08/18/2005 | Shuricksoft

Одеським транспортникам закон не писаний

Всім відомо, що Одеса завжди була дещо особливим містом зі своїм власним ставленням до всього, в тому числі, закону. Але все ж таки Одеса не є навіть автономією, хоча й цього було б недостатньо, щоб жити як забажається, в обхід Законів України. Але, здається, начальник управління транспортного комплексу міста (УТКМ) пан Володимир Федорович Краснов та інші відповідальні особи УТКМ та транспортних компаній цього не розуміють. У цій статті я хочу розповісти про транспортну ситуацію в Одесі. Отже,

Етап 1. Маршрутні таксі – всюди. І без пільг

Цікаво, але ще менш, ніж рік тому, в Одесі фактично працювали на перевезеннях лише маршрутні таксі. Але це не тільки ті маршрутні таксі, до яких звикли у Києві чи інших містах України, це майже всі звичайнісінькі автобуси (ПАЗ, львівські та інші), на яких просто написано, що вони є маршрутним таксі. Але, як написано у ст. 35 Закону України «Про автомобільний транспорт», «Маршрутні таксі здійснюють перевезення пасажирів з обов'язковим наданням їм місць для сидіння та з висадкою і посадкою пасажирів на їх вимогу». Цілком зрозуміло, що перевозити пасажирів у автобусах середньої і великої місткості (далі – просто автобуси) тільки з наданням місць для сидіння жоден перевізник не хотів (нераціонально ж), а тому й перевозив у них стоячих пасажирів. Навіть більш того: інколи водії не висаджували пасажирів за їхньою вимогою, кажучи, що для цього вони повинні користуватися «маршрутками», маючи на увазі мікроавтобуси. Але юридично ніякої різниці між мікроавтобусом і автобусом, що працюють у однаковому режимі, немає. Згодом ситуація прийняла вже кричущий характер: стоячих пасажирів почали перевозити й у мікроавтобусах. При всьому цьому на них залишилася така ж красива табличка «МАРШРУТНЕ ТАКСІ». Ціна поїздки ж у автобусах була від 70 коп. до 1 грн., а в мікроавтобусах – від 1 грн. до 2 грн. (в середньому, 1,25-1,5 грн.). Знову ж таки не зовсім зрозуміло, чим відрізняються мікроавтобуси від автобусів, якщо в них також стоять. Та й стояти у автобусі дещо зручніше, ніж у мікроавтобусі, який для цього ну зовсім не пристосований. Але перевізники на цьому не зупинилися. Поступово мікроавтобуси стали замінятися такими транспортними засобами, які, чесно кажучи, мікроавтобусом назвати важко. А враховуючи перевезення стоячих пасажирів, цілком зрозуміло, що прибутки від таких псевдо-мікроавтобусів більші, аніж від автобусів (людей перевозиться майже стільки ж, а ціна десь у півтора рази вища). Це стало зрозуміло й перевізникам, в результаті чого скоротилися перевезення автобусами, а «мікроавтобуси» стали їздити з таким розрахунком, щоб набрати людей так, що аж обличчя по склу розмазуються, образно кажучи... Але при всьому цьому перелік пільгових категорій населення не дуже-то й великий (в мікроавтобусах – 6 пунктів) й не включає, наприклад, інвалідів першої та другої груп загального захворювання, а також з ураженням опорно-рухового апарату, а також осіб, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого). Дивимося в Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», ст. 38-1: Стаття 38-1. Транспортне обслуговування інвалідів здійснюється на пільгових умовах. Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метрополітену і таксі), а також всіма видами приміського транспорту. Діти-інваліди та інваліди першої, другої груп по зору і з ураженням опорно-рухового апарату та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів зазначених категорій (не більше одного супроводжуючого), мають право на безплатний проїзд також у метро. Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше однієї особи, яка супроводжує інваліда або дитину-інваліда), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня. Пільгове перевезення інвалідів здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України "Про транспорт" ( 232/94-ВР ). Категорії інвалідів та дітей-інвалідів і порядок їх транспортного обслуговування на пільгових умовах визначає Кабінет Міністрів України. ( Закон доповнено статтею 38-1 згідно із Законом N 1773-IV ( 1773-15 ) від 15.06.2004 ) Цікаво, так? А такі «соціально незахищені» верстви населення, як працівників міліції, прокуратури та СБУ, наприклад, цей перелік включає…

