Чим відрізняється мудрий політик від мудрого журналіста
06/22/2005 | Манул
Юрій Бохан
Чим відрізняється мудрий політик від мудрого журналіста
Напевно, мудрий політик повинен кожного разу свої дії прораховувати на десять-двадцять кроків наперед, у майбутнє, користуючись аналізом сучасної обстановки і перспектив її розвитку.
Мудрому журналісту цього непотрібно. Він мусить негайно відреагувати на будь-який сьогоднішній крок політика, будь-який його намір чи заяву. Мудрий журналіст повинен і вдень, і вночі пам’ятати знамениту дефініцію, що визначає його обов’язки, місію, покликання і призначення: він має бути сторожовим псом демократії. І тому мудрий журналіст у кожному конкретному випадку на кожний тілорух політика мусить сказати своє, образно кажучи, “гав”. Йому непотрібно зазирати в майбутнє, аналізувати наслідки рухів політика, навіть на два кроки наперед. Його обов’язок дати відсіч політику сьогодні, а що буде завтра чи після-післязавтра, мудрого журналіста не повинно цікавити, – настане завтра, і він, відповідно до свого визначення, знову скаже своє слово, напевно, в іншій тональності, аніж попереднє, але цим він не повинен турбуватись, оскільки у нашому динамічному часі усе, що було сказано учора, притьмом забувається, невідворотно поглинається водою, яку несе стрімка течія річки під назвою Лета, тому мудрий журналіст, як і весь загал, що складається із споживачів інформації, на такі дрібниці уваги звертати не мусить.
Так має бути в демократичному суспільстві, адже ніхто поки що не заперечив одному із стовпів американської демократії, який ще у позаминулому столітті заявив, що біля будь-якого наймудрішого уряду завше на чатах повинна знаходитися певна кількість незалежних і мудрих сторожових псів і що він із задоволенням поміняє лад, у якому немає сторожових псів, але є мудрі політики, на той, де ця ситуація витримана навпаки, тобто свобода преси є, є КОМУ критикувати, але відсутній об’єкт критики - КОГО критикувати (тобто мудрих урядовців, позаяк дурних урядовців критикувати немає ні потреби, ні необхідного драйву, та й ризик значно збільшується - долі журналістів Александрова та Ґонґадзе свідчать про дану обставину незаперечно).
Про те, що наше суспільство нарешті доросло до піку розуміння цієї мудрої формули, свідчить реагування журналістів на заяву віце-прем’єр-міністра України, голови політичної ради Народного Союзу “Наша Україна” Романа Безсмертного стосовно можливої участі нині чинного Президента України Віктора Ющенка на майбутніх парламентських перегонах у списку НСНУ під номером 1 чи відповідного виборчого блоку за рахунок інших партій, безумовно, теж народних.
Збентежені такою заявою, мудрі журналісти, що репрезентують інтереси більше десяти мільйонів виборців, які щойно мали можливість тричі голосувати за Віктора Ющенка на президентських виборах 2004 року (голова ЦВК Ярослав Давидович вважає, що треба говорити 2004-2005 років), негайно поставили запитання: “А чи сам нині чинний Президент України Віктор Ющенко погодиться очолити виборчий блок, оскільки в разі його обрання народним депутатом України він має полишити нинішній пост, тобто відповідно до чинного законодавства він повинен скласти з себе президентські повноваження, за надання яких більше десяти мільйонів наших виборців минулого року голосували тричі?”
Достойник Роман Безсмертний з притаманною йому мудрістю одповів: “Віктор Андрійович думає”.
