Відповіді

• 2005.05.26 | 100%

  Академік УЕАН Петро Вольвач докерувався

  Довів газету до жалюгідного стану і шукає винуватих.
  Де був він, коли складався бюджет, а зараз намагається гасити пожежу, безпідставно звинувачуючи когось в підпалі.
  Україномовність, помаранчевість - не підстава для уникнення відповідальності за порушення законів.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2005.05.26 | catko

    фігню городите, шановний

    я взагалі вперше чую щоб пенсійний фонд закривав рахунки за суму 6000 грн. це або спеціальна вказівка мочити мала бути, або ще щось. такі речі як правило починаються зі 100 тис. грн. для довідки - заборгувати пенсійному фонду можна лише одним способом - не менше пів року не платити людям зарплати і відповідно податків в пенсійний - і при цьому МАТИ гроші на рахунку. якщо газета не має фінансування і грошей на рахунку нема - працівників відправляється в безстрокову відпустку за власний рахунок.
    
    це одне. тепер інше - невже матвієнко - наш крутий націоналіст з урп - допустить щоб дійсно єдину україномовну газету криму закрили за суму еквівалентну вартості одного його доброго обіду з соратниками в кабаку в якості нового перм'єра криму?
    
    і ще одне. повірте мені з досвідом - жодна газета накладом менше 100 тис. примірників прибутковою не може бути за визначенням.

  • 2005.05.26 | MV

    Re: Академік УЕАН Петро Вольвач докерувався

    Фінансування справді немає. Працівники 4 місяці не отримують зарплатні. Всі про все знають. Каміні спотикання - Чиж, Мовчан. Матвієнко - олімпійський спокій. Сказав: вас, українців в Криму не видно. Татарів - видно. Росіян - видно... Очевидно малось на увазі - пікети і мітинги.
    
    Газета культурно-просвітницька, а не жовта. Єдиний форпост української преси ("Флот України" - двомовний), який кучма не зруйнував, зате нинішня влада задушила.
    
    Пасивність і індиферентність т.зв. українських партій - просто унікальна - а що - у більшості вже є посади.
    
    Такі справи.
    
    Вольвача не чіпай. Коли не знаєш - краще помовч.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2005.05.26 | Оk

      Офф. трохи про Мовчана з ОРД

      
      MV пише:
      > Фінансування справді немає. Працівники 4 місяці не отримують зарплатні. Всі про все знають. Каміні спотикання - Чиж, Мовчан ...
      
      http://www.ord.com.ua/categ_1/article_19053.html
      ЦЕЙ НАПРАВДУ ШЕДЕВРАЛЬНИЙ ТЕКСТ, ЩО ЙОГО ВИ МАТИМЕТЕ ЗА ДОСТЕМЕННУ НАСОЛОДУ ПОДИВЛЯТИ ДАЛІ, НАДІЙШОВ ДО НАС ЗА СВІТЛИХ ЧАСІВ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, КОЛИ ВЕСЬ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ЦІЛЬНО СТОЯВ ЗА ЧИСТУ УКРАЇНУ. БУЛИ МИ НАТОДІ СПІЛЬНО З МОЇМ ДАВНІМ ДРУГОМ КУЗЬМОЮ ФЕДЧЕНКОМ. ДІСТАЛИ, ЯК ПІДТРИМ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКУ ПОСИЛКУ ЗІ ЛЬВОВА. ЗАКОНСЕРВОВАНІ В БАНКАХ ГРИБИ БУЛИ ЗАПАКОВАНІ У ТАМТЕШНЮ «ВЕЧІРНЮ ГАЗЕТУ». ТАМ БУЛА РОЗПОВІДЬ НАРДЕПА ПАВЛА МОВЧАНА СТОЛИЧНІЙ ЖУРНАЛІСТЦІ СВІТЛАНІ СТЕПАНЕНКО ПІД ЗАГОЛОВНИМ СЛОВОМ «ПАВЛО МОВЧАН: ЗУСТРІТИСЯ ІЗ СОЛЖЕНІЦИНИМ ПОБОЯВСЯ…». НІЖНА. ВІДКИНУТА. ОДНЕ СЛОВО, «НА ПОЛНОМ РАСЛАБОНЕ». ЗІЗНАЮСЯ, НІКОЛИ ЗА СВОЮ РЕДАКТОРСЬКУ І ПУБЛІЦИСТИЧНУ КАР’ЄРУ ЩЕ НЕ ДІСТАВАВ ТАКОЇ СИЛИ АДРЕНАЛІНОВОГО КАЙФУ ЯК ВІД ЦІЄЇ РОЗКІШНОЇ НОЧІ, КОЛИ ВИКЛАДАВ КОМЕНТАРНІ ЦЯТИ ДО МОВЧАНОВОЇ ОПОВІДІ.
      
      ДАЙ ВАМ, БОЖЕ, ДОБРИЙ ДЕНЬ! ДО ЧИТАННЯ.
      
      ОЛЕКСАНДР СОПРОНЮК,
      
      ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ГАЗЕТИ «СЛОВО»
      
      НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ, ГОЛОВА ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА», ПИСЬМЕННИК ПАВЛО МОВЧАН РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЯК ЛЕДЬ НЕ ВБИВ ЛЮДИНУ. ЯК ЗБИРАВ ПОРОЖНІ ПЛЯШКИ, ЯК ВИПИВАВ ІЗ ВАСИЛЕМ ШУКШИНИМ І ЩЕ БАГАТО ПРО ЩО.
      
      — Українська держава недостатньо підтримує вітчизняну культуру? На вашу думку, чому?
      
      — Бо на початку 1990-х національні сили не прийшли до влади, а капіталами заволоділи люди, далекі від національних потреб. Влада збайдужіла до всього. Це вже не влада, а група самообслуговування. Вона знищила море здобутків, які накопичили впродовж десятків років існування радянської системи. КПРС не витісняла таланти на задвірки, не забороняла творчий пошук.
      
