02/15/2005 | Vitaliya

ПОМАРАНЧОВІ МЕТАМОРФОЗИ

Протягом кінця січня – початку лютого місяця 2005 року засоби масової інформації повідомили новину про те, що своїми зусиллями СБУ запобіла кровопролиттю у ніч з 27 на 28 листопада під час Помаранчової революції.
Ця інформація дуже здивувала моїх колег – офіцерів, які поруч зі мною знаходилися у ці драматичні дні на третьому поверсі в 325 кабінеті будинку профспілок на майдані Незалежності, №2, де ми створили громадський координаційний центр по роботі з військовими формуваннями при Комітеті національного порятунку з контактним телефоном 229-47-22.

Протягом 24 листопада – 19 грудня 2004 року ми цілодобово підтримували з’вязок з генералами і офіцерами МВС, Внутрішніх військ, ЗСУ, військової розвідкдки, СБУ, Національної академії оборони, відслідковували пересування військових підрозділів, зміни в їх дислокації, аналізували інформацію, що надходила, передавали її безпосередньо керівництву Комітету національного порятунку.
Поруч з нашим кабінетом були розташовані кабінети народних депутатів України Давіда Жванії, Юрія Луценка, Віктора Пинзеника, Павла Качура. Постійний з’вязок по мобільному телефону ми підтримували з народними депутатами України Юрієм Кармазіним, Головою Партії Захисників Вітчизни України, Олексієм Івченком, командувачем Народною гвардією, з Степаном Хмарою, Тарасом Стецьківим, з керівниками служб безпеки і громадського порядку різних рівнів: Володимиром Антонцем, Петром Головатенком, Юрієм Криворучком, Володимиром Чеповим. Задокументовану інформацію ми негайно передавали особисто і безпосередньо до приймальних Юлії Тимошенко, Олександра Зінченка, Віктора Ющенка.
Частими гостями в нашій кімнаті були народні депутати Михайло Косів, Георгій Манчуленко, Юрій Кармазін, які періодично чергували на Майдані, помічники цих та інших народних депутатів.
Таким чином, у нас не було браку каналів для своєчасного інформування про будь яку небезпеку вищого керівництва Комітету національного порятунку, Народного Президента Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, які підтримували прямий зв’язок з президентами дружніх держав.
Нас на той час хвилювало одне – як уникнути безвинних жертв, як захистити майдан і наших провідників. Тому ми склали план проведення переговорів з керівниками силових структур та організації протидії силовому варіанту влади, згідно з яким підтримували прямий зв’язок:
з колишнім нардепом Михайлом Ратушним, який мав блокувати вулиці вантажівками на маршрутах можливого пересування військ до Майдану;
з керівництвом міського тролейбусного управління, яке за нашою командою мало заблокувати вулиці тролейбусами;
з головою Київської міської організації Спілки офіцерів України Євгеном Лупаковим, в розпорядженні якого були до півтори тисячі мобілізованих офіцерів запасу постійної готовності та декілька сотен українського козацтва;
з Михайлом Хабаровим, головою Товариства Українських офіцерів, в розпорядженні якого також було до тисячі мобілізованих офіцерів запасу.
Я не кажу вже про нардепів Давида Жванію та Володимира Бондаренка, які мали мобільні сили протидії по Києву та області. Вони блокували озброєних металевою арматурою і деревяними бітами молодиків Суркіса у приміщеннях на стадіоні Динамо і інших спортивних базах та засланих козачків, які жирували в пансіонатах у передмісті Києва за кошт невідомого спонсора.
Нами з колишніх спецназівців, які були перевірені реальними військовими діями, був організований загін швидкого реагування під командою полковника Шайтанова. Так що не такі ми були вже безпорадні.
