05/15/2005 | Englishman

Багато вважає, що Мороз "опортуніст і кака", але факт залишається фактом- він і Соцпартія були важливими союзниками НУ на президентських виборах, і не відомо, як би склалася доля Ющенка, якби Мороз та Ко не підписали з ним меморандуму про співробітництво, однією умовою з яких була підтримка політичної реформи. Наскільки моральним є "кидання" партнерів? Наскільки це є допустимим для державного лідера, і який приклад політичної культури він подає співгромадянам? Я вже не кажу, що Ющенко неодноразово ПУБЛІЧНО обіцяв, що реформа буде проведена згідно досягнених у грудні домовленостей та рішень Верхової Ради.

*******************************************

АЛЬТЕР ЕГО

Сергій РАХМАНІН


Тема конституційної реформи несподівано для багатьох знову набула актуальності. Ще вчора оновлення Основного Закону здавалося справою вирішеною. Однак сьогодні з’явилися підстави для сумнівів.

«Замок в дверях? Мне это все равно. Стремящийся сбежать найдет окно…»

Щойно облаштувавшись у керівних кріслах, перші особи нової влади навперебій почали критикувати конституційні зміни, схвалені Верховною Радою 8 грудня 2004 року. Головним хулителем стала (як і передбачалося) прем’єр Тимошенко. Юлія Володимирівна ніколи не приховувала своєї симпатії до сильної президентської влади і в своєму неприйнятті реформи була послідовною й природною. Тож немає нічого дивного в тому, що глава Кабінету, не соромлячись, називає нові правила політичної гри «хаосом», «катастрофою» і «порушенням наріжного принципу поділу влади».

14 квітня, під час круглого столу з журналістами нашого тижневика, керівник центрального виконавчого органу заявила: група парламентаріїв оскаржуватиме легітимність грудневого рішення. Але при цьому зауважила: «Президент усі домовленості, що стосуються конституційної реформи, виконує». Застереження було досить симптоматичним.

З першою особою в уряді виявилася солідарною і друга. Наступного ж дня, 15 квітня, віце-прем’єр Анатолій Кінах подав свій голос на підтримку перегляду результатів конституційної реформи. «У перехідний період украй важливо, щоб у державі існувала жорстка вертикаль влади, безумовно, сформована демократичними методами», — процитувала прес-служба Кабміну виступ Анатолія Кириловича на конференції в Одесі.

Олександр Зінченко пішов іще далі. Того ж таки 15 квітня, виступаючи в Українській академії політичних наук, він заявив про необхідність проведення всеукраїнського референдуму щодо політреформи. «Про деякі речі Президент радитиметься безпосередньо з волевиявленням народу», — навела слова держсекретаря «Українська правда». Висловлювання Олександра Олексійовича не лише заінтригували, а й здивували. З одного боку, керівник президентського апарату повідомив, що не ставить під сумнів необхідність перерозподілу влади між її гілками. З іншого — зазначив: «У Президента мають бути чинники, які є у старому варіанті Конституції».

Нісенітниця якась виходить. Припустімо, що під «чинниками» Зінченко розуміє президентські повноваження (а що ще?). Якщо ці «чинники» мають бути такими, як «у старому варіанті Конституції», то це означає, що Президент свої повноваження зберігає. Що в такому випадку новий глава нової адміністрації розуміє під перерозподілом влади?

Своє ставлення до політреформи та можливості її перегляду ще раніше висловив секретар Ради національної безпеки. Досить цікаво, що Кінах у розмові з кореспондентом «ДТ» у середині квітня майже слово в слово повторив заявлене Порошенком наприкінці березня. Петро Олексійович також говорив про недосконалість реформи, про переваги президентської вертикалі та про необхідність її збереження на перехідний період. Який (від себе додамо) триває у нас уже майже чотирнадцять років і коли скінчиться — нікому не відомо.

Секретар Ради безпеки (цього разу — вже точнісінько як Тимошенко) запевняв, що Президент твердо дотримується укладених раніше домовленостей. А тому, стверджував Порошенко, ні Віктор Ющенко, ні члени його команди не ініціюватимуть перегляду грудневих рішень про зміну Конституції.

