Символ Нашої перемоги!
07/11/2005 | NI_ZRADI
СИМВОЛ НАШОЇ ПЕРЕМОГИ. До 346-ої річниці Конотопської битви
Ув історії українсько-російських відносин є багато сумних і трагічних для українського народу сторінок, які московська і підсовєцька історіографія замовчувала, або ж фальсифікувала. Таким чином робилася спроба приховати справжні початки боротьби нашого народу з російським колоніялізмом в Україні. Насправді історія національно-визвольного руху бере свій початок ще за життя творців Української козацької гетьманської держави Богдана Хмельницького та Івана Виговського.
Яскравою ілюстрацією можна вважати смерть двох козацьких полковників, зятів Хмельницького: 1659 року брат Івана Виговського, биховський полковник Данило Виговський, робив спробу вигнати з Києва московську залогу, але потрапив до неволі й був жорстоко закатований по дорозі до Москви у Калузі. Другий зять, брат славного козацького полковника Данила Нечая, білоруський полковник Іван Нечай того ж року також потрапив до московської неволі й був засланий до Сибіру, де й загинув десь після 1663 року.
Але найяскравішим прикладом такого замовчування може бути сама історія Конотопської битви, яка відбулася 8-10 липня 1659 року на Лівобережній Україні. Тоді козацькі полки Гетьмана Івана Виговського вщент розгромили окупаційні московські війська. Російські історики справедливо вважають цю битву найбільшою поразкою московських військ в Европі XVII-XVIII сторіч – і зазнали її московські війська від української армії! Одні ці історичні факти перекреслюють мітичні ствердження російської і совєцької історіографії про „споконвічну дружбу двох єдинокровних братніх народів”. Сучасний читач донедавна міг почерпнути відомості про ці події хіба що з націоналістичних видань, які виходили поза межами СССР, або ж частково з польської і спотвореної дореволюційної російської літератури.
Військово-політичний союз, який Хмельницький уклав 1654 року в Переяславі з Московією, був для Української держави нерівноправний. Царат по-імперськи його тлумачив і під його прикриттям поступово перетворював Україну в свою „законну” колонію. Ще за життя Хмельницького за його спиною царат провів у Вільні 1656 року сепаратне перемир’я з Польщею, а згодом і подібні інші, кінчаючи трагічним для Української держави Андрусівським миром 1667 року, згідно з яким Україна була поділена Дніпром між Московщиною й Польщею, і цим торгом фактично кінчається національно-визвольна війна українського народу 1648-1667 років.
Цю політику Москви усвідомлював сам Богдан Хмельницький як дипломат і державний діяч. Тому він в останні роки свого життя змінює напрям орієнтації своєї зовнішньої політики в сторону Заходу, шукаючи підтримки в супротивників Польщі. Так він укладає союзний договір зі Швецією, Трансільванією, Бранденбурґом. Нова незалежна політика Хмельницького викликала роздратування й лють царського двору і його чиновників Кікіна і Бутурліна, які відали зносинами з Україною. Царат намагався прибрати до рук Українську державу, ввести сюди нових воєвод, залучити до царської казни національні фінанси, щоб новий Гетьман присягав цареві. Царат вимагав, щоб Хмельницький розірвав укладений зі Швецією союз. За словами царських чиновників, Хмельницький рішуче відповів, що „від шведського короля він ніколи не відступить, тому що у них дружба, приязнь і згода давня”. Отже, всі вимоги і претенсії царату хворий Хмельницький без вагань відкинув.
Політика відкритого втручання царату у внутрішні справи Української держави особливо посилилась після Богданової смерті 1657 року. Царські чиновники хотіли взяти під свій контроль вибори нового Гетьмана. Ф. Бутурлін з цього приводу доповідав цареві, що „кого ты, великий государь, пожалуешь, велишь быть над войском Запорожским гетманом, тот и будет”. Таким чином порушувався один із головних звичаїв козацького війська про вибори Гетьмана на козацьких радах вільними голосами. Козацька рада всупереч волі царя 23-26 серпня 1657 року обрала в Чигирині Гетьманом генерального секретаря в уряді Богдана Хмельницького – Івана Виговського, представника молодшого покоління державних діячів. Виговський був щирим патріотом України, одним із найвидатніших національних діячів середини XVII сторіччя; він – далекоглядний політик, дипломат, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. На козацькій раді у Корсуні були посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду (Трансільванії), Молдови, Волощини (Румунії). Це дало можливість Виговському активізувати свою зовнішню політику, започатковану Хмельницьким. Зокрема було оформлено угоду зі Швецією, яка визнавала незалежність Української гетьманської держави та її кордони аж до Вісли. До Української держави мали приєднатися Берестейське і Новгородське (Сіверське) воєводства. Виговський зумів поновити союз із Кримом і Туреччиною. В такій ситуації й Польща зобов’язалася надати Україні якнайширшу автономію в складі Речі Посполитої. Гетьман намагався встановити й добросусідські відносини з Московією. З цією метою він відправив до Москви козацьких послів, щоб поінформувати царат про обрання нового Гетьмана, водночас просив царя Алєксєя Михайловича ще раз потвердити умови Переяславської угоди про збереження давніх прав і вольностей козацьких, отже, право козаків самим вибирати собі Гетьмана вільним голосами. Виговський звертався до царського уряду, щоб той розглядав Україну як рівноправну державу, але у відповідь почув імперську заяву, що начебто Україна і далі трактується царатом як „гілля, відламане від природного кореня Великоросії”. В свою чергу Гетьман-патріот сказав: „Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною: ми є військо непереможне”. Гетьман вимагав від царату, щоб той не втручався до внутрішніх справ Української держави. Гетьманський уряд сам має порядкувати своїм військом, скарбами, суспільним життям. Він також відкинув вимоги Москви щодо призначення в українські міста царських воєвод і залог. Царат у цьому відношенні проводив стару імперську політику – в чиїх руках міста, у тих і весь народ.
