the project of deepening ties between core members of the community is more important than broadening European values ever further east and south - and which fear antagonising Russia.
The difficulty for the deepeners is that Ukraine, undeniably geographically, culturally, religiously and historically a part of Europe, is now claiming political and moral membership as well. Kuchma’s Ukraine had been easy enough to dismiss. As Yushchenko admitted to me in a conversation before the final ballot: “Europe had some real and understandable reservations about Ukraine. Can Europe co-operate with a criminal regime and call it a partner? Can Europe work with a country dominated by a black-market economy? Can Europe work with a country without the rule of law?” But now, Yushchenko continued, “we are walking the not-very-easy path to democracy... we have shown we are a different country, we are a different people. It is a unique demonstration that here we have a civil society. The nation has paid a high price to be able to say that this is a European country.” Soon, he said, it would be up to Europe to take “real, concrete steps in response to our democracy”.
Europe’s broadeners can see Yushchenko’s point. For them, by exerting the seductive force of its own example, Europe has inspired the shift of a country larger than France and with 48 million inhabitants from authoritarianism to democracy. This is the vision of those who see the EU as a democratic, voluntary empire, expanding through the lure of membership. Ukraine, never offered that lure but determined to become worthy of it, is the latest example of its power.
”It is very exciting, it is very uplifting, to see Europe’s unquenchable desire for freedom,” says Denis MacShane, Britain’s Minister for Europe. “I don’t see how anyone under any circumstances can deny that Ukraine is a European country. If Ukraine announces that it has European ambitions, we ought to welcome it.”
The Orange Revolution has also subtly influenced relations between Europe and the US. In their surprisingly robust and concerted defence of Ukrainians’ right to a fair election, the Bush administration and the EU, in political scientist Robert Kagan’s lovely phrase, “committed a flagrant act of transatlantic co-operation”. As MacShane put it: “The crisis in Ukraine has helped to reconnect Europe with the US. It has made us understand that our values are a lot more similar and more profound than the Iraq crisis may have made us think.”
If the west is (generally) welcoming, the east is sour. Russia’s leadership bet heavily on the loser in Ukraine’s political contest. For the Kremlin, a Yanukovich victory was important for philosophical, political and geopolitical reasons. Philosophically, a triumph for “managed democracy” and state capitalism in Ukraine would have been a validation of Russia’s own renunciation of open democracy and free markets in favour of president Vladimir Putin’s increasingly overt neo-authoritarianism. Politically, installing the Kremlin’s man in Kiev would have been a victory for the neo-imperialist vision that Putin and his supporters increasingly have been propagating to shore up domestic support. Geopolitically, the Kremlin made its traditional calculation that vassals make better neighbours than independent states.
Guided by this logic, Russia backed Yanukovich with tremendous zeal. Putin visited Kiev twice in what essentially were campaign trail appearances for Yanukovich. Kremlin political consultants, relying on the same arsenal of techniques that had twice secured Putin’s election, were so central to Yanukovich’s election drive that even officials within the Kuchma establishment were enraged. Vasyl Baziv, the president’s deputy chief of staff, told me: “It hugely angered me when I walked through the presidential administration and saw how citizens of another state were lying on the divans and brutally forcing themselves into the state life of Ukraine.” Anders Aslund, the economist, estimates that Moscow spent $300m on the Ukrainian elections, a figure confirmed by a leading Russian oligarch. At a summertime meeting, Putin explicitly forbade Russia’s oligarchs, some of whom have democratic sympathies and strong connections with Ukraine, from contributing to Yushchenko’s campaign. Ultimately, Russia’s candidate failed because Russia’s example has lost its appeal for most Ukrainians. On a visit to London a year ago, my friend Oleksandr Tkachenko, the Kiev television executive, described to me the worldview of his teenage daughter. Like him, she spoke mostly Russian with her friends, though she listened to Ukrainian rock groups and studied at Ukrainian schools. But Russia, the country, held absolutely no interest for her. She had spent summer holidays travelling through Europe with her parents. Next on her wish-list was New York. Moscow, the dream destination of Oleksandr’s Soviet childhood, did not figure in her aspirations.
Ukraine’s public rejection of the Kremlin model is playing in Russia in two very different ways. For Putin and his neo-imperialist confreres, it is an enraging humiliation. They are insulted and angry: Gleb Pavlovsky, one of the architects of Putin’s rise to power in 2000 and a leader of the Russian political consultants sent to Ukraine, described the opposition’s orange as “the colour of children’s diarrhoea”. This fury has real cause. The triumph of western values in Ukraine is a significant check on Russia’s neo-imperialist ambitions: historically, the Russian empire has never existed without Ukraine. If Ukraine secures its position in the European political space, Russia’s post-Soviet sphere of influence shrinks to Belarus, the Caucasus and Central Asia - not much of an empire, even for a Russia that has accepted it will never regain its cold war super-power status.
Nor is it only the Russian elite that mourns the loss of imperial might. As Yegor Gaidar, the father of Russian market reforms and one of the country’s staunchest liberal democrats, admitted to me over breakfast in London: “It is a complex of the lost empire. This is a huge difference between us and all the other post-communist countries, apart from Serbia. Everyone else lost socialism and gained independence. We lost socialism and lost an empire.”
But Gaidar and other Russian democrats are also hopeful Ukraine will inspire another reaction. As he put it: “This is the first stone thrown at the edifice of Russia’s managed democracy.” He argues that the example of Ukraine will give Russians, particularly the younger ones, faith that their society, too, might prove capable of mustering the collective will to stand up for democracy.
The danger is that Putin - piqued by his personal humiliation in Ukraine, stung by the loss of empire and legitimately worried by Kiev’s democratic example - will pursue personal vengeance rather than national interest. Gaidar warned that the Kremlin’s reaction could be, “everyone has betrayed us, now we are a besieged fortress.” He hoped that the west could play a valuable role in averting this sort of “hysterical” reaction.
