Як помирала москвофільська Галичина (/)MOD
08/22/2005 | Мінор
http://www.rep-ua.com/show/?id=2111
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим!
Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть “западенців” до “клятих москалів”. Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот:
- Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було?
- Та були... Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль...
Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору “рускіх інтєрнационалистав” вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою “русофобією”. Але не про це...
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до “Білокам’яної” переважно навіть не здогадуються.
Неймовірно, але факт - галицькі москвофіли (тобто „Москволюби”, так тоді називали проросійські організації) майже до 80-х років XIX століття були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи ... релігійною. Так, як не дивно, але Греко-католицька церква того часу - була одним з головних осередків промосковських настроїв.
Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах:
1) Київ – центр давньоруської культури та державності;
2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву;
3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання - запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами.
Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання - від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину „правильної” російської мови, до створення на її базі галицькоруського „язічія”.
Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу, як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до „єдиного великоруського народу”. Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах таємно фінансованої Петербургом газети „старих русинів” „Слово”: „Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми - справжні росіяни”.
Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 року, яку назвали „весна народів”. На жаль, для українців Галичини „весна” тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Фактично було задіяно принцип: „ворог мого ворога – мій друг”. На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції. На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії.
Москвофільська істерія дійшла до абсурду і українське галицьке середовище піддало остракізму навіть тих діячів, які могли принести чимало користі «русинам Прикарпаття». Один із них доктор філософії, маршалок (спікер) Галицького сейму Миколай Зіблікевич опинився на своїй посаді у цілковито польському оточенні у Львові. Українець за походженням, користуючись добрим ставленням до себе з боку цісаря, він добивався дозволу на створення руського театру у Львові, але для українців-москвофілів так і залишився коляборантом, бо не підтримував їхнього тодішнього зачарування Москвою. Чи ж варто дивуватися, що його нащадок став одним із засновників УВО, що в свою чергу утворила ОУН.
Найсмішніше, що попри відверту нелюбов до поляків у побуті значна частина тогочасних москвофілів користувалася ...польскою - „Бо малоросійська - це мова нецивілізованих
селян, а російської ми не знаємо”. Галицькі русофіли не лише зневажали українську мову, але й вважали її шкідливою справі відродженню загальноросійської єдності, вони навіть привітали заборону українського книгодрукування в Росії у 1876 р. У відразі до української мови тодішні „москвофіли” були дуже схожі з сьогоднішніми представниками проросійських рухів...
Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Россію не лише, як про альтернативу польському впливу, але як про своєрідну „землю обіцяну (обітовану)”. Адже, на той час Галичина вже встигла скуштувати усіх принад дикого капіталізму, у той час, як у Росії ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У Росії навіть вбачали надію на соціальне визволення – у 60-80-х роках ХIХ ст. по селах Галичини ходили інспіровані „москвофілами” чутки, ніби скоро прийде «білий цар» (російський імператор), який покарає нахабних поляків, вижене зажерливих євреїв, забере у панів землю та роздасть її місцевим селянам.... І усім буде щастя... Цікаво, що щось подібне ми спостерігаємо нині в Криму, де культивується думка, що лише Крим приєднається до Россії, то кримчани заживуть, як у Москві (але не як у вимираючих селах, та дрібних містечках десь на Рязанщині).
Зі свого боку Росія підживлювала ці настрої фінасово. Головним чином, як зазначено в одному з документів російського таємного відомства від 1876 року «в целях пресечения малоросийской пропаганды».
Відповідно до офіційних даних урядових структур Російської імперії, у 1909 р. міністерствами внутрішніх справ та фінансів було прийнято рішення про регулярне виділення коштів на допомогу „прикарпатским русским” - щорічно на запит міністра внутрішніх справ надходило 60 тисяч рублів і ще 25 тисяч - безпосередньо через міністра фінансів. Втручалася Москва і цілком демократичні процеси: у 1911 р. Петро Столипін розпорядився надати 15 тисяч рублів одноразової допомоги на покриття витрат по виборах до Австрійського парламенту. Започаткований у вересні 1909 р. головний друкований орган радикального мосвофільства - щоденна газета „Прикарпатская Русь” - включно до початку першої світової війни отримувала щорічну таємну урядову субсидію з Російської імперії у розмірі 14 тисяч рублів. Суми по тих часах досить значні.