      (Одразу постають Віктор Близнець, Володимир Підпалий, Григір Тютюнник, надто ж – Василь Стус, Василь Симоненко, Алла Горська... І їхній творчий пошук, що його ревно й цілеспрямовано – аж до могили! – вела й підтримувала укохана нинішнім лицарем українського просвітництва КПРС („Визнання керівної ролі КПРС – це не „декларація” і не „камуфляж”, а глибоке наше переконання”, „Вечірній Київ”, за червень місяць, 1989 року, 27-м своїм числом подає незамулену чітку позицію натоді вже зрілого 50-літнього мужа П. Мовчана). Наразі доречним буде нагадати – що...
      
      У липні 1970 року відкликали з посади шефа українського КГБ Віталія Нікітченка – він був наближений до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. На його місце призначено Віталія Федорчука з оточення Брежнєва, який виконував усі безпосередні вказівки з Москви, зовсім не рахуючись із українським керівництвом республіки.
      
      Новий шеф українського КГБ почав енергійно наводити в республіці лад. Саме на початок його діяльности припадає найдраматичніша й досі ще до кінця не з’ясована справа. 28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство, як свідчать друзі Горської, велося поверхово й підганялося під завчасу заготовану тезу, наче Алла Горська стала жертвою родинного конфлікту, адже офіційно було заявлено, що вбивцею Горської був її свекор Іван Зарецький. Цю версію було складно перевірити, бо на залізничній колії знайшли мертвого Зарецького. Таємничість довкола смерти Алли Горської так і не була прояснена, а той факт, що особи, які поставили під сумнів офіційну версію її загибелі, зазнали серйозних переслідувань і тиску з боку влади, зміцнював переконаність у тому, що Горську вбили з політичних мотивів. 28 листопада 1970 року...
      
      Богуміла Бердиховська та Оля Гнатюк у книжці «Бунт покоління». (Розмови з українськими інтелектуалами)» ще чимало цікавого розповіли... А новоспечений „шістдесятник”, - так возвеличив Павла Мовчана Лесь Танюк на його ювілейні 65 літ, - тоді саме, під егідою нового керівника республіканських спецслужб, органічно й офіційно зайшов до Спілки письменників, - чільний натоді райотдєл КГБ поповнився ще одним знаковим членом – це тоді, коли світлих і достойних людей показово „виводили-виключали” із СПУ, привселюдно посвідчуючи, що середовище інтелігенції дає згоду на те, аби їх заарештувати, як було то, скажімо, з Іваном Дзюбою... Ось так КПРС „не витісняла таланти”. А щодо Мовчана-„шістдесятника”, - то... „Між іншим, тепер навіть соромно використовувати таке окреслення – шістдесятники – по-перше, тому що про це так багато говорять, по-друге, з огляду на те, що шістдесятниками себе називає надто велика кількість людей. Тепер виявилося, що кожна людина, якій нині виповнюється шістдесят років, вважається шістдесятником, хоча тоді у шістдесяті вона була нашим противником. Наприклад, я пригадую, як Микола Сом воював із Драчем, Вінграновським і навіть із Симоненком. Таким же чином поводилося чимало людей. Сьогодні всі вони називають себе шістдесятниками. Ну, та хай їм.
      
      ...Тоді (початком 60-х. – Ред.) з’явилися вже й напівлегальні форми роботи, у списках почав ходити самвидав. Спочатку там з’явилися вірші Драча, Вінграновського, але найпопулярнішою була творчість Симоненка”.
      
      Це Іван Дзюба - „Ця книжка змінила все моє життя...”, там само.
      
      Вельми прикметно, що Іван Михайлович узагалі не був 8 лютого на ювілейному вечорі Василя Симоненка в Національній опері, хоча в програмі стояв його виступ. Зрозуміти вченого не важко. Там одверто бенефісно правив Борис Олійник: „Ми, а з нами й Василь...”, „дечим і чимало ризикували, пробиваючи по високих кабінетах його твори...” і т. ін. І жодним словом про створення в межах столичного Клубу творчої молоді восени 1962 року Громадської комісії з питань дослідження місць масових поховань у Биківні поблизу Києва (місце масових страт у сталінські часи). До складу Комісії увійшли Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко. Проведена робота дала результат: виявлені урочища, де, як то посвідчили місцеві жителі, большевицькі кати ховали сліди злочинів. Спільно з Аллою Горською вони обійшли десятки сіл, долучивши до розмови й показових тверджень сотні людей. Були відкриті таємні могили на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі... Знову ж таки, як вислід: владі був надісланий Меморандум на вимогу оприлюднити криваві місця трагедій і встановити пам’ятник жертвам Биківні. Реакція режиму була негайна і жорстока. Одразу ж твори найпопулярнішого поета шістдесятих друкувати заборонили, його щільно взяв під нагляд Комітєт Государствєнной бєзопасності.
      
      „Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. „Літературна Україна” каструє мою статтю, „Україна” знущається над віршами. Кожен Лакей робить, що йому заманеться. До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в „Зміні”, зарізані в „Жовтні”, потім надійшли гарбузи з „Дніпра” й „Вітчизни”, - значив поет у щоденнику. Далі – вокзальна міліція. Сміла, що за 30 кілометрів од Черкас. Страшна фізична наруга. Тяжкі побої. Одбиті нирки. Мученицька смерть.
      
      Так відкритий терор ревно служив принципові „партійности”. Про це, наголошу ще раз, на нинішньому 2005р. ювілейному вечорі Василя Симоненка - жодної цяти! Бодай словом. Ані бодай натяком. Усе та ж - шльондрова пластична любов. Та сама радянська правда. Ницість. Нікчемність. І – нинішня їхня липова слава. - Ред.).
      
