ГИРІ Й КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ
05/16/2005 | rekun
Як людину, як громадянина, а не лише як професійного журналіста, мене вже протягом кількох останніх років турбує одна з наболілих для нашого суспільства проблем – хабарництво. Я вивчав це потворне явище, що пронизало наше українське суспільство, з різних боків. Брав участь у соціологічних дослідженнях, всіляких опитуваннях, анкетуваннях тощо.
Статистичні дані, отримані різними інституціями і оприлюднені в засобах масової інформації, відрізняючись деякими цифрами, все ж одностайні у своїх висновках: хабарі брали, беруть і будуть брати. Але такий стан справ з цією принадливою спокусою, який склався нині в Україні, – безпрецедентний, широкомасштабний, тотальний і загрозливий для безпеки існування самої української держави.
А спонукало мене до написання цього матеріалу не лише бажання вставити своїх п’ять копійок у обговорення теми, наболілої й близької вже лише з тієї причини, що багато разів сам вимушений був бути і об’єктом і суб’єктом цього кримінального дійства, а незгода з деякими тезами, викладеними в останній публікації на цю тему шанованої мною газети “Правда України” за 3 березня 2005 року “Деньги сдал – зачет принял” автора із Львова Валерія Панова.
Ні, не аналіз причин хабарництва, не намагання вказати деякі шляхи якщо не викорінення, то хоча б його зменшення, викликав мої сумніви. З цим у статті – повний порядок. І зовсім я не буду навіть намагатися спростовувати деякі занадто очевидні речі. Але можу категорично висловитися проти вельми спрощеного підходу до статистичних результатів соціологічних опитувань, які ні в якому разі не можна вважати об’єктивними. Більше того, публікуючи різні таблиці з “призовими” місцями, визначивши по суб’єктивним і здебільшого некоректним опитуванням відсотковість хабарництва у тих чи інших закладах, галузях, підприємствах, автори цих оприлюднень поза своїм бажанням роблять дуже кепську справу. Вони дають можливість тим, хто в “рейтингу” “зірок” виявився десь знизу, почуватися спокійніше й не панікувати, споглядаючи на “високий рівень” своїх сусідів, мовляв, ті он аж куди сягнули, нам ще туди йти і йти.
І йдуть, і не бояться, і совість їх не мучить. А ті, хто через свою “наукову” недолугість пришпандьорили тому чи іншому закладу супер-приз бути першим, про людей, що в цьому закладі працюють, не думають. Валідол з валеріаною, як засіб захисту від обмови, – слабенький аргумент. А ми ніяк не звикнемо до того, що обвинувальний вирок – то прерогатива лише суду.
Не заперечуючи сам факт наявності у навчальних закладах України хабарництва, про що і йдеться в названій статті в “Правді України”, я на місці керівництва тих же таки інституту міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка чи Національного аграрного університету подав до суду, який, дослідивши дане питання, зробив би однозначний висновок: жоден викладач чи працівник указаних закладів у буцегарні за подібні злочини не перебуває, за руку пійманий не був і честі і гідності своєї, згідно з статистикою, не втратив.
А ось питання, чому, знаючи напевне про факти хабарництва у школах і вузах, нам невідомий жоден гучний процес про такий злочин, – не до керівництва і членів колективів учбових закладів. Правоохоронці, що при новій владі активно взялися боротися в першу чергу з корупцією і хабарництвом, ділами своїми значно відстають від слів і обіцянок, що звучать кожного дня в ЗМІ. Тоді напрошується висновок: якщо доказів конкретного хабарництва немає, тоді треба обережніше маніпулювати взагалі-то досить сумнівними цифрами різних досліджень. Адже один факт засудження викладача київських медичного чи педагогічного університетів виведе їх з почесних останніх місць у рейтингу хабарників, на ганебні перші, якими з легкої руки так званих соціологів стали найпрестижніші в країні і за її межами інститут міжнародних відносин та Національного аграрного університету.