Insulating eastern Europe from Russian expansionism, securing democracy and free markets along Europe’s eastern arc, encouraging the erosion of the neo-authoritarian regimes that had seemed the inevitable successors of the Soviet Union, and all without unduly provoking a wounded Russia still bristling with nuclear weapons - that is the vast geopolitical agenda that the Orange Revolution has opened up for the world. Gaidar worries that the west may “sleep through it”. In contrast with made-in-America political projects such as Afghanistan or Iraq, he fears the western response might be to say, “we didn’t make your revolution, you did it yourselves, so now you figure it out.”
There is an alternative view. A recent essay in The New Yorker positively compared the success of America’s own soft power in Ukraine - the lustre of its example, a dribble of support for local NGOs - with the shambles its exercise of hard power has made of Iraq. You don’t have to buy into the contrast between the two to accept that homemade velvet revolutions can make as legitimate a claim on the world’s attention as violent regime change imposed from abroad.
The accidental hip-hop anthem of the Orange Revolution is an apt embodiment of what has been a spontaneous and united assertion in Ukraine:
We are not swine,
We are not goats,
We are Ukraine’s daughters and sons.
No, to falsification!
No, to manipulation!
No, no, no to lies!
Together we are many,
We cannot be overcome.
Its putative composers are Roman Kalyn and Roman Kostyuk, two thirtysomething would-be musicians - Kalyn has a day-job as a TV anchorman, Kostyuk as a sound engineer - from the western Ukrainian city of Ivano-Frankivsk. After the falsified November 21 vote, they recorded the slogans they had heard at their town square to a hip-hop beat and were soon singing it with their friends and fellow protesters. Someone - they don’t know who - sent it out on the internet and it was soon picked up by those singing and chanting in Kiev’s Independence Square.
”The Yushchenko people said they had been thinking that they needed such a song and then it just appeared,” Kalyn recalled. The pair haven’t earned a kopek from writing their country’s wildly popular new hymn, but they don’t seem to mind. “We wrote this song for the people,” Kostyuk explained. “Let them use it.”
Chrystia Freeland is deputy editor of the FT.
Breaking the mould
By Chrystia Freeland
Published: January 7 2005 17:43 | Last updated: January 7 2005 17:43
Ukraine is one of Europe’s great submerged nations. A thread of Ukrainian statehood can be traced back to mighty 10th century Kievan Rus, sovereign over all of the eastern Slavic lands, through to the 17th-century Cossacks, who briefly asserted their independence from Poland only to lose it to Russia, and on to flickers of national independence at the time of the Bolshevik Revolution and the second world war. But to outside eyes, this iconic national narrative was overshadowed by the more obvious reality of Ukraine’s imperial overlords - Poland, Austria-Hungary, Imperial Russia, the Soviet Union.
Yet beneath this cloak of invisibility, the idea of Ukraine as a separate state continued to germinate, emerging with particular strength in the 19th century among its proselytising, educated intelligentsia. Then, as now, Ukrainian identity was as much about making a personal and political choice as it was an ethnic or historical fact: this multi-ethnic and historically divided land did not lend itself to a single interpretation. With the Soviet takeover of central and eastern Ukraine, and then, with the second world war, of the formerly Polish territories that are now western Ukraine, choosing to be Ukrainian became ever more marginal and dangerous. The notion of Ukraine went underground, while abroad those Ukrainians who managed to escape Soviet rule nurtured their nation’s emblems - language, history, culture - with a zeal that often seemed absurd to outsiders.
In 1991 as the Soviet Union began to crumble, this secret history of opposition suddenly burst above ground. Ukraine’s national intelligentsia, inspired by the dissidents released from Soviet prison camps and armed with the histories and encyclopedias written by Ukrainian emigres, spearheaded a national protest movement that was one of the catalysts of the final collapse of the USSR. Those who had doubted Ukraine’s existence weren’t altogether wrong, though. Ukraine’s national identity, never certain and further blurred by decades of Soviet repression, was extremely fragile. To secure its emergence as a separate state, the leaders of Ukraine’s national democratic movement - people who shared the background and politics of the leaders of eastern Europe’s 1989 revolution - made a pact with the country’s Soviet-era communist elite. If the nomenklatura backed independence, it could stay in power. As one Ukrainian dissident, freshly released from prison, explained to me in the early 1990s when I asked him how he could make an alliance with his former jailers: “Let them be Communists, let them be dictators, let them build their own Ukrainian prison camps. At least they will be our Communists, our dictators, our prisons.”
Over the past few years, as outgoing president Leonid Kuchma’s administration became ever more mired in corruption and inclined to authoritarianism, that seemed to be precisely what was happening. Had Ukraine’s neo-authoritarian post-Soviet regime succeeded in entrenching its rule with the coronation of prime minister Viktor Yanukovich, its candidate in the November presidential elections, this is the Ukraine they would have created: nominally independent, explicitly unfree. That effort failed when opposition leader Viktor Yushchenko was elected on Boxing Day - Kuchma’s state was too weak to sustain itself and civil society was too strong to be denied.
Why was the Kuchma regime, for all its crudity and casual ugliness, hollow? First, the Ukrainian authorities inherited only the branch plants of the repressive machinery of the USSR, not the headquarters that are making their fury at the collapse of Soviet communism so powerfully felt in Moscow today.
Second, for all its corruption, Ukraine’s privatisation process dispersed economic power much more broadly than Russia’s. The difference is summed up by a single economic indicator: over the past two years, the engineering sector in Ukraine has been growing by about 30 per cent a year. In Russia, the rate is about 12 per cent. As Anders Aslund, an economist who follows both Ukraine and Russia closely, explained to me over breakfast in Kiev: “In Ukraine, the engineering business is owned by independent people who develop those businesses. In Russia, it is owned by the oligarchs.”