Інтермедія. Автобуси у звичайному режимі руху? Смішно й сумно…

Власне, тут можна дещо відволіктися від «маршрутних таксі» й сказати декілька слів про автобуси, що працюють у звичайному режимі руху. Але декілька – не більше, бо казати майже нема про що. Такі автобуси існують, вони мають зелену табличку з маршрутом. Вони мають дещо розширений перелік пільгових категорій населення і перевозять безкоштовно, наприклад, інвалідів, пенсіонерів та ще деякі категорії населення, а вартість проїзду для інших в них 50 коп. Але таких маршрутів не так вже й багато й напряму доїхати на них до потрібного місця непросто. Навіть більше: побачити такий автобус теж не так-то й просто. Деякі маршрути мають лише два рейси вранці й два ввечері. Не дивно після цього, що в такий автобус досить важко потрапити, навіть коли він, о, диво, приїхав. Виходити з нього теж цікаво. Це такий собі симбіоз звичайного режиму й маршрутного таксі. Він зупиняється тільки на зупинках, але тільки на вимогу. Враховуючи, що на маршрутах звичайного режиму зустрічаються автобуси особливо великої місткості, а набиваються вони досить непогано, як я вже писав, можна собі уявити, як часом непросто буває з них вибратися на потрібній зупинці. Думаю, що з цих слів зрозуміло, що такі автобуси майже не варті уваги.

Етап 2. Однобоке сприйняття закону, або метаморфоза «маршрутка»-експрес

Отже, повертаємося до «маршрутних таксі». Я не знаю, хто саме побачив таке свавілля у перевезенні стоячих пасажирів «маршрутними таксі», але, напевно, хтось таки побачив, бо в один-два дні на всіх табличках з маршрутами понаклеювали зверху слів «маршрутне таксі» слово «експрес». І тут стало ще цікавіше. Дивимося в закон (знову ж таки ст. 35 Закону України «Про автомобільний транспорт»): «Експресні перевезення пасажирів здійснюються із скороченням кількості зупинок та часу перевезення». Ось цю частину закону перевізники намагаються виконувати: хочеш вийти біля свого будинку, як колись, – не можна, бо нема зупинки. І, здавалося б, як борт робить менше зупинок (тільки там, де треба), то він економить паливо, час, а звідси – й гроші. Отже проїзд мав би подешевшати. Але не все так просто. Не можуть же наші транспортники відмовитися від несподіваних додаткових прибутків! Ціна проїзду залишилася на тому ж рівні. Навіть хотіли підняти, але, на щастя, поки що не підняли. Справедливості заради, варто відмітити, що водії роблять інколи зупинки там, де їх нема, але у тих випадках, коли довго хтось не виходив й не намічається слідом. Та й тут, як мені сказав один водій у приватній розмові, це тільки доти, доки не отриманий остаточний перелік зупинок.