Щоправда, значна частина їх, як і тепер, одразу ж привласнювалася „борцями за російську ідею”. У звіті від 14 червня 1913 року керуючий російським консульством у Львові, надвірний радник Верховцев характеризує галицьких радикальних москвофілів, як „отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции” и „субсидируемой кликой”. Як у цьому ключі не згадати сучасних активістів російського руху Львова, у офісі яких „кляті націоналісти” з завидною регулярністю б‘ють одне й теж саме вікно, а недавно ще й копійчаного гіпсового Пушкіна розтрощили... Кожного разу збитки невеликі, але дають можливість поволати про те, що оплоту російськості у „бандерівському” Львові не завадила б допомога..
Крім таємного фінансування проросійських організацій та їх керівників Петербург організовував безкоштовне навчання для їх активістів в учбових закладах імперії. Але це не дуже допомогло. З кожним роком галицькі москвофіли втрачали позиції.
Вже з 80-х рокв ХІХ століття проросійські галичани поступаються на суспільній арені „народовцям”. Останні виступали з українофільських позицій, та прагнули консолідації українського народу на всьому етнічному просторі по обидва береги Збруча. Але навіть на початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини!
Втім, справжній кінець русофільського руху почався з початком першої Світової війни. Першого удару завдала Австро-Угорська імперія. Не бажаючи мати у своєму тилу потужну „п”яту колону” Відень провів арешти активістів, та просто співчуваючих проросійським організаціям. Арешти були не такими вже й безпідставними, зважаючи на заяви провідників москвофілів, які у перші ж дні війни відверто сказали пресі, що вони підтримують Росію. Як завжди, при масових арештах, постраждали тисячі абсолютно невинних. Більша частина арештованих галицьких москвофілів була зібрана у концентраційному таборі в Талергофі. Місце це було дійсно страшне. Пізніше один із в‘язнів згадував: „До зими 1915 р. у Талергофі не було бараків. Люди лежали на землі під відкритим небом, у дощ та мороз. Щасливі були ті, хто мав над собою полотнину, а під собою жмут соломи. Скоро стебло витиралося й змішувалося з брудом, просякнутим людським потом. Цей бруд був найкращим грунтом та поживною їжею для незчисленних паразитів..., які розносили по всьому Талергофу заразні хвороби...”.
Сучасна проросійська пропаганда кінець галицького русофільства пов’язує саме з цими репресіями, а також з тим, що десятки тисяч борців за єдину та нєдєліму були замордовані у австрійських таборах. Але статистика свідчить інше. У кінці 1914 в Талергофі було лише близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священників); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17. 01. і 31. 03. 1915 померло 524 особи). Але все одно, це аж ніяк не 60 тисяч замордованих, про яких нині постійно згадують в проросійських ЗМІ. Зауважимо, що набагато масштабніші та кривавіші радянські репресії (австрійці хоч немовлят не розстрілювали) не змогли знищити самостійніцькі настрої населення Західної України.
Так от насправді, галицьке русофільство знищили не австрійці, а ...російські вояки. А 21 серпня 1914 року, день коли росіяни зайняли Львів можна сміливо вважати датою політичної смерті західноукраїнського москвофільства. Генерал-губернатором Галичини Росія призначила тоді графа Георгія Бобринського, який одразу розпочав активно викорінювати „мазепинство”. У цьому йому активно допомагали вцілілі москфофіли на чолі з Володимиром Дудикевичем, Семеоном Бандасюком та Юліаном Яворським, що приїхали до Львова в обозі Російської армії.
Але тут москвофіли жахливо прорахувалися - політика нової російської адміністрації та жорстокі репресії проти усіх хто підозрювався в „самостійщині” та Греко-католицької церкви викликали відверте невдоволення місцевого населення, як проти росіян, так і проти їх прислужників. А незабаром виявилося, що росіяни аж ніяк не збираються виступати проти поляків (а саме сподівання на це і підживлювали москвофільські настрої).
Москвофіли також відчули на собі ставлення старшого брата - за неповний рік російської окупації Галичини представникам місцевих москвофільських рухів, хоч вони були єдиною не забороненою політичною силою в Галичині, так і не було надано жодної більш-менш важливої посади у новій адміністрації. Єдине місце, де їм знайшлася робота, це проведення русифікації усіх сфер життя та репресивні заходи щодо українського руху.
Так Росія втратила ауру „Землі обітованної”. Якщо раніше поняття „Росія” середньостатичний галичанин наповнював власним змістом, перетворюючи її на своєрідну „країну мрій”, то реальність виявилася абсолютно шокуючою та непривабливою. За короткий час було вщент знищено усі іллюзії пов”язані з Великоросією та „білим царем”. Втім, згодом не стало і самого царя...