Third, the Ukrainian political elite was privately lukewarm in its support for Yanukovich - its official candidate - and not particularly hostile to Yushchenko, a popular former prime minister and central bank chief. Indeed, at a personal level, much of Kiev officialdom felt more comfortable with the cultivated and technically skilled opposition leader than with the rough, proletarian Yanukovich. This sympathy became apparent in the early days of the protests as swathes of the establishment, from the Kiev city government to the diplomatic service, defected to the opposition.
Fourth, unlike Russia, Ukraine has no lost empire to mourn. In the end, despite the urgings of his prime minister, some of his security chiefs and some of his regional henchmen, Kuchma did not turn his tanks on his people. With no glorious imperial restoration to tempt him, he chose to go down in history as the midwife of Ukrainian democracy, however reluctant, rather than the butcher of Kiev’s Independence Square.
He bowed to the will of the Ukrainian people whose collective strength - so obvious now, barely suspected before the vote on November 21 - was the main reason the “Orange Revolution” succeeded. Neither a national struggle, nor an economic one, Ukraine’s revolt this autumn was the uprising of a people at last secure enough in their identity and confident enough about their material welfare to demand to be treated like citizens, not serfs. For the first time in Ukrainian history, the big and traditionally divisive question of statehood was resolved. Ukrainian civil society was also bolstered by what has been dubbed the “distance to Dusseldorf” factor - shorthand for geographic proximity to the west. With EU enlargement last May, the west arrived at Ukraine’s border, and it has acted as a powerful model and lure. Hundreds of thousands, if not millions, of young Ukrainians are now travelling west to work and study. With each of the letters home accompanying their cash remittances, and with their eventual return, they bring back knowledge of a different way of life.
This way of life - described by Ukrainians as “European” but really the relationship between state and individual that underpins all western democracies - inspired the Orange Revolution. Aslund calls it “Ukraine’s 1848 - a true bourgeois revolution.” A member of that petit bourgeoisie is Oleksandr Tkachenko, who over the past decade and a half of our friendship has risen from being a lowly fixer for Reuters to a prosperous television executive. He saw the protesters as the modern incarnation of a Ukrainian national archetype, the kulak peasant small-holders who historically formed the backbone of Ukrainian provincial society and whom Stalin had tried to wipe out. “This is the revolution of good burghers, of the well-dressed, well-spoken Kievites. They already have money. What they need is freedom for themselves, their businesses and their children,” says Tkachenko.
Ukrainians are now busily creating a new set of myths to define and sustain the transformed nation they believe their protests have forged. In his speeches to the crowds during their 17-day vigil in Independence Square, Yushchenko often spoke of democratic episodes from Ukrainian history, including Pylyp Orlyk’s constitution of 1710 limiting his powers as Cossack ruler. An odd choice of topic, it might seem, for a 21st century political campaign whose unofficial anthem was a hip-hop song and which was co-ordinated by internet and mobile phone. But Yushchenko’s discourses were part of the larger democratic reimagining of Ukraine as a free, liberal and “European” nation. The 44 per cent of voters who backed Yanukovich in the December 26 run-off shows that not all Ukrainians buy into this vision. Some, especially in the east, still cleave to a more Soviet, Russophilic identity. But Russia’s aggressive role in backing the outgoing regime has produced an explicitly pro-Ukrainian backlash that is strikingly audible on the Russified streets of Kiev. Since November 21, the capital has suddenly started to speak Ukrainian - a language everyone in Ukraine understands, but may not be accustomed to using. Like the ubiquitous orange scarves and arm-bands, the language, at least for the moment, has become a symbol of democracy.
For countries to Ukraine’s west, the Orange Revolution represents both an opportunity and a challenge. The Poles, in particular, have been swift to grasp the significance of developments in Ukraine and to offer moral and practical support. Solidarity veteran Lech Walesa joined protesters in Independence Square; Polish president Aleksandr Kwasniewski was one of the leaders of the international mediation effort that helped avert a violent crackdown; Gazeta Wyborcza, one of Poland’s first independent newspapers, produced a special edition, in Ukrainian, devoted to the Orange Revolution. Their enthusiasm was recognition of the fact that Europe’s dividing line between democracy and authoritarianism is moving from Ukraine’s western border to its eastern one.
The best way to secure that border, from Poland’s perspective, is to put Ukraine on the path to EU membership and eventually to bring it fully into the union. That is a project sure to send a chill down the spines of some Eurocrats and politicians further west, for whom the prospect of a democratic Ukraine eager to join the European club is less delightful. It is not so long since Romano Prodi, speaking as president of the European Commission, declared that Ukraine had as much reason to be in the EU as New Zealand. Europe is still struggling to absorb the 10 eastern European accession states, is riven by the emotional debate over Turkey and is scrambling to establish a secure post-war order in the Balkans. For many European leaders, the sudden emergence of Ukraine as a credible, democratic European state seems more like a problem than a solution. This view is particularly strong among countries such as France, Italy, Spain and possibly Germany, for which the project of deepening ties between core members of the community is more important than broadening European values ever further east and south - and which fear antagonising Russia.
The difficulty for the deepeners is that Ukraine, undeniably geographically, culturally, religiously and historically a part of Europe, is now claiming political and moral membership as well. Kuchma’s Ukraine had been easy enough to dismiss. As Yushchenko admitted to me in a conversation before the final ballot: “Europe had some real and understandable reservations about Ukraine. Can Europe co-operate with a criminal regime and call it a partner? Can Europe work with a country dominated by a black-market economy? Can Europe work with a country without the rule of law?” But now, Yushchenko continued, “we are walking the not-very-easy path to democracy... we have shown we are a different country, we are a different people. It is a unique demonstration that here we have a civil society. The nation has paid a high price to be able to say that this is a European country.” Soon, he said, it would be up to Europe to take “real, concrete steps in response to our democracy”.