Цар Алєксєй Михайлович не визнав ухвали Корсунської ради, на якій було потверджено обрання Виговського Гетьманом. Такий вчинок царат пояснював своєю самовільною поправкою до статей Переяславської ради 1654 року, вимагаючи, щоб обрання нового Гетьмана наперед погоджувалося з Москвою.
Царський окольничий Богдан Хитрово в лютому 1658 року провів нову раду, яка хоч і потвердила обрання Виговського Гетьманом, але змусила Гетьмана на призначення царських воєвод окрім Києва в інші центри козацьких полків – Чернігова, Ніжина, Переяслава, Полтави, Миргорода, Білої Церкви, Корсуня, та ще й з умовою, щоб українське населення утримувало воєвод і його „ратних людей”. Крім того, царат вимагав, щоб Українська держава передала Московському царству Південну Білорусію зі старим Биховом і розірвала свої рівноправні стосунки зі Швецією.
З метою підкорити собі Україну царат вдавався до підступного розпалювання міжстаршинських чвар і колотнеч, кровопролитних міжусобиць, до розколу українського суспільства, тобто до провокування громадянських воєн. З цією метою він підтримував опозиційні до гетьманського уряду, егоїстичні, владолюбні елементи серед козацької старшини, роздмухував соціяльні протистояння. Такими демаґогами, кар’єристами в цей час виступають при підтримці царату полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий Яків Барабаш. Виговський розумів і усвідомлював, що зворушення низів стоять на перешкоді державницьким змаганням, вони підривають національну єдність, їх охоче використовувала Москва в своїх великодержавницьких інтересах. Кінець-кінцем внутрішня опозиція, підбурювана Москвою, взялася за зброю. Як далекоглядний політик, Виговський шукав мирного порозуміння з козацькою опозицією, бо не хотів даремного братнього кровопролиття, яке знесилювало націю. З цією метою він бльокував два вогнища опозиції – Запоріжжя і Полтаву – не допускаючи постачання туди зброї і харчів, поставивши на сторожі чотири лівобережні полки – Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський. Але егоїстична акція полтавського ватажка добитися таким чином булави не вгамовувалася. Повстання спалахнуло і поширилося на все Наддніпров’я. Пушкареві й Барабашеві вдалося розгромити козацькі полки прибічників Виговського – Івана Богуна та Івана Сербина. У складній і тривожній ситуації, яка склалася, Гетьман поспіхом організував 20-тисячну козацьку армію, запросивши собі на допомогу своїх нових союзників – 40-тисячну татарську орду Карач-бея. Війська оточили Полтаву і після двотижневої облоги 15 травня фортецю було взято: Пушкар загинув, а Барабаша повішено. Водночас татари захопили в неволю багато бранців. Таку ціну не раз платив український народ за своє невміння єднатися і розуміти державну українську лінію під час гетьмансько-старшинських чвар і громадянських війн, які розпалювала Москва у другій половині XVII сторіччя. Тільки полковникові Іванові Безпалому зі своїм загоном вдалося втекти під захист московського війська, яке з’явилося в Україні, щоб завести свої залоги в Києві, Чернігові і Ніжині. Проте й перелякані залоги були змушені покинути територію Української держави і відступити за її межі. Одному тільки бояринові В. Шереметьєву з його загоном вдалося добратися до Києва, де він вчинив жорстокий терор проти киян і навколишнього населення, спалюючи й руйнуючи села і містечка. Тут він і захопив брата Гетьмана, полковника Данила Виговського, який виганяв московські війська з України.
Так в Україні, за словами Тараса Шевченка, почалася ганебна „срамотня година”, криваві міжусобиці за гетьманську булаву, за яку наш народ віддав понад 50 000 жертв. Причиною же була дворушницька політика Москви, яка розпалювала ненависть, ворожнечу, допомагала збройно опозиції, і таким чином українці воювали проти українців, проливали ріки братньої крові, що згодом часто зустрічається в нашій історії з нашим недержавним народом.
Збагнувши до кінця всю трагічність становища Української держави, одним із архітекторів якої він був разом із Богданом Хмельницьким, Іван Виговський розриває військово-політичний союз з Москвою, скріплений Переяславською угодою 1654 року. Цей сміливий крок Гетьмана підтримали більшість полковників разом із військом, генеральна старшина, чимало з якої були високоосвіченими інтеліґентними людьми, що побували і в европейських країнах, мали досвід боротьби з Польщею. До Виговського приєдналося і вище українське духовенство, яке також захищало свої давні права вибирати вільними голосами свого митрополита, всіх ієрархів, а Москва намагалася у той вже час підкорити Українську Церкву московському патріярхові. Заможні міщани також розуміли, що Москва наступає і на їхні права, права міст, які захищало поширене в Україні „Маґдебурзьке право”, що його не знала Московія (ні Росія пізніше).
Свою ухвалу й рішення розірвати Переяславські статті 1654 року про союз з Московщиною Гетьман Іван Виговський виклав у Маніфесті, який відправив урядам багатьох країн Европи. У ньому він звертав увагу европейських монархів і урядовців, що імперська Москва 1656 року проводила таємні сепаратні переговори у Вільні з Польщею, що стосувались України; що царат втручається у внутрішнє життя Української держави, спровокував кровопролиття й чвари в українському суспільстві, спричинився до громадянської війни, і в той же час, зневажаючи гетьманський уряд, підриває у народі його авторитет. „Ми, все Військо Запорізьке, – наголошувалося в Маніфесті, – заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою Маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як обороняти святу Східну Церкву й прадідівські свободи, якої любов’ю ми держимося”.