Проаналізувавши заяви провідних членів владної команди, можна було дійти простих висновків. Видавалося абсолютно очевидним, що соратники Президента:

— відверті противники конституційних змін;

— активно шукають механізм перегляду відповідних рішень;

— усвідомлюють, що формальним ініціатором ревізії грудневих угод не повинен виступати Президент.

Справді, чи може Ющенко очолити «хрестовий похід» проти реформи? Ні, оскільки раніше він узяв на себе публічне зобов’язання її провести. Відкрита зрада клятви здатна болісно вдарити по репутації.

Удавити небажане немовля прямо в колисці повинен хтось інший. Хто? Відповідь відшукати неважко. Скасувати раніше прийняте рішення можуть або Конституційний суд (єдиний тлумач Основного, а також усіх інших законів), або народ (єдине джерело влади). Рішення КС і всенародний референдум — ті ж самі засоби, до яких удавався попередник Ющенка, коли не знаходив інших аргументів нав’язати свою волю. Якщо Віктор Андрійович не погребує скористатися рецептом Леоніда Даниловича, це означатиме: влада змінилася ще менше, ніж здавалося донедавна. І раді б помилитися, але недавні висловлювання глави держави наводять на невеселі думки.

Після сенсаційних заяв Зінченка головний ідеолог конституційних змін Олександр Мороз зажадав від Ющенка пояснень. Віктор Андрійович надав їх швидко й охоче. 26 квітня на форумі представників місцевого самоврядування лідер країни заявив: «Не турбуйтеся так, Олександре Олександровичу! Рішення прийнято й підписано... Крапку поставлено». Й одразу додав: «Не залишімо тільки країну некерованою цими пакетами, цими розмінами...»

Незрозуміло, то «крапка» чи «не залишімо»?

Кілька днів по тому Віктор Андрійович дав масштабне інтерв’ю «Україні молодій» і заінтригував просунуту громадськість іще більше. Кореспондент газети поцікавився, чи була ініціатива Олександра Зінченка щодо референдуму озвучуванням позиції Президента. Ющенко відповів: «Це самодіяльність. Яку я розумію». Далі ще цікавіше: «Я вам даю слово: перегляду політреформи, референдуму або ще чогось там я не ініціюватиму. Але я чудово розумію, що будуть сили, які цих питань у спокої не залишать…»

На початку травня в ефірі двох головних каналів — УТ-1 та «1+1» — з’явилися ще два програмні інтерв’ю глави держави. На Першому національному Ющенко фактично повторює сказане журналістам «УМ»: «Мене не здивує, якщо ці ініціативи (щодо ревізії конституційних змін. — Ред.) з’являться на рівні політичних сил... Сам я цього не ініціюватиму. Заради громадського спокою». Окрім того, глава держави висловив припущення: юристи можуть дійти висновку, що процедура внесення правок до Основного Закону була не зовсім коректною.

На «1+1» гарант громадського спокою продемонстрував іще більший рівень відвертості. По-перше, він не виключив можливості проведення референдуму щодо політичної реформи. Більше того, власне, висловився на підтримку цього заходу: «Це — алібі, яке могло б використовуватися політичними силами як ключовий аргумент... Політреформа заслуговує на публічний перегляд — від ініціативи до ухвалення рішення у парламенті. Щоб кожна людина розуміла, про що депутати дискутують у Верховній Раді». По-друге, Ющенко пообіцяв не дивуватися, якщо якісь політичні сили подадуть до Конституційного суду запит про легітимність відповідного рішення парламенту.

Характерно, що у всіх згаданих інтерв’ю лідер держави як заклинання повторював три тези:

— він є противником схвалених парламентом конституційних змін, оскільки вони містять загрозу розосередження влади і втрати керованості країни;

— він розцінює підтримку реформи представниками опозиції як ціну, що її противники режиму заплатили за відмову влади застосовувати силу проти учасників помаранчевої революції;

— він вважає себе відповідальним політиком, а тому особисто не ініціюватиме перегляду досягнутих раніше домовленостей.

