09/09/2005 | Пані

http://maidan.org.ua/static/mai/1126266931.html

Це питання неодмінно поставало протягом останніх півроку перед кожною людиною, яка прийшла на Майдан свідомо. Останнім часом внутрішні відчуття казали нам, що щось у нашому домі не так. Врешті, це підтверджувалось і рейтинґами, і медіями, у яких часто з’являлась думка, що не туди йдемо. І все зводилось до осіб у верхніх ешелонах політики та їх інтересів.

Наше сприйняття світу персоналізоване, ми нечасто маємо можливість зупинитись і відділити суспільне від персонального, чи то в стосунку до нас, чи ж до політичних діячів. Наш темп життя набагато швидший від перебігу змін в суспільстві. І ми хочемо від середовища, щоб воно змінювалось швидше, ніж ми в стані його змінити. Але замотані темпом життя, все не маємо часу відділити загальне від дрібничкового. Та ось нарешті чиряк персональних протиріч у помаранчевому середовищі тріснув, карткова хатка ілюзій єдности розсипалася, і хоч-не –хоч потрібно оцінити, де в якому місці дороги до омріяної України ми є?

У чому полягала помаранчева єдність?

Багато хто з тих, хто розпачається над миттєвим руйнуванням політичної конструкції, збудованої Віктором Ющенком після інавґурації, вже зовсім забули недавню історію коаліції „Сила Народу”. Головною інтриґою прелюдії президентських виборів 2004 року було: чи відбудеться політичний союз Ющенко-Тимошенко? Чи ці дві політичні сили в кращих традиціях попередніх років підуть на вибори окремими колонами? Вони пішли разом. Але одразу ж застерегли збереження своєї політичної ідентичности, незважаючи на спільність мети.

У чому полягала ця спільна мета?

Дехто буде твердити, що вона полягала у здобутті влади. Напевно, для частини учасників коаліції, мета була такою і не більше. Але для політичної сили, як цілости, мета полягає не в персональних рішеннях, а у сповненні певних політичних завдань. Якщо оцінювати коаліцію „Сила Народу” з позиції передвиборних заяв і обіцянок, то сумарну мету можна окреслити як „ліквідацію залишків совєцької влади в Україні, совєцького менталітету і совєцького способу життя”. Люди, які на виборах свідомо підтримали Віктора Ющенка, переважно робили це не зі співчуття до недотруєного совковим режимом політика, а тому, що вони прагнули інших суспільних стосунків. Таких, де влада не дивиться на громадянина, як на кріпака, зобов’язаного наповнювати бюджет, на підприємця – як на класового злочинця, вина якого просто ще не доведена, а на бюджет та національні природні багатства – як на спільну колективну власність номенклатури, яку можна і треба дерибанити у відповідності до зайнятого хлібного місця.

Майдан вручив Вікторові Ющенку мандат на ліквідацію цієї системи, яка може привести Україну лише в коло країн третього світу і п’ятої влади. Мусимо визнати, що ці ліквідаторські функції в значній мірі були покладені на уряд Юлії Тимошенко і силою історичних обставин були одним з головних завдань цього уряду. Звичайно, на уряд було покладено немало ще й інших функцій, притаманних кожному урядові, які мають не руйнівне, а творче призначення. І ось тут на поверхню знову виходять розбіжності, які існували між членами коаліції до того, як вони підписали угоду про ліквідацію совка. Це світоглядні розбіжності між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко, коли у нього ліберальні пріоритети в економіці, а в неї – лейбористські. В нормальній державі люди з такою розбіжністю поглядів скласти спільний уряд не можуть – завжди одні при владі, другі в опозиції. Але совок не є нормальною державою, а спільним подразником для економічних лебедя, рака і щуки, тому вони й запряглись (а народ благословив) до ліквідаційних робіт. В міру нормалізації суспільних відносин лебідь, рак і щука повинні розлучитись відповідно до своїх політико-економічних уподобань.

Суттєвим елементом аберації в роботі уряду „Сили Народу” був ще один елемент реального українського суспільства – совок, який в силу персональних інтересів не вписався в номенклатурну державно-суспільну систему Кучми, якому в цій системі загрожувало знищення, а тому вимушений був пристати до коаліції. Очевидно, що інтерес був спільним, як з боку коаліції, так і з боку цього підвиду совка. Ющенко і Тимошенко теж мали вибір – відкинути цих ситуативних союзників, залишитись „білими і пухнастими”, але програти. Не вдаючись в оцінку рішень, прийнятих керівниками коаліції – це тема окремої і на сьогодні безпредметної дискусії,– правила поведінки для цього помаранчевого совка були виписані у інавґураційній промові президента Ющенка. Не всі прийняли, як належне, дехто вирішив, що це данина політичної традиції підтверджувати передвиборні обіцянки. Ну, а чекати наочного підтвердження від „компетентних органів”, чи це система роботи Віктора Ющенка, чи справді традиція обіцянок, залишилось зовсім недовго.