Europe’s broadeners can see Yushchenko’s point. For them, by exerting the seductive force of its own example, Europe has inspired the shift of a country larger than France and with 48 million inhabitants from authoritarianism to democracy. This is the vision of those who see the EU as a democratic, voluntary empire, expanding through the lure of membership. Ukraine, never offered that lure but determined to become worthy of it, is the latest example of its power.
”It is very exciting, it is very uplifting, to see Europe’s unquenchable desire for freedom,” says Denis MacShane, Britain’s Minister for Europe. “I don’t see how anyone under any circumstances can deny that Ukraine is a European country. If Ukraine announces that it has European ambitions, we ought to welcome it.”
The Orange Revolution has also subtly influenced relations between Europe and the US. In their surprisingly robust and concerted defence of Ukrainians’ right to a fair election, the Bush administration and the EU, in political scientist Robert Kagan’s lovely phrase, “committed a flagrant act of transatlantic co-operation”. As MacShane put it: “The crisis in Ukraine has helped to reconnect Europe with the US. It has made us understand that our values are a lot more similar and more profound than the Iraq crisis may have made us think.”
If the west is (generally) welcoming, the east is sour. Russia’s leadership bet heavily on the loser in Ukraine’s political contest. For the Kremlin, a Yanukovich victory was important for philosophical, political and geopolitical reasons. Philosophically, a triumph for “managed democracy” and state capitalism in Ukraine would have been a validation of Russia’s own renunciation of open democracy and free markets in favour of president Vladimir Putin’s increasingly overt neo-authoritarianism. Politically, installing the Kremlin’s man in Kiev would have been a victory for the neo-imperialist vision that Putin and his supporters increasingly have been propagating to shore up domestic support. Geopolitically, the Kremlin made its traditional calculation that vassals make better neighbours than independent states.
Guided by this logic, Russia backed Yanukovich with tremendous zeal. Putin visited Kiev twice in what essentially were campaign trail appearances for Yanukovich. Kremlin political consultants, relying on the same arsenal of techniques that had twice secured Putin’s election, were so central to Yanukovich’s election drive that even officials within the Kuchma establishment were enraged. Vasyl Baziv, the president’s deputy chief of staff, told me: “It hugely angered me when I walked through the presidential administration and saw how citizens of another state were lying on the divans and brutally forcing themselves into the state life of Ukraine.” Anders Aslund, the economist, estimates that Moscow spent $300m on the Ukrainian elections, a figure confirmed by a leading Russian oligarch. At a summertime meeting, Putin explicitly forbade Russia’s oligarchs, some of whom have democratic sympathies and strong connections with Ukraine, from contributing to Yushchenko’s campaign. Ultimately, Russia’s candidate failed because Russia’s example has lost its appeal for most Ukrainians. On a visit to London a year ago, my friend Oleksandr Tkachenko, the Kiev television executive, described to me the worldview of his teenage daughter. Like him, she spoke mostly Russian with her friends, though she listened to Ukrainian rock groups and studied at Ukrainian schools. But Russia, the country, held absolutely no interest for her. She had spent summer holidays travelling through Europe with her parents. Next on her wish-list was New York. Moscow, the dream destination of Oleksandr’s Soviet childhood, did not figure in her aspirations.
Ukraine’s public rejection of the Kremlin model is playing in Russia in two very different ways. For Putin and his neo-imperialist confreres, it is an enraging humiliation. They are insulted and angry: Gleb Pavlovsky, one of the architects of Putin’s rise to power in 2000 and a leader of the Russian political consultants sent to Ukraine, described the opposition’s orange as “the colour of children’s diarrhoea”. This fury has real cause. The triumph of western values in Ukraine is a significant check on Russia’s neo-imperialist ambitions: historically, the Russian empire has never existed without Ukraine. If Ukraine secures its position in the European political space, Russia’s post-Soviet sphere of influence shrinks to Belarus, the Caucasus and Central Asia - not much of an empire, even for a Russia that has accepted it will never regain its cold war super-power status.
Nor is it only the Russian elite that mourns the loss of imperial might. As Yegor Gaidar, the father of Russian market reforms and one of the country’s staunchest liberal democrats, admitted to me over breakfast in London: “It is a complex of the lost empire. This is a huge difference between us and all the other post-communist countries, apart from Serbia. Everyone else lost socialism and gained independence. We lost socialism and lost an empire.”
But Gaidar and other Russian democrats are also hopeful Ukraine will inspire another reaction. As he put it: “This is the first stone thrown at the edifice of Russia’s managed democracy.” He argues that the example of Ukraine will give Russians, particularly the younger ones, faith that their society, too, might prove capable of mustering the collective will to stand up for democracy.
The danger is that Putin - piqued by his personal humiliation in Ukraine, stung by the loss of empire and legitimately worried by Kiev’s democratic example - will pursue personal vengeance rather than national interest. Gaidar warned that the Kremlin’s reaction could be, “everyone has betrayed us, now we are a besieged fortress.” He hoped that the west could play a valuable role in averting this sort of “hysterical” reaction.
Insulating eastern Europe from Russian expansionism, securing democracy and free markets along Europe’s eastern arc, encouraging the erosion of the neo-authoritarian regimes that had seemed the inevitable successors of the Soviet Union, and all without unduly provoking a wounded Russia still bristling with nuclear weapons - that is the vast geopolitical agenda that the Orange Revolution has opened up for the world. Gaidar worries that the west may “sleep through it”. In contrast with made-in-America political projects such as Afghanistan or Iraq, he fears the western response might be to say, “we didn’t make your revolution, you did it yourselves, so now you figure it out.”