Така відповідь ще більше нашорошила мудрих журналістів, оскільки вони переконались, що якщо хтось тепер каже: “Президент ДУМАЄ”, чи він сам каже: “Я ДУМАЮ”, - то це означає, що Віктор Андрійович уже не РЕФЛЕКСУЄ, як часто таке з ним бувало до виборів, а ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ. І це рішення, як би кому це подобалось чи не сподобалось, напевно, буде позитивним. Зрозуміло, що тих, кому воно може не сподобатися, поки що сьогодні значно більше, ніж його прихильників, оскільки воно зачіпає не стільки інтереси втомлених потрійним, за визначенням деяких мудрих спостерігачів, минулорічним голосуванням, скільки інтереси багаточисленних евентуальних претендентів на місця в майбутньому парламенті, що репрезентують не менш численні і розмаїті наші партії і політичні сили.
Отже треба було не тільки сказати “гав”, а повторити його двічі. І це правильно.
Втім поставимо себе на місце Романа Безсмертного і Віктора Ющенка.
Ніхто не буде заперечувати, що нова влада у спадок отримала не тільки розколоте суспільство, обкрадену країну, викривлену статистику стосовно багатьох економічних і соціальних показників її стану. Вона одержала, м’яко кажучи, ще й спотворену систему державних владних структур, поле дій, які у багатьох випадках регулюються суперечливими законами, і, найголовніше, вона поки що приречена функціонувати в рамках, м’яко кажучи, недоробленого Основного Закону держави.
Можна зрозуміти тих наших народних депутатів, які у вікопомну ніч на 28 червня 1996 року породили нашу Конституцію, а також умови, в яких проходили ті пологи: з одного боку щире прагнення народних обранців нарешті отримати так жадану Конституцію, з іншого – жорсткий прес з боку тоді чинного президента Леоніда Кучми і його погрози стосовно проведення референдуму чи розпуску парламенту.
Ніхто не хотів помирати, а всі хотіли жити, радіти і плакати від щастя, а не від горя.
Тож Основний Закон вийшов таким, яким його й хотів бачити тоді чинний президент Леонід Кучма, у якому не виявилося балансу між різними гілками влади, який не визначив чітке місце у цій системі президенту, натомість надав йому повноваження робити майже все, що йому заманеться, який перетворив найвищу посаду керівника виконавчої гілки влади на катапульту і надав можливості президенту натискати на її кнопки залежно від своїх примх і збочених інтересів, а спікеру парламенту надав можливість заявити, що він не перша, але й не друга особа в державі.
Про яке розмежування і про який нормальний порядок роботи державних інституцій в таких умовах могла йти мова?!
Втім, проблема необхідності внесення суттєвих змін в Основний Закон держави з’явилась зразу ж, коли стала зрозумілою недосконалість прийнятої 1996 року Конституції України, коли почалося втілення її положень на практиці (чи виявилась неможливість їх втілення). Та проблема стала вже волати тоді, коли президент Кучма і його команда почали на повну силу, у своїх власних кланово-олігархічних інтересах використовувати недосконалість Основного Закону, підгрібаючи під себе усі гілки влади, у тому числі і судову, і Конституційний суд країни, завдаючи непоправної шкоди державі, суспільству, кожному пересічному громадянинові.
Гадаємо, що ця конституційна недосконалість структури державного управління і зараз, після Помаранчевої революції, першочергово є об’єктивною причиною видимих і невидимих суперечностей між керівниками різних державних інституцій, і вони переважним чином не є наслідком особливостей характерів урядовців чи суб’єктивних їх інтересів, як дехто думає і говорить.
Система управління державою за будь-яких її форм (президентської, парламентсько-президентської чи парламентської) може нормально функціонувати лише тоді, коли є урівноважений баланс політичних сил, що відображається у структурі парламенту і має назву більшості. Її політичний зміст може відповідати політичній силі, яку репрезентує президент, а може й не відповідати, - навпаки, бути додатковим важелем балансу, як це вже історично склалося в США.