      А нині українська культура, - провадить далі П.Мовчан, недобирає 75% фінансування. Українців перетворили на затурканих і темних ірокезів. (Хто перетворив, які-такі зайди? Мовчить пригодований „Лицар українського просвітництва...». – Ред.) Талановиті актори, костюмери, каскадери, перекладачі перебувають у стані принижених жебраків. Від них тхне брудом (???. - Ред.) Ми – як африканська провінція, куди скидали ідеологічне сміття з Лондона, споживаємо третьосортний російський телепродукт.
      
      – Можливо, українським митцям слід частіше звертатися до представників приватного бізнесу?
      
      – Якби олігархи кинули мільярд, митці завалили би полиці книгарень, працювали б усі театри, знімали б кіно! Та бізнес до української культури байдужий. Голова пивзаводу «Оболонь» Слободян, екс-міністр іноземних справ Тарасюк допомагають грошима, Кравчук якось дав 10 тисяч гривень на культурні проекти, а решта… Віктор Пінчук фінансує не Театр Франка чи Дніпропетровський обласний театр, а «Ленком» у Москві. (Тут годі щось коментувати: „кинули...”, „завалили...”, „Кравчук якось дав..” Дружбани... Куми... А щодо Пінчука, то він фінансує те, що йому ближче й природніше, „свій до свого по своє” – там, на відміну від Мовчанового олімпного погляду на своє товариство, це чітко й однозначно працює. – Ред.).
      
      – У чому, на ваш погляд, особливості діяльності «Просвіти»?
      
      – 135 років тому «Просвіта» проголосила формулу: ми – українці, допомагатимемо один одному. Це дало поштовх до розвитку кредитових спілок, акумуляції національних капіталів, послабило тиск чужоземців. Ясна річ, «Просвіта» початку ХХІ століття не може змагатися з новітніми структурами такими засобами, як хати-читальні. Потрібні активні зусилля держави з модернізації українського простору, слід відійти від печерних методів впливу. (Клали-мазали, говорили-балакали... Все є, до того ж, на поважному ґрунтовному рівні. В Дрогобичі, скажімо, надійно й розлого стоїть кредитова спілка „Відродження”, де українці вільно видають і одержують підприємницькі кредити, кредити на освіту, на власні потреби. Роман Степанович, Дяків свого часу хотів поставити до життя банк „Просвіта” – одначе П.Мовчан і його покровительні соратники згори „обламали” цей світлий почин і взагалі „пішли” Романа Дякова з „Просвіти”. Це П.Мовчан так оддячив колишньому відповідальному секретареві „Просвіти” за те, що Роман Дяків провів його у другій парламентській каденції депутатом від Івано-Франківська. Оце такі свої банки, кредитові спілки та економічні традиційні маслосоюзи... Закон України, між іншим, свідчить про міжнародний статус „Просвіти” – за таких умов Товариство не підпадає під пільги щодо отримання державної матеріальної допомоги . Проте...”...завдяки зусиллям фракції Українського Народного Руху нам вдалося втиснутись у бюджетній окремий рядок, розміром 1,5 мільйона на виконання сконсолідованої програми Товариства”. Це – Павло Мовчан. Втиснутись... Пролізти... Канони, лад, ужиткові вартості, традиції, за якими жила і працювала „Просвіта” впродовж багатьох років, тихо, але настійно й послідовно відходять у минуле, а якщо напряму - цілеспрямовано нищаться. В парламенті народний депутат, голова Товариства „Просвіта” жодним словом, жодного разу, подаючи себе з високої трибуни, навіть не обмовився про організацію. Напевно, чомусь і трохи незручно... Що там спогад у Верховній Раді... Легендарний знаковий „Музейний, 8”, власне сама бунтарна українська історія (Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, Товариство „Просвіта”, Народний Рух України, УНА-УНСО, Українська національна асамблея, Комітет солдатських матерів, що там постали й жили кінцем 80-х і в 90-х роках і мали б бути увічнені на будинку в меморіялі) „ в тупу” продана. Світлої пам’яти Вячеслав Максимович Чорновіл і Анатолій Лупиніс, 5-ті роковини по смерті якого значили 5-м днем лютого, певно, поминають в українському небі такий сатанинський чин, - аби й сліду не лишилося ЯК і ДЕ ставали, з КИМ починали, вели і вершили гуртові справи...
      
      Зате златі уста не заціпити: „Укотре я змушений нагадувати вам і про реституції (тут ліпше лягло б напевне інше доречніше слово. – Ред.) просвітянського майна, яке було відібране радянською владою. А це і наші офіси. І наші зали. І наші землі. Ніхто вам, окрім вас самих, у цьому не допоможе. Хіба що можна домагатися, аби це майно на підставі відповідних документів, - а це потребує роботи в архівах, - поверталося після прийняття Кабміном відповідної постанови. І Центральне правління, й кожне крайове об’єднання повинні працювати у відповідному напрямі.” (Знову ж таки – Павло Мовчан, на VI З’їзді Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка). Школа: направду єзуїтська, іудою ліпимось, пройдисвітом криємось... Одне проголошуємо, абсолютно друге робимо, виходить на третє... (А на думці четверте: своя „таємна місія таланту” - вєздє присутствовать, світиться, вєздє буть своїм і вєздє гребти... за Л.Танюком... „проти течії”. Як Велика Риба. І коли ця Велика Риба зійдеться з нужним Рибом - получаться риб’ята. До того ж, робити все так, аби не було видно зробленого і ні за що конкретно не відповідати. Основне: нагаласувати і дати картинки в телевізії чи гомін у радіо...- Ред.).
      
      Просвіта” запропонувала програму створення україномовного комп’ютера, – веде далі «Лицар». – Хочемо відзняти 68 мультфільмів із життя сучасного міста (старі анімаційні фільми розповідали про село, хоча більшість українців мешкає у містах) та про пригоди тварин за казками Івана Франка «Лис Микита». Третій блок – героїка. Що захоплює дужче, ніж «Тарас Бульба» Миколи Гоголя? Міністерству освіти запропонували виготовити CD «Кобзар» із декламаціями, піснями та образами.
      
      – Чи не варто запросити всесвітньо відомих митців українського походження для подолання комплексу вторинності?
      
