яка влада, така й опозиція
09/06/2005 | stefan
Львівська газета.
П'ятниця, 03 червня, 2005 року, № 98 (664)
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/06/03/5777/
Комплекс не тільки “помаранчевих”
– Тату, дивись: жєба скаче! – То не жєба, а жаба, банєку!
ТЕ, що в психіці більшості політиків є певні відхилення, вже доведено не одним дослідженням на поприщі улюбленого заняття Зіґмунда Фройда. На таких відхиленнях майже в кожного суб’єкта політичного життя формуються окремі комплекси. Проте є випадки, коли ці комплекси мають масовий, або, якщо хочете, епідеміологічний характер. В Україні тепер саме така ситуація – страшна епідемія вразила практично весь провладний табір. Найгірше те, що ця хвороба еволюціонує вже декілька років, і ліків досі не винайдено. Йдеться про самоствердження політиків шляхом приниження опонентів.
“Опозиції в нас немає” – казала влада 2004 року й каже це нині. Зміна команд так і не створила сприятливих умов для зародження антитіл у цьому плані.
Звичайно, заради об’єктивності варто таки згадати консенсус, до якого прийшли в різні часи й “помаранчеві”, й “біло-блакитні”, – чимось схожим на опозицію можна сміливо назвати Комуністичну партію. Однак, зважаючи на популярність у народі цього напряму сповідників лівих ідей під проводом Петра Симоненка, згадану братію варто внести до “Червоної книги” українського політикуму.
В інших же випадках чуємо таке: “На жаль, від опозиції в Україні нині не лишилося навіть привиду. Колишня опозиція стала владою, а нової просто немає…Не можна назвати “опозицією” ні Партію регіонів, ані СДПУ(о), ні “Трудову Україну”. Не кажучи вже про низку і давніх, і недавніх дрібних маргінальних політичних утворень” (лідер фракції “Нашої України” у Верховній Раді Микола Мартиненко, “Українська правда” 02.06.05). Або: “Мені здається, що формування опозиції ще в процесі… Шахраям і бандитам у політиці немає чого робити. Не побудуєш своєї політики на брехні, здирстві. Для мене, повірте, це не опозиція. Це не опозиція – влада або люди, які вкрали торік 4 млрд. із бюджету з відшкодування ПДВ. Скажіть, це що, опозиція?” (цитата з виступу Президента 13 травня на прес-конференції з нагоди 100 днів влади) тощо.
І це при тому, що “сторінку” ми “перегорнули” і почали з нової. Схоже, копірку забули витягнути. Грішність же всіх смертних, якими також є Р. Зварич, П. Порошенко, Є. Червоненко, О. Третьяков, Р. Безсмертний та інші, заслуговує окремої статті.
Свого часу Леонід Кучма також не вважав “Нашу Україну” опозицією, не кажучи вже про екс-прем’єр-міністра Віктора Януковича, який під час президентської кампанії виявив цілу змову “влади та псевдоопозиції”, тим самим відкривши “істину”: “Опозиція – це Я”. Тепер для нього “опозиція – це не зовсім зручне становище для мене особисто”. “Істину” в нього частково відібрали Наталія Вітренко та СДПУ(о). Перша – акціями протесту, другі – делегуванням у табір “союзників” автора “соплів і воплів” Нестора Шуфрича, який продовжив політично-мистецько-туристичний фестиваль “Помаранчева революція” своїм неперевершеним виступом у Верховному Суді та шоу в Ужгороді.
Втім для вже згаданого П. Симоненка, який приватизував для КПУ статус “опозиції”, всі інші – “кримінально олігархічні клани”.
А якщо аналізувати вже зовсім об’єктивно, то опозиції в повному сенсі цього поняття в нас і справді немає, основним доказом чого є те, що зв’язки між “ідеологічними” опонентами існують не лише в парламенті чи на публічних зустрічах, а “проблеми вирішуються”, не залежно від того, хто по який бік “барикад” стоїть. Ось і міністр транспорту нещодавно душевно поспілкувався з Ігорем Бакаєм у Москві. Звичайно, якщо В. Ющенку можна з
Р. Ахметовим, то чому йому не можна з І. Бакаєм? Інша річ, що закон не зовсім розуміє такі зустрічі, адже про що може говорити підозрюваний у злочині з тим, хто підозрює? Однак “сторінку перегорнуто”. Зрештою, зважаючи на це, приходить і розуміння, чому “немає опозиції”.
Але опозиція таки є, і на наступних парламентських виборах вона набере не менш ніж 20%, а то й усі 30% голосів виборців. Лише зважаючи на рейтинги “Регіонів України”, ПСПУ й інших опозиційних політичних сил, “помаранчеві” мусять усвідомити, що опоненти таки існують, вони реально зможуть впливати на процеси в державі. З іншого боку, не втримаюся від перефразування відомої приказки: яка влада, така й опозиція. Позаздрити можна лише Олегові Тягнибоку, який “не є ні владою, ні опозицією”, хоча це вже зовсім інша історія.
Ярема Городчук – журналіст,
мешкає у Львові
***
стаття, хоча за червень 2005, сьогодні, особливо після вчорашніх "теледебатів" Зінченнко - Порошенко, стала ще актуальнішою.
