Не жди сподіваної Волі: вона заснула(/)
08/20/2005 | NI_ZRADI
КОЛИ ЧИТАЄШ, СЕРЦЕ КРОВ'Ю ОБЛИВАЄТЬСЯ. У КОЖНОМУ СЛОВІ ПРАВДА.
Семен ШВАЧКА
ЗА ДЕРЖАВУ... ОБИДНО?
Більше, ніж півроку після подій „Помаранчевої Революції”, яка нібито стала справжнім катарсисом для українського суспільства, в цьому самому суспільстві панує один загальний настрій – розчарування. Як це не банально, але питання „за що боролись?” перейшло вже до ряду риторичних. Не помилюсь, якщо скажу: кожен другий із тих, хто виходив на майдани, чухає потилицю – буревій пролетів понад болотом, навіть не струснувши його. І знову звичне й гарно відоме за часів Кравчука-Кучми гниття, сморід розкладу, кувікання перефарбованих пост-совєцьких жаб і жабенят у перебудованій московській колонії „Украина”. Так чи варто було мерзнути в наметових містечках, стояти під снігом просто неба, тримаючи в закляклих пальцях помаранчеві прапори з символікою „Так! Ющенко” і ризикувати відбитими нирками в відділах рідної міліції? Чи не забагато для забезпечення успіху чергового угруповання чиновників і магнатів-олігархів, яке дерлося на владний Олімп, прикриваючись – і цього разу теж! – національними українськими гаслами, спекулюючи – і цього разу теж! – спрагою українців до власної, української Самостійної Соборної Держави?
І що цікаво: з одного боку – невмирущість цих національних гасел, що незважаючи на роки й роки їхньої девальвації, дискредитації, незважаючи на вперте створення неґативного іміджу самого поняття „Українська Держава” тими, хто дірвався до влади в Україні, привертають до себе тисячі й тисячі синів і дочок цього битого-перебитого, дуреного-передуреного народу, який і є справжнім – від Бога – господарем цієї чудової землі, та з другого – наївність цих людей, які поклали всі свої мрії, почуття, прагнення на кандидатуру банкіра, що по-блюзнірському використав (за прикладом своїх попередників) одвічне бажання українця жити в своїй хаті, де його – українця – і правда, і сила, і воля.
Адже від початку не було сумнівів у тому, хто такий Ющенко. Одного полю ягода з кравчуками, кучмами, фокіними, кінахами, та т.ін. несть їм числа совєцької номенклатури, яка тепер вже далекого 1991 року привласнила собі право – невідомо на якій підставі – говорити від лиця української нації, творити Українську Державність, встановлювати свої (нібито національні) закони, хазяйнувати на українській землі. А хазяйнували вони дуже просто: прикрившись героїчною символікою борців, що віддавали свої життя за Україну, ці перефарбовані комуністи почали грабувати Україну, набиваючи свої бездонні кишені. Відчувши себе повними господарями ситуації, вони привласнили собі право розпоряджатися ресурсами нашої країни, розпродавати, розкрадати, просто нищити економіку України, приватизувати промислові потужності, рухоме та нерухоме майно, банківські рахунки, землю. Справжнього же господаря цієї землі – простого українця було низведено до рівня жебрака, безробітного, який змушений або працювати за смішні гроші, або помирати з голоду, або емігрувати за кордон у пошуках кращого життя.
Для усталення такого стану речей екс-комуністична верхівка і сонми колишніх партапаратників по всій Україні ретельно зберегли всі совєцькі структури – на горі й на місцях, включно з судовими органами, збройними силами, внутрішньою службою безпеки. В цих структурах залишилися самі ті люди, що й за совєтів, саме ті люди, що все своє свідоме життя боролися з українцями-патріотами, саме ті, хто запроторював у психушки „інакодумців”, хто звільняв з роботи за менший прояв „українського буржуазного націоналізму” (наприклад, за випадкове кольорове синьо-жовте сполучення). Зрозуміло, що все це було акуратно загорнуто в цукеркову упаковку „незалежної України”, але хто впав ув оману? „Українська” армія, в якої нема нічого українського, і навіть форма є точнісінькою копією форми армії совєцької. „Українська” „служба безпеки”, в якій українською є тільки назва, а кадри, ідеологічні орієнтири, методи роботи – те ж саме відоме КҐБ. „Українська” культура... але про це краще промовчу. „Незалежна” Україна з прозорим, чисто фіктивним кордоном із Росією, „незалежна” Україна, в якій дискримінується титульна нація, розорена, розкрадена, віддана на поталу бандитам і московським воротилам – ось їхня країна, ось наслідки їхньої діяльності. І в неменшій мірі, ніж вони, відповідає за це все нинішній Президент України – Віктор Ющенко.
Українці „купились” на красиву „державну” упаковку тоді, 1991-92 року. Українці купились на дешеву демаґогію „помаранчевого” лідера 2004 року. Справа, звісно, не тільки в безпрецедентній довірливості нашого народу, яка дозволяла впродовж сторіч вирішувати нашу долю кому завгодно, тільки не нам самим. Зіграло свою ролю і всезагальна ненависть українців до нав’язаного „проффесора”, прем’єр-міністра В. Януковича, на тлі якого Ющенко виглядав справжнім рятівником України. Багато людей голосувало не стільки „за” Ющенка, скільки „проти” „Бандюковича”. Побутувала була опінія: „Якщо не Ющенко, то хто?” Дійсно, чи була інша кандидатура? Не було! Та й нізвідки їй було взятися в паралізованій попередніми владами псевдо-країні, що танцює під дуду еРеФії. Одначе жевріла, жевріла таки надія, що – ачей... а раптом... Говорив же Ющенко на мітинґах про захист української культури, української мови, української церкви, про „новий курс” „нової влади”, що буде скерований не до Маґадану, а до Европи, патетично вигукував наприкінці „Слава Україні!” Правда, на інших мітинґах, перед іншою авдиторією, наприклад, перед змосковщеним загалом харків’ян, дніпропетровців, одеситів говорив він речі просто протилежні: про зміцнення контактів з Росією, про підтримку „русскої культури” (тут мався на увазі, напевне, „русскій шансон”), „русского язика”, але вважалося, що це він робить „заради голосів”, що це – політичні маневри, а сам Віктор Андрійович є такий вже патріот, що тільки дістанься він президентського фотелю, повстане Україна, наче Фенікс із попелу і буде Держава, якої, дійсно, „слава стане поміж народами”. Правда, дехто вже тоді вказував на ознаки ілюзорності подібних рожевих мрій: ось, наприклад, стаття http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=52&id=92
але повне протверезіння надійшло вже по перемозі „помаранчевих”.
Звичайно, спершу виправдовували нову владу „браком часу”: мовляв, тільки-но розпочала вона, бідна, свою роботу, а роботи там, мовляв, купа. Терпіли місяць, терпіли другий – аж, бач, півроку як не було, а де ж обіцяні зміни на краще?
„Український Президент” (чи то „народний” – не зрозумієш!) прихильно прийняв до себе в оточення колишніх своїх затятих „ворогів” із „синьо-білого” табору горезвісного „проффесора”. Гучні скандали з персонажами виборчих фальсифікацій закінчилися нічим. Звинувачення самого екс-прем’єра в підлозі теж виродились у ніщо. Жоден із винуватих у брудних махінаціях 2004 року чиновників вищого ешелону „колишньої влади” жодною міру не покараний! І чи варто тоді було списи на майданах ламати? До нового політикуму ввійшли всі ті, хто заперечував право „ющенківців” керувати Україною – всі ці БЮТ, НСНУ, „Наша Україна”, кишенькова „Пора!”, тощо наповнені кадрами, м’яко кажучи, далекими не те що від образу патріота України, а навіть просто неукраїнцями, що двох слів зв’язати українською не в змозі.