      – Кілька років тому ми створили фонд Івана Палагнюка – (нещодавно відмовився від російської премії, яку йому намагалися вручити як «земляку». – «Вечірня газета»). Він – та знакова постать, яка могла би згуртувати славетних діячів культури українського походження. Проте влада не підтримала нас.
      
      – У радянські часи українські митці втікали в Росію ще активніше…
      
      – Так, бо коли в Москві обрізають нігті, в Україні відрубують пальці. Москва радянських часів була ліберальнішою і багатьох врятувала (яка дивовижна любов і шана. – Ред.) – Івана Драча, Бориса Харчука, Михайла Ткача, Ліну Костенко. (Бориса Харчука вже немає, а в 7-8-му спареному числі Києва Іван Гнатюк видрукував чисті й проникливі листи до нього світлої пам’яти Бориса Харчука („Закам’янілий вогонь”), у передньому слові зокрема літератор зазначає „як шкода, що творчість Бориса Харчука не була достойно осмислена й поцінована ні за його життя, ні посмертно, вже навіть тепер, у нашій, так би мовити, незалежній українській державі. Таврований доносами, Борис Харчук і нині своєю творчістю, своїми книгами перебуває десь ніби поза межами художньої літератури, поза межами нашого часу. ...Четвертий том „Волині” Б. Харчука мав завершити видання цієї театрології в Москві російською мовою, але саме тоді в Україні почалося шельмування нашої літератури, зокрема й Борисової творчості та особи. Його твори і в Москві друкувати заборонили». Ось так. Проте Іван Драч та Михайло Ткач, дякувати Господові, - ще живі і могли б напевно, з доброї волі Павла Мовчана, чимало розповісти. Надто ж Ліна Василівна, що замовкла була на довгі роки...
      
      
      
      – За що вас відрахували з Київського університету?
      
      – Причепилися до поганої російської вимови: я казав не «Лєнін», а «Ленін». Відтак навчання продовжив у Літературному інституті в Москві. Там навчалися чимало негрів, на такому тлі моя вимова була просто ідеальною.
      
      (Вимова Ваша була не просто ідеальною – супер-небесною була. Тоді -- стосовно Лєніна. Нині -- стосовно Тараса Шевченка).
      
      “Портрет...можу довго сфокусовано вдивлятися в Його очі, в Його лик: дух невмирущий. Енергетична наповненість безсумнівна...”
      
      Та невже?! Павле Михайловичу! Не вірю. Не бере. Навіть не ворушить!. Жодному слову не йму віри!. Близько не стоїть ваша писанина — коло світлого, чистого, власне коло самого єства людського. Чиновна, кон’юнктурно-системна, в “догодну струю”, зрештою, натягнута, спонукально-накручена, якась позовано-декоративна, залюблено-штучна, послушна — з огляду на те, що “во всє врємєна” Павло Мовчан писав оди та панегірики (знову ж таки — пристосуванською угодою) чужинцям — Ленінові, комуністам, самій совдепній імперії...
      
      “наброснявілі верби — хором
      
      (ну-ну, напевно так тепліше)
      
      хотіли зрадувати всіх,
      
      то в перешепті двоскладове
      
      хитали слово на гілках:
      
      — Ле-нін...
      
      (Просто «ульот»! — ідемо далі!
      
      Справді: «так ніхто не кохав».)
      
      То тихли урочисто знову,
      
      пташиний спів сріблясто ткавсь:
      
      — Ле-нін...
      
      (Милий, ти мене ще любиш? — Ще ні!)
      
      На кроснах пересохлих стебел
      
      наструнчувалась срібна мить,
      
      І я прислухавсь... сам до себе —
      
      його ім’я в мені БРИНИТЬ.
      
      Отакі-от пологи-розлоги. Характерні. Свідомі. І головне — бажані. Саме під Брєжнєва Ви тоді лягли з його конституцією. І... “забєрємінілі”. Владіміром Лєніним. І вже майже три десятиліття носимо його коло самого серця. Не просто носимо — виношуємо! Плекаємо свою “Таємну місію таланту”. Стати няньом...Чи ще луЧЧЧЧе... Який там Іван Федорович і решта тогочасних запокорено-покаяльних ленінців — їх тут близько проти Павла Михайловича, з його довічними завдатно-парламентарними каденціями не ходило й не вигулювалось... Тут усе куди поважніше. Посутніше. І знову ж таки — і то кладено в основу — навіки.
      
      Це “як НАГАД про виснагу і час” і про вікопомну любов Павла Мовчана до сифілітного. Саме “Таку любов покладено в почині, що з неї спів і незборима сила...” Сила — на юродивий “трьоп”, метафізичну інтоксикацію і закурвлене проституйоване відчуття “соколино” злягтися з часом. А якщо посутніше: в потрібному місці і з потрібними людьми. Аби ”билося частіше серце й пругкішав відтеплілий шлях”. “Пам’ять”, видавництво “Радянський письменник”, 1977 рік (у столичних бібліотеках, до речі, “Обов’язковий примірник”). Саме тоді, 76-77-го, Миколу Руденка, Левка Лук’яненка і їхніх товаришів з Української Гельсінської Групи до в’язниць і таборів кинули. А ота, взята на амнезію, Мовчанова “Пам’ять” напевне їх проводжала туди. “Його ім’я” — саме така назва змонтованої з пустопорожніх бовванів ремісничої рими — ним, цим іменем, “невтомний спорудник” і вистелив шлях чесному товариству на тюрми і заслання.
      