У нашій державі, впродовж усієї її побудови, чи ще, як кажуть, розбудови, парламент скоріше нагадував зібрання більших чи менших за кількістю груп, точніше – ватаг, які на певній визначеній ділянці, чи діючи методом самозахоплення, відштовхуючи одна одну ліктями, займалися видобутком паскудного металу і тим самим влаштовували для себе і своїх близьких, на відміну від іншої маси людей, далеко не паскудне життя. Кожен із них називає себе “прагматиком”, не розуміючи значення цього поняття, не знаючи, що прагматизм є філософською течією, що намагалась обґрунтувати політику первинного (читай – бандитського) накопичення капіталу, з якою було покінчено посланням президента США Франкліна Делано Рузвельта конгресу США від 17 травня 1933 року. Зараз в США на людину, яка називає себе прагматиком, дивляться, як на великого жартуна чи великого шахрая. Книга одного із основоположників прагматизму американського філософа Джона Дьюї “Демократія й освіта” (1916 рік видання) групою всесвітньовідомих вчених (дослідження здійснювалось на замовлення видавничої корпорації “HUMAN EVENS”) внесена до десятка книг, які найбільш негативно вплинули на розвиток людства протягом двох останніх століть (перші два місця посідають “Капітал” Карла Маркса і “Майн кампф” Адольфа Гітлера, третє - “Цитатник Мао”, четверте - “Сексуальна поведінка самця” Альфреда Кінсі, п’яте – Джон Дьюї).
“Наша Україна”, здобувши на виборах 2002 року переконливу перемогу, з початком роботи парламенту загальмувала темп, втратила можливість спільно з політичними силами, які потім стали її союзниками, наростити м’язи і створити у Верховній Раді постійну більшість. Власне кажучи, цьому завадив би і спротив новообраного спікера парламенту Володимира Литвина, без перебільшення - академіка школи політичного інтриганства, який звик діяти в умовах чвар, протиставлення і протистояння, каламутити воду і в каламутній воді ловити рибку - заради власних інтересів і власної політичної кар’єри. Це його стихія. Він швидко вбився в солідне пір’ячко, його зараз вже не задовольняє положення не першої, але й не другої особи в державі. Ганебний приклад протягування рішення, яке стосувалося Національного російського театру імені Лесі Українки (найменування, у якому розібратися можна лише за участю учнів професора Сербського), чи стосовно ув’язнених Колесникова та Різака, показав, що Литвин фактично намагається стати першою особою в державі: маніпулюючи різними політичними силами в парламенті, він уже дозволяє собі давати вказівки і Президенту України, і членам Уряду, і Генпрокуратурі, і судовим органам. Він категорично проти створення в парламенті більшості, продовжує каламутити воду і в тій каламутній воді, напевно, має намір спіймати не лише просту, а й золоту рибку, – можна здогадатися, що першим висловленим рибці бажанням Литвина буде прохання відмити від причетності до справи про вбивство журналіста Ґонґадзе; два інші теж можна спроґнозувати.
Створення парламентської більшості на виборах 2006 року є найголовнішим завданням і надзавданням національно-демократичних сил країни. Від того, буде воно виконано чи ні, залежить майбутнє України на довгий час. Розклад політичних сил в країні на сьогоднішній момент ясний. Попри волання деяких мудреців про відсутність у партій національно-демократичного спрямування своєї ідеології (я хотів би спитати у цих мудреців, а що ж таке ідеологія?); бачення цих сил майбутнього розвитку України є також зрозумілим. Процес творення політичної партії та її ідеології є процесом взаємопов’язаним, одна ідеологія не повинна бути панівною (ми це вже проходили), суть поняття ідеологія не можна тлумачити, користуючись підручниками з марксизму-ленінізму. В Уряді Юлії Тимошенко співпрацюють демократи, ліберали, соціалісти і консерватори, і дай, Боже, їм здоров’я і нормального глузду, аби вони і далі співпрацювали, і не треба їх зіштовхувати лобами на ґрунті так званої ідеології. На сьогодні ж актуальним є питання вироблення стратегії і тактики виборчої боротьби, відповідно до якого і йде процес моделювання, досліджень, перевірки різних варіантів шляхом соціологічного опитування чи іншого моніторингу.