До речі, мовний аспект у нас завжди був і залишається своєрідним лакмусовим папірцем на патріотичність. Недаремно питання надання російській мові в Україні статусу другої державної виплило на світ божий саме тепер, коли при владі „український народний президент”. Але навіть абстрагуючись від мовного питання – чи не занадто багато серед членства цих самих „проурядових” партій, блоків і союзів людей, які буквально вчора співали гучну алілуйю „Партії Реґіонів” Віктора Федоровича?
Дивлячись навколо, оцінуючи кроки нової влади, з острахом усвідомлюєш: ніщо не змінилося на краще, навпаки – все йде гірше, ще гірше, ніж за „кучмізму”. Колотнеча навколо питання другої державної мови (в деяких реґіонах доходить навіть до спроб її впровадження, так би мовити, на місцевому рівні – поки що, слава богу, невдалих) затіняє той факт, що стан української культури занепадає ще швидше, ніж занепадав. І це за „Президента-патріота”! І це за „Президента-українця”!
Українського національного кіно фактично не існує, воно вмерло. Українські театри ледве жевріють десь на периферії культурного обрію. Української газети не знайдеш днем з вогнем. У книгарнях українською мовою можна придбати хіба „народні казки”. Всі телеканали (окрім УТ-1), всі FM-станції заповнені московським мотлохом – такого не було навіть за проросійського Кучми. Дуже показовою в цьому пляні є істерія навколо т.зв. „свята перемоги” 9 травня, „свята”, по меншій мірі неоднозначного для українців: телеетер було фактично повністю віддано на поталу пропаганді брехливих мітів совєцького виробництва, що їх припилюють нафталіном у сучасній еРеФії та експортують на „постсовєцький простір”. А чого іншого чекати в ситуації, коли „народний Президент” за приміром своїх попередників традиційно поїхав до Москви на поклін до батюшки-царя, всесвітнього страхали і водночас посміховиська, каґ**істського вилупка Путіна, який, будучи по горло в крові чеченського народу (та й свого власного, російського), влаштовує помпезне свято „перемоги” невідомо кого над ким. Цікаво, що лідери маленьких – і куди як слабкіших у політичному і економічному сенсі! – Латвії, Литви, Естонії та Грузії демонстративно відмовилися їхати на цей „переможний” шабаш, тоді як „народний Президент” „незалежної” України мерщій чкурнув лизатися із „старшим братом”, залишивши екс-комуністичній наволочі звично влаштовувати парад червоних „вєтєранів” на головній вулиці столиці „незалежної” держави.
Пан Ющенко, можливо, не в курсі, що та „перемога” забрала стільки українських життів, що їх вистачило б на десять сучасних Латвій, Естоній та Грузій разом узятих і призвела до повторної окупації нашої країни найжахливішим режимом за всю історію людства – комуністичним режимом сталінської Москви!
І разом із тим, у черговий раз „нова влада” плюнула в обличчя тим, хто боровся за справжню Незалежну (а не маріонетково-лялькову сучасну) Україну, Героям-воякам Української Повстанської Армії та інших збройних національних українських формувань, плюнула устами нового прем’єра Юлії Тимошенко, яка заявила, що „треба розібратися” „з кожним окремо” ветераном визвольних змагань, мовляв, „чи заслуговує” він на пошану від Української Держави? Слушно і гідно відповів на це один старий повстанець на шпальтах газети Конґресу Українських Націоналістів „Нація і Держава”: „А чи не варто спочатку розібратися „окремо”, хто така є сама Юлія Тимошенко, яким чином зароблені її чималі гроші і через що вона знаходиться в карному розшуку деяких країн?” Від себе додамо, що воістину не варто знахабнілій бізнес-вумен із пролетарського Дніпропетровська кидатися подібними фразами на адресу людей, яких вона не гідна навіть нігтя, бо гідність Воїна і доля торгаша, як відомо, є дві речі несумісні.
До того ж, свої здібності як керівника країни „леді Ті” вже проявила, ганебно проваливши „операції” по штучному зниженню цін на м’ясо і бензин. Ціни не тільки не впали, а навпаки зросли, що, втім, зрозуміло – серйозні економічні справи мають дуже мало спільного зі щоденними змінами нарядів перед чоловічим складом Верховної Ради.
Однак повернемося до духовного відродження України, на чому так наполягав Віктор Андрійович під час передвиборчої й виборчої епопеї. Пригадую, розпинався він свого часу про захист Української Православної Церкви Київського Патріярхату: тепер от слушний момент виконати свої обіцянки, так ні. „Держава не втручається в релігійні справи,” – чиї слова? От і зростають в Україні, наче поганки по дощу, „храми” неканонічного т.зв. „Московського патріярхату”, а в захоплених насильно святинях української нації міцно вгніздилися московські попи, обробляючи „ницих сих” у дусі „єдіної і нєдєлімої матушкі-Расєї”, від якої капосні „хохли-розкольники” тікають, як чорт від ладану.
Дійсно, сучасна держава Українська аж ніяк не втручається „у справи” Московського патріярхату. Не викинув український ЗМОП цих нахаб із Печерської Лаври, не вийшов Указ Президента про повернення тисяч і тисяч українських храмів їх законному володарю – Патріярхату Київському. Натомість сучасна держава дуже прекрасно втручається в церковні справи, коли треба примусити вірних священиків Київського Патріярхату... сплачувати податки! От вам і розділення церкви й держави. Воістину, правиця не відає, що коїть лівиця.
...Хоча, звісна річ, відає.
Як відає і про гальмування процесів українізації й десовєтізації на Сході й Півдні України, де досі – за „народного Президента”! – сотні міст, містечок, сіл носять імена червоних катів, убивць, загарбників, душогубів, тисячі вулиць і майданів названі на пошану цих „діячів”. Немає сумніву, що влада відчуває своє кревну спорідненість з цими більшовицькими „героями”. І тут не важливо, „в чиїй команді” виступав той чи інший чинуша восени 2004-го: Віктора Андрійовича або Віктора Федоровича. Бо всі вони вихідці з однієї великої годівниці КПСС, а ворон воронові око не забирає: Віктор Андрійович без вагань підмахнув укази про призначення на посади голів обласних держадміністрацій відвертих українофобів і „янучарів”: прекрасний примір – обласний Дніпропетровський голова Єхануров, який змінив на цій посаді Яцубу – бича „українських буржуазних націоналістів” за совєцької влади, „патріота” Української „держави” за влади „нової”.
А взагалі, напевне, важко Вікторові Андрійовичу підписати указ про вшанування гідними пам’ятниками Героїв Крут, Героїв Базару, та ще багатьох і багатьох Українських Героїв, що віддали свої життя за волю України по всіх населених пунктах „незалежної” нібито Неньки, що мають назви лютих ворогів цієї самої Неньки-України, що утоплювали її в крові, душили зашморгом голодоморів, вивозили кращих синів і дочок на загибель на колими, казахстани, біломорканали, соловки...
Напевне важко Вікторові Андрійовичу підписати указ про відповідальність за порушення мовного законодавства України: санкції проти газет, журналів, теле- і радіоканалів, що не транслюють і не вживають україномовні українські матеріяли. Ачей по закриттю якої-небудь „Комсомолки в Украине”, арешту її редактора і штрафу всій редакції інші швидесенько перейшли б на українську! А так, як зараз, можна до несхочу балакати про „порушення”, про „гальмування” – балакати і... плакати, бо більше нічого не залишається в такій „нашій” Україні.
