Інфраструктурний саботаж батьківщини Президента
08/24/2005 | О.Бутирський
Інфраструктурний саботаж батьківщини Президента
нарис-донос
Олег Коцарев
Це небагато, звісно - пробути в області 8-9 годин, та ще й транизитом. Але надто вже показовим регіоном є Сумщина. З різноманітною, від степів до Полісся, природою, з мовним переходом від майже чистої української через поліські діалекти й говірки загадкових “горюнів” до російскої, з занедбаними пам’ятками бароко та поєднанням рустикального побуту й індустріальної потуги. Зрештою, тут, окрім Хвильового, Олеся, Багряного й Бортнянського, народився також і Віктор Ющенко. Тож деіклька побіжних, але суттєвих фактів із життя однієї з базових областей Революції можуть стати в нагоді тим, хто звик замислюватися...
Тут ітиметься не про розламані крісла в автовокзалах і не про Білопільський машинобудівний завод, весь у дірках, наче після бомбардування, проте з гордовитим свіжим плакатом “Доброго вам трудового дня!”. Є тут і специфічніші факти, зі сфери публічної активності нової влади.
Кордон. Ледь не половина Сумської області - контрольована прикордонна зона. Мені випало щастя відвідати лиш одну маленьку ділянку цього кордону з Росією - село Рижівка Білопільського району (межує з російським селищем Тьоткине Курської області).
Можливо, на інших територіях усе інакше, але рижівський кордон дуже дивний.
Спочатку дорогою до Рижівки в мене склалося враження, що наша влада дуже пильнує наш державний кордон (контрабанда-стоп, врешті-решт, та й політтехнологи також стоп): навіть автобус із українського міста Суми до українського села Рижівка... проходить митний контроль (принаймні, паспортний, в сумки ніхто не заглядав). Щоправда, тільки український. Автобус при цьому кордон не перетинає, він лише проїздить неподалік. Можливо, це навіть законно. Та й чого варті незручності десятихвилинної стоянки, порівняно з упевненістю, що Павловський просто так не прослизне в Україну брудним переповненим білим “Мерседесом”, а Ахметов не втече до Росії тим-таки транспортом, та й контрабандисти не вивезуть/завезуть чогось зайвого!
Сам кордон іде територією села Рижівка. На околиці, біля залізниці, він проходить просто впоперек вулиці. Це - дві звичайні плити посеред дороги із написом “Стій! Державний кордон”. Митниця в іншому місці, а тут, за прикордонною логікою, не повинно бути ніякого руху. І справді, автомобіль тут не проїде. Зате спокійно долають перешкоду мотоцикли, в тому числі з коляскою. Про пішоходів та велосипедистів годі й казати. Так само не варто, певно, пояснювати, що вони з собою везуть і несуть. Цікавий факт: трапилась жінка, яка переносила до Росії мішок із цукром, там він, мовляв, дорожчий. По телевізору доводилося чути про протилежні контрабандні тенденції. Іноді коло цих плит з’являються прикордонники. Може, зазвичай вони там не іноді, а постійно? За ті три рази, що мені доводилося там бувати, прикорлдонників я бачив лиш одного разу.
Взагалі-то, це добре, коли можна просто так узяти й перетнути кордон, не переймаючись ні чергами, ні документами, ні особистими речами. В ідеалі такі кордони мали б бути по всьому світі. Але як з контрабандою-стоп? І з агентами впливу? Цікаво відреагували на такий кордон у селі Рижівка росіяни. Ні, не думайте, що вони зробили свій кордон кращим (з їхнього боку немає навіть суворого попередження забудькуватим любителям моціону). Вони на своєму залізничному вокзалі повісили у рубриці “Їх розшукує міліція” портрети Басаєва та інших командирів збройних сил Ічкерії. Мовляв, українці так погано стережуть свій кордон, що немає зручнішого місця для Басаєва, аби на чолі цілого велосипедного загону ввірватись кривавим рейдом у Центрально-Чорноземний район РФ.
Отже, маршрутку “Суми-Рижівка” стережуть ретельніше за державний кордон України.
Але хіба це заважає водієві маршрутки возити пасажирів, не даючи їм квитків? Звичайно, ні. Так, на автовокзалі у Білопіллі треба купувати квиток, але якщо ви зупините маршрутку вже за рогом, то жодної бюрократії.
Може, під кінець рейсу водій просто перераховує одержані гроші, дістає з бардачка рулон квитків, відриває відповідну кількість і викидає? Щоб не відволікати по ходу себе й пасажирів від важливіших справ? Але часто доводиться чути твердження, що через приховування реальних прибутків перевізниками та водіями складається враження, що маршрути не дають прибутку, тож їх скорочують. Це вже якщо не зважати на податки та інші дрібниці.