У даний момент ще важко передбачити розклад політичних сил і уподобання виборців на час виборчої кампанії, не можна однозначно вказати, хто вийде в лідери, а хто стане аутсайдером. Ніхто не знає, яка карта може лягти в прикуп, - це тільки Кучма з Януковичем дозволяли собі махлювати, за що врешті-решт і отримали відповідно до жорстоких правил гри неминучий і відчутний удар канделябром по голові.
Вітаутас Ландберґіс після першого обрання його головою Верховної Ради Литви скликав нараду із наймудріших людей республіки, на якій поставив питання: “Як швидко зробити Литву заможною і процвітаючою країною?” Надійшло кілька пропозицій, у тому числі присутнього на нараді журналіста такого змісту: “Історія показує, що країна, яка програла у війні, невдовзі стає багатою і розвиненою. Прикладом цього є хоча б Західна Німеччина та Японія. Чи не було б резоном нам оголосити війну Росії?” Вітаутас Ландберґіс хвильку подумав і у свою чергу запитав: “А якщо ми виграємо?” І він був правий, тому що мудрий політик у кожному конкретному випадку повинен мислити аналітично і контроверсійно.
Гадаємо, що Роман Безсмертний, коли виголошував свою пропозицію, теж враховував контроверсійний момент, заздалегідь і дуже мудро подумавши стосовно зміцнення позицій партії та її лідера вже сьогодні, а також проводячи польові дослідження на предмет виявлення аутсайдерів, які можуть, образно кажучи, “оголосити війну Росії” і виграти її, чи ще до початку війни намагатимуться внести розкол в гіпотетичний пасьянс політичних сил на майбутніх виборах і в парламенті. Але як там би не було, ми вже дійшли висновку, що мудрі журналісти у відповідь на кожний пропонований варіант повинні сказати своє неодмінне “гав”, а коли це необхідно, то повторити його двічі.
Поряд з підготовкою до парламентських виборів не менш важливим є питання внесення змін до Конституції України. Відповідне рішення законодавчим органом країни було прийняте. Чи було те рішення вимушеним, чи ні, то інша ромова, але кожен нормально мислячий громадянин країни віддає собі звіт у тому, що Основний Закон країни треба міняти. Ця робота не могла початися зразу ж після інавгурації Віктора Ющенка та формування Уряду Юлії Тимошенко. Новій владі прийшлось розгрібати залишені кучмівським режимом завали, і ті завали примушували нових урядовців працювати не завжди у білих рукавичках чи навіть подеколи зодягати робу асенізатора. Але мусимо визнати, що до початку виборчої кампанії 2006 року зміни до Конституції мають бути внесені, – це завдання є системно пов’язаним із необхідністю чіткої структуризації майбутнього парламенту.
Як ми знаємо, з реформуванням Конституції основна частина державних повноважень має перейти до Прем’єр-міністра. Президент України буде виконувати у більшості своїй представницькі функції.
Чи згодиться на такий варіант Віктор Ющенко, який уже відчув смак влади у позитивному значенні цього слова і на наших очах виростає до рівня державного мужа?
Гадаємо, що ні. Гадаємо, що Роман Безсмертний передбачав варіант, за яким Віктор Ющенко, отримавши мандат народного депутата України і відмовившись від посади Президента України, буде претендувати на посаду Прем’єр-міністра - з новими владними повноваженнями та правами. Як відомо, в разі добровільної відмови Президента України від посади до наступних дострокових виборів його обов’язки має виконувати Прем’єр-міністр.
Зрозумівши такі плани мудрих політиків і можливий розвиток подій у майбутньому, що повинні зробити мудрі журналісти сьогодні?
Правильно - втретє сказати “гав”.
Мудрий ребе українського походження (для “Майдану”).