Звісна річ, важко Вікторові Андрійовичу й в гідний спосіб вшанувати ветеранів визвольних змагань Української Нації – насамперед ветеранів УПА. Ну, ніяк не виходить – справи заважають. Ая, то фуршет, то банкет, то сину треба нове авто справити, щоб круче за всіх у Києві (чи не син „народного Президента”?), то в Туреччину, то в Німеччину, то в Словаччину, та й про старшого дзюдоїста-ведмедика Пу забувати не годиться. Та і треба ж іноді розважитися, дурня поклеїти: чом би, наприклад, не взяти та не розігнати ДАІ? Хай на дорогах панує безлад – „народний Президент” тішиться!..
...Облиште, панове! І час знайшовся б, і змога, було б бажання. А бажання підписувати подібні Укази може бути лише в дійсного Українського Президента, Керманича Української Самостійної Соборної Держави, в якій усі інституції є національними не в сенсі „мой многонациональний украинский народ”, а саме в прямому – і єдино вірному! – розумінні цього поняття: належати українцям, відповідати українській традиції, мати і мову, і військо, і освіту українські. Тоді відпало б і питання кордонів, і питання десовєтізації, і питання вшанування національної історії, бо це і була б Українська Держава. А без цього, як би не надував щоки „народний Президент”, він так і залишиться всього лише „народним”, але не Українським. Отже, даруйте, Вікторе Андрійовичу, але ви не є Українським Президентом. Є ви головою маріонеткового уряду, якого смикає за ниточки московський Кремль, по-царськи дозволяючи „гетьманувати” „у вірній Малоросії”. І всі сподівання українців, які ви використали (хай це залишиться на вашій совісті), це є сподівання на ту гору, яка зрештою народила мишу.
Адже не є Державою „держава”, яка відпускає на самотік ті галузі, в яких є її майбутнє: віддає на глум сусідів культуру титульної нації, не турбується ані про освіту, ані про науку, ані про виробництво, а переймається тільки визиском драконівських податків та розпродажем безцінної української землі, Богом нам даної.
Брате мій українцю! Ти, звичайно, дорікнеш мені, скажеш, що сварити й критикувати можна кого завгодно й за що завгодно. Ти навіть запитаєш, а хто сьогодні в змозі очолити справжню Україну, створити таку державу, яку ти намалював?
А ніхто! – відповім я тобі. – Ніхто, брате мій українцю, крім тебе самого. Поки ти не збагнеш, підвівши голову від своєї землі, яка насправді не твоя і ніколи твоєю не була, що ніякі ющенки, тимошенки, порошенки, януковичі, чорноволи, корчинські та інші вітренки не дадуть нам нашої Української Держави, аж тільки ми самі перегорнемо це смердюче корито під назвою „сучасна українська влада” і встановимо національний, справедливий, українській лад в Українській Україні.
Брате мій українцю! Сто з більшим років тому приходив на землю Українську Великий Пророк. Він дав слушні відповіді на дуже багато запитань, над якими сьогодні марно сушать голови мудреці-академіки. Одну його пораду я тобі нагадаю. Не жди сподіваної Волі: вона заснула. Її приспали лицеміри кравчуки, крутії кучми, злочинці януковичі, блазні ющенки. Тож відомо, що нам – українцям – треба робити в даній ситуації й що брати до рук.
Та й заходиться вже будить.
http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=202&id=93
Семен ШВАЧКА
ЗА ДЕРЖАВУ... ОБИДНО?
Більше, ніж півроку після подій „Помаранчевої Революції”, яка нібито стала справжнім катарсисом для українського суспільства, в цьому самому суспільстві панує один загальний настрій – розчарування. Як це не банально, але питання „за що боролись?” перейшло вже до ряду риторичних. Не помилюсь, якщо скажу: кожен другий із тих, хто виходив на майдани, чухає потилицю – буревій пролетів понад болотом, навіть не струснувши його. І знову звичне й гарно відоме за часів Кравчука-Кучми гниття, сморід розкладу, кувікання перефарбованих пост-совєцьких жаб і жабенят у перебудованій московській колонії „Украина”. Так чи варто було мерзнути в наметових містечках, стояти під снігом просто неба, тримаючи в закляклих пальцях помаранчеві прапори з символікою „Так! Ющенко” і ризикувати відбитими нирками в відділах рідної міліції? Чи не забагато для забезпечення успіху чергового угруповання чиновників і магнатів-олігархів, яке дерлося на владний Олімп, прикриваючись – і цього разу теж! – національними українськими гаслами, спекулюючи – і цього разу теж! – спрагою українців до власної, української Самостійної Соборної Держави?
І що цікаво: з одного боку – невмирущість цих національних гасел, що незважаючи на роки й роки їхньої девальвації, дискредитації, незважаючи на вперте створення неґативного іміджу самого поняття „Українська Держава” тими, хто дірвався до влади в Україні, привертають до себе тисячі й тисячі синів і дочок цього битого-перебитого, дуреного-передуреного народу, який і є справжнім – від Бога – господарем цієї чудової землі, та з другого – наївність цих людей, які поклали всі свої мрії, почуття, прагнення на кандидатуру банкіра, що по-блюзнірському використав (за прикладом своїх попередників) одвічне бажання українця жити в своїй хаті, де його – українця – і правда, і сила, і воля.
Адже від початку не було сумнівів у тому, хто такий Ющенко. Одного полю ягода з кравчуками, кучмами, фокіними, кінахами, та т.ін. несть їм числа совєцької номенклатури, яка тепер вже далекого 1991 року привласнила собі право – невідомо на якій підставі – говорити від лиця української нації, творити Українську Державність, встановлювати свої (нібито національні) закони, хазяйнувати на українській землі. А хазяйнували вони дуже просто: прикрившись героїчною символікою борців, що віддавали свої життя за Україну, ці перефарбовані комуністи почали грабувати Україну, набиваючи свої бездонні кишені. Відчувши себе повними господарями ситуації, вони привласнили собі право розпоряджатися ресурсами нашої країни, розпродавати, розкрадати, просто нищити економіку України, приватизувати промислові потужності, рухоме та нерухоме майно, банківські рахунки, землю. Справжнього же господаря цієї землі – простого українця було низведено до рівня жебрака, безробітного, який змушений або працювати за смішні гроші, або помирати з голоду, або емігрувати за кордон у пошуках кращого життя.
Для усталення такого стану речей екс-комуністична верхівка і сонми колишніх партапаратників по всій Україні ретельно зберегли всі совєцькі структури – на горі й на місцях, включно з судовими органами, збройними силами, внутрішньою службою безпеки. В цих структурах залишилися самі ті люди, що й за совєтів, саме ті люди, що все своє свідоме життя боролися з українцями-патріотами, саме ті, хто запроторював у психушки „інакодумців”, хто звільняв з роботи за менший прояв „українського буржуазного націоналізму” (наприклад, за випадкове кольорове синьо-жовте сполучення). Зрозуміло, що все це було акуратно загорнуто в цукеркову упаковку „незалежної України”, але хто впав ув оману? „Українська” армія, в якої нема нічого українського, і навіть форма є точнісінькою копією форми армії совєцької. „Українська” „служба безпеки”, в якій українською є тільки назва, а кадри, ідеологічні орієнтири, методи роботи – те ж саме відоме КҐБ. „Українська” культура... але про це краще промовчу. „Незалежна” Україна з прозорим, чисто фіктивним кордоном із Росією, „незалежна” Україна, в якій дискримінується титульна нація, розорена, розкрадена, віддана на поталу бандитам і московським воротилам – ось їхня країна, ось наслідки їхньої діяльності. І в неменшій мірі, ніж вони, відповідає за це все нинішній Президент України – Віктор Ющенко.