Етап 3. І знову до пільг, або пригоди у спробах добитися виконання закону

Хочу знову повернутися до теми пільг. Власне обурення моє почало формуватися, коли я з’їздив до Києва й побачив, що там, при тодішніх (2003 рік) цінах у 0,75-1 грн. на мікроавтобуси, що працюють у режимі маршрутного таксі, перелік пільгових категорій населення значно ширший, включає інвалідів 1 групи. Кількість пільговиків, яких перевозять одночасно, варіюється в залежності від місткості борту. При цьому нормально їздять автобуси у звичайному режимі руху за 50 коп., звісно, зі всіма пільгами, без обмежень кількості пільговиків, яких перевозять одночасно, мають широку сітку маршрутів і є основним видом перевезень. Тоді в мене з’явилася підозра, що якимось законом все ж таки регулюється перевезення пільгових категорій населення. І дійсно, для інвалідів я знайшов вищезгадану ст. 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Радий з цього приводу, я, інвалід першої групи з дитинства з ураженням опорно-рухового апарату, почав намагатися їздити у одеських автобусах, які тоді ще були маршрутними таксі, безкоштовно. Однак, кондуктори на мої посилання на Закон України, відповідали речі, які, сказати прямо, можна кваліфікувати як зневагу до Закону й Української держави в цілому, й вимагали оплати проїзду. Тоді я вирішив іти по інстанціях. Спочатку я відвідав офіс ВАТ «Північ-транс», яке є основним перевізником у моєму районі й сполучає його з центром міста та іншими районами (окрім одного-єдиного маршруту, на якому «Північ-транс» працює ще з одним перевізником) . Я мав розмову з паном Старіковим. Він сказав, що закон такий він бачив, але під поняття «таксі», на його думку, також відносяться й маршрутні таксі (див. закон - мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метрополітену і таксі)»). Я з ним не погодився, адже таксі – це одне, а маршрутні таксі – це інше. Впевнений у цьому, наступним кроком я вирішив відвідати УТКМ. Я потрапив на прийом до начальника УТКМ пана Володимира Федоровича Краснова, розповів йому про закон і реалії. Він співчутливо позітхав, сказав, що справедливість буде поновлено, для чого попросив мене написати заяву. Написав я й пішов собі задоволений запевненнями пана Краснова. Чекав я десь із два тижні на відповідь (пан Краснов обіцяв не більше тижня). Не витримав – поїхав довідатися про стан відповіді на мою заяву. Власне Краснова на місці не виявилося, довелося розмовляти з одним паном, який сказав, що я можу з цього питання звернутися до нього (здається, його прізвище Четверткин, але я не певен). З його слів, на заяву давно вже відповіли, й він не розуміє, чому я до тих пір листа-відповіді не отримав. Але, на щастя, в нього знайшлася копія листа, на яку він пішов ставити вихідний номер. Секретарка, до якої той пан пішов по вихідний номер, дала йому конверта з тим листом, який повинні були надіслати мені. Отримав я відразу й оригінал, і копію… Та, зрештою, не так важливо, як я отримав відповідь, як те, яку відповідь… Наче й не було розмови, що я та інші громадяни, які відносяться до категорій, зазначених у законі, маємо право на безкоштовний проїзд, наче й не запевняв пан Краснов мене у цьому… У листі він дуже жалівся, як в них мало грошей, писав, що й так неймовірно добрі перевізники за свій кошт спонсують автобуси, що працюють у звичайному режимі руху, самі запропонували перевозити інвалідів-сліпих першої групи. Ну такі ж вони добрі! З чого б це?.. Після цього я вирішив відвідати Міністерство транспорту України. Там, до речі, розмова була аж занадто короткою – декілька хвилин. Ну не займається в нас Мінтранс місцевим транспортом – нічого не поробиш. Приміським (в Одесі це, наприклад, 69, 68 маршрути) теж не займається… І всі ті люди, що працюють у величезній будівлі Мінтрансу займаються, по суті, «Укрзалізницею» та декількома міжміськими перевізниками (не так вже їх й багато). Власне, звідти мене відправили «на місця», тобто, знову до УТКМ. До речі, вже через рік я довідався, що ліцензії перевізникам дає таки Департамент автотранспорту Мінтрансу і, як я розумію, може позбавити перевізника ліцензії через невиконання законів Але я вирішив зайти ще до Кабінету Міністрів України, доки був в