Кібуц “Емес” Бердянського повіту – Київ, Оболонь.
Чим відрізняється мудрий політик від мудрого журналіста
Напевно, мудрий політик повинен кожного разу свої дії прораховувати на десять-двадцять кроків наперед, у майбутнє, користуючись аналізом сучасної обстановки і перспектив її розвитку.
Мудрому журналісту цього непотрібно. Він мусить негайно відреагувати на будь-який сьогоднішній крок політика, будь-який його намір чи заяву. Мудрий журналіст повинен і вдень, і вночі пам’ятати знамениту дефініцію, що визначає його обов’язки, місію, покликання і призначення: він має бути сторожовим псом демократії. І тому мудрий журналіст у кожному конкретному випадку на кожний тілорух політика мусить сказати своє, образно кажучи, “гав”. Йому непотрібно зазирати в майбутнє, аналізувати наслідки рухів політика, навіть на два кроки наперед. Його обов’язок дати відсіч політику сьогодні, а що буде завтра чи після-післязавтра, мудрого журналіста не повинно цікавити, – настане завтра, і він, відповідно до свого визначення, знову скаже своє слово, напевно, в іншій тональності, аніж попереднє, але цим він не повинен турбуватись, оскільки у нашому динамічному часі усе, що було сказано учора, притьмом забувається, невідворотно поглинається водою, яку несе стрімка течія річки під назвою Лета, тому мудрий журналіст, як і весь загал, що складається із споживачів інформації, на такі дрібниці уваги звертати не мусить.
Так має бути в демократичному суспільстві, адже ніхто поки що не заперечив одному із стовпів американської демократії, який ще у позаминулому столітті заявив, що біля будь-якого наймудрішого уряду завше на чатах повинна знаходитися певна кількість незалежних і мудрих сторожових псів і що він із задоволенням поміняє лад, у якому немає сторожових псів, але є мудрі політики, на той, де ця ситуація витримана навпаки, тобто свобода преси є, є КОМУ критикувати, але відсутній об’єкт критики - КОГО критикувати (тобто мудрих урядовців, позаяк дурних урядовців критикувати немає ні потреби, ні необхідного драйву, та й ризик значно збільшується - долі журналістів Александрова та Ґонґадзе свідчать про дану обставину незаперечно).
Про те, що наше суспільство нарешті доросло до піку розуміння цієї мудрої формули, свідчить реагування журналістів на заяву віце-прем’єр-міністра України, голови політичної ради Народного Союзу “Наша Україна” Романа Безсмертного стосовно можливої участі нині чинного Президента України Віктора Ющенка на майбутніх парламентських перегонах у списку НСНУ під номером 1 чи відповідного виборчого блоку за рахунок інших партій, безумовно, теж народних.
Збентежені такою заявою, мудрі журналісти, що репрезентують інтереси більше десяти мільйонів виборців, які щойно мали можливість тричі голосувати за Віктора Ющенка на президентських виборах 2004 року (голова ЦВК Ярослав Давидович вважає, що треба говорити 2004-2005 років), негайно поставили запитання: “А чи сам нині чинний Президент України Віктор Ющенко погодиться очолити виборчий блок, оскільки в разі його обрання народним депутатом України він має полишити нинішній пост, тобто відповідно до чинного законодавства він повинен скласти з себе президентські повноваження, за надання яких більше десяти мільйонів наших виборців минулого року голосували тричі?”
Достойник Роман Безсмертний з притаманною йому мудрістю одповів: “Віктор Андрійович думає”.
