07/25/2005 | kotyjabluko

Не численні глядачі на святкуванні, започаткованого новою владою, Дня Прапора. Напевно більшість могла б відповісти фразою з реклами, що дістала вже до печінок, але страшенно чіпляється до язика: “А я на морі”.
Але в той день далекого 90-го все виглядало інакше. Ще не було численних турагенств, що наперебій пропонують різноманітний відпочинок на дальніх і ближніх узбережжях. Несподівано через п’ятнадцять років промайнув натяк на гордість – мені теж довелося бути серед тих 15-20 випадкових щасливчиків, що тримаючи цей прапор високо над головою промайнули серцем Києва.
Мрячив невеличкий дощик, зволожуючи задуху літнього вечора. Ході передувало благословення під стінами Софіївського собору. Невідомо звідки між юрбою з’явилася смужка тканини, що розгорнулась, пішла хвилями по піднятим рукам, перетворившись у величезний прямокутник двох патріотичних кольорів, що накрив присутніх. На швидкості скотилися до Хрещатика. Не спиняючись ні на мить, промчали головною вулицею країни. Натовп, що очікував заповнив всю площу перед Міськрадою, перекривши рух транспорту, що на той час теж було елементом свободи. Пішохідні дні на Хрещатику ще не були нормою. Люди стояли навіть на тролейбусах.
Ще не відбулося студентського голодування, путчу, і ми влітали на площу із шматком тканини кольорів неба та пшениці. Залишаючи позаду своє російськомовне дитинство, майбутні громадяни молодої країни, до народження якої залишалось зовсім не багато. Восени того ж року навколо шиї з’явився, власноруч зроблений, шарфик тих же кольорів. Шарфик...шарфик. Дежа вю якесь.
Не буду зупинятись на тих сумних причинах, що змусили те ж покоління вихлюпнутись на площі країни з прапором вже іншого яскравого кольору сонячних фруктів. А не носити шарфик того ж соковитого відтінку було просто поганим тоном. І знову до народження вже нашої країни лишалось зовсім не багато.
Аби з сумом не довелося спостерігати як День Прапора перетворюється на День Сурка...