02/21/2005 | kuchmofob

ХТО ВІН, НОВИЙ МІНІСТР СЕЛА?

Усе починалося доволі просто. Батько – колгоспний бригадир і мати – охайна сільська жінка хотіли, щоб син був біля землі. А воно все складалося так, що інакше, мабуть, й бути не могло. Бо Гайки, маленьке сільце житомирського Полісся, в усі пори року було справжньою колискою для хлопчини, що із малолітства був залюблений у весь широкий світ. Їхня хата стоїть наче в центрі села, але водночас є й крайньою обабіч дороги, що попід верболозами веде у запашні поля, де із хлопцями пасуть вони худобу, у болотистих канавах ловлять в’юнів. А надвечір від корівників, де працює із три десятки дівчат і жінок, доноситься замрійлива: “там дівчина зустріла весну”.
До батька приходять люди, щоб записатися в чергу на роботу в тваринники. А він жартівник і каже: “А ну, заспівай. Голос маєш, слух є? У нас там справжній ансамбль...”
Гайки - село в дві вулиці, але гонорове. Дітям до школи ходити – через ліс у сусідню Катеринівку, і навіть цвинтар там. Але за дві межі від садиби Баранівських, у городі сусідів стоїть дуб, якому вже сотні літ, і хлопчаки з усієї округи з’їжджаються подивитися на те козацьке диво. І заздрять гайчанам, які можуть будь-коли залюбки залізти у прохолоду того дива. Як спустишся із дерева, наче могутнішим стаєш.
В іншому кінці Володарсько-Волинського району розкинулося село Топорище. Але тамтешній колгосп завжди в оперативних зведеннях значився на останньому місці. Господарство найкрупніше в окрузі, до складу його входить аж дев’ять населених пунктів. А толку катма. Усі польові роботи завершують останніми, дисципліни ніякої. Чорна економічна діра і просвітку з неї не видно.
Якось перший секретар райкому партії Петро Омельчак на колгоспні збори у Топорище привозить хлопчину-агронома із сусіднього села, щоб “посватати” в нові керівники колгоспу. А йому лише йшов двадцять другий рік. Та ще й кривеньким був той “жених”. Бо сталося так, що напередодні цієї події випадково зламав агроном ногу. Отож, вийшов він перед людей з паличкою, обіперся на неї. Колгоспники у крик: ”Ви за кого нас маєте? Що це вже робиться? Що ця дитина-інвалід тут зробити зможе? Давайте сюди кріпкого мужика”.
Від цієї події минає кілька років. Я завідую відділом землеробства у газеті “Сільські вісті”. І одного дня на запрошення Віктора Петровича Ситника, який був одним із керівників АПК України, приходжу в Раду Міністрів послухати, що виробничники розповідають про свою роботу, діляться досвідом, порушують болючі проблеми з життя села. Була тоді така форма навчання й обміну досвідом. І ось серед тих, хто виступав, упав на олівець молодий голова із Топорища – Олександр Баранівський. Було в його розповіді стільки енергії, напористості, бажання зробити краще, що зал у кінці виступу аплодував йому із п’яток хвилин. А я взяв згодом та й поїхав у Топорище. Щоб на власні журналістські очі переконатися в тому, що ж воно є насправді. Бо розповідати, переконався, О. Баранівський був мастак.
Те що побачив – справді здивувало, навіть приємно вразило. В господарстві була впроваджена бригадна система управління виробництвом. Підрозділи переведені на підряд. Всередині колгоспу – справжній ринок. А на календарі, зазначу, тільки-тільки початок вісімдесятих. Нове давало разючі результати. Колгосп успішно обійшов усіх сусідів по врожайності і ефективності виробництва. У кожному із дев’яти сіл будували дитячі садки, школи, будинки для спеціалістів. Олександр Петрович, молодий, енергійний, на міцних ногах, бо зламана правиця дуже швидко зажила, не сидів на одному місці. Він об’їздив замало не всі найкращі господарства Союзу, а найбільше бував у Прибалтиці, Білорусії. Звідти привозив запал нової енергії для дії, а також нові сорти і навіть культури на колгоспні поля. Бо багато читав і навчався передовому.
У Топорищах мені здалося, що я приїхав у колгоспне завтра. Все так було тут відлагоджено і до чудового організовано - просто, але надійно. Я у захоплені повернувся додому і за ніч написав статтю, яка згодом розмістилася на всю газетну полосу “Сільських вістей”. Називалася вона “П’ять років головування Олександра Баранівського”. Газета тоді виходила тиражем понад два мільйони примірників і її прочитали справді мільйони.