Києві. Власне, я хотів показати там листа з УТКМ, який побічно каже, що погано Кабмін працює, бо нема достатньо коштів. Прийшов із заявою, але на словах пояснив дівчині у приймальні, з якого я приводу прийшов. Вона була шокована. Пообіцяла особисто простежити за розглядом справи. Вже в Одесі, повернувшись, я отримав листа з Кабміну. Не буду приділяти увагу тому, що там були неправильно написані мої ім’я та по-батькові. Зміст був такий, що справу передали «на місця», так би мовити. Тобто до Одеської ОДА. Після цього я отримав листа вже знов-таки від УТКМ! То була копія листа, який було адресовано керуючому справами Одеського міськвиконкому пану Володимиру Дмитровичу Лемзі. Там знову ж таки йшлося про те, які всі (УТКМ і перевізники) бідні, як мало грошей отримують. Це «підтверджувалося» статистичними документами, де, зокрема, наводилася кількість перевезених пасажирів (як підраховують їхню кількість – загадка, бо квитки в одеському неелектричному транспорті не дають, не кажучи вже про пільговиків, кількість яких на борті взагалі ніяк не фіксується). Всі документи були дещо прострочені… Ну, і таке інше. Мені, особисто, ці аргументи здалися слабкуватими. Але я чекав, що буде далі. А далі була передвиборча кампанія… Очевидно, вважаючи, що на мою заяву вони відповіли, і мене задовольнили, ні Кабмін, ні ОДА, ні хтось інший мені вже не писали. Потім була революція… Потім – післяреволюційний період. Потім – справи. І влітку я знов взявся за своє питання, сподіваючись, що з новою владою як у особі Президента та нової виконавчої влади, так і у особі старого-нового мера Одеси пана Едуарда Йосифовича Гурвіца щось зміниться. Вирішив піти до мера. Мене вразило, що громадянська приймальня одеської міської ради знаходиться, м’яко кажучи, у нетривіальному місці, в окремій будівлі. Відразу відчуваєш, що від народу якось відокремилися. Але я її знайшов. На дверях напис, який каже, що на прийом записуватися у другий кабінет. Пішов до другого. Але люди у черзі мені сказали, що у другий записують у першому. Пішов у чергу до першого. Потрапив вже останнім, тому що працюють там лише до 13.00. Спитав, чи можу я поспілкуватися з паном Гурвіцем. Відповіли, що до Гурвіца не записують, додавши після паузи й непевним тоном, що до нього і так багато людей записалося. Тоді я віддав заяву, яку приготував завчасно й навіть підписав слово «особисто» біля прізвища мера. Попросив реєстраційний номер. Сказали, що не дають. Що треба через шість днів телефонувати та питатися його. Видно, дуже складна процедура нанесення майже порядкового номеру… Вичекав шість днів. Зателефонував. Довго не відповідали. Був змушений телефонувати й наступного дня. Відповіли. 10 хвилин був на лінії, бо не могли знайти дані про мою заяву. Я вже думав, зірвався зв’язок… Таки важко людям, напевно… Потім мені продиктували номер і сказали, що направили мою заяву… до Краснова, начальника УТКМ! Це незважаючи на те, що, власне, я на нього скаржуся, незважаючи на те, що я написав «Гурвіцу Е. Й. особисто»… Цікава система: хтось щось порушує, й кому не пиши заяви про це, вони знову попадають до порушника, який знову відповідає те ж саме. Ніякої управи, виходить, немає взагалі… Відповідь від пана Краснова не була дуже оригінальною. Хоча цього разу він був більш багатослівним, суть зводилася до того ж самого: ну нема в Одесі грошей, бідне в нас таке місто, що аж жах. Сюди вже додав він подорожчання палива, запчастин, самих автобусів (вони ж тут до чого, якщо їх не оновлюють?). Пише знов, що перевізники займаються благодійністю й за свій кошт утримують 118 автобусів, що працюють у звичайному режимі руху… В кінці листа пан Краснов підсумував: «пересмотр Перечней льготных категорий пассажиров возможен только при улучшении финансового положения предприятий-перевозчиков». Хоча відомо, що фінансовий стан перевізників не такий вже й поганий… Це все, на мій погляд, схоже на змову перевізників і УТКМ. Адже, на УТКМ немає ніякого впливу: вони відписуються, що мало грошей, й ніхто їх далі не турбує – всіх така відповідь задовольняє… Залишається тільки сподіватись на те, що ще можливо зламати цю непереборну стіну. А там, хто знає, може й гідної якості перевезень можна буде досягти.