There is an alternative view. A recent essay in The New Yorker positively compared the success of America’s own soft power in Ukraine - the lustre of its example, a dribble of support for local NGOs - with the shambles its exercise of hard power has made of Iraq. You don’t have to buy into the contrast between the two to accept that homemade velvet revolutions can make as legitimate a claim on the world’s attention as violent regime change imposed from abroad.
The accidental hip-hop anthem of the Orange Revolution is an apt embodiment of what has been a spontaneous and united assertion in Ukraine:
We are not swine,
We are not goats,
We are Ukraine’s daughters and sons.
No, to falsification!
No, to manipulation!
No, no, no to lies!
Together we are many,
We cannot be overcome.
Its putative composers are Roman Kalyn and Roman Kostyuk, two thirtysomething would-be musicians - Kalyn has a day-job as a TV anchorman, Kostyuk as a sound engineer - from the western Ukrainian city of Ivano-Frankivsk. After the falsified November 21 vote, they recorded the slogans they had heard at their town square to a hip-hop beat and were soon singing it with their friends and fellow protesters. Someone - they don’t know who - sent it out on the internet and it was soon picked up by those singing and chanting in Kiev’s Independence Square.
”The Yushchenko people said they had been thinking that they needed such a song and then it just appeared,” Kalyn recalled. The pair haven’t earned a kopek from writing their country’s wildly popular new hymn, but they don’t seem to mind. “We wrote this song for the people,” Kostyuk explained. “Let them use it.”
Chrystia Freeland is deputy editor of the FT.
Відповіді
2005.01.08 | Сонора
Переклад тут
http://news.ft.com/cms/s/71719630-5f99-11d9-8cca-00000e2511c8.htmlВИЛАМУЮЧИСЬ ЗІ СТАРОЇ ФОРМИ
Христя Фріланд
Опубліковано: January 7 2005 17:43
Україна є одною з великих напівзатонулих націй Європи. Лінію української державности можна відслідкувати назад в часі до могутньої Київської Руси 10-го століття, яка була державою всіх східних слов'ян, через козаків 17-го століття, які на короткий час домоглися незалежности від Польщі лише щоби скоро втратити її Росії, і далі до спалахів національної незалежности під час більшовицької революції і другої світової війни. Але для зовнішнього спостерігача, цей іконописний сюжет був затьмарений більш очевидною реальністю імперських хазяїв України - Польщі, Австро-Угорщини, імперської Росії, Радянського Союзу.
Але десь під цією шапкою-невидимкою, ідея України як окремої держави продовжувала бродити, із особливою силою винирнувши в 19-му столітті серед її освіченої, шукаючої однодумців інтелігенції. Тоді - як і зараз - українська ідентичність була в такій же мірі особистим і політичним рішенням, як етнічним і історичним фактом: ця багато-етнічна і історично поділена земля не дозволяла якоїсь єдиної інтерпретації. Із захопленням Радами центральної та східної Україні, і потім, під час другої світової війни, колишніх польських територій, що складають теперішню Західну Україну, рішення бути українцем ставало все менш типовим і більш небезпечним. Поняття України пішло в підпілля, в той час як за кордоном ті українці, що змогли втікти від радянської влади плекали свої національні символи - мову, історію, культуру - із завзятістю яка часто здавалася абсурдною для чужаків.
В 1991 році, коли Радянський Союз почас руйнуватися, ця секретна історія оппозиції раптом опинилася на поверхні. Дисиденти, яких випустили з радянських виправних колоній, і які були озброєні історіями та енциклопедіями написаними в діаспорі, надихнули національну інтелігенцію України, яка стала на чолі національного руху протесту, що став одним з каталізаторів остаточного коллапсу СРСР. Але ті, хто сумнівався в існуванні України, помилялися не цілком. Українська національна ідентичність, що була завжди непевною і далі розмитою десятиліттями радянських репресій, була надзвичайно вразлива. Щоби забезпечими ствердження України як окремої держави, лідери її національно-демократичного руху - люди, біографія і погляди яких були подібні до лідерів революцій 1989 року в східній Європі - заключили пакт з комуністичною елітою радянської ери. Якщо номенклатура підтримала незалежність, вона могла залишатися при владі. Коли на початку 1990-х років я запитала одного з українських дисидентів, якого щойно випустили з в'язниці, як він міг домовитися із своїми колишніми тюремщиками, він мені пояснив: "Хай вони будуть комуністи, хай вони будуть диктатори, хай вони будуть свої власні українські виправні табори. Але принаймні вони будуть наші комуністи, наші диктатори, наші в'язниці."
За останні кілька років, адміністрація президента Леоніда Кучми, термін влади якого доходив кінця, ставала все більш заплямованою корупцією і схильною до авторитаризму, і здавалося, що в Україні відбувається саме це. Якби нео-авторитарний пост-радянський режим України досягнув успіху в цементуванні своєї влади через коронацію прем'єр-міністра Віктора Януковича, власного кандидата на президенських виборах в листопаді, це була б Україна, яку вони створили: номальнально незалежна, фактично невільна. Ті зусилля провалилися, коли лідер опозиції Віктор Ющенко був обраний у день після католицького Різдва - держава Кучми виявился надто слабкою, щоби підтримати себе і громадянське суспільство надто сильним, щоби його заперечувати.
Чому режим Кучми, попри всю свою грубезність і внормовану жахливіть, виявився порожнім? По-перше, українська влада отримала в спадок лише підрозділи репресивного апарату СРСР, а не керівні структури, які все ще не можуть пережити колапсу радянського комунізму, що дуже відчутно в Москві.