Утримаймося від прямих аналогій. Однак згадаймо: президент Леонід Кучма не мав жодного формального стосунку ні до сумно відомого референдуму п’ятирічної давності, ні до горезвісного рішення Конституційного суду про третій термін.

«Нас ждет с тобою новый долгий путь.
А то, что пройдено,
как страшный сон забудь…»

Підозрюємо, що небагато читачів тримають у пам’яті всі перипетії багаторічного конституційного процесу. Історія створення й удосконалення Основного Закону Української держави довга й повчальна. Та нині нас у цій історії цікавить лише один розділ, порівняно невеликий і відносно свіжий.

У теперішнього глави держави склалися дуже непрості стосунки з конституційною реформою. З більш-менш зрозумілою точкою зору Віктора Ющенка з цього приводу широкий загал зміг уперше ознайомитися у січні 2002-го. Напередодні чергової парламентської кампанії «Дзеркало тижня» провело опитування лідерів партій і блоків, які вважалися фаворитами перегонів. Із відповідей першого номера «Нашої України» випливало, що очолюване ним політичне об’єднання виступає за перегляд Конституції. Імовірні зміни Основного Закону, на думку Ющенка, мали:

— розширити сферу впливу уряду;

— посилити повноваження місцевої влади;

— запровадити механізм обрання губернаторів.

Водночас Віктор Андрійович називав оптимальною моделлю політичного устрою президентсько-парламентську республіку. Запам’ятаймо цю обставину і продовжимо екскурс у недавнє минуле.

У травні того ж року Ющенко виступив автором цікавої ініціативи. Лідер фракції «Наша Україна» запропонував усім зацікавленим депутатським об’єднанням підписати договір про спільні дії, якому відводилася роль фундаменту майбутньої парламентської коаліції. До договору додавався перелік документів, на розробці та ухваленні яких гіпотетичній коаліції слід було зосередитися.

Примітно, що першим у цьому списку значився законопроект під назвою «Про внесення змін і доповнень до Конституції України». У стислому поясненні зазначалося: головною метою цієї законотворчої розвідки має стати «надання парламентській більшості прав на формування персонального складу уряду і встановлення політичної відповідальності більшості за його діяльність». Окрім того, Ющенко та його соратники наполягали на першочерговому прийнятті законів про Президента і Кабінет міністрів, на обмеженні повноважень глави держави, спрощенні процедури імпічменту, а також законодавчому закріпленні статусу та компетенції органів, які створює Президент. За Віктором Андрійовичем закріпилася репутація прихильника парламентаризму. Але слава ця була недовгою.

Як і слід було очікувати, такі ідеї тоді не знайшли відгуку в переважної більшості колег. Розмови про політичну реформу на певний час утратили свою актуальність. Доки в лютому 2003-го в образі реформатора не постав Леонід Кучма, який черговий раз перейнявся побудовою двопалатного парламенту. Навряд чи є сенс перелічувати всі тодішні ініціативи Леоніда Даниловича. Та про одну все-таки згадаємо. Президент запропонував передбачити можливість ухвалення законів на всеукраїнському референдумі. Крім того, він оголосив про необхідність надання будь-яким рішенням референдуму статусу норм прямої дії.

Віктор Ющенко тоді виступив одним із головних критиків кучмівських ініціатив. Причому можливість забезпечення рішень референдуму вищою юридичною чинністю він назвав особливо небезпечним нововведенням. У ефірі «Громадського радіо» лідер «Нашої України» заявив: «Ми проти референдумів, зокрема референдумів прямої дії, коли, «звертаючись до народу», хтось збирається вносити прямі зміни до Конституції!» Запам’ятаємо й це.

Пізніше, не отримавши належного розуміння, Леонід Данилович звернувся до Конституційного суду з поданням про офіційне тлумачення статей Основного Закону, що стосуються референдуму. Глава держави захотів одержати чіткі відповіді на такі запитання:

— чи має народ (як єдине джерело влади) право ухвалювати на референдумі закони?