Так само брав “на борт” пасажирів просто за гроші, не видаючи квитки, й водій автобусу “Суми-Донецьк”. На великих станціях, правда, процес контролювався службовими тьотями й дівчатами з автовокзалів, зате на трасі водій зі своїм помічником були вільні. І номери “00717СА” переконували, що це не корупційний саботаж “донів”. Автобус сумський. Хтозна, може, він не так давно возив протестуючих людей до Києва?
У цьому ж автобусі цілу дорогу водій на повний звук крутив радіо, а на пропозиції прикрутити його реагував украй агресивно. Звісно, вибирав таку хвилю, де найбільше російської попси й де вона “найжорсткіша”. А от у водія маршрутки “Суми-Рижівка” в цій галузі були проблеми. Ефемки не ловляться на більшій частині його шляху, тому гучна російська попса вмикається лише на під’їзді до Сум.
Ну то й що? Набір таких дрібних фактів викличе в співгромадян хіба криву посмішку й іронічний кашель. Є набагато істотніші поблеми. Це точно. Але всі ці випадкові дрібні факти (свідомо локалізовані у часі й у просторі) можна сприйняти за ознаки однієї невеселої тенденції: здається, Революція була тільки разовим сплеском активності, свідомості й усього такого. Суспільство розслабилось і, здається, забуло, що йому чогось там було потрібно. Воно вже не прагне бути підкреслено чемним і привітним, як на Майдані. Щоденні корупційні практики (хай вимушені, хоча не факт, що завжди вимушені) вже не спричиняють навіть особливих рефлексій. І життя знову хоче стати простим добрим броунівським рухом.
Може, це перебільшення? Або, може, це тільки у Центральній Україні? Але де підстави вважати, що в якомусь регіоні чи в іншій галузі життя все по-іншому? Що, як пересісти з автобуса на поїзд, усе зміниться? І чи не ховається за такими суспільними настроями й практиками загроза повторити шлях Вільної Росії зразка 1991 року?
Елементарного матеріального добробуту, напевно, можна досягти й із побутовою корупцією (а відтак, і загальнодержваною), і з побутовим хамством, і з загальною неповагою до особи. Зрештою, той факт, що провідник у поїзді (в тій-таки Сумській області) сам не вимикає на ніч світло, а його треба про це окремо просити, не може зашкодити українцям заробити гроші за певних макроекономічних умов.
Але ж нібито взимку на майданах країни нам ішлося про щось інше?
Так?
нарис-донос
Олег Коцарев
Це небагато, звісно - пробути в області 8-9 годин, та ще й транизитом. Але надто вже показовим регіоном є Сумщина. З різноманітною, від степів до Полісся, природою, з мовним переходом від майже чистої української через поліські діалекти й говірки загадкових “горюнів” до російскої, з занедбаними пам’ятками бароко та поєднанням рустикального побуту й індустріальної потуги. Зрештою, тут, окрім Хвильового, Олеся, Багряного й Бортнянського, народився також і Віктор Ющенко. Тож деіклька побіжних, але суттєвих фактів із життя однієї з базових областей Революції можуть стати в нагоді тим, хто звик замислюватися...
Тут ітиметься не про розламані крісла в автовокзалах і не про Білопільський машинобудівний завод, весь у дірках, наче після бомбардування, проте з гордовитим свіжим плакатом “Доброго вам трудового дня!”. Є тут і специфічніші факти, зі сфери публічної активності нової влади.
Кордон. Ледь не половина Сумської області - контрольована прикордонна зона. Мені випало щастя відвідати лиш одну маленьку ділянку цього кордону з Росією - село Рижівка Білопільського району (межує з російським селищем Тьоткине Курської області).
Можливо, на інших територіях усе інакше, але рижівський кордон дуже дивний.
Спочатку дорогою до Рижівки в мене склалося враження, що наша влада дуже пильнує наш державний кордон (контрабанда-стоп, врешті-решт, та й політтехнологи також стоп): навіть автобус із українського міста Суми до українського села Рижівка... проходить митний контроль (принаймні, паспортний, в сумки ніхто не заглядав). Щоправда, тільки український. Автобус при цьому кордон не перетинає, він лише проїздить неподалік. Можливо, це навіть законно. Та й чого варті незручності десятихвилинної стоянки, порівняно з упевненістю, що Павловський просто так не прослизне в Україну брудним переповненим білим “Мерседесом”, а Ахметов не втече до Росії тим-таки транспортом, та й контрабандисти не вивезуть/завезуть чогось зайвого!
