День Прапора
07/25/2005 | kotyjabluko
Не численні глядачі на святкуванні, започаткованого новою владою, Дня Прапора. Напевно більшість могла б відповісти фразою з реклами, що дістала вже до печінок, але страшенно чіпляється до язика: “А я на морі”.
Але в той день далекого 90-го все виглядало інакше. Ще не було численних турагенств, що наперебій пропонують різноманітний відпочинок на дальніх і ближніх узбережжях. Несподівано через п’ятнадцять років промайнув натяк на гордість – мені теж довелося бути серед тих 15-20 випадкових щасливчиків, що тримаючи цей прапор високо над головою промайнули серцем Києва.
Мрячив невеличкий дощик, зволожуючи задуху літнього вечора. Ході передувало благословення під стінами Софіївського собору. Невідомо звідки між юрбою з’явилася смужка тканини, що розгорнулась, пішла хвилями по піднятим рукам, перетворившись у величезний прямокутник двох патріотичних кольорів, що накрив присутніх. На швидкості скотилися до Хрещатика. Не спиняючись ні на мить, промчали головною вулицею країни. Натовп, що очікував заповнив всю площу перед Міськрадою, перекривши рух транспорту, що на той час теж було елементом свободи. Пішохідні дні на Хрещатику ще не були нормою. Люди стояли навіть на тролейбусах.
Ще не відбулося студентського голодування, путчу, і ми влітали на площу із шматком тканини кольорів неба та пшениці. Залишаючи позаду своє російськомовне дитинство, майбутні громадяни молодої країни, до народження якої залишалось зовсім не багато. Восени того ж року навколо шиї з’явився, власноруч зроблений, шарфик тих же кольорів. Шарфик...шарфик. Дежа вю якесь.
Не буду зупинятись на тих сумних причинах, що змусили те ж покоління вихлюпнутись на площі країни з прапором вже іншого яскравого кольору сонячних фруктів. А не носити шарфик того ж соковитого відтінку було просто поганим тоном. І знову до народження вже нашої країни лишалось зовсім не багато.
Аби з сумом не довелося спостерігати як День Прапора перетворюється на День Сурка...
Але в той день далекого 90-го все виглядало інакше. Ще не було численних турагенств, що наперебій пропонують різноманітний відпочинок на дальніх і ближніх узбережжях. Несподівано через п’ятнадцять років промайнув натяк на гордість – мені теж довелося бути серед тих 15-20 випадкових щасливчиків, що тримаючи цей прапор високо над головою промайнули серцем Києва.
Мрячив невеличкий дощик, зволожуючи задуху літнього вечора. Ході передувало благословення під стінами Софіївського собору. Невідомо звідки між юрбою з’явилася смужка тканини, що розгорнулась, пішла хвилями по піднятим рукам, перетворившись у величезний прямокутник двох патріотичних кольорів, що накрив присутніх. На швидкості скотилися до Хрещатика. Не спиняючись ні на мить, промчали головною вулицею країни. Натовп, що очікував заповнив всю площу перед Міськрадою, перекривши рух транспорту, що на той час теж було елементом свободи. Пішохідні дні на Хрещатику ще не були нормою. Люди стояли навіть на тролейбусах.
Ще не відбулося студентського голодування, путчу, і ми влітали на площу із шматком тканини кольорів неба та пшениці. Залишаючи позаду своє російськомовне дитинство, майбутні громадяни молодої країни, до народження якої залишалось зовсім не багато. Восени того ж року навколо шиї з’явився, власноруч зроблений, шарфик тих же кольорів. Шарфик...шарфик. Дежа вю якесь.
Не буду зупинятись на тих сумних причинах, що змусили те ж покоління вихлюпнутись на площі країни з прапором вже іншого яскравого кольору сонячних фруктів. А не носити шарфик того ж соковитого відтінку було просто поганим тоном. І знову до народження вже нашої країни лишалось зовсім не багато.
Аби з сумом не довелося спостерігати як День Прапора перетворюється на День Сурка...
Відповіді
2005.07.25 | Sean
Стало на першу (-)
2005.07.25 | Navigator
Мав честь пiдняти украiнський прапор на Пiвнiчному полюсi
Землi.Був в цьому одним з перших.
А може i першим.
Вважав це важливим тодi.
Вважаю i зараз.
2005.07.25 | Уляна
А коли це було (-)
2005.07.25 | Navigator
В 1994-му році. (-)
2005.07.25 | Сергій Кабуд
Молодець!(-)
2005.07.26 | keymaster
Re: День Прапора
Я пригадую такий самий день у Львові. Це було 3 квітня 1990 року. Ми страшенно боялись, що сесія перетвориться на гармидер і з неї будуть сміятися ті, кого ми справедливо вважали ворогами. Але самодисципліна і усвідомлення важливості момента перемогла, ми погодили без сварки тих трьох людей, які підуть на вежу ратуші підіймати прапор. Незважаючи на вимоги радикалів плюнути на законодавство СРСР, ми таки сформулювали поняття "національного прапора" якого не було в діючому законодавстві і склали ухвалу про порядок користування цим прапором. Людей було - ціла площа Ринок. Крім "Останкіно" було ще голандське телебачення (не знаю, чому саме вони).Зразу ж після прийняття ухвали до нас приїхала величезна перевірка з генпрокуратури УРСР та Верховної Ради УРСР - всіх разом було десь чоловік зо двісті, більше, ніж по людині на депутата - не всі перевіряли, але всі "попереджували". А люди коден день дивились на ратушу: чи ми ще не здійняли, чи нам ще не здійняли?...
А потім Київрада підняла прапор. І зразу десь щезли перевіряючі, більше ніхто не попереджував "про націоналізм". Правда, ненадовго. Бо 14 вересня 1990 року ми зняли пам'ятник леніну навпроти Опери. Навіть прибалтам не вдалось зробити цей фокус до розвалу Союзу - тільки нам і тбілісцям. Коли ж ви нарешті депортуєте того бовдура навпроти Бесарабки за межі столиці? Невже для цього Андрій Первозванний благословляв київські горби, щоб там стояв бовдур воюючого антихриста?