09/06/2005 | Misha_Dm

Ага, говорили ж вам, попереджали, що нинішня влада в Україні нічим не відрізняється від старої, що зміни самої влади були хаотичними, що корупція нікуди не дінеться, що даремне Захід допомагав перед виборами неурядовим опозиційним організаціям...
Це нині сказав Володимир Путін. Доволі швидко російський президент зреагував на події в Україні, пов’язані з скандальною відставкою держсекретаря Олександра Зінченка. Що свідчить про єдине: саме Росії вигідний скандал у вищому політичному українському товаристві. Так, можливо, це саме вони й організували демарш проти нинішньої влади, використавши свого давнього й перевіреного друга? Хоча, звичайно, пояснення всього, що відбувається в Україні останнім часом, лише “рукою Москви”, було б значно спрощеним варіантом усвідомлення і оцінки тих прорахунків і помилок, які вже встигла наробити нова влада.
Але однозначно можна спрогнозувати, що Москва обов’язково використає факт публічних обопільних звинувачень провідних гравців команди Ющенка. Без особливих напружень аналітичної думки та задіяння логіки можна також передбачити, що найближчими днями прихильники опозиції вийдуть на вулицю чи під стіни центральних державних органів, щоб висловити свій “протест” корупційним діям влади. Можна бути впевненими, що “регіонали” та прогресивні соціалісти такої нагоди не пропустять.
А тим часом керівництво Народного Союзу “Наша Україна”, яке серед людей асоціюється з іменами названих Зінченком головних корупціонерів, вже оприлюднило заяву, зміст якої викликав однозначне реагування у народі. Ті, хто встиг ознайомитися з цим шедевром зразка 30-х років епохи СРСР, передають його зміст іншим, додаючи багатоповерхові непарламентські вислови та вигуки. “Всім, всім, всім, – гласить грізне попередження найдемократичніших демократів-нашеукраїнців, – хто посміє хоча б заговорити з опальним екс-держсекретарем, буде вважатися віровідступником, і з ним ніхто з народного союзу на одному гектарі навіть не присяде”.
Ось так! А чи не варто було б прислухатися до слів відомого й авторитетного лиса Микити – Леоніда Макаровича, що у Зінченка підвищена інтуїція до перспективи краху? Відчув, що есдеківцям кранти – вийшов з об’єднаних. Став “людиною” під час так званої революції й одним з чільників у новій владі. Можливо, і сьогодні Олександр Олексійович уже відчув наближення (та хіба ж наближення?!) кризи, й вчасно перемахнув через борт притопленого кораблика, викликавши своїм падінням чималеньку хвилю, що загрожує перерости в грізне політичне цунамі?
Коли пишеться цей матеріал, в кают-компанії флагманського корабля відбувається “тайная вечеря”, на якій, замість приємної бесіди, команда Ющенка з ним же таки на чолі викручує руки прем’єр-міністрові, вимагаючи публічного покаяння. Покаяння в чому? В тому, що принцип “не виносити сміття зі своєї хати”, який нині мав би сприйматися як анахронізм, діє? Що позбавитися духу кучмізму – це зовсім не означає переселитися в інші адміністративні апартаменти? Що іноді глас одинака в пустелі може виявитися потужнішим і ефективнішим від бекання отари активних, але все ж баранів!
В усій цій катавасії понад усе шкода не Зінченка, не Юлю Володимирівну, тим більше – не Порошенка. Ситуація складається так, що від сьогоднішнього вчинку президента залежить майбутнє нашої держави. І рішення Віктора Андрійовича лежить на поверхні. Йому тільки варто подумати не про кума, свата й брата. Президент усієї України має бути ним. Віктор Андрійович має бути Пре-зи-ден-том!
Сьогоднішній (може формально – завтрашній) крок буде нелегким. Але від нього залежить, буду я гордитися тим, що в мене такий президент, чи в черговий раз пошкодую, що знайомий з ним особисто.
Декларативність і віртуальність боротьби з корупцією в країні, яка на ладан дихає – це ті кілька сантиметрів, що відділяють Україну від прірви. Зробити крок уперед, розказуючи народові про цифрові паперові здобутки в цій галузі – останній порух державних діячів, що залишать по собі пам’ять манкуртів, які знеславили рідну матір.
І ще раз повторюсь: Зінченко тут ні при чім. Чиїм рупором в цій ситуації він виступив – не має значення. Може, й нічиїм. Дещо заспокоює й не сприяє остаточній втраті оптимізму те, що всі ми ще добре пам’ятаємо дух Майдану. Очі сотень тисяч, мільйонів українців дивляться в цей час на Київ.

Михайло Дмитрук