До проблеми, яка постала на шляху реформування суспільства (саме суспільства, а не лише влади) слід віднести той розкол, який мав місце на президентських виборах. Люди, які голосували за Януковича – такі самі громадяни України, як і ті, що голосували за Ющенка. Їх не можна пустити в розхід, вивезти на Сибір, їх за системними правилами обіцяного нового суспільства необхідно залучати до створення цієї нової якості. Бо інакше – ми це вже проходили. Був 1930-й, 1937-й та інші роки. З першого погляду звучить як парадокс. Чи можна збудувати помаранчеву Україну біло-синіми руками? Але можна це ж питання розвернути іншим боком: а яким чином адаптувати совка до нового суспільства? Утворювати ґетто? На додаток рудименти совкової свідомості в тій чи іншій мірі присутні носіям іншого суспільного світогляду, від Президента до шерегового Майдану. І це може бути поясненням того, чому наше суспільство трансформується повільніше, ніж хотілося б. Але не виправданням для тих, хто не хотів би ці зміни здійснювати.

Національний фактор.

Буде некоректним не згадати, що помаранчева революція, крім громадянського виміру мала ще й національний. З історії не усунути передвиборного паломництва Володимира Путіна в Україну, майже прописки радника голови адміністрації президента Росії, Глєба Павловського, в Україні, та його безсмертної фрази „революции вовремя не дали в морду”. Формальне проголошення Незалежности України в 1991 році не вирішило національних проблем українців, навпаки, унаочнило розрив між совковою брехнею про національний розквіт та реаліями нищення національних традицій, мови, книжки, культури тощо. Становище, коли французька держава захищає французьку мову і культуру, польська – свою, російська –російську, а українська декларована держава тихо сприяє ліквідації українства, як поняття – ненормальне, і для людей, які усвідомлюють себе українцями – нестерпне. В сьогоднішньому глобалізованому світі українці втрачають останній прихисток, де вони могли б відчути свою національну автентичність.
Якщо для когось ці проблеми здаються порожніми чи надуманими, то для значної частини українців, які приїхали на Майдан, вони були життєвими, а то й першорядними. Ці проблеми не можна зрозуміти, якщо мислити категоріями американських валянок, а якщо іґнорувати, то можна отримати хронічну хворобу суспільства. Поки що, спостерігаючи діяльність команди „Сили Народу” при владі, не можна сказати, що всі вони усвідомлюють значення української мови і культури для національної безпеки України в глобалізованому світі. Хоча визнаний фахівець Збіґнєв Бжезінський виклав своє бачення на місце цих факторів у системі нацбезпеки кожної держави у „Великій шахівниці” більше десяти років тому, і ніхто проти його постулатів концепції нацбезпеки не виступав. В Росії погодились, і доповнили свою концепцію пропозиціями відвертого ворога. А от в Україні, для ориґінальности, ніхто того й не збирався впроваджувати.

До чого ми прийдемо, рухаючись в нарямку змін 2005 року?

Спочатку – до чого прийшли. Ми прийшли до ситуації, коли найвищі державні службовці не тримаються за своє номенклатурне крісло, а добровільно і публічно ідуть у відставку. За часів Кучми таке було поза номенклатурними звичаями. Дуже знаменно, що генпрокурор Піскун добровільно у відставку не йде – він людина іншої формації, іншого суспільного світогляду, аніж команда Ющенка-Тимошенко. Сам по собі такий формат зміни влади – це наочний приклад здобутків Майдану. І це кращий формат, аніж відстрілювання політичних конкурентів чи замітання слідів економічних злочинів з допомогою контрольного пострілу при самогубстві. Отож з огляду розвитку політичних звичаїв в Україні, відставка уряду Тимошенко – ніяка не трагедія. Тріснув чиряк протиріч між спрямованістю до відкритого суспільства і совковим менталітетом частини урядовців. Частково – протиріч в економічних поглядах учасників альянсу. Але коли чиряк тріскає, то це зменшує загрозу, що хвороба розвиватиметься вглиб.

Очевидно, що тішити себе ілюзіями щодо майбутньої єдности команди, яка стояла на сцені перед Майданом, не варто. Але і не треба! Ми не будуємо комунізм! В суспільстві повинні одночасно співіснувати конкурентні погляди на соціялізацію чи лібералізацію політики держави. Одні будуть владою, другі – опозицією. Але Тимошенко в опозиції до Ющенка чи Ющенко в опозиції до Тимошенко – це значно краще, ніж влада і опозиція братків. Ми ж за це боролись на Майдані, чи не так? Щоб журналіст міг спитати Президента про доходи дітей, і залишитися з головою на плечах. Щоб Президент міг вибачитись перед журналістом за образу, завдану згаряча, і корона не впала йому з голови. Щоб відставку міністрів давали не КАМАЗи з широкої дороги, а відбувалась вона в прямій трансляції національних телеканалів. Врешті, братки в опозиції до влади у відкритому суспільстві – це теж щось ненормальне.

Не буде жодної політичної трагедії, якщо команди, які стоять за Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко не зможуть домовитись про спільні дії на виборах. Навпаки, поява опозиції з іншими економічними підходами до вирішення суспільних проблем ставить хрест на існуючій „опозиції” з менталітетом совкової номенклатури. З цього моменту її доля стає такою самою, як комуністів – втрачати щороку енну кількість процентів електорату, який не може прилаштуватися до нових суспільних обставин. З тою різницею, що ностальгію за часами Кучми в Україні матиме дуже вже незначна частина людей.

Від відставки уряду в Україні не зупинились заводи і залізниці, не утворились черги до магазинів, не закрились базари чи школи. В економічному житті не відбулося катастрофи. Коли ми збудуємо суспільство, в якому держава мінімально втручатиметься в приватне і господарське життя людини, відставку уряду більшість громадян може й не помітити. Це означатиме, що помер совок і закінчилась помаранчева революція.