Українці „купились” на красиву „державну” упаковку тоді, 1991-92 року. Українці купились на дешеву демаґогію „помаранчевого” лідера 2004 року. Справа, звісно, не тільки в безпрецедентній довірливості нашого народу, яка дозволяла впродовж сторіч вирішувати нашу долю кому завгодно, тільки не нам самим. Зіграло свою ролю і всезагальна ненависть українців до нав’язаного „проффесора”, прем’єр-міністра В. Януковича, на тлі якого Ющенко виглядав справжнім рятівником України. Багато людей голосувало не стільки „за” Ющенка, скільки „проти” „Бандюковича”. Побутувала була опінія: „Якщо не Ющенко, то хто?” Дійсно, чи була інша кандидатура? Не було! Та й нізвідки їй було взятися в паралізованій попередніми владами псевдо-країні, що танцює під дуду еРеФії. Одначе жевріла, жевріла таки надія, що – ачей... а раптом... Говорив же Ющенко на мітинґах про захист української культури, української мови, української церкви, про „новий курс” „нової влади”, що буде скерований не до Маґадану, а до Европи, патетично вигукував наприкінці „Слава Україні!” Правда, на інших мітинґах, перед іншою авдиторією, наприклад, перед змосковщеним загалом харків’ян, дніпропетровців, одеситів говорив він речі просто протилежні: про зміцнення контактів з Росією, про підтримку „русскої культури” (тут мався на увазі, напевне, „русскій шансон”), „русского язика”, але вважалося, що це він робить „заради голосів”, що це – політичні маневри, а сам Віктор Андрійович є такий вже патріот, що тільки дістанься він президентського фотелю, повстане Україна, наче Фенікс із попелу і буде Держава, якої, дійсно, „слава стане поміж народами”. Правда, дехто вже тоді вказував на ознаки ілюзорності подібних рожевих мрій: ось, наприклад, стаття http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=52&id=92
але повне протверезіння надійшло вже по перемозі „помаранчевих”.
Звичайно, спершу виправдовували нову владу „браком часу”: мовляв, тільки-но розпочала вона, бідна, свою роботу, а роботи там, мовляв, купа. Терпіли місяць, терпіли другий – аж, бач, півроку як не було, а де ж обіцяні зміни на краще?
„Український Президент” (чи то „народний” – не зрозумієш!) прихильно прийняв до себе в оточення колишніх своїх затятих „ворогів” із „синьо-білого” табору горезвісного „проффесора”. Гучні скандали з персонажами виборчих фальсифікацій закінчилися нічим. Звинувачення самого екс-прем’єра в підлозі теж виродились у ніщо. Жоден із винуватих у брудних махінаціях 2004 року чиновників вищого ешелону „колишньої влади” жодною міру не покараний! І чи варто тоді було списи на майданах ламати? До нового політикуму ввійшли всі ті, хто заперечував право „ющенківців” керувати Україною – всі ці БЮТ, НСНУ, „Наша Україна”, кишенькова „Пора!”, тощо наповнені кадрами, м’яко кажучи, далекими не те що від образу патріота України, а навіть просто неукраїнцями, що двох слів зв’язати українською не в змозі.
До речі, мовний аспект у нас завжди був і залишається своєрідним лакмусовим папірцем на патріотичність. Недаремно питання надання російській мові в Україні статусу другої державної виплило на світ божий саме тепер, коли при владі „український народний президент”. Але навіть абстрагуючись від мовного питання – чи не занадто багато серед членства цих самих „проурядових” партій, блоків і союзів людей, які буквально вчора співали гучну алілуйю „Партії Реґіонів” Віктора Федоровича?
Дивлячись навколо, оцінуючи кроки нової влади, з острахом усвідомлюєш: ніщо не змінилося на краще, навпаки – все йде гірше, ще гірше, ніж за „кучмізму”. Колотнеча навколо питання другої державної мови (в деяких реґіонах доходить навіть до спроб її впровадження, так би мовити, на місцевому рівні – поки що, слава богу, невдалих) затіняє той факт, що стан української культури занепадає ще швидше, ніж занепадав. І це за „Президента-патріота”! І це за „Президента-українця”!
Українського національного кіно фактично не існує, воно вмерло. Українські театри ледве жевріють десь на периферії культурного обрію. Української газети не знайдеш днем з вогнем. У книгарнях українською мовою можна придбати хіба „народні казки”. Всі телеканали (окрім УТ-1), всі FM-станції заповнені московським мотлохом – такого не було навіть за проросійського Кучми. Дуже показовою в цьому пляні є істерія навколо т.зв. „свята перемоги” 9 травня, „свята”, по меншій мірі неоднозначного для українців: телеетер було фактично повністю віддано на поталу пропаганді брехливих мітів совєцького виробництва, що їх припилюють нафталіном у сучасній еРеФії та експортують на „постсовєцький простір”. А чого іншого чекати в ситуації, коли „народний Президент” за приміром своїх попередників традиційно поїхав до Москви на поклін до батюшки-царя, всесвітнього страхали і водночас посміховиська, каґ**істського вилупка Путіна, який, будучи по горло в крові чеченського народу (та й свого власного, російського), влаштовує помпезне свято „перемоги” невідомо кого над ким. Цікаво, що лідери маленьких – і куди як слабкіших у політичному і економічному сенсі! – Латвії, Литви, Естонії та Грузії демонстративно відмовилися їхати на цей „переможний” шабаш, тоді як „народний Президент” „незалежної” України мерщій чкурнув лизатися із „старшим братом”, залишивши екс-комуністичній наволочі звично влаштовувати парад червоних „вєтєранів” на головній вулиці столиці „незалежної” держави.
Пан Ющенко, можливо, не в курсі, що та „перемога” забрала стільки українських життів, що їх вистачило б на десять сучасних Латвій, Естоній та Грузій разом узятих і призвела до повторної окупації нашої країни найжахливішим режимом за всю історію людства – комуністичним режимом сталінської Москви!
І разом із тим, у черговий раз „нова влада” плюнула в обличчя тим, хто боровся за справжню Незалежну (а не маріонетково-лялькову сучасну) Україну, Героям-воякам Української Повстанської Армії та інших збройних національних українських формувань, плюнула устами нового прем’єра Юлії Тимошенко, яка заявила, що „треба розібратися” „з кожним окремо” ветераном визвольних змагань, мовляв, „чи заслуговує” він на пошану від Української Держави? Слушно і гідно відповів на це один старий повстанець на шпальтах газети Конґресу Українських Націоналістів „Нація і Держава”: „А чи не варто спочатку розібратися „окремо”, хто така є сама Юлія Тимошенко, яким чином зароблені її чималі гроші і через що вона знаходиться в карному розшуку деяких країн?” Від себе додамо, що воістину не варто знахабнілій бізнес-вумен із пролетарського Дніпропетровська кидатися подібними фразами на адресу людей, яких вона не гідна навіть нігтя, бо гідність Воїна і доля торгаша, як відомо, є дві речі несумісні.
До того ж, свої здібності як керівника країни „леді Ті” вже проявила, ганебно проваливши „операції” по штучному зниженню цін на м’ясо і бензин. Ціни не тільки не впали, а навпаки зросли, що, втім, зрозуміло – серйозні економічні справи мають дуже мало спільного зі щоденними змінами нарядів перед чоловічим складом Верховної Ради.
Однак повернемося до духовного відродження України, на чому так наполягав Віктор Андрійович під час передвиборчої й виборчої епопеї. Пригадую, розпинався він свого часу про захист Української Православної Церкви Київського Патріярхату: тепер от слушний момент виконати свої обіцянки, так ні. „Держава не втручається в релігійні справи,” – чиї слова? От і зростають в Україні, наче поганки по дощу, „храми” неканонічного т.зв. „Московського патріярхату”, а в захоплених насильно святинях української нації міцно вгніздилися московські попи, обробляючи „ницих сих” у дусі „єдіної і нєдєлімої матушкі-Расєї”, від якої капосні „хохли-розкольники” тікають, як чорт від ладану.