Така відповідь ще більше нашорошила мудрих журналістів, оскільки вони переконались, що якщо хтось тепер каже: “Президент ДУМАЄ”, чи він сам каже: “Я ДУМАЮ”, - то це означає, що Віктор Андрійович уже не РЕФЛЕКСУЄ, як часто таке з ним бувало до виборів, а ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ. І це рішення, як би кому це подобалось чи не сподобалось, напевно, буде позитивним. Зрозуміло, що тих, кому воно може не сподобатися, поки що сьогодні значно більше, ніж його прихильників, оскільки воно зачіпає не стільки інтереси втомлених потрійним, за визначенням деяких мудрих спостерігачів, минулорічним голосуванням, скільки інтереси багаточисленних евентуальних претендентів на місця в майбутньому парламенті, що репрезентують не менш численні і розмаїті наші партії і політичні сили.
Отже треба було не тільки сказати “гав”, а повторити його двічі. І це правильно.
Втім поставимо себе на місце Романа Безсмертного і Віктора Ющенка.
Ніхто не буде заперечувати, що нова влада у спадок отримала не тільки розколоте суспільство, обкрадену країну, викривлену статистику стосовно багатьох економічних і соціальних показників її стану. Вона одержала, м’яко кажучи, ще й спотворену систему державних владних структур, поле дій, які у багатьох випадках регулюються суперечливими законами, і, найголовніше, вона поки що приречена функціонувати в рамках, м’яко кажучи, недоробленого Основного Закону держави.
Можна зрозуміти тих наших народних депутатів, які у вікопомну ніч на 28 червня 1996 року породили нашу Конституцію, а також умови, в яких проходили ті пологи: з одного боку щире прагнення народних обранців нарешті отримати так жадану Конституцію, з іншого – жорсткий прес з боку тоді чинного президента Леоніда Кучми і його погрози стосовно проведення референдуму чи розпуску парламенту.
Ніхто не хотів помирати, а всі хотіли жити, радіти і плакати від щастя, а не від горя.
Тож Основний Закон вийшов таким, яким його й хотів бачити тоді чинний президент Леонід Кучма, у якому не виявилося балансу між різними гілками влади, який не визначив чітке місце у цій системі президенту, натомість надав йому повноваження робити майже все, що йому заманеться, який перетворив найвищу посаду керівника виконавчої гілки влади на катапульту і надав можливості президенту натискати на її кнопки залежно від своїх примх і збочених інтересів, а спікеру парламенту надав можливість заявити, що він не перша, але й не друга особа в державі.
Про яке розмежування і про який нормальний порядок роботи державних інституцій в таких умовах могла йти мова?!
Втім, проблема необхідності внесення суттєвих змін в Основний Закон держави з’явилась зразу ж, коли стала зрозумілою недосконалість прийнятої 1996 року Конституції України, коли почалося втілення її положень на практиці (чи виявилась неможливість їх втілення). Та проблема стала вже волати тоді, коли президент Кучма і його команда почали на повну силу, у своїх власних кланово-олігархічних інтересах використовувати недосконалість Основного Закону, підгрібаючи під себе усі гілки влади, у тому числі і судову, і Конституційний суд країни, завдаючи непоправної шкоди державі, суспільству, кожному пересічному громадянинові.
Гадаємо, що ця конституційна недосконалість структури державного управління і зараз, після Помаранчевої революції, першочергово є об’єктивною причиною видимих і невидимих суперечностей між керівниками різних державних інституцій, і вони переважним чином не є наслідком особливостей характерів урядовців чи суб’єктивних їх інтересів, як дехто думає і говорить.
Система управління державою за будь-яких її форм (президентської, парламентсько-президентської чи парламентської) може нормально функціонувати лише тоді, коли є урівноважений баланс політичних сил, що відображається у структурі парламенту і має назву більшості. Її політичний зміст може відповідати політичній силі, яку репрезентує президент, а може й не відповідати, - навпаки, бути додатковим важелем балансу, як це вже історично склалося в США.
