07/28/2005 | yalovets

...військовий флот – це не якесь ДАЇ, а щось зовсім-зовсім інше, і (так уже історично склалося, від цього не втечеш) значно серйозніше.

Поточний тиждень в Україні розпочався спалахом політичних пристрастей, пов‘язаних із Військово-Морськими Силами (ВМСУ). Спершу ледь не у всіх вітчизняних мас-медіа була оприлюднена вістка, що командувач ескадри різнорідних сил ВМСУ контр-адмірал Ігор Тенюх подав у відставку на знак протесту проти того, що наразі, на його думку, триває цілеспрямована руйнація українського флоту. ВМСУ не здатні виконувати свою місію, заявив він. “Україна має 1765 кілометрів морського кордону, тому повинна мати гідні, а не представницькі Військово-Морські сили”, - наголосив контр-адмірал Тенюх і додав: “Ми чекали рішення президента з приводу оновлення та зміни ситуації на флоті. На жаль, цього не сталося. Далі чекати немає сенсу. І немає бажання брати участь у розвалі ВМС. Якщо флот не потрібен – отже, не потрібен”.

Після цього демаршу у ЗМІ з‘явився ряд коментарів експертів (в тому числі й з числа відставних військових) та виступів політиків, де вочевидь переважали критичні ноти щодо ситуації у ВМСУ. Деякі критики навіть збивалися на істерику: все, капець, Україна навіки втрачає Чорне море. Інші були стриманішими і казали: ситуація, звісно, хрінова, але не безнадійна; найперше слід розібратися, кому особисто дати по голові за створення кризової ситуації у ВМСУ, а потім уже її виправляти. Були й голоси на користь продовження максимально можливого скорочення українського флоту: навіщо він нам, коли ми не маємо на оці претензій ані на світове, ані на регіональне домінування, а на додачу – зайвих бюджетних грошей?

Водночас у ЗМІ був згаданий інший демарш: нещодавно керівник телебачення ВМСУ “Бриз” капітан першого рангу Мирослав Мамчак у газеті “Дзвін Севастополя” виступив із сенсаційною заявою: “Український народ має знати, що на сьогодні українські порти, не кажучи вже про морську економічну зону, беззахисні”, - підкреслив Мирослав Мамчак. “Україна для морського бою сьогодні не має не те щ боєготового підводного човна, але і жодного бойового корабля!” Тим часом, на думку Мамчака, небоєздатність ВМСУ провокує територіальні претензії з боку сусідів: “Кризи навколо островів Тузла і Зміїний виникли не на порожньому місці”.

Можливо, адмірал та каперанг погарячкували? Можливо, вони надто ревно дбають про свій вид зброї? Спробуємо розібратися, бодай у першому наближенні, що ж коїться з ВМСУ, оскільки військовий флот – це не якесь ДАЇ, а щось зовсім-зовсім інше, і (так уже історично склалося, від цього не втечеш) значно серйозніше.

Парадокс, але факт недавньої історії: Військово-Морські Сили України як такі виникли в результаті зусиль великої групи офіцерів-патріотів (серед котрих, до речі, були Тенюх та Мамчак) й усупереч керівництву держави. Тодішньому президентові Кравчуку флот узагалі не був потрібен, тому він давав інструкції учасникам переговорів з Росією про поділ Чорноморського Флоту (ЧФ) СРСР: нам флот не потрібен, нам би якийсь “флотішко”. І це при тому, що 1 грудня 1991 року 78% особового складу ЧФ проголосувало за незалежність України. Бери і командуй! Але майбутній об‘єднаний есдек, очевидно, свого часу надто вже начитався Леніна (той також не любив флоту й оперував терміном “флотішко”), тому не захотів скористатися сприятливою для Києва ситуацією.

Далі, після україно-російської угоди 1997 року і майже до сьогодні, військовий флот України розвивався не на основі державного фінансування, а на основі підтримки шефів з різних регіонів країни. Себто, говорячи високим стилем, на ентузіазмі патріотів, і в цьому сенсі ВМСУ можна назвати справді народним флотом. Проте... Під час поділу флоту ВМСУ (які на той час уже мали у своєму складі фрегат “Гетьман Сагайдачний”, корабель управління “Славутич” та ряд інших одиниць) одержали 250 бойових кораблів та допоміжних суден. Зараз у складі українського флоту близько 30 бойових одиниць. Схоже, деякі адмірали переймалися передусім продажем боєздатних кораблів на металобрухт, а не своєю прямою справою.