— чи потребують рішення всеукраїнського референдуму про закони затвердження або схвалення Верховною Радою?

Розгляду у цій справі не відбулося. Кучма свій законопроект відкликав. Однак не відкликав подання до Конституційного суду. Ця обставина — остання деталь, яку ми настійно рекомендуємо вам зафіксувати у своїй пам’яті.

Після того, як Леонід Данилович відмовився здавати на перевірку свій твір на конституційну тему, на конкурс було виставлено три нові проекти.

На той час Віктор Ющенко вже набуває звання головного критика політреформи, а його фракція — статусу передового загону опору конституційним перетворенням. Віктор Андрійович говорить про можливу модернізацію Основного Закону часто й багато. Оцінюючи три запропоновані варіанти зміни Конституції, він не особливо церемониться з добиранням слів. «Дурість», «шахрайство», «зрадництво» і «переворот» — найуживаніші епітети. У нестримному прагненні пропрезидентських фракцій переписати існуючі політичні правила гри лідер «Нашої України» вбачає лише інтригу. І не тільки він. Багато опонентів Леоніда Кучми сприймають «конституційну епопею» або як спробу режиму продовжити своє існування, або як прагнення влади позбавити Віктора Ющенка законної перемоги.

Віктор Андрійович невтомно повторює, що конституційні перетворення за рецептом влади — зразок несправедливої реформи. Але при цьому з численних і багатослівних заяв, коментарів, інтерв’ю взагалі неможливо було зрозуміти, яку ж реформу варто іменувати праведною. Все було б набагато простіше, якби Ющенко (як та ж таки Тимошенко) послідовно обстоював непорушність Конституції. Однак він досить регулярно заявляв, що Основний Закон потребує оновлення. Якого саме — і далі залишалося загадкою. Висловлювання Ющенка стосовно цього більше скидалися на революційні гасла, ніж на законотворчі ініціативи. Залишалося припустити одне з двох. Або Віктор Андрійович точно не знає, якими мають бути зміни. Або взагалі не хоче ніяких змін.

Жорсткі заяви, зроблені ним у серпні 2003-го, змушували схилятися до другого варіанта. Ющенко почав за здоров’я: «Із тим, що політична реформа назріла, згодні всі. Першими про те, що теперішня модель влади хибна і її треба змінювати, заявили саме опозиційні сили... Наступний президент повинен поступитися частиною своїх повноважень урядові...». Типовий реформаторський спіч, чи не так? Ні, не так. Тому що Віктор Андрійович відразу перейшов до «заупокійної частини»: «Для країни, яка переживає перехідний період, президентська модель управління більш ефективна... Щоб Основний Закон запрацював на повну силу, немає потреби його переписувати... Конституцію потрібно просто виконувати...»

Спробуй-но розберися. Теперішня модель влади є хибною чи ефективною? І що в такому разі розуміється під моделлю влади? Навіщо говорити, що реформа назріла, якщо можна її не проводити, а обмежитися дотриманням Конституції? Можливо, реформа не передбачає зміни Основного Закону? Можливо. Та яким чином Президент має поступитися частиною своїх повноважень уряду, якщо права та обов’язки як глави держави, так і Кабінету записані в Конституції?

2002-го кандидат у депутати Ющенко вважав за оптимальну модель політичного устрою президентсько-парламентську. 2003-го кандидат у президенти Ющенко вже віддавав перевагу президентській системі. Можливо, він не бачив різниці між двома цими поняттями? Можливо, хоча й сумно. Але 2002-го кандидат у депутати Ющенко ратував за оновлення Основного Закону. А 2003-го кандидат у президенти Ющенко вважав, що Конституцію «немає потреби переписувати».

Навесні 2004-го «Наша Україна» й особисто Ющенко докладають титанічних зусиль, аби проект «конституційна реформа» зазнав нищівного фіаско. Як тоді багатьом здавалося — остаточного. 8 квітня керівник «Нашої України» назве безуспішне голосування за проект №4105 перемогою демократії.

