10/17/2005 | Мінор

Унікальні фото з архіву автора за лінком -
http://www.rep-ua.com/show/?id=10499

1990-й рік, студентські голодування... Добре пам`ятаю ті здивування та захват, які читалися на обличчях багатьх: „Ми - можемо! Ми - вже не боїмося! Ми – сила!”. Ті, хто в перші дні „Помаранчевої революції” був на Майдані, теж добре знають ті відчуття...


У світі лише лічені міста можуть похвалитися тим, що назви їхніх вулиць, площ чи районів несуть у собі ще щось, окрім утилітарного топонімічного навантаження. Наприклад, Лондонське Сіті – синонім великого бізнесу, парижський Монмартр – світ художників та митців, Бродвей – театри та мюзікли... Віднедавна і київський Майдан – це не лише площа у центрі столиці України, але й явище та історична подія.


Мало вже хто й пам`ятає, що вперше словосполучення „Майдан Незалежності” прозвучало рівно 15 років тому, і народжене воно було саме революцією. Правда, не „помаранчевою”, а вже напівзабутою нині студентською „революцією на граніті”. Сьогодні про неї не дуже й згадують. Ба, навіть граніту того не залишилося. Але без того першого Майдану 1990 року не було би й славетного, всесвітньо відомого „помаранчевого” Майдану в 2004. Більше того, значною мірою між цими подіями дуже багато спільного. І не лише в наметах справа...


Все почалося 2 жовтня 1990 року. Вранці на Майдані, тоді ще „площаді Актябрьской Рєвалюціі”, близько сорока активістів Української Студентської Спілки та Студентського Братства розстелили матраци та оголосили голодування. А вже увечері з`явилися й перші намети. Вимог у протестуючих було усього п`ять:


Достроково припинити повноваження Верховної Ради України та призначити нові вибори на багатопартійних засадах восени 1991 року.
Прийняти закон про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ.
Не допустити підписання союзного договору.
Проходження юнаками служби у війську лише в межах України.
Відставка Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола.

Вже 3 жовтня на площі стояло майже 50 наметів, де голодувало 137 чоловік. Ще приблизно стільки ж чоловік було охорони. Крім того, біля табору постійно відбувався кількатисячний стихійний мітинг. Одночасно активісти УСС-СБ проводили массову агітаційну роботу в навчальних закладах Киева та в інших містах. День за днем кількість мітингуючих біля наметового містечка збільшувалася чи не у геометричній прогресії.

Саме тоді площу Жовтневої Революції неофіційно переймеували в Майдан Незалежності (офіційною назва стане лише в 1991 р.)


З перших днів акції всі підконтольні ЗМІ розпочали проти студентів справжню інформаційну війну. Зокрема, газета „Правда Украины” (тодішній рупор ЦК КПУ) називала голодуючих ледь не фашистами, натякаючи, що назва УСС походить від нацистської СС. Але, незважаючи на потоки бруду та брехні, громадські настрої повністю були на стороні протестуючих.


Чому тодішня влада у перші ж години не розігнала студентів, і досі незрозуміло. Швидше за все, на Банковій та Володимирській не повірили, що з акції може вийти щось путнє. Мовляв, посидять, замерзнуть та й розійдуться (згадаймо, в 2004 році організатори брутальних фальсифікацій теж не сподівалися на такі масові протести). Та не так сталося, як бажалося...


Без сумніву, потім на Банковій не раз шкодували, що одразу ж не дали команду розігнати нахабних студентів. Та вже за кілька днів було пізно. Будь-які силові дії проти голодуючих у тій ситуації призвели б уже до революції справжньої. А цього не хотілося - ще досить свіжими були спогади про події в Румунії грудня 1989 року. Сумну долю Чаушеску повторити не дуже праглося... Тому розганяти студентів вирішили руками прихильників збереження СРСР та „соціалістичного вибору”.