Дійсно, сучасна держава Українська аж ніяк не втручається „у справи” Московського патріярхату. Не викинув український ЗМОП цих нахаб із Печерської Лаври, не вийшов Указ Президента про повернення тисяч і тисяч українських храмів їх законному володарю – Патріярхату Київському. Натомість сучасна держава дуже прекрасно втручається в церковні справи, коли треба примусити вірних священиків Київського Патріярхату... сплачувати податки! От вам і розділення церкви й держави. Воістину, правиця не відає, що коїть лівиця.
...Хоча, звісна річ, відає.
Як відає і про гальмування процесів українізації й десовєтізації на Сході й Півдні України, де досі – за „народного Президента”! – сотні міст, містечок, сіл носять імена червоних катів, убивць, загарбників, душогубів, тисячі вулиць і майданів названі на пошану цих „діячів”. Немає сумніву, що влада відчуває своє кревну спорідненість з цими більшовицькими „героями”. І тут не важливо, „в чиїй команді” виступав той чи інший чинуша восени 2004-го: Віктора Андрійовича або Віктора Федоровича. Бо всі вони вихідці з однієї великої годівниці КПСС, а ворон воронові око не забирає: Віктор Андрійович без вагань підмахнув укази про призначення на посади голів обласних держадміністрацій відвертих українофобів і „янучарів”: прекрасний примір – обласний Дніпропетровський голова Єхануров, який змінив на цій посаді Яцубу – бича „українських буржуазних націоналістів” за совєцької влади, „патріота” Української „держави” за влади „нової”.
А взагалі, напевне, важко Вікторові Андрійовичу підписати указ про вшанування гідними пам’ятниками Героїв Крут, Героїв Базару, та ще багатьох і багатьох Українських Героїв, що віддали свої життя за волю України по всіх населених пунктах „незалежної” нібито Неньки, що мають назви лютих ворогів цієї самої Неньки-України, що утоплювали її в крові, душили зашморгом голодоморів, вивозили кращих синів і дочок на загибель на колими, казахстани, біломорканали, соловки...
Напевне важко Вікторові Андрійовичу підписати указ про відповідальність за порушення мовного законодавства України: санкції проти газет, журналів, теле- і радіоканалів, що не транслюють і не вживають україномовні українські матеріяли. Ачей по закриттю якої-небудь „Комсомолки в Украине”, арешту її редактора і штрафу всій редакції інші швидесенько перейшли б на українську! А так, як зараз, можна до несхочу балакати про „порушення”, про „гальмування” – балакати і... плакати, бо більше нічого не залишається в такій „нашій” Україні.
Звісна річ, важко Вікторові Андрійовичу й в гідний спосіб вшанувати ветеранів визвольних змагань Української Нації – насамперед ветеранів УПА. Ну, ніяк не виходить – справи заважають. Ая, то фуршет, то банкет, то сину треба нове авто справити, щоб круче за всіх у Києві (чи не син „народного Президента”?), то в Туреччину, то в Німеччину, то в Словаччину, та й про старшого дзюдоїста-ведмедика Пу забувати не годиться. Та і треба ж іноді розважитися, дурня поклеїти: чом би, наприклад, не взяти та не розігнати ДАІ? Хай на дорогах панує безлад – „народний Президент” тішиться!..
...Облиште, панове! І час знайшовся б, і змога, було б бажання. А бажання підписувати подібні Укази може бути лише в дійсного Українського Президента, Керманича Української Самостійної Соборної Держави, в якій усі інституції є національними не в сенсі „мой многонациональний украинский народ”, а саме в прямому – і єдино вірному! – розумінні цього поняття: належати українцям, відповідати українській традиції, мати і мову, і військо, і освіту українські. Тоді відпало б і питання кордонів, і питання десовєтізації, і питання вшанування національної історії, бо це і була б Українська Держава. А без цього, як би не надував щоки „народний Президент”, він так і залишиться всього лише „народним”, але не Українським. Отже, даруйте, Вікторе Андрійовичу, але ви не є Українським Президентом. Є ви головою маріонеткового уряду, якого смикає за ниточки московський Кремль, по-царськи дозволяючи „гетьманувати” „у вірній Малоросії”. І всі сподівання українців, які ви використали (хай це залишиться на вашій совісті), це є сподівання на ту гору, яка зрештою народила мишу.
Адже не є Державою „держава”, яка відпускає на самотік ті галузі, в яких є її майбутнє: віддає на глум сусідів культуру титульної нації, не турбується ані про освіту, ані про науку, ані про виробництво, а переймається тільки визиском драконівських податків та розпродажем безцінної української землі, Богом нам даної.
Брате мій українцю! Ти, звичайно, дорікнеш мені, скажеш, що сварити й критикувати можна кого завгодно й за що завгодно. Ти навіть запитаєш, а хто сьогодні в змозі очолити справжню Україну, створити таку державу, яку ти намалював?
А ніхто! – відповім я тобі. – Ніхто, брате мій українцю, крім тебе самого. Поки ти не збагнеш, підвівши голову від своєї землі, яка насправді не твоя і ніколи твоєю не була, що ніякі ющенки, тимошенки, порошенки, януковичі, чорноволи, корчинські та інші вітренки не дадуть нам нашої Української Держави, аж тільки ми самі перегорнемо це смердюче корито під назвою „сучасна українська влада” і встановимо національний, справедливий, українській лад в Українській Україні.
Брате мій українцю! Сто з більшим років тому приходив на землю Українську Великий Пророк. Він дав слушні відповіді на дуже багато запитань, над якими сьогодні марно сушать голови мудреці-академіки. Одну його пораду я тобі нагадаю. Не жди сподіваної Волі: вона заснула. Її приспали лицеміри кравчуки, крутії кучми, злочинці януковичі, блазні ющенки. Тож відомо, що нам – українцям – треба робити в даній ситуації й що брати до рук.
Та й заходиться вже будить.
http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=202&id=93
Відповіді
2005.08.20 | Роман ShaRP
Деякі люди еволюціонували з верблюдів.
От напише, бува, хтось такий статтю - слина з монітора так і бризкає.Почитаєш що-небудь подібне, і починаєш думати - а хто ж таки стояв на тому Майдані? Невже там людей з такими переконаннями було багато? Та ніби ні. Якось не помічав.
2005.08.20 | NI_ZRADI
... - уперто стверджував верблюд(-)
2005.08.20 | Роман ShaRP
До речі ...
1) Не підкажете, до якої партії належить автор статті, якщо знаєте? Щоб я за неї не голосував, звичайно.2) І навіщо Костенко замовляє телерекламу? В нього зайві гроші, дефіцит мізків, чи і те й інше одночасно?