Він подзвонив десь за тиждень. І тільки сказав: “Що ти наробив?” Бо наступного дня після публікації статті приїхав у Топорище перший секретар обкому партії Василь Михайлович Кавун, а тоді хлинули не десятки, а просто таки сотні різноманітних делегацій. Олександр Петрович відкритий і уважний до всіх став переводити усі робочі дні на прийоми гостей. Йому було жаль часу, який доводилося буквально транжувати на казна-що. Але й від людей не ховався, бо знав, що у ролі шукача нового сам провів не один місяць у відрядженнях.
- Я приглянувся і побачив, - розповідав якось Василь Михайлович Кавун, - що для Олександра вже замало самого Топорища. Він виріс із меж одного колгоспу. У ньому проглядався масштабний керівник, мислячий і сміливий. Він був експериментатор. Рішучий і напористий, тому й запропонував посаду начальника райсільгоспуправління у Коростишеві, а згодом і першого секретаря райкому партії в Дзержинському. І це був правильний вибір. Він мене ніде ні разу не підвів...
Коли Олександра Баранівського обрали на чолі партійної організації, то він виявився наймолодшим першим секретарем райкому партії в усьому Радянському Союзі. А це був бурхливий і хвилюючий час. У Кремлі господарював Михайло Горбачов. Він хотів рішучих змін на селі, щоправда і сам не знав, як добитися їх. Ухил було взято на широке впровадження у виробництво різних форм бригадного підряду, створення фермерських господарств. А саме цим, ще до офіційного сигналу із Москви, став активно займатися у Дзержинському (нині – Романівському) районі Житомирщини молодий перший секретар. Ночами він узагальнював зроблене, писав кандидатську дисертацію із нових форм організації праці на селі на основі того, що вдалося і чого можна досягти, уникаючи зрівнялівки. Це була смілива економічна розвідка у завтра. З погляду міцного практика і гарно мислячої молодої людини.
Діди із київського ВАКу засміяли романтика від економіки. Мовляв, надто пафосною видалася дисертація, треба в корені все переробити, посилаючись на праці класиків марксизму-ленінізму. А він не погодився. І відправив екземпляр своєї праці президенту ВАСГНІЛ Олександру Никонову. Академік відповів дуже швидко і запросив приїхати до Москви. Три години він і ще декілька світил економічної думки із білокам’яної вислуховували Олександра Баранівського. Це було у стократ важливіше, ніж звичайний захист дисертації. Академікам довелося почути багато свіжих ідей і переконань. Сан Санич Ніконов обняв житомирського бунтівника при всіх. “Ви - молодець, - сказав схвально, - із вас будуть великі люди”.
Тільки встиг Олександр Петрович доїхати до Дзержинська, як його вже розшукували із київського ЦК. “Через два дні ви маєте бути у кабінеті Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова, - повідомили. - На зустрічі із провідними економістами і молодими практиками. Але перед цим свій виступ покажіть нам. Треба все узгодити, що ви там скажете...”
Перший райкому поїхав у Москву прямим поїздом із Житомира. Йому було бридко свої думки погоджувати із кимсь, говорити чужими фразами. Новий партійний бос у Житомирі В. Федоров, який замінив В. Кавуна, оцінив це, як жахливе порушення партійної дисципліни, спробував було підім’яти під себе молодого керівника. Почалися перевірки і розноси, безпричинна критика на активах і пленумах. Аж поки не сталася сутичка на лісовому перехресті.
Виїжджаючи у Дзержинськ В. Федоров сказав О. Баранівському одну лише фразу: “Зустрінь”.
Олександр Петрович чекав на машину обласного начальника обабіч траси на Баранівку, ліворуч до Дзержинського залишався десяток кілометрів. В. Федоров сидів у машині, по-царськи відкинувшись на м’яких подушках лискучого авто. Перед відкритими дверима машини стояв перший райкому і вислуховував дошкульні фрази про занедбаність марксистсько-ленінського навчання, про зниження росту членів КПРС, про його, О. Баранівського, начебто особисте надмірне захоплення економічними експериментами в господарствах, що нібито вело до капіталізації села. Слухаючи його Олександр Петрович то бліднув, то брався рум’янцем. Пальці зрадницьки хрускотіли в кулаках. А тоді не втримавшись, тихо, але з притиском сказав: “Геть із району”. Після паузи додав: “Крахобор”.
Після того В. Федоров десятою дорогою оминав дзержинські поля і села. Начебто забув про О. Баранівського. Зате зачастили прокурори й міліція. І не відомо чим би те все скінчилося, якби одного дня не завалився, розсипався великий Радянський Союз, не перестала існувати КПРС. О. Баранівський став представником Президента України в районі. Але дуже швидко розчарувався у новій владі.