Усвідомлюючи складність становища, в якому опинилась Україна після розриву відносин із Росією і неминучість війни з нею, Виговський став шукати шляхів для порозуміння з Польщею, бо в іншому випадку Україні довелося б воювати на два фронти. На допомогу Швеції він не міг розраховувати, бо шведський уряд, знесилений війнами, і сам вів мирні переговори з двома ворожими до України державами – Польщею й Москвою. Виговському, як представникові Правобережної України, який здобув освіту в Речі Посполитій і працював у польських урядових установах, легше було вести переговори з Польщею, хоч до Польщі залишалася ненависть українського народу.
Внаслідок переговорів з поляками 6 серпня 1658 року Гетьман підписує з Польщею Гадяцьку угоду. Згідно з нею, Україна мала входити як окремий державний організм поряд із Великим Князівством Литовським до складу Речі Посполитої під традиційною українською назвою „Велике Князівство Руське”, отже як продовження державницьких традицій Київської Руси. Реєстр козацького війська збільшувався до 60 тисяч. Цей міждержавний документ в умовах після тривалих війн із Польщею, від яких ще не зажили рани, не міг прищепитися і бути популярним серед українців. Водночас знесилена війнами Польща не в змозі була допомогти Україні. Це за словами Тараса Шевченка наступав час, коли „Польща впала і вас роздавила”, тобто знесилила Україну. Адже ціле сторіччя перед тим могутність Речі Посполитої трималася на силі козацької зброї.
Підписуючи Гадяцьку угоду як рівноправну, Виговський і не думав вести ворожої політики стосовно Москви. Він не раз пояснював царатові про свої рівноправні взаємини з сусідами України. Вважаючи Україну провінцією Московії, яка розросталася внаслідок безперервних завойовницьких війн, царський уряд не рахувався з поясненнями Гетьмана. Всі імперські питання царат завжди розв’язував силою зброї. Так поступив він тепер і з Українською державою.
На початку листопада 1658 року московські війська під командою Ромодановського захоплюють лівобережні полкові міста Миргород і Лубни. Про те, як московські окупаційні війська ставилися до українського населення цих країв, залишив свідчення очевидець, що керував обороною, ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Він свідчив: „Москва наступає безбожна... все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків та іноків і інокінь – всіх під меч пускають, а більше того над паннами, добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють”.
Козацькими полками України й Білорусі, що обороняли Лівобережжя Української Держави від наступу московських військ, керував полковник Іван Нечай, брат оспіваного в піснях Данила Нечая. Його війська розгромили велику московську армію під Мглином та на Стародубщині. Глухівський сотник Пилип Уманець громив ворожі сили під Новгород-Сіверським. На Лівобережжі обороняв край від московської навали корсунський полковник Іван Гуляницький. Сам Гетьман очолив найкращі козацькі полки і обложив Камінське, а запрошені на допомогу татари наскочили на Недригайлів і Цереборисів. Хан Мухамед Гірей робив раптові наскоки на ворога. Польща змогла надати Україні тільки символічну допомогу.
Не дрімала в цей час і дипломатія воюючих сторін, проте дотримувалась старих позицій. Російські посли в Україні Булґаков і Байбаков, котрі вели переговори з Іваном Гуляницьким у січні 1659 року, свідчили, що корсунський полковник дорікав московітам за те, що цар Алєксєй Михайлович „безпристанее войска свои на нас посылает и многие места выжгли и высекли... лучше да быть у турка, нежели у москалей...” А щоб наступив справжній мир, – говорив Гуляницький, – росіяни повинні вивести свої війська з України. Московські ж посли лицемірно твердили, що їхні війська з’явилися в Україні „для її блага”.
Тих козацьких послів, яких послав Виговський до Москви із вимогою, щоб цар припинив втручатися в українські внутрішні справи, було ув’язнено. Московсько-українська війна стала розширюватися і набирати широких масштабів. Водночас посилювалися і внутрішньокозацькі кровопролитні чвари.
Для остаточного утвердження Московії в Україні, для приборкання силою зброї її противників, цар посилає в Українську державу свою велику армію під командуванням О. Трубецького. Невелики козацькі загони, які мали заступати дорогу ворогові, змушені були відступати. До містечка Срібного відступив Прилуцький полк, що його очолював Петро Дорошенко, а до Конотопу – Ніжинський і Чернігівський під орудою ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Війська князя Пожарського захопили Срібне, і князь звелів солдатам вирізати частину прилуччан; чимало з них було взято до московської неволі. 16 квітня 1659 року війська Трубецького підійшли під Конотоп, а 21 квітня до них долучилися інші ворожі частини під командуванням князів Г. Ромодановського, С. Львова і Ф. Куракіна. Облога Конотопу тривала понад два місяці. Впродовж 70 днів досвідчений полководець Богдана Хмельницького Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків Ніжинського й Чернігівського полків захищав Конотоп, який облягала 150-тисячна московська армія. Ворожі війська штурмували фортецю, робили підкопи мінами, безперервно обстрілювали місто гарматним вогнем, засипували рів навколо фортеці, але марно. Козаки завдавали ворогові великих втрат, робили вилазки, виносили землю з рову, переносячи її на вал, від чого той ставав вищим, словом – давали гідну відсіч московській армії.
Розлютілий Трубецькой послав свої загони, щоб вони розправилися з родинами захисників, зокрема до міста Борзни,я ке входило до Чернігівського полку, який обороняв Конотоп. Карателі Трубецького спалили сотенне місто, вимордували багато людей, а козацьких жінок і дітей, чоловіки яких захищали Конотоп, відправили до Москви. Отже, московіти з давніх-давен, не тільки в наш час, розправлялися з невинними родинами захисників волі України, знищуючи весь рід, виселяючи на Сибір з рідних місць. У ХІХ сторіччі таку колоніяльну практику шовіністичної Москви журнал „Современник” (сучасник) пояснював прагненням заселити Сибір українцями, білорусами, поляками та іншими представниками народів европейської частини Російської імперії, які мали б асимілювати корінне населення. Був установлений плян виселень і до нього потрапляли злочинці, політичні в’язні, картярі, волоцюги, злидарі, проститутки, ненадійна інтеліґенція тощо. Найбільший відсоток з середини XVII сторіччя становили українці, козацька старшина, родини Гетьманів.