Сам кордон іде територією села Рижівка. На околиці, біля залізниці, він проходить просто впоперек вулиці. Це - дві звичайні плити посеред дороги із написом “Стій! Державний кордон”. Митниця в іншому місці, а тут, за прикордонною логікою, не повинно бути ніякого руху. І справді, автомобіль тут не проїде. Зате спокійно долають перешкоду мотоцикли, в тому числі з коляскою. Про пішоходів та велосипедистів годі й казати. Так само не варто, певно, пояснювати, що вони з собою везуть і несуть. Цікавий факт: трапилась жінка, яка переносила до Росії мішок із цукром, там він, мовляв, дорожчий. По телевізору доводилося чути про протилежні контрабандні тенденції. Іноді коло цих плит з’являються прикордонники. Може, зазвичай вони там не іноді, а постійно? За ті три рази, що мені доводилося там бувати, прикорлдонників я бачив лиш одного разу.
Взагалі-то, це добре, коли можна просто так узяти й перетнути кордон, не переймаючись ні чергами, ні документами, ні особистими речами. В ідеалі такі кордони мали б бути по всьому світі. Але як з контрабандою-стоп? І з агентами впливу? Цікаво відреагували на такий кордон у селі Рижівка росіяни. Ні, не думайте, що вони зробили свій кордон кращим (з їхнього боку немає навіть суворого попередження забудькуватим любителям моціону). Вони на своєму залізничному вокзалі повісили у рубриці “Їх розшукує міліція” портрети Басаєва та інших командирів збройних сил Ічкерії. Мовляв, українці так погано стережуть свій кордон, що немає зручнішого місця для Басаєва, аби на чолі цілого велосипедного загону ввірватись кривавим рейдом у Центрально-Чорноземний район РФ.
Отже, маршрутку “Суми-Рижівка” стережуть ретельніше за державний кордон України.
Але хіба це заважає водієві маршрутки возити пасажирів, не даючи їм квитків? Звичайно, ні. Так, на автовокзалі у Білопіллі треба купувати квиток, але якщо ви зупините маршрутку вже за рогом, то жодної бюрократії.
Може, під кінець рейсу водій просто перераховує одержані гроші, дістає з бардачка рулон квитків, відриває відповідну кількість і викидає? Щоб не відволікати по ходу себе й пасажирів від важливіших справ? Але часто доводиться чути твердження, що через приховування реальних прибутків перевізниками та водіями складається враження, що маршрути не дають прибутку, тож їх скорочують. Це вже якщо не зважати на податки та інші дрібниці.
Так само брав “на борт” пасажирів просто за гроші, не видаючи квитки, й водій автобусу “Суми-Донецьк”. На великих станціях, правда, процес контролювався службовими тьотями й дівчатами з автовокзалів, зате на трасі водій зі своїм помічником були вільні. І номери “00717СА” переконували, що це не корупційний саботаж “донів”. Автобус сумський. Хтозна, може, він не так давно возив протестуючих людей до Києва?
У цьому ж автобусі цілу дорогу водій на повний звук крутив радіо, а на пропозиції прикрутити його реагував украй агресивно. Звісно, вибирав таку хвилю, де найбільше російської попси й де вона “найжорсткіша”. А от у водія маршрутки “Суми-Рижівка” в цій галузі були проблеми. Ефемки не ловляться на більшій частині його шляху, тому гучна російська попса вмикається лише на під’їзді до Сум.
Ну то й що? Набір таких дрібних фактів викличе в співгромадян хіба криву посмішку й іронічний кашель. Є набагато істотніші поблеми. Це точно. Але всі ці випадкові дрібні факти (свідомо локалізовані у часі й у просторі) можна сприйняти за ознаки однієї невеселої тенденції: здається, Революція була тільки разовим сплеском активності, свідомості й усього такого. Суспільство розслабилось і, здається, забуло, що йому чогось там було потрібно. Воно вже не прагне бути підкреслено чемним і привітним, як на Майдані. Щоденні корупційні практики (хай вимушені, хоча не факт, що завжди вимушені) вже не спричиняють навіть особливих рефлексій. І життя знову хоче стати простим добрим броунівським рухом.
Може, це перебільшення? Або, може, це тільки у Центральній Україні? Але де підстави вважати, що в якомусь регіоні чи в іншій галузі життя все по-іншому? Що, як пересісти з автобуса на поїзд, усе зміниться? І чи не ховається за такими суспільними настроями й практиками загроза повторити шлях Вільної Росії зразка 1991 року?
Елементарного матеріального добробуту, напевно, можна досягти й із побутовою корупцією (а відтак, і загальнодержваною), і з побутовим хамством, і з загальною неповагою до особи. Зрештою, той факт, що провідник у поїзді (в тій-таки Сумській області) сам не вимикає на ніч світло, а його треба про це окремо просити, не може зашкодити українцям заробити гроші за певних макроекономічних умов.
Але ж нібито взимку на майданах країни нам ішлося про щось інше?
Так?