Дійсно, фактом залишається те, що, наприклад, той-таки ІМВ КДУ ім. Шевченка, не зважаючи на спроби деяких “доброзичливців” створити йому антиімідж, не перестає бути найпривабливішим для абітурієнтів вузом, авторитет якого завойовується зовсім іншими звабами й чеснотами. Після публікації статті в “Правді України” “Деньги сдал – зачет принял” до мене потрапив лист колишнього студента цього вузу Максима К., який, думаю, варто навести для прикладу. Максим багато розмірковує про проблеми науки і навчання в Україні взагалі, але ось що він пише про свою “alma mater”:
“...Як випускникові цього престижного вузу мені неприємно і боляче читати безапеляційні заяви про те, що він потонув у корупції і хабарництві. Боляче, бо 5 років, проведених у стінах цього учбового закладу, не були витрачені марно. Я отримав необхідні для моєї професії знання та навички, набув упевненість у своїх силах, отримуючи воістину цінний досвід під час спілкування з викладачами, сформувався як особистість. Особистість, яка знає до чого і як прагнути, що готова до подолання будь-яких перешкод та життєвих труднощів. Мені неприємно чути, як моїх улюблених викладачів апріорі звинувачують у хабарництві, махінаціях, обмані. Майже всі вони стали за роки навчання в інституті моральними авторитетами для нас. Багато з них достойні тільки вдячності, оскільки допомагали нам не лише отримати базові і спеціальні знання, а й зміцніти духовно, стати більш відповідальними за себе і оточуючий світ.
Я і мої друзі посильно трудимося в Раді національної безпеки й оборони України, Секретаріаті Президента України, Міністерстві закордонних справ, Секретаріаті Кабінету Міністрів, Службі безпеки України, представництвах міжнародних організацій, а також у престижних комерційних структурах (дійсно, не всім же бути дипломатами!). Нас цінять як спеціалістів і відзначають як високий рівень нашої підготовки, так і непогану здатність адаптуватися до нових, часто дуже нелегких умов роботи. Це – результат клопіткої діяльності інституту, де ми отримували від викладачів саме знання і навички, а не вчилися, як все вирішити за допомогою “довгого рубля”. Чи гривні. Чи долара.
Звичайно, світ не ідеальний. Випадки хабарництва можуть мати місце. Однак стригти всіх під один гребінець – не варто. Не варто хоча б тому, що такий підхід може призвести до зворотного ефекту. “Викривальними” публікаціями ми ризикуємо добитися загальної віри в те, що вчитись можливо й не треба, вирішити всі життєві проблеми можна іншими методами й шляхами. Чи не краще писати про досягнення, відроджувати, а не вбивати надію людей у справедливість і чесність...”
Важко не погодитися із словами цієї молодої людини. Адже мова таким чином може йти не лише про хабарі чи інші злочини. Чи не звикаємо ми взагалі до загального негативу, стосується це політики, чи економіки, чи мистецтва, чи літератури. Негатив тисне, згинаючи й принижуючи націю, якій зараз потрібні не гирі, що тягнуть на дно, а крила, що дадуть змогу моєму народові нарешті злетіти.
Станіслав Рекун
Статистичні дані, отримані різними інституціями і оприлюднені в засобах масової інформації, відрізняючись деякими цифрами, все ж одностайні у своїх висновках: хабарі брали, беруть і будуть брати. Але такий стан справ з цією принадливою спокусою, який склався нині в Україні, – безпрецедентний, широкомасштабний, тотальний і загрозливий для безпеки існування самої української держави.
А спонукало мене до написання цього матеріалу не лише бажання вставити своїх п’ять копійок у обговорення теми, наболілої й близької вже лише з тієї причини, що багато разів сам вимушений був бути і об’єктом і суб’єктом цього кримінального дійства, а незгода з деякими тезами, викладеними в останній публікації на цю тему шанованої мною газети “Правда України” за 3 березня 2005 року “Деньги сдал – зачет принял” автора із Львова Валерія Панова.
Ні, не аналіз причин хабарництва, не намагання вказати деякі шляхи якщо не викорінення, то хоча б його зменшення, викликав мої сумніви. З цим у статті – повний порядок. І зовсім я не буду навіть намагатися спростовувати деякі занадто очевидні речі. Але можу категорично висловитися проти вельми спрощеного підходу до статистичних результатів соціологічних опитувань, які ні в якому разі не можна вважати об’єктивними. Більше того, публікуючи різні таблиці з “призовими” місцями, визначивши по суб’єктивним і здебільшого некоректним опитуванням відсотковість хабарництва у тих чи інших закладах, галузях, підприємствах, автори цих оприлюднень поза своїм бажанням роблять дуже кепську справу. Вони дають можливість тим, хто в “рейтингу” “зірок” виявився десь знизу, почуватися спокійніше й не панікувати, споглядаючи на “високий рівень” своїх сусідів, мовляв, ті он аж куди сягнули, нам ще туди йти і йти.
І йдуть, і не бояться, і совість їх не мучить. А ті, хто через свою “наукову” недолугість пришпандьорили тому чи іншому закладу супер-приз бути першим, про людей, що в цьому закладі працюють, не думають. Валідол з валеріаною, як засіб захисту від обмови, – слабенький аргумент. А ми ніяк не звикнемо до того, що обвинувальний вирок – то прерогатива лише суду.