Знаний український мислитель Юрій Липа говорив: хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, а той, хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем. Відтак зменшення присутності ВМСУ в Севастополі, який є спільною головною базою українського і російського флотів на Чорному морі, означає автоматичне зростання російської військової, політичної та ідеологічної присутності. Адже Російська Федерація не збирається скорочувати наявний склад ЧФ, більше того – вже розпочався процес заміни застарілих кораблів на нові бойові одиниці. Крім того, вважає науковий редактор журналу “Морська держава” Ігор Лосєв, українське життя у Севастополі сьогодні тримається головним чином на ВМСУ (так само, як російська присутність – на ЧФ). Але наш флот є наразі найслабшим на Чорному морі, якщо не рахувати Грузію. Ще на початку 2000-х у складі ВМСУ були чотири фрегати (“Сагайдачний”, “Севастополь”, “Миколаїв” та “Дніпропетровськ”), зараз залишився тільки один – “Гетьман Сагайдачний”, котрий потребує серйозного ремонту. Два вже пішли на металобрухт, “Севастополь” чекає своєї черги.

Як відбувається операція з кастрації флоту, легко простежити на одному прикметному прикладі. На початку грудня 2004 року, між другим і “третім” туром президентських виборів, Кабмін Януковича (якому тоді вже була висловлена парламентська недовіра) дав “зелене світло” рішенню Міністерства оборони (на чолі з Кузьмуком-“ракетним”) і командувача ВМСУ Ігоря Князя та списав 30 бойових та допоміжних кораблів, серед яких були фрегат “Севастополь”, корвет “Ізяслав” і ракетний катер “Умань”. До списання ВМСУ налічували 32 бойових кораблі й понад 50 допоміжних суден. Інформагенція “Українські Новини” при цьому посилалася на джерело в командуванні ВМСУ, яке стверджувало: “Списані кораблі – це практично металобрухт, який дістався Україні після розподілу Чорноморського флоту”. М‘яко кажучи, “джерело” сказало неправду. Автор цих рядків два роки тому на цілком законних підставах побував на борту фрегата “Севастополь”. Цей корабель зовсім не скидався на металобрухт; ба більше, старші офіцери ВМС України, з якими я розмовляв, стверджували, що для ремонту корабля, який відповідає основним вимогам до сучасної бойової одиниці, досить 30-35 мільйонів гривень, і він плаватиме щонайменше 15 років. Така сама ситуація тоді була і з рядом інших бойових кораблів, уже списаних на металобрухт: вони надавалися до відновлення і тривалого використання. Але... Колишній командувач ВМСУ віце-адмірал Володимир Безкоровайний розповідає: от стоїть, скажімо, корабель у ремонті. Йде відповідне фінансування. А потім корабель списують і ріжуть на метал. Як пересвідчитись, куди пішли гроші, чи належним чином вони використані? А ніяк. Не кажучи вже про абсурдність ситуації, коли начебто ретельно ремонтований корабель ріжуть автогеном...

Тим часом сусіди України по Чорному морю керуються зовсім іншою стратегією. Навіть не дуже заможна Румунія планує збільшення своїх і без того значно потужніших за українські ВМС (1 есмінець, 6 фрегатів, 1 підводний човен, 3 корвети плюс близько 100 інших бойових одиниць). Найближчими роками ця держава збудує на своїх підприємствах кораблебудування фрегат, кілька ракетних, артилерійських і десантних катерів (помітно посилюється її Дунайська флотилія, до чого б це?). А ще Румунія збирається купити у США 2 ескадрені міноносці типу “Спрюенс”, 4 фрегати типу “Олівер Перрі” і 2 підводні човни у Франції. Після цього її ВМС стануть потужнішими за російський Чорноморський флот.