По-друге, попри всю корупцію, приватизаційний процес в Україні розпорошив економічну владу набагато ширше, ніж в Росії. Різницю можна підсумувати одним економічним індикатором: інжиніринговий сектор України зростає приблизно на 30% на рік. В Росії це лише десь 12%. Як пояснив мені Андерс Аслунд, економіст, який займається проблемами України і Росії, під час сніданку в Києві: в Україні, інжиніринговий бізнес належить незалежним особам, які будуть ці підприємства. В Росії цей бізнес належить олігархам.”
По-третє, українська політична еліта на приватному рівні не захоплювалася підтримкою Януковича - свого офіційного кандидата - і не була виняткого ворожою до Ющенка, який колись був популярним прем'єр-міністром і керівником центрального банку. Зокрема, на особистому рівні, багато хто з київської бюрократії відчували себе більш комфортабельно з вишуканим і технічно грамотним керівником опозиції, аніж з грубим пролетарем Януковичем. Ця симпатія проявилася в перші дні протестів, коли цілі шари номенклатури, починаючи з Київської міської адміністрації і закінчуючи Міністерством іноземних справ, перейшли на бік опозиції.
По-четверте, на відміну від Росії, Україна не втратила імперію, яку треба було оплакувати. В кінці кінців, попри заклики свого прем'єр-міністра, деяких зі своїх керівників служб безпеки і деяких з регіональних васалів, Кучма не повернув свої танки на свій народ. Реставрація славетної імперії не зваблювала його, і він обрав піти в історію як акушер української демократії, хоча й непослідовний, але не м'ясник київського Майдану Незалежности.
Він ухилився волі українського народу, чия колективна міць - що така очевидна зараз, але про яку заледве здогадувалися перед голосуванням 21-го листопада - була основною причиною успіху "Оранжевої Революції". Не будучи ані національною боротьбою, ані економічною, осінній переворот в Україні був повстанням людей, які нарешті були достатньо захищені своєю ідентичністю і достатньо впевнені в своєму матеріальному добробуті щоби вимагати ставлення до себе як до громадян, а не як до кріпаків. Вперше в українській історії, велике і традиційно розділююче питання державности було вирішено. Українське громадянське суспільство було також підтримано так званим фактором "відстані до Дюсельдорфа" - позначення географічної близькости до заходу. Із розширенням Евросоюзу в минулому травні, Захід прибув на кордони України, і він діяв як потужна модель поведінки і заклик. Сотні тисяч, якщо не мільйони молодих українців зараз подорожують на Захід на роботу і навчання. З кожним листом, який доданий до їхнії грошових переказів додому, і коли вони нарешті повертаються, вони приносять додому знання про інший спосіб життя.
Цей спосіб життя - який українці описують як "європейський", але по суті є стосунками держави й особи, що підпирає всі західні демократії - надихнув Оранжеву Революцію. Аслунд називає її "1848 рік України - справжня буржуазна революція". Одним з представників дрібної буржуазії Олександр Ткаченко, за останні десять з половиною років нашої дружби пройшов шлях від підручного Ройтерз до процвітаючого телевізійного службовця. Він бачив протестантів як сучасну інкарнацію українського національного архетипу, кулаків, сільських дрібновласників, які історично формували хребет українського провійнційного суспільства, і яких Сталін намагався винищити. “Це є революція добрих бюргерів, добре вдягнених, чистомовних киян. Вони вже мають гроші. Тепер їм потрібна свобода для себе, своїх бізнесів і своїх дітей," каже Ткаченко.
Українці зараз спішать творити новий набір міфів щоби визначити і підтримати трансформовану націю, яку вони вірять було викувано в протестах. В своїх промовах натовпам під час 17-денного стояння на Майдані Незалежности, Ющенко часто говорив про демократичні епізоди української історії, зокрема конституцію Пилипа Орлика, яка в 1710 році обмежила владу козацького гетьмана. Здавалося б, дивний вибір теми для політичної кампанії 21-го століття чиїм неофіційним гімном була хіп-хопівська пісня, кампанії, яку було координовано через інтернет і мобільні телефони. Але дискурси Ющенка були частиною більшої демократичної переробки іміджу України як вільної, ліберальної і "європейської" нації. 44% виборців, що підтримали Януковича в останньому раунді виборів 26-го грудня, показують, що не всі українці купуються на це. Деякі, особливо на сході, все ще линуть до більш радянської, русофільської ідентичности. Але агресивна роль Росії в підтримці старого режиму створило сильну протидії чіткої про-української спрямованости, що була виразно помітна на русифікованих вулицях Києва. З 21-го листопада, столиця раптом стала розмовляти українською - мовою, яку всі в Україні розуміють, але якою не всі призвичаєні розмовляти. Подібно до всюдисущих оранжевих шарфів і нарукавних пов'язок, мова - принаймні на якийсь час - стала символом демократії.
Для країн на захід від України, Оранжева Революція представляє і можливість, і виклик. Поляки, зокрема, дуже швидко зрозуміли важливість подій в Україні і запропонували моральну і практичну підтримку. Ветеран "Солідарности" Лех Валенса приєднався до протестантів на Майдані Незалежности; польський президент Александр Квасьнєвськи був одним з лідерів міжнародної групи посередників, яка допомогла запобігти насильства; Газета Виборча, одна з перших незалежних газет Польщі, надрукувала спеціальний випуск українською, який був присвячений Оранжевій Революції. Їхній ентузіазм був визнанням того факту, що поділяюча лінія Європи, лінія між демократією і авторитаризмом - руха.ться від західних кордонів України на її східні кордони.