Така ж трагічна доля, як і борзенців, спіткала і мешканців другого міста, козаки якого обороняли Конотоп – це був полковий центр Ніжин.
Понад двомісячна оборона Конотопу дала можливість Гетьманові Виговському зорганізувати 60-тисячне козацьке військо, а також залучити найняті загони сербів, поляків, молдаван і німців. На допомогу козакам прибула і 40-тисячна татарська орда на чолі з Карач-беєм. Татари вже в першій сутичці з московськими силами розгромили 15-тиячне московське військо. Виговський зустрівся з татарською ордою під Крупич-полем. Гетьман і хан обмінялись присягами, і спільними силами вирушили під Конотоп. 4 липня під Шаповалівкою розбили ворожій під’їзд, а 8 липня з’явилися біля Соснівської переправи під Конотопом. Татарська орда залишилась за річкою Соснівка у засідці. Виговський зав’язав бій з 15-тисячним загоном московських військ, козацька кіннота переправилась на той бік річки і там також розпочала битву. Російській розвідці й командуванню не було відомо про кількість козацького війська, воєводи спішили на допомогу своїм частинам. Гетьман навмисно відступав, а військо Пожарського з основними силами (менша залишалася під стінами фортеці) погналося за козаками. Коли настав момент, що одна частина московського війська вже переправилась через міст на протилежний берег, а друга ще готувалася до переправи, річка Соснівка несподівано для ворога розлилася – її козаки передчасно загатили. Важка московська кіннота застрягла в болотах біля річки в „справжніх конотопах”, як образно писав невідомий автор віршованої хроніки 1681 року. У цей сприятливий момент козацьке військо розвернулося і перейшло в рішучу контратаку: загони козаків вискочили разом із ордою з засідок. Велика російська армія потрапила в безнадійний стан, у кільце оточення і гинула від вогню і шабель, тонула в воді. Історики твердять, що повторився сценарій Зборівської битви Хмельницького з поляками 1649 року. Кінноту Пожарського, яка вирвалась із оточення, громили й переслідували козацькі й татарські загони аж до стін Конотопу. Поле битви було густо усіяно ворожим трупом і тільки небагатьом вдалось дістатися свого табору. Пізно ввечері недобитки московського війська відступили від Конотопу.
До рук Гуляницького потрапила частина московської артилерії, обозу. В цей час Гетьман, щоб випередити можливу атаку ворога, звелів козакам окопатися перед ворожим табором. Відбулася жорстока битва під стінами Конотопу, якою керував сам Гетьман. І він сам ледве не загинув, бо гарматне ядро відірвало його коневі ногу, а куля продірявила його одяг на поясі. Московське військо впродовж цілого наступного дня відступало, відбиваючись від переслідувань козацьких і татарських загонів, і прибуло до Путивля, де отаборилось.
Жертви козацькі налічували близько чотирьох тисяч вбитими, орди – біля шести тисяч. Московська армія втратила від 40 до 50 тисяч убитими, деякі джерела називають значно більше число. В полон потрапив князь Пожарський, якого татари за наказом хана стратили, князь Львов помер, інша частина начальників меншого ранґу і кілька тисяч офіцерів і солдат опинилися в татарському полоні. Особливо багато ворожого війська загинуло на переправі через Соснівку. Через півстоліття козацький літописець Самійло Величко з приводу розгрому московської армії в його краях писав у своєму знаменитому літописі: „Отак винагороджено було, Бог так зволив, розгромом і кров’ю війська його [Пожарського] власною, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні”.
Звістка про блискучу нечувану перемогу українців над московітами швидко розлетілася по всій Україні й Московії та по европейських країнах. Особлива тривога вникла на Москві. Російський історик ХІХ сторіччя з болем і сумом писав: „Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був в силі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алєксєй Михайлович до народу, і жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний! Царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль”.
Союзники Виговського татари, насміхаючись з московських послів, говорили їм: „Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав, – те саме буде і з московським царством, загине через козаків!”
Після Конотопу Гетьман швидко і легко очистив від ворогів зайняті ними міста Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля. Він навіть мріяв повторити подвиг походу Сагайдачного і Михайла Дорошенка на Москву. Одначе козацькі чвари, які продовжувалися, завадили його здійсненню.
Після Конотопської битви в Україні склалася нова загрозлива для незалежної держави зовнішньополітична і внутрішня ситуація, спалахнула нова громадянська війна. З цього становища України скористалася Москва і знову московські війська з’явилися в нашій країні. Не бажаючи доводити країну до крайньої руїни, Виговський віддав булаву вісімнадцятирічному, недосвідченому політикові Юрієві Хмельницькому, синові Гетьмана Богдана. Москва змусила його підписати 17 жовтня 1659 року нерівноправну російсько-українську угоду, згідно з якою Українська незалежна держава перетворилася на автономну одиницю Московського царства.
В очах українських патріотів наступних поколінь Конотопська битва є славним символом національно-визвольної боротьби всієї української нації за Українську суверенну державу. Найвидатніший український історик професор Ярослав Дашкевич про науку Конотопської битви для сучасної незалежної Української держави пише: „Історія вчить, що тільки сила, могутня сила – політична, економічна, військова – вирішувала і вирішує долю націй і держав. Такий заповіт диктує нам Конотопська битва, – це не лише символ слави, а й символ української зброї. Про цей заповіт не сміють забувати всі ті, що вірять у краще майбутнє української нації і Української держави”.