У нашій державі, впродовж усієї її побудови, чи ще, як кажуть, розбудови, парламент скоріше нагадував зібрання більших чи менших за кількістю груп, точніше – ватаг, які на певній визначеній ділянці, чи діючи методом самозахоплення, відштовхуючи одна одну ліктями, займалися видобутком паскудного металу і тим самим влаштовували для себе і своїх близьких, на відміну від іншої маси людей, далеко не паскудне життя. Кожен із них називає себе “прагматиком”, не розуміючи значення цього поняття, не знаючи, що прагматизм є філософською течією, що намагалась обґрунтувати політику первинного (читай – бандитського) накопичення капіталу, з якою було покінчено посланням президента США Франкліна Делано Рузвельта конгресу США від 17 травня 1933 року. Зараз в США на людину, яка називає себе прагматиком, дивляться, як на великого жартуна чи великого шахрая. Книга одного із основоположників прагматизму американського філософа Джона Дьюї “Демократія й освіта” (1916 рік видання) групою всесвітньовідомих вчених (дослідження здійснювалось на замовлення видавничої корпорації “HUMAN EVENS”) внесена до десятка книг, які найбільш негативно вплинули на розвиток людства протягом двох останніх століть (перші два місця посідають “Капітал” Карла Маркса і “Майн кампф” Адольфа Гітлера, третє - “Цитатник Мао”, четверте - “Сексуальна поведінка самця” Альфреда Кінсі, п’яте – Джон Дьюї).
“Наша Україна”, здобувши на виборах 2002 року переконливу перемогу, з початком роботи парламенту загальмувала темп, втратила можливість спільно з політичними силами, які потім стали її союзниками, наростити м’язи і створити у Верховній Раді постійну більшість. Власне кажучи, цьому завадив би і спротив новообраного спікера парламенту Володимира Литвина, без перебільшення - академіка школи політичного інтриганства, який звик діяти в умовах чвар, протиставлення і протистояння, каламутити воду і в каламутній воді ловити рибку - заради власних інтересів і власної політичної кар’єри. Це його стихія. Він швидко вбився в солідне пір’ячко, його зараз вже не задовольняє положення не першої, але й не другої особи в державі. Ганебний приклад протягування рішення, яке стосувалося Національного російського театру імені Лесі Українки (найменування, у якому розібратися можна лише за участю учнів професора Сербського), чи стосовно ув’язнених Колесникова та Різака, показав, що Литвин фактично намагається стати першою особою в державі: маніпулюючи різними політичними силами в парламенті, він уже дозволяє собі давати вказівки і Президенту України, і членам Уряду, і Генпрокуратурі, і судовим органам. Він категорично проти створення в парламенті більшості, продовжує каламутити воду і в тій каламутній воді, напевно, має намір спіймати не лише просту, а й золоту рибку, – можна здогадатися, що першим висловленим рибці бажанням Литвина буде прохання відмити від причетності до справи про вбивство журналіста Ґонґадзе; два інші теж можна спроґнозувати.
Створення парламентської більшості на виборах 2006 року є найголовнішим завданням і надзавданням національно-демократичних сил країни. Від того, буде воно виконано чи ні, залежить майбутнє України на довгий час. Розклад політичних сил в країні на сьогоднішній момент ясний. Попри волання деяких мудреців про відсутність у партій національно-демократичного спрямування своєї ідеології (я хотів би спитати у цих мудреців, а що ж таке ідеологія?); бачення цих сил майбутнього розвитку України є також зрозумілим. Процес творення політичної партії та її ідеології є процесом взаємопов’язаним, одна ідеологія не повинна бути панівною (ми це вже проходили), суть поняття ідеологія не можна тлумачити, користуючись підручниками з марксизму-ленінізму. В Уряді Юлії Тимошенко співпрацюють демократи, ліберали, соціалісти і консерватори, і дай, Боже, їм здоров’я і нормального глузду, аби вони і далі співпрацювали, і не треба їх зіштовхувати лобами на ґрунті так званої ідеології. На сьогодні ж актуальним є питання вироблення стратегії і тактики виборчої боротьби, відповідно до якого і йде процес моделювання, досліджень, перевірки різних варіантів шляхом соціологічного опитування чи іншого моніторингу.