За кілька років, протягом яких довелося йому керувати в поліському районі вдалося зробити надзвичайно багато. Було споруджено ряд нових самодостатніх переробних підприємств, прокладено десятки кілометрів асфальтових доріг, гуртовим способом побудовано районну лікарню, зведено ще із сотню об’єктів соціально-культурного побуту. В одному із сіл відкрито дільничну лікарню, проти чого активно виступало чиновництво. Він боровся за це, здавалося не на життя, а на смерть. Завдяки дисципліні й організованості, умілому добору культур і сортооновленню значно зросла врожайність полів, продуктивність громадського стада.
Через пів року по тому, як став представником Президента у районі, О. Баранівський зрозумів, що всі попередні потуги були хоч і не марними, але від тих старань уже не залишилося нічого. Все довкруги валилося, розрушалося буквально на очах. Економіка господарств, фермерів, району танула як сніг на сонці. Люди, які звикли до того, що з усіма своїми бідами можна було прийти до О. Баранівського і він завжди умів тому зарадити, вилаштовувалися буквально у черги під кабінетом. У всіх була одна проблема – хліба насущного. Як же ж можна було допомогти сотням і сотням, коли у самого за душею немає нічого? І було зрозуміло, що це лише початок розвалу.
Мабуть, він першим у новітній історії України привіз президенту Л. Кравчуку заяву на звільнення. Сказав: “Не хочу працювати в структурах виконавчої влади. Відпустіть мене...”
У вухах бриніли батькові слова: “Що ж це за влада така, якщо вона сама розорила людей? Люди зчорніли, ніхто на селі не заспіває. Поголів’я тварин колгоспних геть вирізали... Оце вже хазяї!”
Згодом О. Баранівський опинився в опозиції до влади. Долю свою пов’язав із партією соціалістів Олександра Мороза. Дуже швидко люди обрали його першим секретарем обкому СПУ. Партійна організація росла як на дріжджах, бо ім’я його стало добре відоме в області. Він ніколи й нікого не підводив. Тому йому вірили і горнулися до нього.
Особливо гостро, буквально за серце зачепила Олександра Петровича історія вбивства Георгія Гонгадзе. Бо й сам деяких час був на журналістській роботі в одній із центральних газет, а згодом редагував обласну газету соціалістів “Зірка надії”. Натерпівся знущань і переслідувань з боку можновладців за справедливі критичні виступи. Пізнав що називається боротьбу за свободу слова із середини. За одну з його блискучих публікацій прокуратура міста цілий рік вимагала пояснень, вдавалася до погроз. Але він не здався.
Коли на майдані Незалежності і Хрещатику було наметами позначено територію вільну від Л. Кучми, у Житомирі Олександр Баранівський проводив багатотисячні мітинги на підтримку дій Національного комітету порятунку на чолі з Олександром Морозом і Юлією Тимошенко. Тут теж під стінами обласної адміністрації було розбито велике наметове містечко. Але активному, непосидючому Олександру Петровичу було не до шмиги просто стояти циганським табором і все. Він жадав дій, активної розв’язки конфлікту поміж владою і розгніваним народом. І ось тут, у таборі, виникає ідея вирушити в похід на Київ. Пропозицію О. Баранівського підтримують усі.
Такого провінційний Житомир іще не бачив. На вулиці здіймалася хурделиця, але, здається, все місто спішило у центр. Тут на площі Корольова відбувся грандіозний мітинг, а потім тисячі й тисячі людей вилаштувалися у довжелезний живий коридор по якому із прапорами України, Соціалістичної партії впродовж вулиці Київської йшло півтори сотні активістів руху “За Україну без Кучми!” Попереду крокував перший секретар обкому СПУ Олександр Петрович Баранівський, за ним його друзі і однодумці. Люди під ноги на сніг кидали їм квіти і кричали: “Молодці!”, “Кучму на нари!” До бранців виходили люди з продуктами і валянками, рукавицями. А потім на виході із міста натовп скандував: “Вертайтеся з перемогою!”
Колона зникла у хурделиці, яка все сильнішала, а житомиряни за залізничним мостом на виході із обласного центру, все ще стояли і махали у слід руками.
Київська преса мовчала про цей похід мужності і виклику владі, а ось московська газета “УТРО.Ру” в ті зимові дні із захопленням писала: “150 житомирских оппозиционеров во главе с социалистом Александром Баранивским вот уже четвертые сутки идут сквозь леса и через населенные пункты, неся над головами острые протестные транспаранты против власти Л. Кучмы. На всем пути следования их встречают восторженные люди. В городе Коростышеве, который расположен на пути следования колонны, к протестантам присоединилась группа молодежи. Пополнения рядов происходит буквально каждый день. В колонну вливаются люди из лесных сел Житомирщины из деревень Киевщины, расположенных вдоль оживленной трассы Киев-Чоп. Встречные и машины, которые обгоняют процессию, поддерживают идущих клаксонами, многие останавливаются и предлагают материальную помощь. Люди хотя бы таким образом проявляют свою солидарность с идущими сквозь снег и холод.
