Слідству Колесников потрібен живий.
04/14/2005 | Kvitko
Наївність наша – поряд з дурістю. Якщо перед нашими очима людина в краватці на білу сорочечку, то й вважаємо її за порядну, а може й інтелігентну. Стрижена ж голова без шиї на комірці спортивного прикиду свідчить про причетність цього виду умовного гомосапіенсу до відповідного роду занять. Точніше – до виду баньдюків.
У металевій клітці в залі суду Борис Колесников вже не виглядає таким респектабельним, як у кріслі керівника облради. І той-таки спортивний костюмчик йому нині більше пасує. А на вулиці оплачені захисники “незаконно репресованого” донецького лідера, фактично й не підозрюючи, що в дійсності відбувається за лаштунками картонної хатки, вибудованої регіональними наф-нафами, скандують: “Свободу жертві політичних утисків з боку нової влади”.
“Чому, якщо людина не знаходиться при посаді і не є членом опозиційної партії, то він рядовий карний злочинець, а якщо при посаді, та ще й в опозиційній партії, так відразу політичний в’язень?” Це вже слова заступника міністра внутрішніх справ України Геннадія Москаля. При цьому і одним з найвищих міліціонерів, й іншими важняками не згадується той факт, що Борис Колесников до сходження на найвищий обласний владний щабель ходив у спортивній уніформі по донецьких базарах з професійно розчепіреними пальцями.
Згадуючи події в бандитському Донецьку кількарічної давності, мавши нагоду бути свідком багатьох трагічних подій, знищень конкурентів, кримінальних розборок, зовсім не дивуюсь тій інформації, що витікає з тих-таки донбасівських структур, про “велике незадоволення” ситуацією, що нині складається навколо арешту Колесникова, з боку реального хазяїна того краю. Можливо саме наявною інформацією про загрозу життю Борису Колесникову керувалися керівники МВС, переводячи заарештованого з ІТТ до лук’янівського СІЗО.
А що, зайвий свідок діянь донецької мафії аж ніяк не входить у плани тамтешніх регіоналів. “Найкращий індієць – мертвий індієць”. Правоохоронцям не завадило б посилити охорону Бориса Колесникова. Бо можна повірити в реальність слів, що начебто сказав Ренат Ахметов про непевний язик свого подільника.
Може й сам поки що керівник донецької облради розуміє: його спасіння – якнайшвидше “щиросердне зізнання”.
Микола Квітко.
У металевій клітці в залі суду Борис Колесников вже не виглядає таким респектабельним, як у кріслі керівника облради. І той-таки спортивний костюмчик йому нині більше пасує. А на вулиці оплачені захисники “незаконно репресованого” донецького лідера, фактично й не підозрюючи, що в дійсності відбувається за лаштунками картонної хатки, вибудованої регіональними наф-нафами, скандують: “Свободу жертві політичних утисків з боку нової влади”.
“Чому, якщо людина не знаходиться при посаді і не є членом опозиційної партії, то він рядовий карний злочинець, а якщо при посаді, та ще й в опозиційній партії, так відразу політичний в’язень?” Це вже слова заступника міністра внутрішніх справ України Геннадія Москаля. При цьому і одним з найвищих міліціонерів, й іншими важняками не згадується той факт, що Борис Колесников до сходження на найвищий обласний владний щабель ходив у спортивній уніформі по донецьких базарах з професійно розчепіреними пальцями.
Згадуючи події в бандитському Донецьку кількарічної давності, мавши нагоду бути свідком багатьох трагічних подій, знищень конкурентів, кримінальних розборок, зовсім не дивуюсь тій інформації, що витікає з тих-таки донбасівських структур, про “велике незадоволення” ситуацією, що нині складається навколо арешту Колесникова, з боку реального хазяїна того краю. Можливо саме наявною інформацією про загрозу життю Борису Колесникову керувалися керівники МВС, переводячи заарештованого з ІТТ до лук’янівського СІЗО.
А що, зайвий свідок діянь донецької мафії аж ніяк не входить у плани тамтешніх регіоналів. “Найкращий індієць – мертвий індієць”. Правоохоронцям не завадило б посилити охорону Бориса Колесникова. Бо можна повірити в реальність слів, що начебто сказав Ренат Ахметов про непевний язик свого подільника.
Може й сам поки що керівник донецької облради розуміє: його спасіння – якнайшвидше “щиросердне зізнання”.
Микола Квітко.