Дмитро ПОЛЮХОВИЧ
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим!
Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть “западенців” до “клятих москалів”. Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот:
- Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було?
- Та були... Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль...
Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору “рускіх інтєрнационалистав” вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою “русофобією”. Але не про це...
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до “Білокам’яної” переважно навіть не здогадуються.
Неймовірно, але факт - галицькі москвофіли (тобто „Москволюби”, так тоді називали проросійські організації) майже до 80-х років XIX століття були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи ... релігійною. Так, як не дивно, але Греко-католицька церква того часу - була одним з головних осередків промосковських настроїв.
Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах:
1) Київ – центр давньоруської культури та державності;
2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву;
3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання - запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами.
Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання - від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину „правильної” російської мови, до створення на її базі галицькоруського „язічія”.
Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу, як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до „єдиного великоруського народу”. Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах таємно фінансованої Петербургом газети „старих русинів” „Слово”: „Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми - справжні росіяни”.
Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 року, яку назвали „весна народів”. На жаль, для українців Галичини „весна” тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Фактично було задіяно принцип: „ворог мого ворога – мій друг”. На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції. На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії.
Москвофільська істерія дійшла до абсурду і українське галицьке середовище піддало остракізму навіть тих діячів, які могли принести чимало користі «русинам Прикарпаття». Один із них доктор філософії, маршалок (спікер) Галицького сейму Миколай Зіблікевич опинився на своїй посаді у цілковито польському оточенні у Львові. Українець за походженням, користуючись добрим ставленням до себе з боку цісаря, він добивався дозволу на створення руського театру у Львові, але для українців-москвофілів так і залишився коляборантом, бо не підтримував їхнього тодішнього зачарування Москвою. Чи ж варто дивуватися, що його нащадок став одним із засновників УВО, що в свою чергу утворила ОУН.
Найсмішніше, що попри відверту нелюбов до поляків у побуті значна частина тогочасних москвофілів користувалася ...польскою - „Бо малоросійська - це мова нецивілізованих
селян, а російської ми не знаємо”. Галицькі русофіли не лише зневажали українську мову, але й вважали її шкідливою справі відродженню загальноросійської єдності, вони навіть привітали заборону українського книгодрукування в Росії у 1876 р. У відразі до української мови тодішні „москвофіли” були дуже схожі з сьогоднішніми представниками проросійських рухів...
Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Россію не лише, як про альтернативу польському впливу, але як про своєрідну „землю обіцяну (обітовану)”. Адже, на той час Галичина вже встигла скуштувати усіх принад дикого капіталізму, у той час, як у Росії ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У Росії навіть вбачали надію на соціальне визволення – у 60-80-х роках ХIХ ст. по селах Галичини ходили інспіровані „москвофілами” чутки, ніби скоро прийде «білий цар» (російський імператор), який покарає нахабних поляків, вижене зажерливих євреїв, забере у панів землю та роздасть її місцевим селянам.... І усім буде щастя... Цікаво, що щось подібне ми спостерігаємо нині в Криму, де культивується думка, що лише Крим приєднається до Россії, то кримчани заживуть, як у Москві (але не як у вимираючих селах, та дрібних містечках десь на Рязанщині).
Зі свого боку Росія підживлювала ці настрої фінасово. Головним чином, як зазначено в одному з документів російського таємного відомства від 1876 року «в целях пресечения малоросийской пропаганды».
Відповідно до офіційних даних урядових структур Російської імперії, у 1909 р. міністерствами внутрішніх справ та фінансів було прийнято рішення про регулярне виділення коштів на допомогу „прикарпатским русским” - щорічно на запит міністра внутрішніх справ надходило 60 тисяч рублів і ще 25 тисяч - безпосередньо через міністра фінансів. Втручалася Москва і цілком демократичні процеси: у 1911 р. Петро Столипін розпорядився надати 15 тисяч рублів одноразової допомоги на покриття витрат по виборах до Австрійського парламенту. Започаткований у вересні 1909 р. головний друкований орган радикального мосвофільства - щоденна газета „Прикарпатская Русь” - включно до початку першої світової війни отримувала щорічну таємну урядову субсидію з Російської імперії у розмірі 14 тисяч рублів. Суми по тих часах досить значні.