ДЖЕРЕЛО:
http://ridnaukraina.com
Ув історії українсько-російських відносин є багато сумних і трагічних для українського народу сторінок, які московська і підсовєцька історіографія замовчувала, або ж фальсифікувала. Таким чином робилася спроба приховати справжні початки боротьби нашого народу з російським колоніялізмом в Україні. Насправді історія національно-визвольного руху бере свій початок ще за життя творців Української козацької гетьманської держави Богдана Хмельницького та Івана Виговського.
Яскравою ілюстрацією можна вважати смерть двох козацьких полковників, зятів Хмельницького: 1659 року брат Івана Виговського, биховський полковник Данило Виговський, робив спробу вигнати з Києва московську залогу, але потрапив до неволі й був жорстоко закатований по дорозі до Москви у Калузі. Другий зять, брат славного козацького полковника Данила Нечая, білоруський полковник Іван Нечай того ж року також потрапив до московської неволі й був засланий до Сибіру, де й загинув десь після 1663 року.
Але найяскравішим прикладом такого замовчування може бути сама історія Конотопської битви, яка відбулася 8-10 липня 1659 року на Лівобережній Україні. Тоді козацькі полки Гетьмана Івана Виговського вщент розгромили окупаційні московські війська. Російські історики справедливо вважають цю битву найбільшою поразкою московських військ в Европі XVII-XVIII сторіч – і зазнали її московські війська від української армії! Одні ці історичні факти перекреслюють мітичні ствердження російської і совєцької історіографії про „споконвічну дружбу двох єдинокровних братніх народів”. Сучасний читач донедавна міг почерпнути відомості про ці події хіба що з націоналістичних видань, які виходили поза межами СССР, або ж частково з польської і спотвореної дореволюційної російської літератури.
Військово-політичний союз, який Хмельницький уклав 1654 року в Переяславі з Московією, був для Української держави нерівноправний. Царат по-імперськи його тлумачив і під його прикриттям поступово перетворював Україну в свою „законну” колонію. Ще за життя Хмельницького за його спиною царат провів у Вільні 1656 року сепаратне перемир’я з Польщею, а згодом і подібні інші, кінчаючи трагічним для Української держави Андрусівським миром 1667 року, згідно з яким Україна була поділена Дніпром між Московщиною й Польщею, і цим торгом фактично кінчається національно-визвольна війна українського народу 1648-1667 років.
Цю політику Москви усвідомлював сам Богдан Хмельницький як дипломат і державний діяч. Тому він в останні роки свого життя змінює напрям орієнтації своєї зовнішньої політики в сторону Заходу, шукаючи підтримки в супротивників Польщі. Так він укладає союзний договір зі Швецією, Трансільванією, Бранденбурґом. Нова незалежна політика Хмельницького викликала роздратування й лють царського двору і його чиновників Кікіна і Бутурліна, які відали зносинами з Україною. Царат намагався прибрати до рук Українську державу, ввести сюди нових воєвод, залучити до царської казни національні фінанси, щоб новий Гетьман присягав цареві. Царат вимагав, щоб Хмельницький розірвав укладений зі Швецією союз. За словами царських чиновників, Хмельницький рішуче відповів, що „від шведського короля він ніколи не відступить, тому що у них дружба, приязнь і згода давня”. Отже, всі вимоги і претенсії царату хворий Хмельницький без вагань відкинув.
Політика відкритого втручання царату у внутрішні справи Української держави особливо посилилась після Богданової смерті 1657 року. Царські чиновники хотіли взяти під свій контроль вибори нового Гетьмана. Ф. Бутурлін з цього приводу доповідав цареві, що „кого ты, великий государь, пожалуешь, велишь быть над войском Запорожским гетманом, тот и будет”. Таким чином порушувався один із головних звичаїв козацького війська про вибори Гетьмана на козацьких радах вільними голосами. Козацька рада всупереч волі царя 23-26 серпня 1657 року обрала в Чигирині Гетьманом генерального секретаря в уряді Богдана Хмельницького – Івана Виговського, представника молодшого покоління державних діячів. Виговський був щирим патріотом України, одним із найвидатніших національних діячів середини XVII сторіччя; він – далекоглядний політик, дипломат, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. На козацькій раді у Корсуні були посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду (Трансільванії), Молдови, Волощини (Румунії). Це дало можливість Виговському активізувати свою зовнішню політику, започатковану Хмельницьким. Зокрема було оформлено угоду зі Швецією, яка визнавала незалежність Української гетьманської держави та її кордони аж до Вісли. До Української держави мали приєднатися Берестейське і Новгородське (Сіверське) воєводства. Виговський зумів поновити союз із Кримом і Туреччиною. В такій ситуації й Польща зобов’язалася надати Україні якнайширшу автономію в складі Речі Посполитої. Гетьман намагався встановити й добросусідські відносини з Московією. З цією метою він відправив до Москви козацьких послів, щоб поінформувати царат про обрання нового Гетьмана, водночас просив царя Алєксєя Михайловича ще раз потвердити умови Переяславської угоди про збереження давніх прав і вольностей козацьких, отже, право козаків самим вибирати собі Гетьмана вільним голосами. Виговський звертався до царського уряду, щоб той розглядав Україну як рівноправну державу, але у відповідь почув імперську заяву, що начебто Україна і далі трактується царатом як „гілля, відламане від природного кореня Великоросії”. В свою чергу Гетьман-патріот сказав: „Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною: ми є військо непереможне”. Гетьман вимагав від царату, щоб той не втручався до внутрішніх справ Української держави. Гетьманський уряд сам має порядкувати своїм військом, скарбами, суспільним життям. Він також відкинув вимоги Москви щодо призначення в українські міста царських воєвод і залог. Царат у цьому відношенні проводив стару імперську політику – в чиїх руках міста, у тих і весь народ.