2005.08.20 | NI_ZRADI
Хохляцька логіка ShaRPa (/)
ХОХЛЯЦЬКА ЛОГІКА ПАНА ЮЩЕНКА (нічим не відрізняється від шарпачої)Лідер „опозиції” заявив, що всі українці мусять знати російську мову
Ах, скільки свого часу було списано чорнил про національного лідера Віктора Ющенка, скільки замилування чулось в описах про те, як він співає „Ой, не шуми, луже”! Саме, мабуть, через цю пісню, отримав Віктор Андрійович у широких колах місцевих українофобів реноме „злюки-бандерівця”, „націоналіста”, словом, закінченого „нашиста”. А великий загал українців – „на нашій, не своїй землі”, – радів: от нарешті і в нашій хаті свято, нарешті з’явився гетьман, нарешті до влади йде людина, що послідовно сповідує і прагне втілити в життя Українську Ідею! А виявилося – від чого б то? „Тю, тю, дурні, схаменіться”, – як казав у таких випадках Тарас Григорович. Пісні ми всі співаємо гарно – на те й співуча нація, а ось розмовляти по-своєму хто б ще навчив. Незабаром уже й українська книжка в великих містах України стане екзотикою, а мову нашу „солов’їну” можна буде почути хіба що в рекламних роликах жіночих прокладок „Олвейс”. Бо дуже нам в’їлось у кров оте „у старших братів”, що з цими „братами” 350 років усе „разом” та „разом”, і ніяк не відлипнемо, ніби в клею порсаємось, не сказати про якусь менш цікаву речовину.
Тим часом Віктор Ющенко підняв народ на Помаранчеву Революцію, яка своїми досягненнями багато в чому завдячує нашому бажанню жити саме в Україні, а не в західних „уєздах” тамбовських ґубєрній, хоч би й під синьо-жовтою фаною. Ця Революція виплеснула на вулиці нібито зросійщених нанівець міст маси людей, що спілкуються українською і тільки українською мовою. Раптом згадалося, де ми, хто ми, яких батьків діти. І разом із „фальсифікаціями”, „махінаціями”, „провокаціями” наш народ сьогодні каже „ні” ще культурній аґресії зі Сходу, що наче брудний зсув, поглинає все наше, самобутнє, національне. Було висловлено рішуче „ні” вигаданому донецькими „соломонами” якомусь „багатонаціональному українському народові” (словосполучення, гідне керолівського березневого зайця), майдани знову, як в часи здобуття Незалежності, вкрилися синьо-жовтими прапорами, серед яких то тут, то там майоріли червоно-чорні знамена Української національної революції. Здається, все це свідчить про однозначну визначеність сподівань українців щодо Ющенка та його команди. Недаремно куплені на гроші, вилучені з державного бюджету, провладні ЗМІ так істерично волали про „загрозу помаранчевого націоналізму”, а прихильники Віктора Федоровича від щирого серця йменують „оранжевих” „бандєрами”, „нациками”, „западенцамі”, тощо. І недаремно на боці „донецьких” не помітно жодного національного українського прапора.
Тому, можливо, з Віктором Ющенком пов’язано стільки сподівань на поліпшення стану нашої, української, нації на українській (нібито) землі. Тому багато хто вбачає в пані Вікторі саме національного лідера, а вже потім – решта його чеснот.
І от, як чудовий доказ його „національно-української” позиції, заява Ющенка від 15 грудня на зустрічі з групою провідних політичних журналістів країни.
Цитую з власними примітками з російськомовної газети „Правда України” 21-23.12 ц. р. (стаття з характерною назвою „Чи повернуться з „вислання” Достоєвський і Пушкін?” – буцімто хтось забороняв в Україні Достоєвського і Пушкіна, кудись „висилав” їхні твори!): „Я переконаний, що для російської мови повинна існувати програма розвитку. Вся державна служба мусить враховувати це, особливо в тих реґіонах, де компактно проживає російськомовне населення... Кожен держслужбовець мусить знати цю мову, відповідати на звернення громадян на ній, провадити ділове листування російською”. Це слова Віктора Ющенка, національного українського лідера в суверенній Українській Державі на 14 році її незалежності. А де в нас „компактно проживає” це „російськомовне населення”? Та де завгодно! Це той багатомільйонний загал суржикомовних позанаціональних „хохлов”, які є породженням тих самих 350-и років „непорушної дружби”. Отже, вся територія України стає тим реґіоном, де „державна служба мусить враховувати”. І чим це відрізняється від попередньої політики русифікації, що провадилася спочатку царським, а потім більшовицьким московськими урядами? Цікаво, чи в Росії держслужбовців зобов’язують відповідати на звернення громадян, скажімо, українською мовою? Наприклад, у реґіонах компактного проживання українців (Воронізька, Омська області, Приморський край)? Відтепер кожен український держслужбовець за логікою пана Ющенка – зверніть увагу! – не те що добре аби б знав, він мусить знати цю мову! А питається – з яких помідорів? Чому в незалежній Українській Державі чиновник мусить володіти якоюсь іноземною мовою? Чи йому не вистачає рідної? Уявіть, що десь в Англії держслужбовців зобов’язали володіти французькою мовою – чим відповіли б на це англійські держслужбовці? І таке каже – ні, не міністр Валуєв і не Лужков із Жириновським на пару – нібито національний лідер великої Нації, котрого весь світ уважає борцем за демократію і суверенність українського народу! Є від чого знепритомніти – чи не так?
Особливо вражає логіка пана „опозиціонера”. Цитую далі за текстом: „Для величезної частини наших співвітчизників російська мова – рідна, Росія – наш стратегічний партнер, ЗНАЧИТЬ, МИ ВСІ МУСИМО ЗНАТИ РОСІЙСЬКУ”. Вражає? Ще б пак! Владімір Путін за баштами Кремля може радісно плескати у долоні: адже це російський Президент заявив, що вся Україна – російськомовна (дивись сюди). Тепер до цієї, даруйте, маячні додалися вельми глибокоповажні міркування „помаранчевої” жертви діоксина. Сьогодні в кожному більш-менш великому місті України існують цілі колонії наших „співвітчизників”-китайців або корейців. Це – чималенька частина населення країни, для яких рідною є китайська або корейська мова. До того ж, Китай теж є нашим партнером – як економічним, так і політичним. За логікою пана Ющенка, ми ВСІ конче маємо знати китайську – так, аби вести нею ділове листування!
Це було б дуже смішно, якби не було так сумно. Замість того, щоб стати на обороні рідної мови (а значить – рідної національної культури) „національний лідер” уже роздає нам вказівки вчитися чужої мови, яку нам і без того з несамовитим шалом нав’язують щохвилинно з екранів ТБ, з хвиль FM-радіостанцій, зі сторінок журналів та газет, з комп’ютерних моніторів. Ця ситуація вже давно визначена, як лінгвоцид , і заплющувати очі на неї може хіба що продажний петрушка з якого-небудь „канала Інтер”. Сьогодні українці поставлені на межі втрати власної культурної самоідентифікації, самовизначення. В добу, коли національні ознаки розмиті майже до повного зникнення, коли уніфіковано одяг, побут, традиції, свята і щоденні звичаї, саме мова залишається бастіоном національної свідомості, саме в мові зберігається застава майбутнього відродження нації. Тому так уважно – навіть хворобливо – ставляться до своєї мови маленькі народи. Подивіться на естонців, латвійців, вірмен, словаків – як вони боронять власну мову від чужинецької культурної інвазії. Бо розуміють, що без мови немає народу. Розуміють це й українці – не розуміють лише хохли, виразником яких виступив, на жаль, „совість нації” Віктор Ющенко. Тобто люди, для яких сьогоденний шкурний інтерес, „шмат гнилої ковбаси” дорожче від рідної матері, від України.
Я хочу в цій статті залишитися так би мовити „політкоректним”, не переходити на особисті зауваження, тому не загострюю увагу на визначеннях „розумно” або „нерозумно” щось там казати, чи то робити. Проте я все ж таки вважаю, що вага слова публічної людини, політика, що претендує на звання загальнонаціонального лідера, „рятівника нації”, мусить трішки відрізнятися від ваги слова баби Валі на базарі. І в цьому сенсі мені дуже прикро, що Віктор Андрійович в змозі публічно висловлюватися наступним чином:
„Просто є багато людей, яким ЗРУЧНО спілкуватися українською. Але я ніколи не примушуватиму розмовляти тою чи іншою мовою. Я не хочу, щоб люди зненавиділи українську мову”.