Щоправда, значна частина їх, як і тепер, одразу ж привласнювалася „борцями за російську ідею”. У звіті від 14 червня 1913 року керуючий російським консульством у Львові, надвірний радник Верховцев характеризує галицьких радикальних москвофілів, як „отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции” и „субсидируемой кликой”. Як у цьому ключі не згадати сучасних активістів російського руху Львова, у офісі яких „кляті націоналісти” з завидною регулярністю б‘ють одне й теж саме вікно, а недавно ще й копійчаного гіпсового Пушкіна розтрощили... Кожного разу збитки невеликі, але дають можливість поволати про те, що оплоту російськості у „бандерівському” Львові не завадила б допомога..
Крім таємного фінансування проросійських організацій та їх керівників Петербург організовував безкоштовне навчання для їх активістів в учбових закладах імперії. Але це не дуже допомогло. З кожним роком галицькі москвофіли втрачали позиції.
Вже з 80-х рокв ХІХ століття проросійські галичани поступаються на суспільній арені „народовцям”. Останні виступали з українофільських позицій, та прагнули консолідації українського народу на всьому етнічному просторі по обидва береги Збруча. Але навіть на початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини!
Втім, справжній кінець русофільського руху почався з початком першої Світової війни. Першого удару завдала Австро-Угорська імперія. Не бажаючи мати у своєму тилу потужну „п”яту колону” Відень провів арешти активістів, та просто співчуваючих проросійським організаціям. Арешти були не такими вже й безпідставними, зважаючи на заяви провідників москвофілів, які у перші ж дні війни відверто сказали пресі, що вони підтримують Росію. Як завжди, при масових арештах, постраждали тисячі абсолютно невинних. Більша частина арештованих галицьких москвофілів була зібрана у концентраційному таборі в Талергофі. Місце це було дійсно страшне. Пізніше один із в‘язнів згадував: „До зими 1915 р. у Талергофі не було бараків. Люди лежали на землі під відкритим небом, у дощ та мороз. Щасливі були ті, хто мав над собою полотнину, а під собою жмут соломи. Скоро стебло витиралося й змішувалося з брудом, просякнутим людським потом. Цей бруд був найкращим грунтом та поживною їжею для незчисленних паразитів..., які розносили по всьому Талергофу заразні хвороби...”.
Сучасна проросійська пропаганда кінець галицького русофільства пов’язує саме з цими репресіями, а також з тим, що десятки тисяч борців за єдину та нєдєліму були замордовані у австрійських таборах. Але статистика свідчить інше. У кінці 1914 в Талергофі було лише близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священників); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17. 01. і 31. 03. 1915 померло 524 особи). Але все одно, це аж ніяк не 60 тисяч замордованих, про яких нині постійно згадують в проросійських ЗМІ. Зауважимо, що набагато масштабніші та кривавіші радянські репресії (австрійці хоч немовлят не розстрілювали) не змогли знищити самостійніцькі настрої населення Західної України.
Так от насправді, галицьке русофільство знищили не австрійці, а ...російські вояки. А 21 серпня 1914 року, день коли росіяни зайняли Львів можна сміливо вважати датою політичної смерті західноукраїнського москвофільства. Генерал-губернатором Галичини Росія призначила тоді графа Георгія Бобринського, який одразу розпочав активно викорінювати „мазепинство”. У цьому йому активно допомагали вцілілі москфофіли на чолі з Володимиром Дудикевичем, Семеоном Бандасюком та Юліаном Яворським, що приїхали до Львова в обозі Російської армії.
Але тут москвофіли жахливо прорахувалися - політика нової російської адміністрації та жорстокі репресії проти усіх хто підозрювався в „самостійщині” та Греко-католицької церкви викликали відверте невдоволення місцевого населення, як проти росіян, так і проти їх прислужників. А незабаром виявилося, що росіяни аж ніяк не збираються виступати проти поляків (а саме сподівання на це і підживлювали москвофільські настрої).
Москвофіли також відчули на собі ставлення старшого брата - за неповний рік російської окупації Галичини представникам місцевих москвофільських рухів, хоч вони були єдиною не забороненою політичною силою в Галичині, так і не було надано жодної більш-менш важливої посади у новій адміністрації. Єдине місце, де їм знайшлася робота, це проведення русифікації усіх сфер життя та репресивні заходи щодо українського руху.