Але вже зараз значно сильніші за росіян турки. 18 підводних човнів, 21 фрегат (19 ракетних, 2 артилерійських), понад 100 ракетних та патрульних катерів, десантних кораблів (з них 8 танкодесантних) тощо. Впродовж найближчих років на заводах цієї країни будуть збудовані десятки фрегатів, корветів, ракетних катерів та підводних човнів. Розпочата проробка питань будівництва авіаносних кораблів.

І навіть Болгарія, населення якої дорівнює разом узятим Києву та Харкову, має два підводних човна і будує у Німеччині третій (тим часом як міністр оборони України Гриценко має намір списати єдиний наш підводний човен “Запоріжжя”, бо, мовляв, держава не має двох десятків мільйонів гривень на закінчення його ремонту), а загальна кількість бойових одиниць флоту цієї країни перевищує українські ВМС. Невже всі такі дурні і тільки ми розумні та “миролюбні”, зводячи на пси український флот?

Отож – чим закінчиться сплеск пристрастей? Які рішення ухвалить Верховний головнокомандувач Віктор Ющенко? Наразі це ще невідомо. Але, за всіх обставин, на думку експертів, український флот має добрий потенціал розвитку. Знову надамо слово Ігорю Лосєву: “В ідеалі ВМСУ потрібно мати щонайменше 7-8 фрегатів, два десятки корветів, 8-10 підводних човнів. Не завадив би і крейсер “Україна”, який значно дешевше добудувати, ніж утилізувати на металобрухт. Він змінив би стратегічну ситуацію в Чорноморському басейні на користь України. Загалом за ці роки ВМСУ на ентузіазми зробили дуже багато. Є чудові офіцерські та мічманські кадри. Є нові українські проекти суперсучасних кораблів, наприклад, ракетного корвету “Гайдук”. На всіх спільних навчаннях з військово-морськими силами НАТО українців відзначають серед найкращих моряків, віддаючи належне їхньому високому професіоналізму. Практично є всі передумови для створення потужних ВМСУ, немає лише політичної волі та геостратегічного розуміння ситуації з боку керівництва держави”.

Ці слова потребують певної додаткової інформації, як то кажуть, для пересічних громадян. Атакуючий стратегічний крейсер “Україна”, який стоїть що стоїть у Миколаєві біля заводської стіни на приколі, здатен своїми ракетами знищувати морські, і не тільки морські цілі на відстані 600 і більше кілометрів. Ряд фахівців вважає, що цей корабель застарів, що його електроніка створювалася 10 років тому, що він має бути списаний і взагалі – такий корабель не потрібен державі, виходячи з її військової доктрини. Інші експерти, навпаки, вважають за потрібне провести негайну добудову крейсера (це коштуватиме 35-40 мільйонів) і наголошують, що ще 15-20 років він зможе бути цілком “на рівні” флотів сусідніх країн. Ніяк не добудують на українських заводах фрегат “Байда Вишневецький”, корвети “Чернігів”, “Луганськ” та “Львів”, на що потрібні буквально кілька десятків мільйонів гривень, яких ніяк не знайде держава. Два підводні човни у боєздатному стані ще недавно пропонувала Україні Польща, оскільки вона має намір замінити їх на новітні зразки. Нарешті, вітчизняний ВПК справді створив унікальні кораблі – корвет “Гайдук” із використанням “стелс-технологій” та бронекатер “Фаланга”. Корвет цього типу, який має артилерійсько-ракетне озброєння, торпеди, підводні бомби й оснащений вертольотом, може випускатися у двох варіантах: під стандарти НАТО і під російські (отож китайські, індійські, арабські) стандарти. Корвет-“невидимка” створений і в Польщі, але, як вважає ряд експертів, український корабель значно кращий. Швидкісний бронекатер “Фаланга”, призначений для дій на мілководді (отже, на морі, у дельті річок, у заплавах та на озерах), має також комбіноване ракетно-артилерійське озброєння і цікавий не тільки ВМСУ, а й державам Південно-Східної Азії та Латинської Америки. За умови належного фінансування перші втілені в метал й електроніку зразки цієї зброї можуть вийти в море вже за три роки, стверджують конструктори.