Цар Алєксєй Михайлович не визнав ухвали Корсунської ради, на якій було потверджено обрання Виговського Гетьманом. Такий вчинок царат пояснював своєю самовільною поправкою до статей Переяславської ради 1654 року, вимагаючи, щоб обрання нового Гетьмана наперед погоджувалося з Москвою.
Царський окольничий Богдан Хитрово в лютому 1658 року провів нову раду, яка хоч і потвердила обрання Виговського Гетьманом, але змусила Гетьмана на призначення царських воєвод окрім Києва в інші центри козацьких полків – Чернігова, Ніжина, Переяслава, Полтави, Миргорода, Білої Церкви, Корсуня, та ще й з умовою, щоб українське населення утримувало воєвод і його „ратних людей”. Крім того, царат вимагав, щоб Українська держава передала Московському царству Південну Білорусію зі старим Биховом і розірвала свої рівноправні стосунки зі Швецією.
З метою підкорити собі Україну царат вдавався до підступного розпалювання міжстаршинських чвар і колотнеч, кровопролитних міжусобиць, до розколу українського суспільства, тобто до провокування громадянських воєн. З цією метою він підтримував опозиційні до гетьманського уряду, егоїстичні, владолюбні елементи серед козацької старшини, роздмухував соціяльні протистояння. Такими демаґогами, кар’єристами в цей час виступають при підтримці царату полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий Яків Барабаш. Виговський розумів і усвідомлював, що зворушення низів стоять на перешкоді державницьким змаганням, вони підривають національну єдність, їх охоче використовувала Москва в своїх великодержавницьких інтересах. Кінець-кінцем внутрішня опозиція, підбурювана Москвою, взялася за зброю. Як далекоглядний політик, Виговський шукав мирного порозуміння з козацькою опозицією, бо не хотів даремного братнього кровопролиття, яке знесилювало націю. З цією метою він бльокував два вогнища опозиції – Запоріжжя і Полтаву – не допускаючи постачання туди зброї і харчів, поставивши на сторожі чотири лівобережні полки – Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський. Але егоїстична акція полтавського ватажка добитися таким чином булави не вгамовувалася. Повстання спалахнуло і поширилося на все Наддніпров’я. Пушкареві й Барабашеві вдалося розгромити козацькі полки прибічників Виговського – Івана Богуна та Івана Сербина. У складній і тривожній ситуації, яка склалася, Гетьман поспіхом організував 20-тисячну козацьку армію, запросивши собі на допомогу своїх нових союзників – 40-тисячну татарську орду Карач-бея. Війська оточили Полтаву і після двотижневої облоги 15 травня фортецю було взято: Пушкар загинув, а Барабаша повішено. Водночас татари захопили в неволю багато бранців. Таку ціну не раз платив український народ за своє невміння єднатися і розуміти державну українську лінію під час гетьмансько-старшинських чвар і громадянських війн, які розпалювала Москва у другій половині XVII сторіччя. Тільки полковникові Іванові Безпалому зі своїм загоном вдалося втекти під захист московського війська, яке з’явилося в Україні, щоб завести свої залоги в Києві, Чернігові і Ніжині. Проте й перелякані залоги були змушені покинути територію Української держави і відступити за її межі. Одному тільки бояринові В. Шереметьєву з його загоном вдалося добратися до Києва, де він вчинив жорстокий терор проти киян і навколишнього населення, спалюючи й руйнуючи села і містечка. Тут він і захопив брата Гетьмана, полковника Данила Виговського, який виганяв московські війська з України.
Так в Україні, за словами Тараса Шевченка, почалася ганебна „срамотня година”, криваві міжусобиці за гетьманську булаву, за яку наш народ віддав понад 50 000 жертв. Причиною же була дворушницька політика Москви, яка розпалювала ненависть, ворожнечу, допомагала збройно опозиції, і таким чином українці воювали проти українців, проливали ріки братньої крові, що згодом часто зустрічається в нашій історії з нашим недержавним народом.
Збагнувши до кінця всю трагічність становища Української держави, одним із архітекторів якої він був разом із Богданом Хмельницьким, Іван Виговський розриває військово-політичний союз з Москвою, скріплений Переяславською угодою 1654 року. Цей сміливий крок Гетьмана підтримали більшість полковників разом із військом, генеральна старшина, чимало з якої були високоосвіченими інтеліґентними людьми, що побували і в европейських країнах, мали досвід боротьби з Польщею. До Виговського приєдналося і вище українське духовенство, яке також захищало свої давні права вибирати вільними голосами свого митрополита, всіх ієрархів, а Москва намагалася у той вже час підкорити Українську Церкву московському патріярхові. Заможні міщани також розуміли, що Москва наступає і на їхні права, права міст, які захищало поширене в Україні „Маґдебурзьке право”, що його не знала Московія (ні Росія пізніше).
Свою ухвалу й рішення розірвати Переяславські статті 1654 року про союз з Московщиною Гетьман Іван Виговський виклав у Маніфесті, який відправив урядам багатьох країн Европи. У ньому він звертав увагу европейських монархів і урядовців, що імперська Москва 1656 року проводила таємні сепаратні переговори у Вільні з Польщею, що стосувались України; що царат втручається у внутрішнє життя Української держави, спровокував кровопролиття й чвари в українському суспільстві, спричинився до громадянської війни, і в той же час, зневажаючи гетьманський уряд, підриває у народі його авторитет. „Ми, все Військо Запорізьке, – наголошувалося в Маніфесті, – заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою Маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як обороняти святу Східну Церкву й прадідівські свободи, якої любов’ю ми держимося”.