6 жовтня в палаці „Україна” було організовано великі „антифашистські” збори, після чого їх учасники рушили до музею Леніна (тепер „Український дім”). За задумкою організаторів і натхненників дійства, проходячи Хрещатиком, „антифашисти” між іншим мусили розгромити наметове містечко та розігнати студентів. Але про підготовку нападу заздалегідь стало відомо у штабі акції. Для захисту наметового містечка терміново було підтягнуто додаткові сили – по його периметру, головно зі сторони Хрещатика, вишикувались десятки тисяч чоловік. Все могло скінчитися великим кровопролиттям, тому організатори провокації так і не віддали команду „фас!”. Все обмежилося тим, що червонопрапорна колона лише поскандувала біля наметів „Націоналізм нє прайдьот!” та „Лєнін! Партія! Камунізм!”


Згодом уже „помаранчевий” Майдан так само хотіли розігнати руками завезених шахтарів. І з тим самим результатом...


Чи не найдошкульнішим моральним ударом для комуністів став у ті дні вихід з партії славетного письменника Олеся Гончара. У своїй заяві він зокрема написав: „Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість... Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими.” Після цих слів письменника-фронтовика, автора знаменитих „Собору” та „Прапороносців”, порівнювати хлопців с „есесівцями” було вже досить проблематично.


Перелом в акції стався 15 жовтня 1990 року, коли почався загальний студентський страйк. Хоча абсолютна більшість студентів повністю підтримувала вимоги голодуючих, у багатьох всередині ще сидів вбитий десятиліттями радянської влади страх. Добре пам`ятаю ті здивування та захват, які читалися на обличчях багатьох: „Ми - можемо! Ми - вже не боїмося! Ми – сила!”. Ті, хто в перші дні „Помаранчевої революції” був на Майдані, теж добре знають ті відчуття...


Початок страйку також добре показав, „Хто є ху”. Пригадується, був у нас на факультеті один ну дуже національно свідомий галичанин. Він постійно ходив у вишиванці й на усіх студентських вечорах голосно співав під гітару патріотичних пісень.


15 жовтня 1990 року з самого ранку члени страйкому нашого ВУЗу перекрили вхід до інституту. Пропускали лише викладачів та техперсонал. Тим часом на балконі у повному складі зібралося все інститутське керівництво (ректор, проректори та декани) і спостерігало за видовищем внизу. Незабаром з`явився й наш професійний патріот. Як і годиться, у вишиванці та з великим тризубом на грудях. На пропозицію постояти з нами на дверях, він скоса глянув на балкон над входом, оцінив ситуацію і гордо сказав: „Ви тут і так справляєтеся, а я краще піду тих „чмошників” з аудиторій виганяти!” Після чого хутенько просковзнум повз нас. Наші крики йому услід „Петю, там нікого немає, ми тут із сьомої години стоїмо” не вплинули на його рішучість виганяти „чмошників” із порожніх аудиторій.


Що найсмішніше, десь наприкінці дев`яностих, у чергову річницю „студентської революції”, цей добродій потім давав розлогі інтерв`ю газетярам, з яких виходило, що він навіть брав участь у голодувані!


У перший же день загальностудентського страйку студенти, прорвавши очеплення, захопили площу перед Парламентом (планувалося й захоплення самого приміщення Верховної Ради, але в останю мить від цього відмовилися). Увечері студентами було захоплено та взято під контроль страйкому і червоний корпус університету.


Вже 16 червня стало зрозуміло, що влада програла. Такого Україна ще не бачила. Чого був вартий хоча б піший похід на Лівий берег Києва – коли міст Патона на всю ширину від початку до кінця був повністю залитий нескінченною людською рікою. Після чого передстрайкову готовність оголосили більшість підриємств столиці. Того ж дня було захоплено жовтий корпус університету, центральний корпус педагогічного інституту та один із корпусів політехнічного.