Ночуют участники пешей ходы на столицу тут же, на обочине дороги, в лесах и лесополосах. Группа обоза выдвигается вперед на несколько десятков километров, которые планируется пройти за день, и готовит, благоустраивает площадку для отдыха шагающих в колонне. В распоряжении хозяйственников щиты, которыми на ночлег выстилаются палатки, на каждого припасен спальней мешок. С покупкой этого всего, как и продуктами питания для участников протестного марша помогли простые люди, обиженные на власть бизнесмены.
- С истории известен поход Махатмы Ганди, который организовал многотысячную соляную процессию против английской монополии, - говорит на ходу Александр Баранивский, высокий кареглазый первый секретарь обкома Соцпартии. – Тогда известно, индийские бедняки в жару за 24 дня и ночи прошли 200 километров и достигли Аравийского моря, начали варить соль из морской воды. Соляной бунт окончился обретением независимости Индии от многовекового английского порабощения. Нам же нужно пройти в стужу 135 километров. И решили мы преодолеть этот путь за семь суток. Цель одна – свержение режима Кучмы и построение свободного демократического государства. Мы хотим показать всем, что не остановимся ни перед какими препятствиями, добиваясь ненавистного режима. Я искренне верю в то, что с этой дороги начинается построение новой Украины – без бандитов у власти и олигархов…»
На сьому добу після виходу бранців із Житомира у моїй київській квартирі, пізно ввечері, пролунав дзвінок у двері.
- Повстанців на ніч приймете!? - бадьоро запитав Олександр Петрович.
Поруч із ним за дверима стояла стомлена дружина Олена, за нею другий секретар Житомирського обкому СПУ Михайло Зельманович Дімонт і його дружина Лариса. Дімонт ледве тримався на ногах. Коли він роззувся замість ступнів було криваве і синюшне місиво. Я кинувся було дзвонити на швидку, але Олександр Петрович зупинив: “Своїх людей я нікому не довіряю. Давайте переберемося до ванни, включай холодну воду, неси всі ліки, які є в хаті”, - сказав як наказав.
Ледь зоря повстанці були вже на ногах. Я відвіз їх у табір, який зупинився на околиці Києва, за Святошин. Коли вони всі виходили із авто, я мимоволі звернув увагу на те, як почувається Михайло Дімонт. Бо ж учора йому було геть таки зле. А проте зараз він виглядав зовсім бадьорим і навіть не прикульгував.
- О! – захоплено кажу Михайлові Зельмановичу, - то ви перед Кучмою навіть польку-бабочку нині, схоже, станцюєте, від учорашніх болячок не залишилося ні сліду...
- А хіба ж ви не знаєте, що наш Петрович, як колишній голова колгоспу вміє все – прийняти роди, зварити найсмачнішій борщ, найкраще заспівати, і зцілити людину також, - весело відповідав Михайло Зельманович.
Баранівський тим часом лаштував колону до завершального етапу походу. Був він бадьорий і усміхнений, поруч із ним крутився міліцейський полковник умовляючи вести так своїх людей, щоб не перекривати руху в столиці. Однак, скажу, що цього не вдалося уникнути. Київ житомирян зустрічав як героїв. Тисячі людей висипали на вулиці і ставали в колону, яку до майдану Незалежності вів Олександр Баранівський. На підході до Хрещатика це вже був загін у декілька тисяч осіб, яких радо зустрічав побратим Олександра Петровича, знаменитий лідер повстанських мас Юрій Луценко.
Далі, гадаю, усе всім відомо. Олександр Баранівський був сімнадцятим у списку СПУ на минулих парламентських виборах. Став народним депутатом України, очолював підкомітет з доходів Бюджетного комітету Верховної Ради. Був одним із найактивніших у сесійній залі з числа соціалістів, підготував за два з половиною роки депутатства декілька законопроектів, які переважно стосувалися проблем розвитку аграрного сектора економіки. Але справжньою його особистою перемогу на ниві законотворчості стало прийняття виписаного О. Баранівським закону про захист “дітей війни”. Закон був прийнятий Верховною Радою і затверджений главою держави в останні дні минулого року. Мільйони людей, які пройшли через сирітство у роки війни і по її закінчені, які набідувалися за своє життя найбільше за всі покоління з 1 січня 2006 року будуть частково прирівняні в пільгах до учасників Великої Вітчизняної війни. Вдячні громадяни утворили громадську організацію “Захист дітей війни” і обрали Олександра Баранівського її головою.
Такий він - міністр аграрної політики, міністр села. Упевнена в своїх силах, рішуча, вольова і напориста людина. Справжній лідер. Під його крилом село має ожити. Вірмо ж у це і всяко йому допомагаймо.


Олександр ГОРОБЕЦЬ.