Усвідомлюючи складність становища, в якому опинилась Україна після розриву відносин із Росією і неминучість війни з нею, Виговський став шукати шляхів для порозуміння з Польщею, бо в іншому випадку Україні довелося б воювати на два фронти. На допомогу Швеції він не міг розраховувати, бо шведський уряд, знесилений війнами, і сам вів мирні переговори з двома ворожими до України державами – Польщею й Москвою. Виговському, як представникові Правобережної України, який здобув освіту в Речі Посполитій і працював у польських урядових установах, легше було вести переговори з Польщею, хоч до Польщі залишалася ненависть українського народу.
Внаслідок переговорів з поляками 6 серпня 1658 року Гетьман підписує з Польщею Гадяцьку угоду. Згідно з нею, Україна мала входити як окремий державний організм поряд із Великим Князівством Литовським до складу Речі Посполитої під традиційною українською назвою „Велике Князівство Руське”, отже як продовження державницьких традицій Київської Руси. Реєстр козацького війська збільшувався до 60 тисяч. Цей міждержавний документ в умовах після тривалих війн із Польщею, від яких ще не зажили рани, не міг прищепитися і бути популярним серед українців. Водночас знесилена війнами Польща не в змозі була допомогти Україні. Це за словами Тараса Шевченка наступав час, коли „Польща впала і вас роздавила”, тобто знесилила Україну. Адже ціле сторіччя перед тим могутність Речі Посполитої трималася на силі козацької зброї.
Підписуючи Гадяцьку угоду як рівноправну, Виговський і не думав вести ворожої політики стосовно Москви. Він не раз пояснював царатові про свої рівноправні взаємини з сусідами України. Вважаючи Україну провінцією Московії, яка розросталася внаслідок безперервних завойовницьких війн, царський уряд не рахувався з поясненнями Гетьмана. Всі імперські питання царат завжди розв’язував силою зброї. Так поступив він тепер і з Українською державою.
На початку листопада 1658 року московські війська під командою Ромодановського захоплюють лівобережні полкові міста Миргород і Лубни. Про те, як московські окупаційні війська ставилися до українського населення цих країв, залишив свідчення очевидець, що керував обороною, ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Він свідчив: „Москва наступає безбожна... все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків та іноків і інокінь – всіх під меч пускають, а більше того над паннами, добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють”.
Козацькими полками України й Білорусі, що обороняли Лівобережжя Української Держави від наступу московських військ, керував полковник Іван Нечай, брат оспіваного в піснях Данила Нечая. Його війська розгромили велику московську армію під Мглином та на Стародубщині. Глухівський сотник Пилип Уманець громив ворожі сили під Новгород-Сіверським. На Лівобережжі обороняв край від московської навали корсунський полковник Іван Гуляницький. Сам Гетьман очолив найкращі козацькі полки і обложив Камінське, а запрошені на допомогу татари наскочили на Недригайлів і Цереборисів. Хан Мухамед Гірей робив раптові наскоки на ворога. Польща змогла надати Україні тільки символічну допомогу.
Не дрімала в цей час і дипломатія воюючих сторін, проте дотримувалась старих позицій. Російські посли в Україні Булґаков і Байбаков, котрі вели переговори з Іваном Гуляницьким у січні 1659 року, свідчили, що корсунський полковник дорікав московітам за те, що цар Алєксєй Михайлович „безпристанее войска свои на нас посылает и многие места выжгли и высекли... лучше да быть у турка, нежели у москалей...” А щоб наступив справжній мир, – говорив Гуляницький, – росіяни повинні вивести свої війська з України. Московські ж посли лицемірно твердили, що їхні війська з’явилися в Україні „для її блага”.
Тих козацьких послів, яких послав Виговський до Москви із вимогою, щоб цар припинив втручатися в українські внутрішні справи, було ув’язнено. Московсько-українська війна стала розширюватися і набирати широких масштабів. Водночас посилювалися і внутрішньокозацькі кровопролитні чвари.
Для остаточного утвердження Московії в Україні, для приборкання силою зброї її противників, цар посилає в Українську державу свою велику армію під командуванням О. Трубецького. Невелики козацькі загони, які мали заступати дорогу ворогові, змушені були відступати. До містечка Срібного відступив Прилуцький полк, що його очолював Петро Дорошенко, а до Конотопу – Ніжинський і Чернігівський під орудою ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Війська князя Пожарського захопили Срібне, і князь звелів солдатам вирізати частину прилуччан; чимало з них було взято до московської неволі. 16 квітня 1659 року війська Трубецького підійшли під Конотоп, а 21 квітня до них долучилися інші ворожі частини під командуванням князів Г. Ромодановського, С. Львова і Ф. Куракіна. Облога Конотопу тривала понад два місяці. Впродовж 70 днів досвідчений полководець Богдана Хмельницького Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків Ніжинського й Чернігівського полків захищав Конотоп, який облягала 150-тисячна московська армія. Ворожі війська штурмували фортецю, робили підкопи мінами, безперервно обстрілювали місто гарматним вогнем, засипували рів навколо фортеці, але марно. Козаки завдавали ворогові великих втрат, робили вилазки, виносили землю з рову, переносячи її на вал, від чого той ставав вищим, словом – давали гідну відсіч московській армії.
Розлютілий Трубецькой послав свої загони, щоб вони розправилися з родинами захисників, зокрема до міста Борзни,я ке входило до Чернігівського полку, який обороняв Конотоп. Карателі Трубецького спалили сотенне місто, вимордували багато людей, а козацьких жінок і дітей, чоловіки яких захищали Конотоп, відправили до Москви. Отже, московіти з давніх-давен, не тільки в наш час, розправлялися з невинними родинами захисників волі України, знищуючи весь рід, виселяючи на Сибір з рідних місць. У ХІХ сторіччі таку колоніяльну практику шовіністичної Москви журнал „Современник” (сучасник) пояснював прагненням заселити Сибір українцями, білорусами, поляками та іншими представниками народів европейської частини Російської імперії, які мали б асимілювати корінне населення. Був установлений плян виселень і до нього потрапляли злочинці, політичні в’язні, картярі, волоцюги, злидарі, проститутки, ненадійна інтеліґенція тощо. Найбільший відсоток з середини XVII сторіччя становили українці, козацька старшина, родини Гетьманів.