      Його ім’я... Страх (правда, Любов Василівно?) яка знайома прилаштовано-шалавна стилістика. Там і тоді — Ленінове... А вже тут, сьогодні — беремо те, що на часі, точніше, на хвилі, на яку послано й прямівним “кукловодним“ чином занесено. І вже не лише ЙОГО ІМ’Я — вже цілий ЙОГО ПОРТРЕТ — “натхненно й знавісніло” — ліпимо... З тою ж цинічною обрамою. З тими ж і тими ж таки словарними сполуками... Заорендованою товарною робою. На ситуативну далекоглядну вигоду. ЙОГО ЛИК... ЙОГО ОЧІ... Тільки вже не Ульянова-Леніна-Бланка — Шевченкове все. Він тепер нам СПОКРЕВНИЙ. До Кобзаря однині, і навіки, ПРЯМОЛИЦЬ — яка там совдепна “Батьківщинонька”. Вона вже — ДЕСЬ і ДАЛЕКО — круто “фанєрить”. Ми її тупо “просадили” по Алтаях, Каракумах, у тій же таки незабутньо дорогій Москві...
      
      Шевченко. Це тепер “указатєль”.
      
      На дєньги.
      
      На дешеву славу.
      
      На жирну “елітну” жизнь.
      
      Тарас Григорович. Він однині запосів мозок. Сволоком у голові став. До нього на разі лізуть-пролізуть, ніяк не доберуться йому ЗА ДУШУ “зріднені руки з каменем певним стооким”. З ним тепер “Єдині ми єдиною метою...” і “Славимо сонце, довершене в квітці жовтиці”...
      
      Ох, ви ж наш “усюдисущий” — “Ми повинні проникати всюди!”;
      
      неперебутньо “таємно-місійний”, шо ніяк себе не коньчить у цьому екстазно-єднальному акті з “нужними” об’єктами;
      
      до рани “своєчасний”, з класичною манією маніякального ґрафа “манить крісло”;
      
      “затребувано-вострєбуваний” “На спільності зусиль і поривань”, “в оці росини, в місцях велелюдних”;
      
      і насамкінець, на диво передбачливий —“ТОМУ ЩО Батьківщина вічно з нами” і “прямолиць”, “крізь призму сліз подвійна” (вже тоді шизували — двоїлась совдепія). І нарешті доказилися до того, що “Високий жайвір дах нам застеля”. Що дах?! — кришу нам зрива. І не ТАК собі. А по-взрослому. І до того ж — за добрі народні гроші.
      
      Це так. По-трошки. І в парламенті, та власне кругом (Левко Григорович, Іван Степанович робили то неоднораз) вас недаремне ставлять і ставили на місце. Як це зробив, скажімо, в розмові з вами на “Громадському радіо” (сайт “УП” за 29.04.2004р. 21:40) народний депутат України першого й третього скликань Алєксандр Чародєєв:
      
      Я понимаю, Мовчан как бывший литератор имеет право на фантазию. Вот империя была и мы продолжаем подчиняться этому. Он сам писал стихи, в которых “имя Ленина слышу я зимою в пеньи птиц, в шелесте ветвей”. Мовчан — человек, который легко шел на угоду власти.
      
      Павло Мовчан: Шановний друже, ти мене не провокуй. Я хочу сказати, що ти брешеш, і брешеш, і брешеш.
      
      Обіжає вас Алєксандр Чародєєв... Безсовісний... Ну, по-перше, він — не друг, а чоловік, котрий з іншого боку барикад, принаймні — на іншому березі стоїть. Отож — суперник, супротивник, опонент. Але аж ніяк не друг. А по-друге, поводить себе Чародєєв, за даної ситуації, на відміну від вас, — достойно і чесно. І нікуди вас не провокує — каже святу правду. Читачі, сподіваюся, з насолодою і розумінням сприйняли вашу “внєматочную” пролєтарську “беременность” вєнєрічєскі тяжолим больним. Чекають поки видихнете. Отож, чиста правда, власне сама істина — за Чародєєвим...
      
      БРЕШЕТЕ ви. Цинічно. І по-скотськи. Як завжди. Через те ви й плакалися в тому інтерв’ю львівській “Вечірці”: “Компартія не пускала мене на ідеологічну роботу”. Куди вас було пускати? — а дуже вже хотіли — тільки-от, на горе, — не вийшло. І терзалися з того, що там розібралися й “обрізали” вам усе: на роботу в КПСС не взяли — не потягнули, в тюрму не посадили — тим паче: треба було задля цього щось ДУЖЕ й НЕ ТЕ робити. А, перебуваючи в Москві, майбутній український нардеп навіть “Зустрітися з Солженіциним побоявся”... Даніель. Синявський. Спецслужби. “Слєжка”. “Разработка”. Одне слово, страх і переляк. І що ви там іще можете чи хочете, як зізнаєтеся в тому ж таки інтерв’ю, довести владі?! — з огляду на те, що ви “человек, который легко шел на угоду тієї ж таки власти”.
      
      І тоді. В Москві. За совкових часів.
      
      І нині. Тут, у Києві. В Україні.
      
      І писали ви. І вислужували. І стелили. І “дєлалі всьо остальноє”. Інакше були б без розлогої хати на Печерську, на Старонаводницькій вулиці, і всієї іншої “номенклатурно-хламової шари”. Ви просто їздите на українській ідеї верхи — висадили вас на неї. Якби отсе нещодавнє львівське інтерв’ю та тоді витягли з вас на звітно-виборній конференції Товариства української мови, у 90-му, — коли вас народом поставлено на голову — і ви досі ще в головах ходите — з вашим сибірським звір’йом, разгульними залізничними вояжами, нелюдськими садистичними нахилами — то може б усе трохи по-іншому й у самому Товаристві виглядало. Насамперед з людьми. Тому-то й поступ — “на ліцо”: “угода власті” — і все, як у моральному, так і матеріальному, сенсі,— під себе. Поступ один — до власної кишені. І вашим [трохи], і нашим [чуть-чуть], решта все [ много і дуже] — собі!!! Ви — ЇХНІЙ. СИСТЕМНИЙ. Тільки мажетесь іще до людей і морочите їм голову. Білково-біологічний Нюх. Хаповий Інстинкт.
      