Найкращим способом захистити цей кордон, з польської перспективи, це поставити Україну на шлях до членства в Евросоюзі і в кінці прийняти її повноправним членом. Від цього проекту мусіть піти мурашки по спинах деяких єврократів і політиків далі на захід, для який ідея демократичної України, яка хоче приєднатися до європейського клубу є менш ніж радісна. Не так давно Романо Проді, виступаючи як президент Європейської Комісії, заявив, що Україна має стільки же шансів бути прийнятою до Евросоюзу, скільки має Нова Зеландія. Європа все ще намагається переварити 10 східних приєднаних держав, і захоплена емоціними суперечками щодо Турції, і намагається встановити повоєнний порядок на Балканах. Для багатьох європейських лідерів, раптове виникнення України як реальної демократичної держави виглядає більш як проблема аніж як рішення. Цей погляд є особливо сильним у таких країнах як Франція, Італія, Іспанія і можливо Німеччина, для яких проект поглиблення зв'язків між основними членами товариства є більш важливим, ніж поширення європейських цінностей далі на схід і південь - і чим вони можуть антагонізувати Росію.
Проблема "поглиблювачів" полягає у тому, що Україна, яка географічно, культурно і історично є безперечно частиною Європи, тепер заявляє про політичне і моральне членство. Україну Кучми було досить легко ігнорувати. Як зізнався Ющенко в розмові зі мною перед останнім туром виборів, "Європа має реальні і зрозумілі сумніви щодо України. Чи може Європа взаємодіяти з кримінальним режимом і називати його партнером? Чи може Європа працювати з країною, в якій доміную чорний ринок? Чи може Європа працювати з країною, де не працюють закони?" Але тепер, продовжує Ющенко, “ми йдемо не дуже легким шляхом до демократії… ми показали, що ми є іншою країною, ми є іншим народом. Це є унікальна демонстрація того, що ми маємо громадянське суспільство. Нація заплатила велику ціну за право називатся європейською країною.” Скоро, сказав він, це буде вже черга Європи зробити "реальні, конкретні кроки у відповідь на нашу демократію".
"Поширювачі" Європи розуміють точку зору Ющенка. Для них, звабливою силою власного прикладу, Європа надихнула зсув країни, яка більша за Францію і з населенням в 48 мільйонів від авторитаризму до демократії. Це є бачення тих, хто розуміє Евросоюз як демократичну, добровільну імперію, що поширюється через принади членства. Україна, якій ніколи не було запропоновано цей стимул, і яка настановила стати його вартою, є останнім прикладом цієї сили.
”Це дуже захоплює, це дуже надихає, бачити ненаситне бажання свободи в Європі", каже Деніс МакШейн, британській міністр у справах Європи. “Я не бачу як будь-хто за будь-яких обставин може відмовити визнанню України європейською країною. Якщо Україна оголосить свою європейську амбіцію, ми маємо моральний обов'язок її підтримати.”
Оранжева Революція також непомітно вплинула на відносини між Європою і США. В їхній надивовиж потужному і узгодженому захисті права українців на вільні вибори, адміністрація Буша і Євросоюз, за чудовим висловом політичного науковця Роберта Кагана, "здійсніли разючий акт трансатлантичної кооперації". Як сказав МакШейн: “Криза в Україні допомогла Європі знову з'єднатися зі США. Вона змусила нас зрозуміти, що наші цінності є набагато подібнішими і важливішими, ніж ми могли думати за іракської кризи".
Якщо Захід (в цілому) доброзичливий, Схід є ображеним. Керівництво Росії поставило дуже багато на того, хто програв вибори в Україні. Для Кремля, перемога Януковича була важливою з філософських, політичних і геополітичних міркувань. Філософськи, такий тріумф "керованої демократії" і державного капіталізму в Україні розглядався би як підтвердження російської власної відмови від відкритої демократії і вільних ринків на користь все більш очевидного нео-авторитаризму предизента Владіміра Путіна. Політично, встановлення кремлівської людини в Києві було би перемогою нео-імперської ідеології, яку Путін і його люди все частіше використовують, щоби отримати підтримку всередині Росії. Геополітично, Кремль традиційно вирішив, що мати сусідами васалів краще ніж незалежні країни.
Керована цією логікою, Росія підтримала Януковича з надзвичайною завзятістю. Путін відвідва Київ двічі у тому, що по суті було частиною передвиборчої кампанії на користь Януковича. Кремлівські політичні консультанти, покладаючись на той самий арсенал прийомів, який двічі забезпечив перемогу самого Путіна, були настільки центральними в кампанії Якуковича, що навіть службовці з оточення Кучми були розлючені. Василь Базів, заступник голови адміністрації президента, сказав мені: “Мене страшенно розсердило, коли я ходив в будівлі адміністраціїї і бачив як громадяни іншої держави возлежали на диванах і силою вламувалися в державне життя України." Андерс Аслунд, економіст, оцінив, що Москва витратила 300 мільйонів доларів на вибори в Україні, цифра, яку підтвердив один з провідних олігархів Росії. Влітку, Путін прямим текстом заборонив олігархам Росії, деякі з яких мають демократичні симпатії і сильні зв'язки з Україною, робити внески в фонд Ющенка. В кінці кінців, кандидат від Росії провалився тому, що приклад Росії втратив свою привабливість. Під час візиту в Лондон рік тому, мій друг Олександр Ткаченко, телевізійний службовець в Києві, описав мені розуміння світу своєї доньки-підлітка. Як і він сам, вона розмовляє переважно російською з друзями, хоча й слухає українські рок-групи і навчається українською в школі. Але Росія, як країна, зовсім її не цікавила. У літні канікули вона подорожувала Європою з батьками. Наступним у списку бажань був Нью-Йорк. Москва, напрямок мрій радянського дитинства Олександра, не фігурувало в її планах.
Публічна відмова України від кремлівської моделі матиме подвійний вплив на Росію. Для Путіна і його нео-імперіалістських радників, це безмірна ганьба. Вони ображені і розлючені. Глєб Павловський, один з архітекторів піднесення Путіна до влади в 2000 році і лідер російської групи політтехнологів в Україну, описав оранжевий колір опозиція як "колір дитячого поносу". Ця лють має реальну причину. Тріумф західних цінностей в Україні є важливим тестом нео-імперських амбіцій Росії: історично, російська імперія ніколи не існувала без України. Якщо Україна домагається свого місця в європейському політичному просторі, пост-радянська сфера впливу Росії скорочуються до Білорусі, Кавказу і Центральної Азії - не багато для імперії, навіть для Росії, яка погодилася, що вже ніколи не досягне статусу наддержави часів "холодної війни".