Однак уже через місяць в інтерв’ю «Українській правді» Віктор Андрійович заявляє: «Мені здається, найефективніше було б сформувати ще до виборів засади політичної реформи, час її реалізації, укласти політичні угоди з партнерами на її реалізацію в парламенті й довести ці документи до відома широкого загалу. Ще до виборів! Щоб ні в кого не склалося враження, що наступна влада може маніпулювати темою реформи...»

Проте більшість експертів вважали: на реформі можна ставити хрест.

«Монарший ум иною думой занят. Чем выше кресло, тем короче память…»

Але 6 листопада 2004-го Ющенко черговий раз усіх здивував. Цього дня вождь «НУ» (який вийшов у другий тур президентських виборів) підписав угоду з лідером СПУ Олександром Морозом. У обмін на підтримку соціалістів Ющенко несподівано для багатьох пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб іще один законопроект про внесення змін до Конституції (№4180) був ухвалений до 1 січня 2005 року і набрав чинності не пізніше 1 січня 2006 року.

Достеменно відомо, що деякі найближчі соратники умовляли вождя не робити такого кроку, вважаючи його дуже необачним. Підтримка Мороза не здавалася їм таким уже цінним трофеєм.

Втім, є підстави гадати, що в керманича помаранчевих були й інші причини розписатися у готовності підтримати реформу. В листопаді минулого року прихильників реформи в команді Ющенка було набагато більше, ніж у квітні. Частина наперсників кандидата (налякана цинізмом влади і ще не підбадьорена Майданом) відверто втратила віру в перемогу. І закликала (доки не пізно) засукавши рукави розпочати обрізання повноважень президента Януковича.

Окрім того, до близького оточення Віктора Андрійовича входило не так і мало (як це заведено вважати) абсолютно щирих прихильників переходу до парламентсько-президентської республіки. Їхнє голосування проти модернізації політичної системи у 2003—2004 рр. було частиною загальнокомандної гри, та аж ніяк не демонстрацією переконань. Таким чином, восени в коаліції «Сила народу» зросла кількість тих, хто, з різних причин, був за реформу. Можна припустити, що їхніх зусиль вистачило для подолання опору тих, хто був категорично проти, — Юлії Тимошенко, Івана Плюща або й самого Ющенка.

Це — припущення, не більше. Хоч би там як, Віктор Андрійович зробив свій вибір. І взяв на себе частину відповідальності за долю реформи. Менше ніж через місяць він удруге письмово обіцяє сприяти якнайшвидшому переписуванню Конституції.

Коротенько нагадаємо ситуацію. Попереду — «третій тур» виборів. Лідер опозиції — фаворит забігу. Проте його команда вважає найважливішими умовами майбутнього успіху негайне уточнення виборчого закону та оновлення складу ЦВК. (Насамперед ішлося про необхідність вигнання глави Центрвиборчкому Сергія Ківалова.)

Команда Ющенка оперативно підготувала необхідні законодавчі поправки, впровадження яких дозволить істотно знизити масштаб фальсифікацій. Відібрано кандидатури нових членів ЦВК. Вражені Майданом провладні фракції трохи «пом’якшали», проте остаточно не зломлені. Вони виявляють готовність голосувати за запропоновані нововведення лише в тому випадку, якщо опозиція підтримає конституційні зміни.

Радикально налаштована частина оточення майбутнього президента вмовляє його не йти на поступки. Їхні аргументи: ініціатива в руках Ющенка та Майдану, влада деморалізована. На думку противників домовленостей із режимом, Віктор Андрійович здатний перемогти всупереч недосконалому закону й одіозному Центрвиборчкому.

Проте Ющенко не хоче ризикувати. Ввечері 1 грудня 2004 року в Маріїнському палаці він підписує угоду з владою. У 4-му пункті договору зазначено: «Сторони дійшли згоди про ухвалення в пакеті з унесенням змін до Закону «Про вибори президента України» політичної реформи, що передбачає внесення змін у Конституцію України відповідно до проекту Закону № 4180...»