Створені в Україні й протикорабельні наземні ракетні комплекси, здатні своїми залпами на відстані у 300 кілометрів знищити будь-яку бойову одиницю противника. Офіцери ВМСУ стверджують, що проти удару цих ракетних комплексів захисту не існує. Але коштів на перехід від дослідних робіт до серійного випуску наймодернішої зброї Українська держава, звісно ж, не має. Так само, як і на ремонт ще придатних для використання кораблів ВМСУ. Тим часом на завершення розпочатого за радянських часів спорудження художньо недолугого меморіалу у Севастополі, званого у народі “каракатиця”, п‘ять мільйонів гривень у держбюджеті уряд та парламент знайшли.

Автор цих рядків чудово усвідомлює, що знайдеться чимало охочих для того, щоб за все, сказане вище, оголосити його “мілітаристом”. Але ж давно відомо: хто не хоче годувати власну армію, той годує чужу. Гадаю, що це прислів‘я не втратило своєї чинності й у добу постмодерну (яка водночас стала добою масштабного міжнародного тероризму) і що воно стосується також флоту. А для найзапекліших пацифістів хочу розповісти ще одну коротеньку історію. Як відомо, в Україні таки вижив хоч невеличкий, але цілком “працездатний” риболовецький флот, частина якого “ходить” в Атлантику і веде промисел біля берегів Африки. Деякі ж тамтешні держави дуже полюбляють таке собі “офіційне піратство”: посилають пару сторожових катерів на перехоплення рибалок, мовляв, ви порушили наш кордон – й арештовують судно. Поки не заплатиш штраф – не відпустять. Можна, звичайно, через міжнародний суд знайти правду, але це дуже довго і дорого. Так от, на польські чи естонські сейнери таких нападів не роблять – адже ці країни “під парасолькою” НАТО. Росіян теж не дуже чіпають – у них такий-сякий океанський флот лишився. Потерпають зазвичай українці. Дійшло до того, що не так давно наш уряд неофіційно просив одну з країн Альянсу допомогти у справі звільнення українського сейнера десь там у Гвінейській затоці. Ті послали фрегат до берегів країни “офіційного піратства” – й суд негайно відпустив українських моряків та корабель. Але ж хіба напросишся на кожен такий випадок? Та й соромно якось – ведемо мову про “велику європейську державу”, а засобів упоратися зі знахабнілим африканським диктатором маємо менше, ніж Болгарія чи Румунія. Чи не краще посилати в район промислу українських рибалок по черзі свої фрегати? І морякам практика (адже їхній дім справді у морі), і повага до України збільшиться, і дешевшою стане в кінцевому підсумку діяльність влади із забезпечення економічних та загальногуманітарних інтересів наших співгромадян за кордоном (уявіть лишень собі, які “комфортні” умови мають українські моряки у тюрмах країн “третього світу” з диктаторськими режимами десь на екваторі – чи в Африці, чи в Азії...).

І, нарешті, не забуваймо досвід історії. Колись український уряд уже відмовився від створення потужного військового флоту на Чорному морі. Це було в 1917 році. У ті часи кораблі та сухопутні підрозділи ЧФ українізувалися самочинно, без будь-якої допомоги Києва, який примудрився не помітити патріотичних настроїв матросів і офіцерів. Скажімо, восени 1917 року на всіх кораблях бригади лінкорів ЧФ віце-адмірала Андрія Покровського були підняті українські прапори й створені українські ради. Але... Подальші події добре відомі. Від тодішнього українського флоту, як, власне, і від самої Української держави, залишилися тільки спогади, сторінки в підручниках історії та нескінченні розмови сучасних аматорів альтернативної історії: а як би воно могло бути, якби два плюс два у нас були чотири, як і у всьому світі, а не п‘ять, як це досі рахується “по-нашому”. Отож – чи зробить належні висновки як із теперішнього скандалу, так і з досвіду історії українське керівництво? Поживемо – подивимось.


Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”


http://politican.com.ua/web/1.php?rej=1&idm=14601&idr1=1&idr2=0&idr3=0&kv_m2=0&kreg=&aleng=1
http://maidan.org.ua/static/mai/1122549309.html