Так Росія втратила ауру „Землі обітованної”. Якщо раніше поняття „Росія” середньостатичний галичанин наповнював власним змістом, перетворюючи її на своєрідну „країну мрій”, то реальність виявилася абсолютно шокуючою та непривабливою. За короткий час було вщент знищено усі іллюзії пов”язані з Великоросією та „білим царем”. Втім, згодом не стало і самого царя...
Дмитро ПОЛЮХОВИЧ
Відповіді
2005.08.22 | толя дейнека
Re: дякую, дуже цікаво і поживно (-)
2005.08.22 | stefan
Re: Як помирала москвофільська Галичина
Надзвичайно цікава стаття.***
Між іншим у І.Франка та й у інших відомих галичан - інтелігентів, час від часу появлялиь статті, "збочені" в сторону білокам"яної, така сильна пропоганда москвофільства в Галичині була в 2-й половині ХІХ
століття.
І не тільки пропаганда - живі гроші спонсорувала Москва на цю ідеологічну диверсію.
2005.08.22 | Тульский пряник
Re: Rubli moskiewski
stefan пише:>І не тільки пропаганда - живі гроші спонсорувала Москва на цю ідеологічну диверсію.
...Поляки преследуют их за все и про все, во всем видят русскую пропаганду и русские деньги (rubli moskiewski, moj panie!), а немцы ничего не понимают, стараются умиротворить обе стороны и потому благоволят полякам...
Есть Дом Народный во Львове; так и написано на нем русскими буквами: Дом Народный. На крыше приделан золотой галицкий лев, упирающийся на скалу. Задом к этому дому стоит памятник Станислава Яблоновского, каштеляна еtc., некогда защищавшего Львов от Хмельницкого... Вообще, Хмельницкого помнят и русские, и поляки. В Перемышле, во Францисканском костеле, есть образ Божией Матери, которая синела, зеленела, краснела и белела, когда казаки подходили к городу и, наконец, младенец отвернул лицо свое в сторону, смотрит теперь не на мать, а к дверям... толкуйте как хотите!
Дом Народный, слава и гордость галичан, очень невелик: в четыре этажа и в девять окон в ряд. В 1849 году император Франц-Иосиф подарил своим верным русинам (die treue Ruthenen) развалины бывшего университета, разбитого во время бомбардировки. Мигом священники, чиновники учителя, хлопы сделали складчину и поставили этот дом, паладиум русской народности в Австрии. Последнее, что было, отдавали; мне указывали одного старенького чиновника, который имеет всего 300 гульденов годового жалованья. Всю жизнь копил этот человек крейцеры себе на старость 500 гульденов скопил, а стали делать складчину на русское дело, он их все отдал. Священники по 1,000 гульденов давали, оставляя дочерей своих без приданного. Мужики развязали свою тугую мошну - не было русского, который не принес бы своей посильной лепты - и Дом Народный, этот вечный памятник русского патриотизма нынешнего поколения галичан, красуется, неприметный, невидимый за гордою спиною статуи Яблоновского. В этом доме помещается русская гимназия, бурса для бедных учеников, матица и русская беседа с их казино, то есть, клубом; театр и библиотека. Библиотека маленькая, только что заводится добровольными вносами. Из России в нее почти ничего не посылают, но зато посылают все, что только замечательного выходит, в польскую библиотеку Осолинских; даже такое интересное для всех православных издание, как синайская библия, прислано было не русской матице, а именно польской библиотеке - ргораganda moskiewska, panie!...