П'ятниця, 03 червня, 2005 року, № 98 (664)
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/06/03/5777/
Комплекс не тільки “помаранчевих”
– Тату, дивись: жєба скаче! – То не жєба, а жаба, банєку!
ТЕ, що в психіці більшості політиків є певні відхилення, вже доведено не одним дослідженням на поприщі улюбленого заняття Зіґмунда Фройда. На таких відхиленнях майже в кожного суб’єкта політичного життя формуються окремі комплекси. Проте є випадки, коли ці комплекси мають масовий, або, якщо хочете, епідеміологічний характер. В Україні тепер саме така ситуація – страшна епідемія вразила практично весь провладний табір. Найгірше те, що ця хвороба еволюціонує вже декілька років, і ліків досі не винайдено. Йдеться про самоствердження політиків шляхом приниження опонентів.
“Опозиції в нас немає” – казала влада 2004 року й каже це нині. Зміна команд так і не створила сприятливих умов для зародження антитіл у цьому плані.
Звичайно, заради об’єктивності варто таки згадати консенсус, до якого прийшли в різні часи й “помаранчеві”, й “біло-блакитні”, – чимось схожим на опозицію можна сміливо назвати Комуністичну партію. Однак, зважаючи на популярність у народі цього напряму сповідників лівих ідей під проводом Петра Симоненка, згадану братію варто внести до “Червоної книги” українського політикуму.
В інших же випадках чуємо таке: “На жаль, від опозиції в Україні нині не лишилося навіть привиду. Колишня опозиція стала владою, а нової просто немає…Не можна назвати “опозицією” ні Партію регіонів, ані СДПУ(о), ні “Трудову Україну”. Не кажучи вже про низку і давніх, і недавніх дрібних маргінальних політичних утворень” (лідер фракції “Нашої України” у Верховній Раді Микола Мартиненко, “Українська правда” 02.06.05). Або: “Мені здається, що формування опозиції ще в процесі… Шахраям і бандитам у політиці немає чого робити. Не побудуєш своєї політики на брехні, здирстві. Для мене, повірте, це не опозиція. Це не опозиція – влада або люди, які вкрали торік 4 млрд. із бюджету з відшкодування ПДВ. Скажіть, це що, опозиція?” (цитата з виступу Президента 13 травня на прес-конференції з нагоди 100 днів влади) тощо.
І це при тому, що “сторінку” ми “перегорнули” і почали з нової. Схоже, копірку забули витягнути. Грішність же всіх смертних, якими також є Р. Зварич, П. Порошенко, Є. Червоненко, О. Третьяков, Р. Безсмертний та інші, заслуговує окремої статті.
Свого часу Леонід Кучма також не вважав “Нашу Україну” опозицією, не кажучи вже про екс-прем’єр-міністра Віктора Януковича, який під час президентської кампанії виявив цілу змову “влади та псевдоопозиції”, тим самим відкривши “істину”: “Опозиція – це Я”. Тепер для нього “опозиція – це не зовсім зручне становище для мене особисто”. “Істину” в нього частково відібрали Наталія Вітренко та СДПУ(о). Перша – акціями протесту, другі – делегуванням у табір “союзників” автора “соплів і воплів” Нестора Шуфрича, який продовжив політично-мистецько-туристичний фестиваль “Помаранчева революція” своїм неперевершеним виступом у Верховному Суді та шоу в Ужгороді.
Втім для вже згаданого П. Симоненка, який приватизував для КПУ статус “опозиції”, всі інші – “кримінально олігархічні клани”.
А якщо аналізувати вже зовсім об’єктивно, то опозиції в повному сенсі цього поняття в нас і справді немає, основним доказом чого є те, що зв’язки між “ідеологічними” опонентами існують не лише в парламенті чи на публічних зустрічах, а “проблеми вирішуються”, не залежно від того, хто по який бік “барикад” стоїть. Ось і міністр транспорту нещодавно душевно поспілкувався з Ігорем Бакаєм у Москві. Звичайно, якщо В. Ющенку можна з
Р. Ахметовим, то чому йому не можна з І. Бакаєм? Інша річ, що закон не зовсім розуміє такі зустрічі, адже про що може говорити підозрюваний у злочині з тим, хто підозрює? Однак “сторінку перегорнуто”. Зрештою, зважаючи на це, приходить і розуміння, чому “немає опозиції”.
Але опозиція таки є, і на наступних парламентських виборах вона набере не менш ніж 20%, а то й усі 30% голосів виборців. Лише зважаючи на рейтинги “Регіонів України”, ПСПУ й інших опозиційних політичних сил, “помаранчеві” мусять усвідомити, що опоненти таки існують, вони реально зможуть впливати на процеси в державі. З іншого боку, не втримаюся від перефразування відомої приказки: яка влада, така й опозиція. Позаздрити можна лише Олегові Тягнибоку, який “не є ні владою, ні опозицією”, хоча це вже зовсім інша історія.
Ярема Городчук – журналіст,
мешкає у Львові
***
стаття, хоча за червень 2005, сьогодні, особливо після вчорашніх "теледебатів" Зінченнко - Порошенко, стала ще актуальнішою.
Відповіді
2005.09.06 | Олeг Поливодченко
Не згоден. Яка опозиція - така й влада. (-)