У даний момент ще важко передбачити розклад політичних сил і уподобання виборців на час виборчої кампанії, не можна однозначно вказати, хто вийде в лідери, а хто стане аутсайдером. Ніхто не знає, яка карта може лягти в прикуп, - це тільки Кучма з Януковичем дозволяли собі махлювати, за що врешті-решт і отримали відповідно до жорстоких правил гри неминучий і відчутний удар канделябром по голові.
Вітаутас Ландберґіс після першого обрання його головою Верховної Ради Литви скликав нараду із наймудріших людей республіки, на якій поставив питання: “Як швидко зробити Литву заможною і процвітаючою країною?” Надійшло кілька пропозицій, у тому числі присутнього на нараді журналіста такого змісту: “Історія показує, що країна, яка програла у війні, невдовзі стає багатою і розвиненою. Прикладом цього є хоча б Західна Німеччина та Японія. Чи не було б резоном нам оголосити війну Росії?” Вітаутас Ландберґіс хвильку подумав і у свою чергу запитав: “А якщо ми виграємо?” І він був правий, тому що мудрий політик у кожному конкретному випадку повинен мислити аналітично і контроверсійно.
Гадаємо, що Роман Безсмертний, коли виголошував свою пропозицію, теж враховував контроверсійний момент, заздалегідь і дуже мудро подумавши стосовно зміцнення позицій партії та її лідера вже сьогодні, а також проводячи польові дослідження на предмет виявлення аутсайдерів, які можуть, образно кажучи, “оголосити війну Росії” і виграти її, чи ще до початку війни намагатимуться внести розкол в гіпотетичний пасьянс політичних сил на майбутніх виборах і в парламенті. Але як там би не було, ми вже дійшли висновку, що мудрі журналісти у відповідь на кожний пропонований варіант повинні сказати своє неодмінне “гав”, а коли це необхідно, то повторити його двічі.
Поряд з підготовкою до парламентських виборів не менш важливим є питання внесення змін до Конституції України. Відповідне рішення законодавчим органом країни було прийняте. Чи було те рішення вимушеним, чи ні, то інша ромова, але кожен нормально мислячий громадянин країни віддає собі звіт у тому, що Основний Закон країни треба міняти. Ця робота не могла початися зразу ж після інавгурації Віктора Ющенка та формування Уряду Юлії Тимошенко. Новій владі прийшлось розгрібати залишені кучмівським режимом завали, і ті завали примушували нових урядовців працювати не завжди у білих рукавичках чи навіть подеколи зодягати робу асенізатора. Але мусимо визнати, що до початку виборчої кампанії 2006 року зміни до Конституції мають бути внесені, – це завдання є системно пов’язаним із необхідністю чіткої структуризації майбутнього парламенту.
Як ми знаємо, з реформуванням Конституції основна частина державних повноважень має перейти до Прем’єр-міністра. Президент України буде виконувати у більшості своїй представницькі функції.
Чи згодиться на такий варіант Віктор Ющенко, який уже відчув смак влади у позитивному значенні цього слова і на наших очах виростає до рівня державного мужа?
Гадаємо, що ні. Гадаємо, що Роман Безсмертний передбачав варіант, за яким Віктор Ющенко, отримавши мандат народного депутата України і відмовившись від посади Президента України, буде претендувати на посаду Прем’єр-міністра - з новими владними повноваженнями та правами. Як відомо, в разі добровільної відмови Президента України від посади до наступних дострокових виборів його обов’язки має виконувати Прем’єр-міністр.
Зрозумівши такі плани мудрих політиків і можливий розвиток подій у майбутньому, що повинні зробити мудрі журналісти сьогодні?
Правильно - втретє сказати “гав”.
Мудрий ребе українського походження (для “Майдану”).
Кібуц “Емес” Бердянського повіту – Київ, Оболонь.