Казино заведено в первых числах ноября 1861 года то есть, вскоре после второго возрождения русского народного духа, по поводу польского предприятия изменить русскую азбуку на латинскую. Не тронь поляки русской азбуки, галичане жили бы себе тихо и мирно; но когда г. Дедицкий, нынешний редактор “Слова”, бывший тогда в Вене, узнал о покушении поляков окончательно отрезать русских от мнимого влияния на них москалей, переменить азбуку и тем порвать связь их с русскою церковью и с русскою историей, он издал брошюру (1859 г.) “о неудобности латинской азбуки в письменности русской”. Брошюра, как и все писанное этим замечательным галицким поэтом и публицистом, чрезвычайно хороша. Строго и последовательно доказывает он в ней, почему славяне должны уважать свою азбуку, почему она удобнее для славян путанной польской или безобразной чешской, писать которыми нужно гораздо дольше времени, чем русскою, потому что в русской нет ни лишних букв, ни надстрочных знаков; опровергает мнение, что употребление латинской азбуки может сблизить русских с литературами Запада - предлагает полякам читать Шекспира, не учась по-английски, так как польская азбука одна и та же с английскою... Брошюра эта разошлась в числе 2,000 экземпляров, что очень много для маленькой Галичины. Зашевелились русские при виде опасности; явилась русская газета “Слово”, г. Дидицкий просил Вену, где он готовился в учителя и сделался редактором “Слова”, издав предварительно огромный ученый и литературный сборник “Зоря Галицкая яко Альбум, на год 1860”, - том в 560 страниц. Чего-чего нет в этом сборнике! Первые ученые Галичины, гг. Петрушевич, Головацкий, Белоус, Гушалевич, Желеховский, В. Ильницкий, И. Ильницкий, В. Ковальский, Кордасевич, М. Малиновский, Попель, А. Й. Торонский, Цыбик, Шараневич, Ясиницкий внесли свои труды по истории и этнографии Галичины; первые поэты Галичины и даже Угорщины прислали своя стихи... Эта “Зоря Галицкая” должна быть настольною книгою каждого занимающегося изучением русской истории и русской народности. Появление ее произвело фурор. Подписчиков одних было 630, что чрезвычайно много, так как цена издания была довольно высока - три гульдена! Движение на этом не остановилось: завелось казино в Народном Доме, поместившемся в трех комнатах. Члены его платят по гульдену в месяц на его содержание, и разом нашлось 127 членов. Откуда они на все это деньги берут? поляки понять не могут и кричат что это все Moskwa przekleta robi. А у русских, у священников, у профессоров, у чиновников редко у кого даже часы в кармане найдутся, не то, что рубли! Сюртука себе нового здешний русский не сделает, а на поддержку русской народности против поляков и против католиков последний гульден отдаст.
Русские шпионы в Австрии идут не из Петербурга - не рубли русские вина всех зол: двадцать пять палок, которые, ни за что, ни про что, отсыпают хлопам в каждом участке, не считая тех палок и зуботычин, которыми каждый войт награждает их по своему усмотрению.
Русский шпион и русские рубли - выдумка польских шляхтичей, которые дальше своей Коломыи ничего не видали - бука, которым пугают детей, домовой, от которого открещивается набожная помещица - призраки, ясновельможный пане. Где эти шпионы? поймали ли хоть одного шпиона? Разве тот деревенский учитель, который недавно высидел семнадцать дней в тюрьме, в самом Львове, за то, что давал в корчме разменять рубль? Сделано было следствие - и что же по этому следствию оказалось?... Австрийское правительство завтра может перерыть сундуки у всех своих подданных, и если хоть в одном из них найдутся рубли, происхождение которых объяснить трудно, или хоть одну переписку с русским правительством - я сейчас же еду в Австрию, и пускай меня сажают на всю жизнь в Шпильберг.
В.И. Кельсиев.
"Галичина и Молдавия" - путевые письма 1868 год.
2005.08.22 | otar
Ідея статті притягнута за вуха. А так нічо
Починаючи з першого речення, стає зрозуміло, що пан Полюхович ознайомився, але не вдумався."Зовсім недавно" - це 100 років тому; що ж, панові Полюховичу легше судити. Але він не бачить різниці між галицьким москвофільством - політичним прагненням маленького етносу ототожнити себе з великою і успішною нацією, отримати захист і (що не менш важливо) фінансову допомогу, - і донецькою "русскостью", соціокультурним явищем усвідомлення себе частиною певного примарного "русского" ментального простору.
У такому розумінні "москвофілами" в ХІХ столітті були й болгари, і серби, та й українці - інакше б не віддалися під владу росіян і не терпіли б їх стільки часу. Москвофільство було засновано на реальних ознаках, які були насправді спільними в росіян і русинів: східнослов'янське походження і, що головне, православна віра. Останнє давно вже не є актуальним для українців і росіян, бо більшість міського населення Східної України і Росії взагалі не належать ні до православної, ні до жодної іншої церкви - хіба номінально.
Одним словом, пан Полюхович дуже даремно проектує давнє москвофільство на теперішню ситуацію. А в цілому приємна спроба антиміфологізації.
2005.08.22 | Budweiser
Не зовсім точно
Як і галицькі москофіли так і донецькі русофіли вважають чи вважали українську мову опоганений поляками російський суржик, а українців єдиним народом з росіянами. Саме в тому вони відрізнялися від чеських чи болгарських словянофілів, які ніколи не вважали себе єдиним народом з росіянами заперечуючи свою етнічність.Що ще цікаво, в Галичині про-російські погляди існували ще в кінці 16 століття, коли львівське православне духовенство вперше висунуло ідею про етнічну спільність росіян та українців. Ідею яку потім запозичила імперська Росія.