Не заперечуючи сам факт наявності у навчальних закладах України хабарництва, про що і йдеться в названій статті в “Правді України”, я на місці керівництва тих же таки інституту міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка чи Національного аграрного університету подав до суду, який, дослідивши дане питання, зробив би однозначний висновок: жоден викладач чи працівник указаних закладів у буцегарні за подібні злочини не перебуває, за руку пійманий не був і честі і гідності своєї, згідно з статистикою, не втратив.
А ось питання, чому, знаючи напевне про факти хабарництва у школах і вузах, нам невідомий жоден гучний процес про такий злочин, – не до керівництва і членів колективів учбових закладів. Правоохоронці, що при новій владі активно взялися боротися в першу чергу з корупцією і хабарництвом, ділами своїми значно відстають від слів і обіцянок, що звучать кожного дня в ЗМІ. Тоді напрошується висновок: якщо доказів конкретного хабарництва немає, тоді треба обережніше маніпулювати взагалі-то досить сумнівними цифрами різних досліджень. Адже один факт засудження викладача київських медичного чи педагогічного університетів виведе їх з почесних останніх місць у рейтингу хабарників, на ганебні перші, якими з легкої руки так званих соціологів стали найпрестижніші в країні і за її межами інститут міжнародних відносин та Національного аграрного університету.
Дійсно, фактом залишається те, що, наприклад, той-таки ІМВ КДУ ім. Шевченка, не зважаючи на спроби деяких “доброзичливців” створити йому антиімідж, не перестає бути найпривабливішим для абітурієнтів вузом, авторитет якого завойовується зовсім іншими звабами й чеснотами. Після публікації статті в “Правді України” “Деньги сдал – зачет принял” до мене потрапив лист колишнього студента цього вузу Максима К., який, думаю, варто навести для прикладу. Максим багато розмірковує про проблеми науки і навчання в Україні взагалі, але ось що він пише про свою “alma mater”:
“...Як випускникові цього престижного вузу мені неприємно і боляче читати безапеляційні заяви про те, що він потонув у корупції і хабарництві. Боляче, бо 5 років, проведених у стінах цього учбового закладу, не були витрачені марно. Я отримав необхідні для моєї професії знання та навички, набув упевненість у своїх силах, отримуючи воістину цінний досвід під час спілкування з викладачами, сформувався як особистість. Особистість, яка знає до чого і як прагнути, що готова до подолання будь-яких перешкод та життєвих труднощів. Мені неприємно чути, як моїх улюблених викладачів апріорі звинувачують у хабарництві, махінаціях, обмані. Майже всі вони стали за роки навчання в інституті моральними авторитетами для нас. Багато з них достойні тільки вдячності, оскільки допомагали нам не лише отримати базові і спеціальні знання, а й зміцніти духовно, стати більш відповідальними за себе і оточуючий світ.
Я і мої друзі посильно трудимося в Раді національної безпеки й оборони України, Секретаріаті Президента України, Міністерстві закордонних справ, Секретаріаті Кабінету Міністрів, Службі безпеки України, представництвах міжнародних організацій, а також у престижних комерційних структурах (дійсно, не всім же бути дипломатами!). Нас цінять як спеціалістів і відзначають як високий рівень нашої підготовки, так і непогану здатність адаптуватися до нових, часто дуже нелегких умов роботи. Це – результат клопіткої діяльності інституту, де ми отримували від викладачів саме знання і навички, а не вчилися, як все вирішити за допомогою “довгого рубля”. Чи гривні. Чи долара.
Звичайно, світ не ідеальний. Випадки хабарництва можуть мати місце. Однак стригти всіх під один гребінець – не варто. Не варто хоча б тому, що такий підхід може призвести до зворотного ефекту. “Викривальними” публікаціями ми ризикуємо добитися загальної віри в те, що вчитись можливо й не треба, вирішити всі життєві проблеми можна іншими методами й шляхами. Чи не краще писати про досягнення, відроджувати, а не вбивати надію людей у справедливість і чесність...”
Важко не погодитися із словами цієї молодої людини. Адже мова таким чином може йти не лише про хабарі чи інші злочини. Чи не звикаємо ми взагалі до загального негативу, стосується це політики, чи економіки, чи мистецтва, чи літератури. Негатив тисне, згинаючи й принижуючи націю, якій зараз потрібні не гирі, що тягнуть на дно, а крила, що дадуть змогу моєму народові нарешті злетіти.
Станіслав Рекун