      “РЕВІЗІЄЮ ВСТАНОВЛЕНО: Закон України... свідчить про його (Товариства) міжнародний статус і за таких умов Товариство не підпадає під пільги щодо отримання державної матеріальної допомоги...;
      
      безпідставно виплачена заробітна плата (ТзОВ “Рідний край”);
      
      була передана в розпорядження Товариства в повній відповідальності з договором...однак ВУТ “Просвіта” умови договору щодо реалізації НЕ ВИКОНАЛА... сума заборгованості становила 6263 млн. крб.;
      
      ...доходи від реалізації книжкової продукції за даними бухгалтерського обліку не відображались... товариство ухилялось від виконання вимог;
      
      відсутність аналітичного обліку... матеріальні цінності (4464,7 млн. крб.) не оприбутковані;
      
      отже, кіновиробнича діяльність ВУТ ”Просвіта” є позастатутною, господарсько-правові документи, які суперечать документам його Статуту;
      
      виходячи зі складу осіб, що підписали вказану угоду, необхідно зазначити, що в даному господарсько-правовому документі Мовчан Павло Михайлович виступає учасником угоди одноразово з обох сторін, тобто в частині свого обсягу робіт він уклав угоду сам з собою (ну, капєц!), безпідставно визнавчивши суму авторського гонорару в розмірі 300 млн. крб., що більше, ніж у ЧОТИРИ рази перевищує узгоджену з замовником (70 млн. крб..) НМЦ Міносвіти України суму на виробництво літературного кіносценарію.
      
      ...посилання на розмір авторської винагороди за написання літературного кіносценарію повнометражного художнього фільму є цілком безпідставні;
      
      матеріальну відповідальність не укладено, ...юридично не відповідає...;
      
      сума незаконно виплаченої авторської винагороди в завищених розмірах;
      
      безпідставно були взяті техніко-економічні нормативи на виробництво...
      
      вказаний договір у документах бухгалтерського обліку та звітності ВУТ “Просвіта” відсутній, також відсутні бухгалтерські документи;
      
      вказані вище невідповідності ставлять під сумнів істинність нотаріального запису;
      
      мали місце й інші випадки використання ВУТ “Просвіта” бюджетних коштів не за призначенням;
      
      ...товариством безпідставно сплачено...безпідставно перераховано;...
      
      ...товариством сплачено АП “Нивки-авто” за ремонт вкраденого автомобіля ВАЗ 2106 168,6 млн.крб.. бюджетних коштів замість проведення ремонту винною в крадіжці особою...
      
      Правда, інтєрєсно?!!
      
      І це — лише крихітка, цахєс чи лохєс , то вже без різниці, з Мовчанових благословенних досягнень. На ниві національного “восхождєнія” до благ.
      
      Це тяглість традицій зі столичної Контрактової площі, з мітингу 90-го року: прийшов час думать і жить тільки для себе, зауважив тоді оратор Павло Мовчан. Як не понять!! На ‘кий біс ми тоді цю Україну творили?! Правільно —шоб тут безПРОСВІТно КРАСТИ. І саме за це глибоко і ніжно її будем любить. І страждать за неї. Неприривно і до конца. Но так, шоб “Батьківщинонька” нікада не узнала” какой у парня бил конєц”...
      
      Оце вам і новоявлений ЗЛОДЮГА. Просто “послєдній піск”. До того ж, документально-запротокольований. Публічний. І — СВІЙ. І це основне!!! Знати КОМУ, ЩО і ЯК сказати. ДЕ притушиться. КОЛИ примовкнути. І ГЛАВНЕ— сохраниться!!!
      
      Ну, а ці задумано-обдумані, ба більше — зумисне продумані, захаращено-занапащені, єлейно-пахущі, всуціль запродані словеса, що їх з пролєтарного гонорєйного вождя і “совєцкого сваза” принагідно припасовано й перекинуто на Тараса Григоровича?!..
      
      На біса, скажіть ЖИВОМУ Т.Шевченкові ці Ваші середні-передні, задні, дошлюбні чи позашлюбні ялові слова? Нащо вони йому? Його душі, розуму і серцю? Максим Рильський до речі заводив український люд до “Кобзаря” шістьма-сімома короткими абзацами, стисло і точно — компактна достоту “захалявна” книжечка, видання 64-го року, тому добрий приклад. Власне “Кобзар” — то українська святиня. І текст її береться напряму. Безпосередньо. Без обережних, осідлано-правильних коментарних тлумачень. У нас, дякувати Господові, є ще ОЧІ. І ми ЧУЄМО Т.Шевченка самі. Без вас. Я розумію: вас відкликали, точніше, “атазвалі сюда”... З Москви. Коли було треба [настав такой момєнт]. Аби ви тут настановно і профєсіонально [школа як-не-як!] розказували-ромазували українському народові ХТО такий Тарас Григорович, ЯК його нам «нада понімать» і КУДА застосовувать…
      
      Припасовані й пригодовані на гаряче золото рухи. Від них і жести оті — забичені й відламані. І конкретні Особі, які чванливо, марною славою вдають, що начебто ще пручально й пружно стоять і буцімто змагають — там, НАГОРІ! — за нашу справедливість. - Ред.).
      
      Проте захиститися мені не дозволили, - печалиться далі П.М. Їздив в експедиції. Чоловік Ліни Костенко Василь Сіркунов (так у «Вечірній газеті». - Ред.) прочитав мої сценарії, дав першу роботу на студії Довженка. Саме він заохотив до науки в Москві. Я закінчив вищі режисерські курси, повернувся на роботу вже до нього. Санкцію працювати давали партійні органи. Резолюцію Юрія Єльченка, одного з функціонерів, зберігаю досі. Він написав: «Ні в якому разі не приймати Мовчана на роботу». Мабуть, за моїми контактами з відомими дисидентами стежили. (Цікаво: за якими-такими вашими контактами і з якими дисидентами стежили люди Юрія Єльченка. – Ред.).
      
      – А з ким спілкувалися найбільше?
      