2005.08.22 | otar
І це не зовсім точно
> Як і галицькі москофіли так і донецькі русофіли вважають чи вважали українську мову опоганений поляками російський суржик, а українців єдиним народом з росіянами.На це у галицьких москвофілів були підстави: по-перше, самоназва "русини" і православна віра, по-друге, велика політична воля цієї, в цілому, невеликої групи русинського населення (бо москвофільство було поширене переважно серед освіченої частини русинського етносу) потрапити під захист сильного сусіда.
А донецькі "русофіли" вважають не українців, а себе єдиним народом з росіянами. Вони проводять чітку межу між своєю спільнотою - людьми з радянським вихованням і російською мовою - і україномовною частиною населення України. Запитайте кого завгодно з них, чи вважають вони себе одним народом з "бандерівцями" - почуєте відповідь "ні". А тим часом "бандерівці" - це, в їхньому розумінні, і сумчанин Ющенко, і росіянка Тимошенко, і росіянин Порошенко, і всі "оранжеві".
> Що ще цікаво, в Галичині про-російські погляди існували ще в кінці 16 століття, коли львівське православне духовенство вперше висунуло ідею про етнічну спільність росіян та українців.
В 16 столітті відмінності між окремими субетносами росіян були не менші, ніж між населенням Владімірського краю і підкарпатськими русинами. Що не заважало, до речі, мирно співіснувати в козацькій вольниці. Тоді "русин" дорівнювало "православний". Львівське православне духовенство, яке опиралося унії, апелювало саме до віри, а не до "народності". Зараз цю карту знову намагаються розіграти, але марно, бо насправді реальний політичний вплив будь-якої церкви в Україні є дуже невеликий.
2005.08.22 | Budweiser
Re: І це не зовсім точно
Поспілкуйтеся з КЕ чи Галаганом, які на цей форум заходили, або почитайте Донєцкій Кряж і т.д. Вони вважають себе малоросами, частиною російської політичної нації, на зразок рязанців, новгородців і т.д., а українську мову лише регіональним діалектом російської, зіпсуту поляками. Саме в цьому вони подібні з москвофілами. Вони так само бажають захисту в Росії від "українізації", що в їхній думці означає навязування їм сільського діалекту. Вони нічого не мають проти української допоки нею спілкуються селяни, адже це лише підтверджує їх стереотип, але скаженіють коли нею не-селяни спілкуються, бо це його руйнує. У цьому вони нічим не відрізняються від москвофілів і так само як вони бажають розмовляти "па-русскі", але не можуть позбутися українського гекання і чим викликають глузування в росіян.Галичан вони також вважають за росіян і про популярне там колись москвофільство згадують, але вважають їх безнадійно втраченими, зіпсутими поляками, австрійцями, масонами і ще чорт знає ким. А Ющенка та Тимошенко вони ненавидять саме через те що вважають їх зрадниками, яким збаламутили голову галичани.
2005.08.22 | otar
Re: І це не зовсім точно
> Поспілкуйтеся з КЕ чи Галаганом, які на цей форум заходили, або почитайте Донєцкій Кряж і т.д. Вони вважають себе малоросами, частиною російської політичної нації, на зразок рязанців, новгородців і т.д., а українську мову лише регіональним діалектом російської, зіпсуту поляками. Саме в цьому вони подібні з москвофілами.
Я писав, що вони відокремлюють себе (малоросів, новоросів, донбасоросів - нехай звуться, як хочуть) від решти України - ілюстрацією цьому може служити ідея ПІСУАРу, як закономірного і логічного відокремлення "синьої" частини української електоральної карти від "помаранчевої". Тобто, в принципі, для федерастів логічнішим є розділ України, а не експансія проросійських настроїв на "помаранчеву" частину - ось вам і реальна їхня позиція, очищена від декларативного лушпиння.
Москвофіли, як правильно писав вельмишановний колега Полюхович і ще хтось, погано уявляли Росію - окрім деяких їхніх чільників, яким пощастило побувати в Петербурзі. Знов-таки, ті самі дії, що й щодо русинів-москвофілів, Росія вчиняла щодо болгар і сербів перед своїми успішними балканськими кампаніями. Але ні в окупованих Туреччиною болгар і сербів, ні в окупованих Австро-Угорщиною русинів не було під боком незалежної країни, де їхній етнос був би автохтонним; щойно було проголошено УНР і ЗУНР, і москвофільство в Галичині "щезло, мов і не було".