Але не лише російська еліта оплакує втрату імперської могутности. Як зізнався мені Єгор Гайдар, один з батьків російських ринкових реформ і один з найзапекліших лібералів країни, під час сніданку в Лондоні: "Це комплекс втраченої імперії. Є величезна різниця між нами і всіма іншими пост-комуністичними країнами, окрім Сербії. Всі втратили соціалізм але здобули незалежність. Ми втратили соціалізм і втратили імперію."
Але Гайдар і інші російські демократи також сподіваються, що Україна надихне і на іншу реакцію. Як він сказав: "Це перший камінь кинутий у фасад російської керованої демократії." Він доводить, що приклад України дасть росіянам, особливо молодим, віру, що їхнє суспільство також може виявитися здатним виростити колективну волю встати на захист демократії.
Небезпека в тому, що Путін - поранений особистою ганьбою в Україні, вражений втратою імперії і справедливо занепокоєний демократчним прикладом Києва - буде керуватися міркуваннями особистої помсти, аніж національними інтересами. Гайдар попередив, що реакцією Кремля може бути "нас всі зрадили, і тепер ми в оточеній ворогами фортеці". Він сподівається, що Захід може грати цінну роль у попередженні такої "істеричної" реакції.
Ізоляції східної Європи від російського експансіонізму, забезпечення демократії і вільних ринків вздовж східної арки Європи, заохочення ерозії нео-авторитарних режимів, які здавалося були неминучими спадкоємцями на теренах СРСР, і все це без неналежного провокування враженої Росії все це бряцаючої ядерною зброєю - це і є величезний геополітичний порядок денний, який Оранжева Революція відкрила для Заходу. Гайдар занепокоєний, що Захід може це "проспати". По контрасту з політичними проектами "зроблено в Америці" як Афганістан і Ірак, він побоюється, що відповідь заходу може бути "ми не робили вашу революцію, ви її зробили самі - тепер самі і розбирайтеся".
Є і альтернативна точка зору. У недавньому есеї в журналі Нью-Йоркек, успіх м'якої сили Америки в Україні (зваблення власним прикладом, дрибна підтримка місцевих недержавних організацій) був позитивно оцінений порівняно з проблемами демонстрації жорсткої сили в Іраку. Але і без такого порівняння зрозуміло, що саморобні оксамитові революції можуть бути не менш легітимною заявкою на увагу світу аніж насильницьке повалення режимів силами з-за кордону.
Хіп-хопівська піснія, що випадково стала гімном Оранжевої Революції, є чудовим втіленням цієї спонтанного і єдиного ствердження в Україні:
Ми не бидло,
Ми не козли,
Ми України
Доньки й сини.
Зараз чи ніколи,
Годі чекати.
Ми разом, нас багато,
Нас не подолати.
Вважається, що авторами гімну є Роман Калин і Роман Костюк, обом по тридцять з гаком, обоє колись хотіли бути музикантами - Калин э телеведучим, Костюк звуковий інженер із західноукраїнського міста Івано-Франківськ. Після фальсифікованого голосування 21-го листопада, вони записали лозунги, що вони були чули на міській площі, під ритм хіп-хопа, і скоро вже співали її разом з друзями і товаришами по протестах. Хтось - вони не знають хто - переслав її по інтернету і пісню скоро підібрали ті, хто співав і скандував на Майдані Незалежности в Києві.
"Люди Ющенка казали, що вони були думали про те, що їм потрібна така пісня, і тоді вона просто з'явилася", згадує Калин. Ці двоє не отримали ні копійки за написання шалено популярного гімну, але вони не заперечують. "Ми написали його для людей", пояснив Костюк. "Хай користаються"
Христя Фріланд є заступником редактора Файненшл Таймз.
2005.01.08 | ladalesia
Re: “Ukraine’s 1848 - a true bourgeois revolution.”
Pereklad okey, ale zaholovok ne toy!Breaking the mould == nemaye nichoho do dila z mokhom (moss) --
a "mould" tse tsvil' abo plisniava, ne mokh
tut v tsim razi -- breaking the mold -- krylatyi vyraz -- lamaty lyvarnu formu
znachyt' -- robyty shchos' v zovsim inshyi sposib, ne tak yak vse; radykal'na zmina; paradigm shift (to use an overused catch phrase) --- nu, po-maidanivs'ky, revoliutsiyna zmina
(nits ne maye do dila z mokhom, hrybamy, chy tsvilliu)
2005.01.08 | Сонора
Re: “Ukraine’s 1848 - a true bourgeois revolution.”
Пані, дякую за зауваження (мало часу було на переклад), але краще б ви запропонували свій заголовок.Поки поставив ВИЛАМУЮЧИСЬ ЗІ СТАРОЇ ФОРМИ
2005.01.08 | Максим’як
Re: Мабуть, тут, йдеться справді про крилатий вираз.
Але зміст його трохи інший - коли розбиваєш матрицю, то отримуєш на світ божий новий виріб, щось те, що досі не було видно, що сиділо всередині.Ламаючи матрицю.Розбивши матрицю.
Але варто шукати відповідний український крилатий вираз, типу "принцеса-жаба", щось не можу нічого пригадати.
Як на мене, то це не так важливо, бо зміст у кожному випадку зрозуміти легко і при таких заголовках.
2005.01.08 | ladalesia
Re: “Ukraine’s 1848 - a true bourgeois revolution.”
Zovsim dobryi zaholovok