Пліч о пліч зі мною цілодобово чергували полковник Федик Лев Іванович, полковник Прінько Володимир Олексійович, капітан першого рангу Грищук Анатолій Іванович, майор Котенко Олександр Анатолійович. Тил нашої служби забезпечував справжній український козак Коваленко Іван Олександрович і його син Віталій, зубний лікар, який врятував не одного учасника Помаранчової революції від зубного болю, допомагали мої друзі-побратими Чуєшков Леонід Михайлович, Дробот Віталій Іванович, дружина Євгенія Михайлівна, діти.
Всі вони є справжніми патріотами та живими свідками всіх подій на Майдані та за його межами, зокрема подій 27, 28 і 29 листопада 2004 року і всі вони знають, що запобігти пролиттю крові наших громадян вдалося не зусиллями співробітників СБУ, а завдяки дії цілого ланцюга патріотів України вдалося запобігти кровопролиттю. Одні з них (прізища не називаю з етичних причин) не злякалися і повідомили на наш телефонний номер 229-47-22, що на 17.00 все керівництво Внутрішніх військ зібрано на нараду до командувача Внутрішніми військами, інші не злякалися і зателефонували нам, що внутрішні війська приведено у готовність, офіцери переодягнуті в форму сержантів і рядових, отримали зброю, набої, екіпіровку, вивели з боксів БТРи і чекають на команду щодо виходу наступом на Майдан.
Повідомили про це саме наші прості, але свідомі люди, вони не називали своїх прізвищ, знаю, що один з них був прапорщик, який видавав зброю зі складу. Він був схвильований, просив поквапитися з протидією військових.
Наша група одразу для перевірки достоменності наданої інформації перезвонили в декілька не пов’язаних між собою місць, у тому числі і до розвідки, і у штаб Внутрішніх військ. Все підтрердилося і ми негайно різними каналами зв’язку та через помічника Юлії Тимошенко Євгена Добряка поїнформували пані Юлю та Віктора Ющенка про зловісні наміри командування МВС.
Приблизно через годину–півтори нам повідомили, що Віктор Андрійович мав перемовини з Джорджем Бушом, іншими президентами. Допомагав йому Борис Тарасюк, а пані Юля вийшла безпосередньо на керівництво МВС і ультимативно їм заявила, що їй усе відомо про готовність спецназу, про зброю, про набої, що всі вони особисто будуть віддані під суд за свої антиконституційні дії проти Українського народу.
У відповідь генерали запевнили пані Юлю, що це просто планове навчання і вони навіть не сподівалися такого оберту справ, що вони негайно перенесуть це навчання на подальші терміни.
Ще пізніше нам повідомили, що дійсно була дана команда на роззброєння військ і на відбій готовності. Військові здали зброю і екіпіровку. БТРи було поставлено до боксів, люди відпущені по домівках.
Вже десь опівночі вийшовши з будинку на Майдан я з радістю почув голос пані Юлі з трибуни Майдану. Як завжди з гумором вона розповідала, що боятися міліцію не треба, наступу на Майдан не буде, міліція – з народом, ми будемо працювати у звичному режимі.
Можна трошки відпочити, – подумав я і попрямував додому...
Ось що відомо мені і моїм товаришам про події у ніч з 27 на 28 листопада 2004 року.
Проте зважуючи на згадані публікації, я роблю висновок, що головну роль у запобіганні кровопролиттю на Майдані зіграли самі учасники Помаранчової революції: і рядові, що були на робочому місці чи на майдані, і наші провідники, що стояли біля керма революції, тобто кожен на своєму місці і відповідно до своїх можливостей, а залучити до цих подій СБУ хочуть ті спритники, хто проти будь яких змін в Україні для всіх, бо вони вже біля корита, все налагоджено, все зхвачено – за все сплачено, тому для них шкідливі будь які зміни.
От тепер СБУ і має розібратися, а хто ж ці спритники з помаранчовими стрічками, що засмічують засоби масової інформації недостовірною інформацією.

Віталій Лазоркін, полковник у відставці, директор Громадського інституту стратегічних досліджень і впровадження перспективних програм “ПЕРСПЕКТИВА”