2005.08.22 | Budweiser
Re: І це не зовсім точно
Ідея ПІСУАРу з'явилася в результаті президентських виборів, коли центральна та зах. Україна проголосували за Юща і "малороси" зрозуміли що їх меншість. Але до того вони сепаратиських переважно вимог не висували, окрім Криму, але вони себе там вважають не хохлами, а русскімі. Не треба все зводити до зїзду в Сєвєродонецьку, а дивитися в перспективі. Поки що багато хто з "малоросів" сподіваються що центральна Україна "звільниться від помаранчевого обману".U вас також багато штампів, напевно з школи завчених. Галичина не була "окупована" Австрією, а ввійшла в її склад в результаті поділу Польщі. Різницю вловлююте? Взагалі то термін як от окупація є недоцільним вживати для домодерного часу.
2005.08.22 | толя дейнека
Re: я десь читав підкарпатського руського поета
вже ім'я на жаль не згадаю. Вся поезія була написана московськими словами. От тільки шкода - ритмика вірша однозначно розставляла наголоси, а це однозначно показувало, що московських слів вживу наш поет ніколи в вуха не чув.Щось таке лірично про "дєвУшку"
мабуть родичка мамУшкі з сімейки Адамс
2005.08.22 | Navigator
Додам: а вже які москвофільські були західні і південні слов"яни
(крім поляків, що вже протверезились на той час).Прийшла Росія туди - і що ми бачимо тепер?
Всі наввипередки побігли під захист НАТО!
...
То в кому проблема?
2005.08.22 | otar
Re: Додам: а вже які москвофільські були західні і південні слов"яни
Завжди знайдуться народи, готові пожертвувати власною ідентичністю заради того, щоб опинитись під крилом орла-мутанта. Зараз це абхази і осетини, більшість білорусів, а також совєтизовані українці Сходу і Півдня України. Щойно Росія втратить політичну могутність - а це, власне, сталося свого часу на початку ХХ століття, починаючи від революції 1905 року - і "москвофільство" зникне.2005.08.22 | Budweiser
не точно
чехи та південні словянофіли ніколи НЕ вважали себе єдиним народом з росіянами, а виступали лише за політичний союз спрямований проти Німеччини, і в тому полягає їх відмінність від галицьких москвофілів.Navigator пише:
> (крім поляків, що вже протверезились на той час).
> Прийшла Росія туди - і що ми бачимо тепер?
> Всі наввипередки побігли під захист НАТО!
> ...
> То в кому проблема?
2005.08.22 | Navigator
Re: не точно - дивлячись про що:
Я про москвофільські настрої, що широко панували на початку двадцятого століття серед слов"ян ПІД РІЗНИМИ СОУСАМИ, і все двадцяте століття під комуністичним соусом скрізь в світі.Москвофільські настрої зникали невдовзі після "фізичної появи" російських месіанців на визволених ними територіях - Болгарія, Африка...
Були і випадки навпаки. Німці в 1941 самі прийшли в СССР і наочно побачили комуністичний русомесіанський рай. Ті з них, хто був червоним в душі - перевиховався. А тельманців було не мало - з чверть німців!
"Вєлікоє відно на растоянії" - а зблизька - гидке.
Отакі діла.
2005.08.22 | Budweiser
OK
Тут я з вами погоджуюся.Цікаво до речі, що коли німці прийшли в 1941 , то місцевому населенню багато хто з них розповідав що були в душі комуністами, аж поки не побачили в якій бідності живуть люди в "комуністичному раю".
Navigator пише:
> Я про москвофільські настрої, що широко панували на початку двадцятого століття серед слов"ян ПІД РІЗНИМИ СОУСАМИ, і все двадцяте століття під комуністичним соусом скрізь в світі.
> Москвофільські настрої зникали невдовзі після "фізичної появи" російських месіанців на визволених ними територіях - Болгарія, Африка...
> Були і випадки навпаки. Німці в 1941 самі прийшли в СССР і наочно побачили комуністичний русомесіанський рай. Ті з них, хто був червоним в душі - перевиховався. А тельманців було не мало - з чверть німців!
> "Вєлікоє відно на растоянії" - а зблизька - гидке.
> Отакі діла.
2005.08.22 | Dworkin
Те саме Чехія після 1968 року (-)