Чи щирий Ющенко, стверджуючи сьогодні, що підтримати реформу його примусила виключно «загроза громадянської війни, на порозі якої стояла нація»? Мабуть, не зовсім.

Перше. На думку цілого ряду людей (для яких Майдан був роботою, а не концертним майданчиком), 1 грудня реальної загрози силового варіанту вже не було. Тоді як справжніх причин, які спонукали Ющенка підписати маріїнські домовленості, на їхній погляд, було дві:

— бажання за будь-яку ціну одержати новий виборчий закон і новий склад ЦВК;

— точка зору закордонних спостерігачів, які вимагали від лідера опозиції йти на будь-які розумні поступки владі.

Згоден, теза суперечлива, проте вона має право на існування. І все-таки. 1 грудня ще не встигло стертися з пам’яті. Дві безсонні ночі, проведені у тривожному очікуванні цілком реального розгону, на той час були вже позаду. Повідомлення про домовленості в Маріїнському палаці викликало шок у багатьох соратників Ющенка (включно з тими, хто відповідав за контакти із силовиками). Пам’ятаю їх здивоване «Навіщо?! Менти ж поламалися, і Кучма вже «поплив»...»

Припускаю, хтось чогось міг і не знати. Що ж, переходимо до другого. Наголошуємо ще раз: уперше письмове зобов’язання підтримати законопроект №4180 Ющенко взяв на себе не в грудні, а в листопаді. І тоді, після підписання договору з Морозом, майбутній президент наводив зовсім інші аргументи. Бажання підтримати конституційні зміни він пояснив без будь-якого пафосу: «Наша Україна» була й залишається прихильником проведення політичної реформи».

То коли ж лукавив Віктор Андрійович — тоді чи тепер? Поставимо ще одне запитання, жорсткіше. Припустімо, Ющенко каже правду, коли заявляє: підтримати реформу його примусила загроза кровопролиття, що виникла після другого туру виборів. Чи означає це, що він не збирався виконувати обіцянку голосувати за реформу, дану Морозу перед другим туром і скріплену підписом?

«Ты раньше любила
стоять у окна. Теперь у тебя вместо окон стена…»

За три хвилини до полудня 8 грудня 2004 р. (рівно через вісім місяців після провалу законопроекту №4105) Верховна Рада майже одностайно підтримала проект №4180. Практично ідентичний за змістом відхиленому раніше.

Рішення було підтримане відразу 402 народними обранцями. «Наша Україна», у яку входить сто один нардеп, принесла на вівтар реформи 78 жертовних голосів. Голосу Віктора Ющенка серед них не було.

Відразу після історичного волевиявлення «речник» «Нашої України» Микола Томенко бадьоро повідомив пресі: «Це — єдино правильне рішення, оскільки для команди Ющенка принципово важливо, щоб нова влада відрізнялася від старої влади. Команда Ющенка показала, що вона бореться не за повноваження Ющенка, а за те, щоб Україна була єдиною демократичною державою... Кучма починав свою кар’єру з розширення своїх повноважень, Ющенко починає з домовленостей про розподіл повноважень...».

Про численні вади прийнятого конституційного закону тоді воліли багато не говорити.

А тим часом вади були очевидними. І річ навіть не в достоїнствах чи недоліках конкретного документа. Трохи підпсувала урочистість моменту та обставина, що доленосне голосування супроводжувалося грубим порушенням процедури.

Внесення змін до Конституції передбачає чітке дотримання суворих правил, старанно виписаних у самому Основному Законі. Там не було й не могло бути ані слова про якісь «пакети». А тим часом проект №4180 схвалили одночасно з іще двома документами — зі «шматком» іншого конституційного закону (№3207) та спеціально підготовленими правилами проведення «третього туру». Обговорення законопроекту не було, останні правки вносилися в останній момент, «на коліні». Відверто кажучи, переважна більшість депутатів просто не знали, за що голосують. Та, власне, вже й не хотіли знати. Одні смертельно втомилися, інші смертельно боялися. Втомлені боятися перебували того дня поза залою...