      – Упродовж двох років слухав курси режисури Андрія Тарковського. Він мав фантастичний культурний багаж. Із ним було цікаво і за пляшкою вина, і в аудиторії. Якщо в пересічної людини активно працює 3% мозку, в нього – 5%. (??? - Ред.) Тарковський дуже цікавився українською культурою, бував у Довженка та його дружини Солнцевої. Я спілкувався з низкою людей із дисидентсьокї групи Синявського та Даніеля. (Влітку 1965 року інтелігенція повністю позбулася ілюзій, пов’язаних з „відлигою”. Після „мирних” спроб перевиховання інтелігенції, які обмежувалися доганами по партійній лінії, виключенням із творчих спілок чи позбавленням роботи – влада вирішила вдатися до терору. У Москві були заарештовані Юрій Даніель та Андрій Синівський. – Ред.) [А Павло Мовчан]... зустрітися із Солженіциним побоявся, хоча лекції читали його друзі – подружжя Копильових. За ними прискіпливо наглядали спецслужби.
      
      – Ви товаришували із Василем Шукшиним?
      
      – Нас познайомив мій стюард в експедиції. Шукшин сподобався мені – весь гострокутний, у нього не було овалів. Полюбляли перехилити чарку, балакати аж до ранку. Василеві надзвичайно подобалися українські пісні: «Казак, давай запоем! Вот это ты помнишь?» Тільки-но почує повільне щось, мелодійне, вже думає, що то українське. Шукшину подобалися оповідання Григора Тютюнника. Я намагався познайомити їх, але не зміг.
      
      – Чи було в Москві українське земляцтво?
      
      – Так. Знаєте геніального співака Івана Козловського? Це мій сусіда із села Мар’янівки Київської області, виключно органічна українська людина. Московські українці збиралися в нього та в конструктора авіадвигунів академіка Люльки. Я товаришуав із науковцями Олександром Дейчем і Єремією Айзенштоком. Вони втекли з України в Росію, спершу їх били за націоналізм, а потім – за космополітизм. У Москві тоді не було такої агресії до українців, як нині. (Яка туга за спільною совєтською Москвою?! – Ред.) Вважали, що ми єдині, хоч і своєрідні.
      
      – Ви часто бували в експедиціях. Ганялися за «довгим рублем»?
      
      – Компартія не пускала мене на ідеологічну роботу. Тому, починаючи з 25 років, мотався по Каракумах, Паміру та Алтаю. Гроші платили немалі – близько 700 карбованців. Але поки доїдеш до метрополії, половину суми проп’єш, друзям позичиш. «Експедиційна» праця не приносила задоволення, бо не міг тривалий час перебувати в закритому приміщенні. Приміром, у Сибіру, коли відстежували міграцію білих ведмедів, на вулицю виходили раз на день. Відтак дратує все: як людина їсть, у зубах копирсається… Одного технічного працівника попередив, аби не плямкав. Той не зрозумів, я не стримався, схопив рушницю… В одній експедиції уклали графік приготування харчів, а мій напарник «волинив». Я приходжу мокрий, у багнюці, їсти хочу, а страви не варені, дрова не рубані. А напарник зі своїми «хохмочками»… Кажу йому: «Що ти вякаєш!» Схопив сокиру… Тої ночі він не спав.
      
      — А жінки їздили з вами?
      
      – Жінку роздерли би… Чоловіки кидалися один на одного. (??? - Ред.) Через півроку звірієш.
      
      – Ви більше полюбили людей після таких експедицій?
      
      – Так, особливо жінок.
      
      – На засідання Верховної Ради рушницю не приносите?
      
      – Викинув її після того, як в експедиції на полюванні ледь не вбив людину. Не помітив, що чоловік ховається в очереті, в засаді навпроти мене. Стрельнув, почув зойк. Мало в око не влучив, Бог уберіг. Після цього жбурнув рушницю у воду. Сказав собі: все!
      
      – Ким ще доводилося бути, окрім політика, письменника, сценариста, експедитора?
      
      – Злодієм і вбивцею не був. Щоправда, колись побував у ролі голодранця. На Сахаліні зустрів земляків, пропив із ними зароблені в експедиції гроші. З гуртожитку виселили. Відтак, збирав пляшки. На щастя, друзі переказали гроші на дорогу.
      
      – Чи намагалися щось змінити в собі?
      
      – Бажання змін приходить із віком. Спочатку мене влаштовував статус кота, який гуляє, як собі знає, стихійно, нерегламентовано. Потім намагався подолати ці риси. У цьому сенсі людина проживає кілька життів. (Напевно, все було куди простіше - після кота, який гуляє, як собі знає: в СПУ були парткоми, бюро, ради-наради, президії, конторні служби – вони вас спокійно попросили і напоумили: спочатку „вступили” в Спілку, потому спрямували, наладили й облаштували світське, побутове й усяке інше життя... Спілка тих часів „припрошувала-прихиляла” всіх і вся. Тим паче ви туди вступали з доброї волі, без жодних тортур, - як і до Леніна тулилися, впускали й перепускали його через себе, так і КПРС присягали з її генеральною лінією на „глибоке ваше переконання...”
      
      – Хотіли би довести щось світу, владі?
      
      – Владі – так. (Чотири каденції в парламенті, заступник голови парламентської комісії з питань культури, 5 років у Раді з питань мовної політики при колишньому Президентові Л. Кучмі. Хата на Старонаводницькій , у Царському селі, на Печерську. Напевно, доста. Що ви і кому хочете тут і зараз довести? Безпосередній представник колишнього режиму і колишньої влади... Торік спокійно разом з Л.Кучмою і В. Януковичем стояти на Аскольдовій могилі, коло тліну загиблих хлопців, пафосно й несамовито промовляти, та й торішнім десятим днем листопада Ви привселюдно на просвітянському зібранні в НСПУ готували товариство жити і працювати за будь-якого Президента. І то - відкритим текстом. - Ред.) Життя без творчості не має перспективи. Людина перетворюється на курдюк із кістками, а держава – на вічний додаток.
      