І тут виникає ще одна паралель із „помаранчевою революцією”. Пам`ятаєте, як після того, коли стало зрозумілим, що „проффесорові” президентом таки не бути, на майданівську сцену масово полізли всі кому не ліньки? Навіть вірний „янучарин” Микола Янович Азаров „замалювалися”. Те ж саме відбувалося на Майдані п`ятнадцять років тому. В остані дні різко збільшилася кількість бажаючих поголодувати. І не всі з них ішли за покликом сердця. Мною було помічено білу пов`язку наівть на чолі активіста нашої інститутської парторганізації КПУ (хто пам`ятає ті часи, знають, як потрібно було „прогинатися” студенту гуманітарного ВУЗу, щоб потрапити до лав КПРС). Згодом цей „таваріщ” зізнавався, що зробив це тому, що „в незалежній Україні згадка про це в анкеті допоможе робити кар”єру”...


Ввечері 17 жовтня 1990 р. депутати ухвалили „Постанову Верховної Ради Української РСР про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в місті Києві з 2 жовтня 1990 року”. „За” дану постанову висловилося 314 нардепів, „проти” — 38.


Згідно з постановю, на початку 1991 року в Україні мав пройти референдум щодо дострокового припинення повноважень парламету, і в разі, якщо громадяни проголосують „за”, наприкінці 1991 року мали пройти дострокові вибори.


Погодився парламент і на військову службу українських хлопців лише в Україні. Служити поза межами республіки відтепер можна було „лише за добровільною згодою громадянина”.

З питань націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ було обіцяно утворити тимчасову комісію Верховної Ради.

Підписувати Союзний договір теж було обіцяно лише після прийняття нової Конституції, і за умови, що положення Договору цій Конституції не будуть суперечити.


Тодішній Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук також повідомив про відставку Голови Ради Міністрів УРСР В.Масола.


18 жовтня містечко було розібране...


Але відчуття перемоги було недовгим. Головна вимога, виконання якої могло кардинально змінити історичний розвиток України, так і не була виконана - дострокові парламентські вибори в 1991 році провести не вдалося. Тому сьогодні можна лише гадати, який Парламент тоді б ми могли обрати - адже в ті часи національний рух був на вершині, все суспільство бажало змін, а номенклатура була повністтю деморалізована. На жаль, шляхом Прибалтійських республік Україна тоді так і не пішла, а ми „маємо те, що маємо”. Сьогодні ці слова приписують Кравчуку, насправді ж належать вони професійному націонал-демократові Володимиру Яворівському. Тодішнім націонал-демократам у Раді ми завдячуем не лише цією епохальною фразою, але й описаною у ній ситуацією. Саме депутати від опозиції зробили все можливе, аби дострокові вибори не відбулися. Націонал-демократам було аж надто комфортно в м`яких кріслах у будинку під куполом, а нові вибори 100%-ї гарантії повернення до них не давали. Пізніше В`ячеслав Чорновіл навіть визначення для цього спеціальне придумав – „конструктивна опозиція”... Звичайно, не бажала дострокових виборів і копмартійна більшість – для неї це була гарантована поразка.


Головним чином саме через зраду депутатів від опозиції українська „оксамитова революція” так і не була доведена до логічного завершення. І це відчуття зради - ще одне, що поєднуе тих, хто вийшов на Майдан восени 1990-го року, із тими, хто співав „разом нас багато” восени та взимку 2004-го.


А власне, з чого дивуватися?


Ще понад дві тисячі років тому було написано: ”Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і немає нічого нового під сонцем!... Буває таке, що про нього говорять: „Дивись, - це нове”. Та воно вже було від віків, що були перед нами!"


Амінь!


Про автора - один з організаторів Української студенської спілки, заступник голови УСС Київського педінституту (КДПІ - сьогодні Педуніверситет ім. Драгоманова), член страйккому під час загальностуденського страйку у жовтні 1990 р



Дмитро ПОЛЮХОВИЧ