Отакої!
Тепер, значить, питання мови полягає в площині зручності-незручності. Мовляв, мені незручно розмовляти українською, тож не віддам своїх дітей в українську школу. Мені незручно спілкуватися українською по вулицях, адже там „всі” цвенькають по-російськи, то я й не буду. А чом би не поставити питання руба: мені не зручно бути українцем, адже це так невигідно, тож буду росіянином чи то пак корейцем! Отже, розрубимо цей гордієв вузол у спосіб пана Ющенка, який своїми заявами фактично зводить мову нації (тобто її душу й сенс) до суто функціональних моментів особистих бажань.
Бо, бач, пан Ющенко не хоче, щоб люди (до речі, було б непогано визначити, що то за „люди”?) „зненавиділи” свою ж мову. Що ж, мотивація зрозуміла. Тільки ось міністр Валуєв, царствіє йому небесне, чомусь не переймався, коли підписував свій циркуляр, спрямований на знищення української мови та тотальну русифікацію, що „люди зненавидять російську мову”. А всі ці кагановичі-суслови-шелести-щербицькі, та подібні, що несть числа, впроваджуючи „згортання” українізації, закриття українських шкіл, декляруючи „злиття мов”, пропагуючи „перехід на общєпанятний”, свавільно ламаючи український правопис і граматику, „викидаючи” за власним бажанням із мови слова і навіть літери (!) – вони всі не боялись, що „люди зненавидять російську мову”. Та їхні сьогоденні послідовники, всілякі кушнарьови-азарови, що в своїх інвективах поливають брудом усе українське, співаючи з голосів московських шовіністичних мракобісів, мрійників про „вєлікую Расію” „від Камчатки до Карпат” теж не дуже турбуються, чи через це „зненавидять люди російську мову”. За них про „мовну ненависть” пречудово потурбувався український патріот Ющенко Віктор Андрійович. Обравши тон справдовування (напевно за те, що український народ надав йому імідж рятівника української нації) він, даруйте на слові, скиглить про „зручність” розмовляти українською: „До цих людей належу і я”. Мовляв, хороший я, хороший, ну просто так вийшло, народили мене батьки-українці, ну пробачте мені цю прикру обставину. Розмовляю я українською не тому, що я є українець, не тому що я пишаюся цим, не тому, що я люблю свою країну й свій народ, не тому, що це моя принципова позиція в умовах щільного тиску чужинських культурних впливів, ні. Мені просто зручно. Обіцяю виправитися.
Читачу, вам не гидко?
Пан Ющенко є освіченою, розумною людиною. Він входить до числа найкращих банкірів світу, а це про щось та свідчить. Але, бігме, довгочасні перегони до президентського фотеля, нервове напруження останніх бентежних місяців трохи замулили йому об’єктивне світосприйняття. Він, можливо, забув (я все ж таки вірю, попри все, що він це відпочатку знав), що влада не є самоціллю і що існують базові принципи, з яких не можна сходити за будь-яких обставин, заради будь-якої мети, навіть найспокусливішої. Влада не є тою метою, що її треба прагнути за будь-яку ціну, „зливаючи” на шляху до перемоги такі „дрібниці”, як довіру нації, принципову позицію рятівника України, борця за її Українське обличчя. А Ющенко „злив”. Бо він не міг не знати, що питання мови в сьогоденній Україні є принципове питання. Українська мова сьогодні – не просто ознака національної приналежності, це – виклик, це – зброя, це, якщо хочете, продовження повстанської боротьби в інший спосіб. Бо без мови немає нації, без мови ми приречені на розчинення в іншому середовищі, на вимирання, на генетичну деградацію. І навіть, якщо буде все гаразд з економікою – нащо нам та економіка, коли не буде саме нас? Коли ми поповнімо скорботний список народів, що зникли з обличчя землі, „акі обри”, який нам хосен у високих зарплатнях і пенсіях?
Зрозуміло, що все те – матерії високі, що не стосуються безпосередньо до напружених виборчих перегонів. Зрозуміло, що політика є синонімом прагматики і навіть цинізму. Але є політики принципові, що деклярують себе в якості месій і роблять кроки, що дозволяють у це месіянство повірити, а є політики, з якими, як то кажуть, одразу „все ясно”: їхня мета, їхня якість, їхнє завдання. Оці другі є прагматиками і циніками. А від перших усе ж таки очікуєш чогось іншого. Насамперед принциповості.
Принциповості, якщо чесно, Ющенкові завжди бракувало. Ця стаття стосується переважно мови, тому я не торкаюсь інших моментів його „хитань”. Просто мовне питання – той індикатор, на якому яскраво висвітлюється все інше. Втім, неупередженому спостерігачеві нема чому дивуватися: Віктор Андрійович більше року тому намагався бути „пухнастим” і для наших, і для ваших. Перш за все, його команда „купилась” на дешевий демагоґійний трюк, нав’язаний українській колективній свідомості з-за східного кордону майстрами московського brainwashing’у: нібито існує дві України, Східна і Західна. Ніхто, правда, не знає, де проходить кордон між цими „різними світами”, як їх полюбляють називати в російськомовних таблоїдах. Всяк, хто перетинав колись Збруч, розуміє, що подібна дихотомія є, просто кажучи, бридні. Всяк, хто їздив не тільки потягом Харків-Москва, але й, приміром, Харків-Львів, скаже, що це маячня. Різниця між мешканцем Саратова і мешканцем Арханґельська набагато більша, ніж між мешканцями Львова і Полтави. Одначе чомусь не чути про „два російські світи”! Коли говорять, що „Західна Україна приєднана до Великої України” (мають на увазі вересень 1939-го), не говорять, що й Поволжя приєднано до Московії „залізом і кров’ю”, і Твер, і Новґород, і Урал, і Сибір, і все через насильство, через вогонь і через меч. Але ж не говорять, що 1919 року Західна Україна і Велика Україна без всякого примусу добровільно і спокійно об’єднались в єдину соборну державу, і не вина українців, що в наших східних і західних сусідів виявилися занадто великі апетити, через які Україну знову було пошматовано й розідрано.
Чи відомо все це панові Ющенку? Ясна річ, що так. Але на публіці він каже зовсім протилежне. Він розказує, як на Заході його хтось назвав „москалем”, а на Сході хтось назвав „бандєровцем”, і ці свої застарілі підліткові комплекси проецирує на велику політику! На мітингах у Тернополі або у Львові Ющенко довго і красиво говорив про „рідну неньку, яку занедбали”, про загрозу русифікації, про необхідність вшанування національних героїв, про встановлення монументу пам’яті Крутянцям, а за два дні на мітингу в Дніпропетровську він уже благав присутніх „не сприймати його як людину, що хоче насильницької українізації”, заявляючи дослівно: „Яка різниця, якою мовою ви розмовляєте – українською чи російською? Яка різниця, кого ви вшановуєте – вояків Совєтської армії чи вояків УПА?” А дійсно, добродії – яка різниця!..
Настрої електорату треба враховувати будь-якому тверезому політику. Але принципів треба не здавати, принципи треба боронити. Звичайно, якщо такі в тебе є. Бо якщо нема, то й нема різниці між тобою і твоїми опонентами, яких ти тавруєш як брехунів, корупційників і нещирих.