      – Ви брали хабарі?
      
      – (Сміється.) Не брав, бо не пропонували. Але взяв би, якби давали.
      
      
      
      Світлана СТЕПАНЕНКО,
      
      Київ.
      
      
      
      «Представляю на ваш розгляд проект Закону про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини.
      
      ...Міністерство культури і мистецтв пропонує обмежити приватизацію лише пам’яток національного значення. З цим не можна погодитися, оскільки, по-перше, обов’язком держави є піклування про культурну спадщину українського народу і стан бюджетного забезпечення на її збереження має бути терміново переглянутим.
      
      ...Тому комітет не підтримує пропозиції Міністерства і наполягає на тимчасовій приватизації, забороні приватизації всіх унікальних пам’яток як національного, так і місцевого значення. Тим паче, що на міністерство культури у березні, що мінкультури у березні планує офіційно подати до парламенту законопроект про затвердження переліку пам’яток, які не підлягають приватизації.
      
      І тому я, наприклад, передовсім вимагаю негайної інвентаризації. Причому це робити, буквально не відкладаючи, з перших днів діяльності нашого уряду. Тому що, наприклад, лише завдяки чорній археології в Україні ще щось залишається. (Це, напевно, дарогого стоіт.).
      
      Через державні канали, офіційні установи, з офіційних державних структур зникло тисячі, навіть не тисячі. Наприклад, з Інституту археології, як мені дали довідку, залишилася одна третина всього того, що складає у сукупності сумарно десь сотні мільярдів, мільярдів. Якщо ми їх ще віднесемо до активу Міністерства фінансів, як це робиться, то ви самі розумієте, що величина нашого внутрішнього капіталу зросте кількакратно».
      
      З виступу Павла Мовчана на сесії Верховної Ради України,
      
      лютий, 2005 рік.
      
      Напевно якийсь розлад, направду... в наших державних установах і з вашим, даруйте, нашим внутрішнім капіталом.
      
      Іван МАРЧУК, художник:
      
      - Колись, коли Мовчан був просто поетом, ми спілкувалися часто, навіть разом видали книжку «Поріг»...
      
      Тоді він був вільною людиною, писав вільні вірші.
      
      Потім пішов у політику, і відчуття свободи зникло.
      
      
      «Корупція. Лобізм. Депутатська лапа.
      
      В парламенті існують закорінені розцінки за послуги депутатів. Зламати цю систему можна лише за однієї умови: легалізувати її.
      
      Поважний бізнес:
      
      Багато хто з депутатів лобіює в парламенті інтереси близького їм бізнесу.
      
      Простежити, чим переймається ваш вибраний народний депутат, на перший погляд, неважко.
      
      На сайті ВР можна переглянути всі його виступи в сесійній залі та всі законопроекти, що він їх зініціював. Але все це тільки маківка айзберга. А проте, що для багатьох депутатів основне заняття у парламенті затінений лобізм, інформації ви не знайдете.
      
      ...Тому боротьбу з корупцією варто було почати з себе і вивести із затінених структур механізми лобіювання. Перша спроба зробити це через відповідний законопроект була зроблена ще шість років тому, одначе до сесійної зали документ так і не дійшов”.
      
      Ольга КРИЖАНІВСЬКА, Андрій СМИРНОВ, Юрій ЗУЩИК
      
      „Кореспондент”, ч. 6, 19 лютого, 2005 р.
      
      Вся подана тут інформація — з відкритих джерел.

• 2005.05.28 | MV

  Re: Нова влада - Арештовані рахунки КС

  ОСТАННІЙ БІЙ?
  Як не прикро, але наші газетні негаразди знову вихлюпнулися в ефір. У понеділок по Радіо "Свобода" прозвучала інформація про те, що судові виконавці із Залізничного відділу Державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції збираються описувати майно "Кримської світлиці" за її борги перед Пенсійним фондом. До наших пояснень і прохань почекати з цією процедурою, поки не буде остаточно вирішене витання із фінансуванням часопису (якщо ми п'ять місяців не отримуємо зарплати, то звідки ж візьмуться кошти на відрахування Пенсійному фонду?) ніхто й не думав дослухатися: у середу банківський рахунок "Світлиці" було заблоковано. Колеги з "Чорноморки" показали сюжет про це Криму, УТ-1 - всій Україні. Електронною поштою інформація розлетілася по всьому світу...
  Колись, як у "Світлиці" буде трохи більше сторінок, ми покажемо нашим читачам усю анатомію цього безглуздя -з документами, прізвищами, фактами. Тих кабінетних "пігмеїв" (як кримських, так і київських), які на прикладі вічно потерпаючої української газети збираються продемонструвати усьому світу недолугість українців і їхньої нової влади, Україна має знати. Бо вони вічно вставлятимуть нам палиці в колеса, вбиватимуть клинці, плутатимуться під ногами, - тільки б було "чим гірше, тим краще". Бо прекрасно розуміють, що коли й справді "помножити наші "Світличні" журналістські державницькі, духовні, освітні, гуманістичні ідеї на владні можливості - це буде щось!" (Це цитата із недавнього редакторського звернення до одного із можновладців. Але нас знову не почули...)
  ...Саме в цей час, коли ви читаєте ці рядки, головний редактор у Києві отримує премію ім. Дмитра Нитченка за пропаганду і захист українського друкованого слова. А у Чернігові на урочистому фінальному зібранні лауреатів загальнонаціонального конкурсу "Українська мова - мова єднання" "Кримській світлиці" вручається нагорода за перемогу ще й у цьому престижному творчому змаганні.
  А тепер уявіть собі що що буде, коли "Світлиця" ще й матиме умови для роботи? Може, тому нам і заважають?
  Віктор КАЧУЛА.

• 2005.05.28 | stefan

  якщо держава так буде

  допомагати єдиному українському часопису в Криму, - то ми можемо тоді сміло казати:
  -Крим став Українським.