Така ж трагічна доля, як і борзенців, спіткала і мешканців другого міста, козаки якого обороняли Конотоп – це був полковий центр Ніжин.
Понад двомісячна оборона Конотопу дала можливість Гетьманові Виговському зорганізувати 60-тисячне козацьке військо, а також залучити найняті загони сербів, поляків, молдаван і німців. На допомогу козакам прибула і 40-тисячна татарська орда на чолі з Карач-беєм. Татари вже в першій сутичці з московськими силами розгромили 15-тиячне московське військо. Виговський зустрівся з татарською ордою під Крупич-полем. Гетьман і хан обмінялись присягами, і спільними силами вирушили під Конотоп. 4 липня під Шаповалівкою розбили ворожій під’їзд, а 8 липня з’явилися біля Соснівської переправи під Конотопом. Татарська орда залишилась за річкою Соснівка у засідці. Виговський зав’язав бій з 15-тисячним загоном московських військ, козацька кіннота переправилась на той бік річки і там також розпочала битву. Російській розвідці й командуванню не було відомо про кількість козацького війська, воєводи спішили на допомогу своїм частинам. Гетьман навмисно відступав, а військо Пожарського з основними силами (менша залишалася під стінами фортеці) погналося за козаками. Коли настав момент, що одна частина московського війська вже переправилась через міст на протилежний берег, а друга ще готувалася до переправи, річка Соснівка несподівано для ворога розлилася – її козаки передчасно загатили. Важка московська кіннота застрягла в болотах біля річки в „справжніх конотопах”, як образно писав невідомий автор віршованої хроніки 1681 року. У цей сприятливий момент козацьке військо розвернулося і перейшло в рішучу контратаку: загони козаків вискочили разом із ордою з засідок. Велика російська армія потрапила в безнадійний стан, у кільце оточення і гинула від вогню і шабель, тонула в воді. Історики твердять, що повторився сценарій Зборівської битви Хмельницького з поляками 1649 року. Кінноту Пожарського, яка вирвалась із оточення, громили й переслідували козацькі й татарські загони аж до стін Конотопу. Поле битви було густо усіяно ворожим трупом і тільки небагатьом вдалось дістатися свого табору. Пізно ввечері недобитки московського війська відступили від Конотопу.
До рук Гуляницького потрапила частина московської артилерії, обозу. В цей час Гетьман, щоб випередити можливу атаку ворога, звелів козакам окопатися перед ворожим табором. Відбулася жорстока битва під стінами Конотопу, якою керував сам Гетьман. І він сам ледве не загинув, бо гарматне ядро відірвало його коневі ногу, а куля продірявила його одяг на поясі. Московське військо впродовж цілого наступного дня відступало, відбиваючись від переслідувань козацьких і татарських загонів, і прибуло до Путивля, де отаборилось.
Жертви козацькі налічували близько чотирьох тисяч вбитими, орди – біля шести тисяч. Московська армія втратила від 40 до 50 тисяч убитими, деякі джерела називають значно більше число. В полон потрапив князь Пожарський, якого татари за наказом хана стратили, князь Львов помер, інша частина начальників меншого ранґу і кілька тисяч офіцерів і солдат опинилися в татарському полоні. Особливо багато ворожого війська загинуло на переправі через Соснівку. Через півстоліття козацький літописець Самійло Величко з приводу розгрому московської армії в його краях писав у своєму знаменитому літописі: „Отак винагороджено було, Бог так зволив, розгромом і кров’ю війська його [Пожарського] власною, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні”.
Звістка про блискучу нечувану перемогу українців над московітами швидко розлетілася по всій Україні й Московії та по европейських країнах. Особлива тривога вникла на Москві. Російський історик ХІХ сторіччя з болем і сумом писав: „Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був в силі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алєксєй Михайлович до народу, і жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний! Царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль”.
Союзники Виговського татари, насміхаючись з московських послів, говорили їм: „Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав, – те саме буде і з московським царством, загине через козаків!”
Після Конотопу Гетьман швидко і легко очистив від ворогів зайняті ними міста Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля. Він навіть мріяв повторити подвиг походу Сагайдачного і Михайла Дорошенка на Москву. Одначе козацькі чвари, які продовжувалися, завадили його здійсненню.
Після Конотопської битви в Україні склалася нова загрозлива для незалежної держави зовнішньополітична і внутрішня ситуація, спалахнула нова громадянська війна. З цього становища України скористалася Москва і знову московські війська з’явилися в нашій країні. Не бажаючи доводити країну до крайньої руїни, Виговський віддав булаву вісімнадцятирічному, недосвідченому політикові Юрієві Хмельницькому, синові Гетьмана Богдана. Москва змусила його підписати 17 жовтня 1659 року нерівноправну російсько-українську угоду, згідно з якою Українська незалежна держава перетворилася на автономну одиницю Московського царства.
В очах українських патріотів наступних поколінь Конотопська битва є славним символом національно-визвольної боротьби всієї української нації за Українську суверенну державу. Найвидатніший український історик професор Ярослав Дашкевич про науку Конотопської битви для сучасної незалежної Української держави пише: „Історія вчить, що тільки сила, могутня сила – політична, економічна, військова – вирішувала і вирішує долю націй і держав. Такий заповіт диктує нам Конотопська битва, – це не лише символ слави, а й символ української зброї. Про цей заповіт не сміють забувати всі ті, що вірять у краще майбутнє української нації і Української держави”.
ДЖЕРЕЛО:
http://ridnaukraina.com