Можна хитрувати, висловлюючись по-різному, але не можна водночас служити Богові й сатані – це було з’ясовано вже дві тисячі років тому: Ющенко, як задеклярований „православний християнин”, не може цього не знати. Але слідує хибною стежкою – подобатися і своїм, і чужим. А наслідок? Будь ласка: і чужих не привернув („хитрує бандєра!”, „баки заливає!”), і своїх відштовхнув. Адже є різниця, якою мовою ми розмовляємо, як є різниця кого ми вшановуємо. І різниця ця зовсім не в географічній площині, не в вигаданих категоріях Захід/Схід (бо найкрутішого „бандєровца” можна зустріти в Луганську, саме як і навіженого „російського шовініста” в Трускавці), а в самому природному розподілі: українець/не українець. Що то є українець, пан Ющенко, сподіваюсь, знає з дитячого віршика.
Так, Україна розділена. Але розділена не в просторі, а в душах людей. Це навіть не етнічне розділення, бо багато не українців за етнічним походженням ставали і стають Українцями з великої літери, це розподілення ментальне. Далеко не всі, хто має прізвище на „–енко” є насправді українцями. На жаль, сценаристи Ющенка цього не враховують. Тому і дозволяють йому вислови на кшталт вищеозначених. Тому й дозволяють завалювати міста Східної України агітаційними проющенківськими матеріялами (газетами, брошурами, листівками) на виключно... російській мові (оця сама „Правда України” є типовим зразком такого роду продукції). Тому й сам Віктор Андрійович дозволяє себе під час теледебатів „стрибати” з української на російську, викликаючи цим задовільну посмішку в свого опонента, адже той прегарно розуміє, яким козирем є мова. Для Януковича перехід з російської на українську і назад є плюсом (от він який, знає українську, хоча сам за походженням не українець і проросійський ставленик!) , а для Ющенка перехід на російську – однозначний мінус: здача позицій. Як він здавав вояків-повстанців, відхрещуючись від них („яка різниця”!), так він здає і нашу мову. А що він здасть завтра, коли посяде місце Президента України?..
І ще один пункт, який я особисто ніяк не можу оминути. Про Пушкіна з Достоєвським.
Їхні поважні тіні потурбував, на щастя, не Ющенко, а автор цієї не дуже вдалої замітки, дехто Сергій Нечипоренко. Як неабияке досягнення він висунув підписану Ющенком угоду про співробітництво з „російськими громадськими організаціями Одеської, Миколаївської та Херсонської областей”. Не уточнюється, правда, з ким угода, але не в тому суть. Справа в тому, що „одним з пунктів угоди став пункт про виділення російської літератури в окрему дисципліну з курсу іноземної. Так що залишилося ще трохи почекати – і Гоголь, Пушкін, Чехов, Ахматова і Булґаков нарешті позбавляться в Україні обидного статусу іноземних письменників,” – пише далі Нечипоренко, захлинаючись слиною від щастя. Здавалося б, що „обидного” (зокрема для людини з українським прізвищем на „–енко”) в тому, щоб назвати іноземців-письменників іноземними? Що „обидного”, скажімо, для Шекспіра, що його назвуть в Україні іноземним? Дивуватися цьому в змозі хіба що пацієнти психоневрологічного диспансеру і... генетичні хохли-перевертні на кшталт таких от нечипоренків. Чи він серйозно вважає, ніби сприйняття Шекспіра в Україні як іноземця якось шкодить його всесвітній славі або принижує рівень його таланту?
Звичайно ж, ні. Просто декому дуже кортить бачити цю землю без України і Українців. Тому і не сприймається наша окремішність „братами”, в котрих мед на устах і ніж в рукаві. Якщо в Україні російська література не іноземна, то яка ж вона? Наша рідна? То, значить, ми є росіяни?
Проста логіка. Ця логіка не бачить, до речі, нічого дивного в тому, що твори цих та інших російських письменників вивчаються в курсі іноземної літератури зовсім не в українських перекладах, а мовою оригіналу, в той час як твори, скажімо, письменників німецьких – в перекладі українською. За що, здавалося б, така перевага саме росіянам? Напевно, за те, що вони ніяк не визнають де-факто нашої державності. Чи, напевно, за вирази штибу: „Де лунає російська мова, там є Росія!”
Ніяк, бачите, не виходе в нас поважати самих себе. „Свого не цуратися” не виходе. Чужий розум конче треба запозичити. А гідно поставитися до співіснування різних культур ми не можемо. Все тягне нас в московський балаган.
Це саме такий випадок, коли дуже хочеться помилитися. І в Вікторі Андрійовичі насамперед.
Кирило Горбатюк
http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=52&id=92
Під кінець, на прохання ShaRPa, навожу перелік проукраїнських партій за які, таким як ShaRP голосувати не варто. Отож - тільки для Українців:
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ:
http://www.unp-ua.org/
НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ
http://www.nru.org.ua/
КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
http://www.cun.org.ua
ВО СВОБОДА
http://www.tiahnybok.info
2005.08.20 | Роман ShaRP
Ні. Майданівська.
NI_ZRADI пише:> ХОХЛЯЦЬКА ЛОГІКА ПАНА ЮЩЕНКА (нічим не відрізняється від шарпачої)
Невже?
Та й Майдан, якщо я не помиляюся, збирався та проголосував за Ющенка, а не за Костенка, Тягнибока, ет сетера. Отже, все так, як і треба.
Що вас дивує, нацики? Це наш президент. Не ваш.
> Під кінець, на прохання ShaRPa, навожу перелік проукраїнських партій за які, таким як ShaRP голосувати не варто: УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ:
(http://www.unp-ua.org/) , НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ (http://www.nru.org.ua/), КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (http://www.cun.org.ua), ВО СВОБОДА (http://www.tiahnybok.info)
Дякую.
2005.08.20 | заброда
Re: Ні. Майданівська. Патетика? Так!
Роман ShaRP пише:> Та й Майдан, якщо я не помиляюся, збирався та проголосував за Ющенка, а не за Костенка, Тягнибока, ет сетера. Отже, все так, як і треба.
Нелегко відразу сказати, що то значить - "Майдан збирався"... Фетишизм якийсь чи шаманізм...? Нехай там вже як, але "збирався" він (чи збирали?) у безальтернативний (sorry ProFFesor!) уже час
> Це наш президент. Не ваш.
Щирі вітання (чи то б пак, співчуття?)
2005.08.20 | Роман ShaRP
Re: Ні. Майданівська. Патетика? Так!
заброда пише:> > Та й Майдан, якщо я не помиляюся, збирався та проголосував за Ющенка, а не за Костенка, Тягнибока, ет сетера. Отже, все так, як і треба.
> Нелегко відразу сказати, що то значить - "Майдан збирався"... Фетишизм якийсь чи шаманізм...?
Тобто? А що вам у тій фразі не подобається?
> Нехай там вже як, але "збирався" він (чи збирали?) у безальтернативний (sorry ProFFesor!) уже час
Чому ж безальтернативний?
> > Це наш президент. Не ваш.
> Щирі вітання (чи то б пак, співчуття?)
Кому як.
"Bush: Worst President Ever?"
http://www.alternet.org/story/22057/
"How is it that 59 million people can be so dumb?"
http://www.timesargus.com/apps/pbcs.dll/article?AID=/20041107/NEWS/411070323/1013/hdean
- не про нас, здається.
2005.08.20 | nash
Добра стаття.
Повністю співпадає з точкою зору Нашої партії. nasha_partiya@ukr.net2005.08.20 | Роман ShaRP
Дякую.
nash пише:> Повністю співпадає з точкою зору Нашої партії.
"не в сенсі „мой многонациональний украинский народ”, а саме в прямому – і єдино вірному! – розумінні цього поняття: належати українцям"
Ну звичайно. "Ein Volk, Ein Reich, Ein Fuhrer!"
Добре, що я не став писати вашій партії листа. Тому що насправді це ще одна не наша партія.
2005.08.20 | Сергій Кабуд
так, стаття хароша, може написана троха конюктурно
але на 100% всі висновки вірні