Відтоді Віктор Андрійович постійно давав зрозуміти, наскільки неприємна для нього нав’язана місія носія «реформи з чужого плеча». Однак при цьому постійно наголошував, що зберігає вірність даному раніше слову. Останній раз він заявив про це в березні.

А у квітні раптом з’ясувалося, що реформа, здається, накрилася. Очевидним це стало зовсім не після заяви Зінченка.

Пригадуєте згадане нами подання Леоніда Кучми до Конституційного суду? Ну те саме, в якому гарант (тепер уже колишній) цікавився, чи може народ на всенародному референдумі ухвалювати закони? Отож: 20 квітня прес-служба КС повідомила, що тлумачі Основного Закону розпочали розгляд цієї справи. Подання не було відкликане Віктором Андрійовичем. Після заяв Олександра Зінченка стало зрозуміло, чому.

В інтерв’ю «Україні молодій» Віктору Андрійовичу все-таки поставили це запитання. Пояснення Президента вийшло, м’яко кажучи, невиразним. Можливо, сенс ховався в останній фразі відповіді: «Я б сказав, що є прихильником, радше, тих моделей, у яких найбільш активно задіяна громада...»

Хочете вірте, хочете ні, та коли я читав ці слова, перед моїми очима постав підзабутий світлий образ Леоніда Даниловича. Я навіть інтонації його незабутні почув.

Безперечно, посилював враження редакційний вріз до інтерв’ю з Президентом, який наведу без жодних коментарів. Просто для того, щоб невтаємничені змогли насолодитися бездоганною карбованістю стилю: «Він — мудрий і стриманий — справді є верховним арбітром нації, і миротворцем, і естетом від державних інтересів. Причому — унікальним діячем, якого не надто цікавить обсяг повноважень...» Незнищенна лексика «солдатів революції». Справа яких живе і після сходження Кучми зі сцени. Живе і, здається, перемагає.

Не минуло і двох років відтоді, коли принциповий опозиціонер Ющенко ревно обурювався тим, як Леонід Кучма цинічно прикривається думкою народу. Не минуло і двох років із часу знаменитого «Ми проти референдумів, зокрема референдумів прямої дії...» Не минуло й року, як потенційний глава держави настільки ж щиро обіцяв не дати ані найменшої підстави думати, що «наступна влада може маніпулювати темою реформи...»

Чи така погана реформа, як стверджують її критики? Чи така хороша, як оспівують її захисники? Про переваги і вади ухвалених змін ми неодноразово писали й ще не раз напишемо. Але зараз ми намагаємося порівнювати не діючу Конституцію та її останню версію. Ми намагаємося зіставити слова і вчинки однієї й тієї самої людини. Намагаємося зрозуміти, чи справді політик, що примусив повірити в себе, вже встиг стати звично «мудрим і стриманим естетом», який гостро потребує активного залучення громади до питань законотворчості?

Ненависть до поверженого режиму була щирою. Ненависть до брехні завжди щира. Новий Президент обіцяв побудувати нову владу. Владу відповідальних політиків і здійсненних обіцянок.

2002-го Віктор Ющенко, ще не охолонувши від справді жорстоких передвиборних боїв, домагався якнайшвидшого прийняття законів про президента і Кабінет міністрів. Виборював право громадян обирати губернаторів і право парламенту призначати прем’єра. Вимагав обмеження повноважень глави держави і спрощення процедури імпічменту. Наполягав на законодавчому закріпленні статусу патронатних служб Президента і розмежуванні повноважень між ними та Кабміном. Нарікав на протидію влади й пишався тим, що його команда здатна розробити всі необхідні законопроекти.

І де ж ці законопроекти? Чому вони не стали законами? Хто або що заважає сьогодні, коли в руках — влада і право законодавчої ініціативи? Турботи, пов’язані з облаштуванням мистецького «Арсеналу»? Чи необхідність порадитися з громадою? Факт, що закон про Кабмін на референдумі пройде гладесенько-рівнесенько. Як і будь-який інший.

Та аж ніяк не факт, що це стане вибором народу.